Кактуси (Приходько С.М.) - частина 5

Аустроциліндропунція  палицеподібна  (Austrocylindropuntia clavaroides (Pfeіff.)  Васkbg.).  Батьківщина – Аргентіна,  біля 

кордону з Чілі. 

Декоративний вид. Росте повільно. Стебло невелике за розміром, не дуже тверде, брунатне, розгалужується у вигляді оле-

нячих рогів, через що набула іншої назви – "оленячий ріг". Називають її ще "чорними пальцями", "рукою негра", "морським ко-
ралом". 

В ареолах до 10 периферійних колючок. Квіти жовто-брунатні, трубчасті, завдовжки до 6,5см. Зацвітає звичайно на 8-му 

році життя, в умовах кімнат рідко. Плоди до 1,5см завдовжки, мають тільки одну насінину. Влітку утримання сонячне (але тре-
ба уникати надмірно пекучих променів), поливання достатнє, багато повітря. Взимку необхідне освітлене місце, дуже помірне 
поливання, багато повітря, температура 10-12°С. 

Вид придатний для декорування невеликих кам'янистих гірок, краще для створення композицій з невисоких видів. 
Аустроциліндропунція циліндрична (Austrocylindropuntia cylindrica (L a m.) Васkbg.). Батьківщина – Еквадор. 
Стебло циліндричне, яскраво-зелене, на батьківщині – до 4м заввишки та діаметром до 8-10см, в умовах кімнат – менше. 

Ареоли білі, вдавлені, іноді з невеликою кількістю волосинок, має 2-3 білі, короткі колючки, яких у кімнатній культурі часто бра-
кує. Нижня частина стовбура з віком вкривається корковим шаром. Молоді верхівки пагонів несуть рудиментарні листки (цилін-
дрично-серпоподібні, м'ясисті) до 1-1,6см, які згодом зникають. Цвіте в зрілому віці, в кімнатній культурі – рідко. Квітки рожеві, 
розвиваються на верхівці. Плоди жовто-зелені завдовжки до 5см. 

Швидко росте в поживному грунті, але потребує домішку важкої дернової землі та трохи старої штукатурки з вапном. 
Пагони довгі, з віком сланкі, нагадують змія, а тому використовуються для декорування кам'янистих гірок в парках, садах, 

на заводських подвір'ях, або для великих кактусових композицій у приміщеннях установ, в освітлених фойе кінотеатрів, у шко-
лах тощо. 

Вид дуже невибагливий, належить до абеткових кактусів, на яких можна вчитися культивувати та розмножувати ці рослини. 

Має бути в будь-якій шкільній колекції. В умовах кімнат варто використовувати при декоративному оформленні засклених ве-
ранд, лоджій, еркерів тощо. 

Потребує влітку яскравого сонячного освітлення, багато повітря, значного зволоження грунту. Взимку утримання ледь во-

логе, холодне, з провітрюванням. Влітку краще виносити рослини на грунт і прикопувати разом з горщиком. 

Легко розмножується живцюванням пагонів та насінням. Має здатність швидко утворювати коріння вздовж стебла, якщо йо-

го покласти на вологий грунт або на пісок. 

Аустроциліндропунція  шилоподібна  (Austrocylindropuntia subulata (Muhl.) Backbg.). Цей  вид  родом  з  Південного  Перу. 

Незважаючи на чималий ріст, дуже поширений в аматорських колекціях. 

У кімнатних умовах росте не досить швидко, а тому може бути використаний, завдяки сучасним обрисам, при декоруванні 

інтер'єру. 

На батьківщині кущ сягає 4 м, пагони – до 7см в діаметрі – звичайно розгалужуються в одній площині та вигнуті вгору. По-

верхня вкрита плескатими горбками, має редуковані листки завдовжки до 12-15см. Останні напівциліндричні, кінчики в них за-
гострені та злегка загнуті всередину. Листки тримаються на рослині довше ніж в інших видів цього роду – близько року. Ареоли 
мають по 1-2 колючки, іноді великі шилоподібні, до 8см завдовжки, світло-жовтуваті. Глохідії невеликі. 

Квітки до 7см завдовжки, червоного кольору, в кімнатах з'являються зрідка. Плід до 10см завдовжки, твердий, зеленого ко-

льору, насіння дрібне. Швидко й легко розмножується живцюванням пагонів. Не потребує особливих навичок, у культурі. Утри-
мання аналогічне попередньому виду. 

 
Рід Бразілікактус – Brasilicactus Backbg. 

Налічує тільки 3 види невеличких за розміром багато-реберних кактусів. Ребра у всіх видів поділені на дрібні горбки. Колю-

чки густі, короткі, голкоподібні, гарно прикрашають рослини. Квітки дрібні, вкриті щетинками та волосинками. 

Представники роду потребують влітку легкого притінення. Краще цвітуть та ростуть на підщепі. 
Бразілікактус Газельберга (Brasilicactus Haselbergii (F. Haage) Backbg.). Батьківщина – Бразілія. 
Сріблясто-білий  красивий  кактус,  має  кулясте  стебло, 12-15см  в  діаметрі,  маківка  вкрита  коротким  густим  волоссям,  яке 

утворює нібито повстисте опушення, з якого стирчать колючки. Уся рослина вкрита великою кількістю сріблясто-білих колючок, 
які ледь помітно жовтішають біля маківки. Ареоли до 2мм в діаметрі, повстистоопушені білими закрученими волосинками. Ре-
бер близько 30, що розділені низькими горбками. Периферійних голкоподібних, дуже гострих колючок до 20, а іноді й більше. 
Вони білясті, до 1см завдовжки. Середніх колючок – 4. Квітки вогненно-жовтогарячі, злегка скорочено лійкоподібні, до 1,5см в 
діаметрі, з'являються на верхівці. Тичинкові нитки жовті, пиляки лимонно-жовті, стовпчик теж жовтий з 6-ма темнішими при-
ймочками. Насіння дрібне. 

Кактус придатний для декорування кімнат так само, як і його найближчий родич – бразілікактус Греснера. 
У культурі невибагливий. Потребує тих самих умов, що й попередні види. Розмножується найчастіше насінням. 
Бразілікактус Греснера (Brasilicactus Graessneri (К. Sch.) Backbg.). Батьківщина – Бразілія. 
Раніше був відомий під назвою нотокактус Греснера, але потім К. Бакеберг його перевизначив на бразілікактус. 
Стебло кулясте, на маківці косо стиснене, трохи заглиблене, до 10см заввишки. Стовбур зелений, матово-блискучий, густо 

всіяний жовтими колючками. Понад 60 спіральних ребер, які іноді розпадаються на горбки. Ареоли круглі з жовтим опушенням. 
Периферійних колючок, теж жовтих, тонких, до  2см завдовжки – шість, центральних колючок 5-6. Вони товсті, жовтаво-бру-
натні, також до 2см завдовжки. 

Квітки жовті, діаметром 2,5см. Тичинкові нитки білясті, пиляки жовті. Маточка біло-зелена, з 7-8 приймочками. Насіння ма-

леньке, темне. 

У  промисловій  культурі  цей  вид  дуже  поширений.  Вирощують  прищепленими  на  високорослих  цереусах  (найліпший  для 

цього еріоцереус Юсберта). Прищеплені екземпляри дуже швидко ростуть, але програють у декоративності. Тому краще бра-
зілікактус Греснера прищеплювати на ехінопсиси, тоді рослини гарніші. 

На час росту цьому видові потрібні: яскравоосвітлене (але не пряме сонячне світло) приміщення, висока температура та 

вологість повітря. Узимку потребують температури 10°С та освітленого приміщення. Розмножуються насінням, яке гарно про-
ростає в теплому й вологому місці. 

 
Рід Бразіліопунція – Brasiliopuntia (K. Sch.) Berg. 

Налічує в своєму складі всього 4 види. Рослини характерні тонкими листоподібними пагонами-члениками, які розташову-

ються спірально навкруг центрального стовбура. 

Бразіліопунція  бразільська  (Brasiliopuntia brasiliensis (Wіlld.) Berg.). Батьківщина – Центральна  Бразілія,  східні  провінції 

Перу, Аргенгіни. Вид популярний у колекціях .завдяки невеликим розмірам. Має дуже маленькі, тонкі, як справжні листочки, 
членики, розташовані на круглястих основних пагонах, які в свою чергу сидять на круглястому центральному стовбурі. У рідко 
розкиданих білих ареолах стирчать одна або дві направлені догори тонкі брунатні колючки. 

Квітки жовті, завдовжки 5,5см, з'являються на старих рослинах у великій кількості. Плід круглий, діаметром по 2,5-4см, жов-

тий,  з  короткими  колючками.  Вид.  перспективний  для  культури  в  закритих  приміщеннях,  оранжереях,  але  для  кімнат  менш 
придатний, хоча аматори його дуже полюбляють і тримають у колекціях. Гарних обрисів рослина може прикрасити будь-яку се-
редню за розміром кактусову або кам'янисту гірку. Досить невибагливий вид. 

 
Рід Гаматокактус – Hamatocactus Вr. et R. 

Налічує лише 3 види. Характерною ознакою є спірально розташовані ребра без горбків. Колючки декоративні, центральна 

колючка довга, гачкувата. Квітки жовті. 

Рослини невибагливі, стійкі в умовах культури. Влітку потребують максимум сонячного освітлення, нормального поливання. 

Землесуміш для представників цього роду має бути водопроникна, з домішкою вапна. 

Гаматокактус щетиноголковий (Hamatocactus setlspinus (Eng.) Br. et R.). Цей мексиканський абориген та його форми на-

лежать до популярних видів. Зовсім невибагливий, витривалий при культивуванні в кімнатних умовах. Має гарний вигляд, че-
рез те дуже поширений у колекціях аматорів. 

Порівняно невелика рослина з декоративними колючками. Квітки запашні, великі, жовті з червоною серединою. Навіть ма-

ленькі сіянці квітують протягом всього літа. Добре прикрашають їх і круглясті червоні плодики. 

Кулясте або стовпоподібне темно-зелене стебло сягає до 15см заввишки, при ширині 10 і більше сантиметрів. Гострих ре-

бер 13, а іноді й більше. Ареоли овальні, повстистоопушені короткими білими волосинками. Периферійних променеподібних 
колючок 12-15, спрямованих навскіс, тонких, темно-брутнатних або білих до 5мм завдовжки. Центральних колючок 1-2, до 4см 
завдовжки. Вони прямостійні, гачкуваті, темно-брунатні, на кінчиках світліші. 

Квітки розвиваються поблизу маківки, широковідкри-ті, до 7см завдовжки, пелюстки при основі кармінно-червоні, по пери-

ферії жовті. Тичинкові нитки та пиляки жовті, стовпчик теж, з. 5-ма приймочками. Насіння кругле, до 1,5мм, чорне. 

Гаматокактус гарно росте на власних коренях в теплому сонячному приміщенні при нормальному поливанні. У період росту 

не витримує пересушування, при цьому корені всихають і відпадають. Для їх відновлення потрібен досить тривалий час. 

Грунт має бути поживний, досить пухкий. Легко розмножуються насінням. Сіянці зацвітають на 2-3 рік. 
 
Рід Гімнокаліціум – Gymnocalycium Pfeіff. 

Великий рід, налічує 79 видів. Окремі види від-

різняються формою стебел, колючок, квіток. 

Гімнокаліціуми ростуть на  величезних  площах 

Південної  Америки,  але  більшість  видів,  крім  пе-
редгір'їв  Анд,  росте  ще  в  гірських  районах  біля 
Кордови. 

Основна  ознака  роду – гола  чашечка  квітки, 

без  волосинок,  з  широкими  лусочками.  Стебло 
плоске  або  кулясте,  рідше  циліндричне,  ребра 
горбкуваті з характерною для роду опуклістю ниж-
че ареол. Колючки часто притиснуті до стебла ні-
би павучі лапки, через що гімнокаліціуми ще нази-
вають "павучим кактусом". 

Потребують  поживної  пухкої  суміші.  Не  люб-

лять спекотливих жарких умов та надмірної воло-
гості  грунту.  Добре  ростуть  у  теплих  парничках  з 
вологим повітрям, а також у теплицях. На батькі-
вщині ростуть на луках, тому й потребують більш вологого утримання. 

 

Рис. 25. Гімнокаліціум салігне (зменшено). 

Декотрі види треба прищеплювати на опунції та пейрескіопсисі. 

Гімнокаліціум багатоквітковий (Gymnocalycium multiflorum (Hook) Вr. et R.). Відомий у культурі понад 100 років. Стебло до 

9см заввишки та 12см у діаметрі. Часто утворює цілі колонії трохи притиснутих куль. Забарвлення останніх зелене. Ребер 10-
15 з масивними горбками, з ареолами, з яких виростають товсті жовтуваті периферійні колючки. Білі або ледь рожеві квітки 
дзвоникоподібні за формою, до 4см завбільшки, з короткою квітковою трубкою. Зав'язь велика, насіння крупне, чорне. 

Вирощувати треба при достатньому освітленні, але захищати від прямих сонячних променів. Взимку – сухе, прохолодне 

утримання. 

Гімнокаліціум балдіанум (Gymnocalycium baldianum Speg.). Коли в 30-х роках А. Фріч завіз цей вид з гір Катамарки (Арге-

нтіна), то це було сенсацією серед кактусівників. Його незвичайні криваво-червоні квітки серед усіх відомих тоді видів з роже-
вими, білими та жовтими квітками, вражали своєю самобутньою красою. Отож цей вид став найпопулярніший серед усього ро-
ду. 

Стебло кулясте, злегка приплюснуте, до 7см у діаметрі, блакитно-сіре. 9-11 його широких ребер розділені глибокими боро-

знами на горбки з дуже заглибленими ареолами, які мають 5-7 периферійних тонких, прямих або пригнутих до стовбура сірих, 
а біля основи червоних, колючок. 

Квітки 3-4см завдовжки та стільки ж у діаметрі, широко розкриваються на сонці. Тичинки пурпурові, пиляки та 6 приймочок 

біло-жовтуваті. Зав'язь видовжена. 

Вирощування досить легке. Улітку не можна пересушувати землю в горщику та слід захищати від прямих сонячних проме-

нів. Взимку тримати в холодному приміщенні при температурі до 5°С й не поливати. 

Найкраще розмножується насінням. 
Гімнокаліціум  горбкуватий  (Gymnocalycium gibbosum (Haw.) Pfeіff.).  Батьківщина – Південна  Аргентіна.  Відомий  понад 

120 років. Дуже розповсюджені також і різновиди цього роду. Усі вони гарні, невибагливі, дуже холодостійкі рослини (витри-
мують –8°С без укриття протягом 48 годин), придатні для вирощування в суворих умовах. Ростуть дуже повільно. Для при-
швидшення росту аматори прищеплюють їх. 

Гімнокаліціум горбкуватий у молодому віці має кулясту форму до 15см у діаметрі з віком витягується і стає стовпоподібним, 

заввишки до 20см. Забарвлення блакитно-зелене, потім сіро-зелене. Нижня частина стебла з віком вкривається корковим ша-
ром. Колючок на маківці не утворює. Ребер має 12-19 гостро розділених з великими, до 1,5см, горбками. Ареоли великі, круг-
лясті або овальні з сірувато-бурими волосинками. Колючки на них прямі або зігнуті, світло-брунатні, потім сірі. Периферійних 
колючок, які косо стирчать вбік, налічується до 7-10, центральних шилоподібних 1-2. Квітки лійкоподібні до 6см завдовжки, бі-
лясті. Тичинкові нитки білі, пиляки світло-жовті, 12 приймочок стовпчика теж білі. Зав'язь яйцеподібна, насіння темне. 

Прищеплені рослини зацвітають швидше, ніж власнокореневі. Уже три-чотирирічні сіянці квітують великими білими квітка-

ми. 

Можна розмножувати також і насінням. 
Умови культивування такі самі, як і для попереднього виду. 
Гімнокаліціум голий (Gymnocalycium denudatum (Lk. et Otto.) Pfeiff.). Батьківщина – Південна Бразілія і Уругвай. Відомий 

уже понад 100 років і теж належить до основних представників будь-якої колекції. 

Кулясте стебло з віком злегка видовжується, діаметром до 5-15см і 20см заввишки. У зрілому віці в нижній частині стебла 

утворюються бокові пагони. Стебло світло-зелене, блискуче. Ребер 5-8, що перетинаються дрібними поперечними борозенка-
ми. Ареоли великі з короткими світло-брунатними, пізніше сірими волосинками. Колючок найчастіше 5, вони спочатку світло-
брунатні, потім сірі, притиснуті до стебла, злегка ввігнуті, завдовжки 1-1,5мм. Квітки білі, іноді ледь рожеві, з'являються на ма-
ківці. Зав'язь коротка, широка, світло-зелена, з рідкими лусочками. Насіння велике, чорне, проростає швидко. 

Невибагливий до культивування в умовах кімнат, квітує рясно все літо. Не витримує тільки прямих сонячних променів. Взи-

мку слід поливати дуже помірно. Витримує навіть короткочасні мінусові температури, а культивувати протягом зими треба при 
температурі 8-10°С. 

Вирощується в поживній, пухкій суміші. У період росту потребує посиленого поливання. 
Розмножується насінням або "дітками", що видаляються зі старих екземплярів. 
 
Рід Доліхотеле – Dolichothele (K. Sch.) Вr. et R. 

 

Рис. 26. Доліхотеле видовженососочкова (збільшено). 

Налічує 13 видів. Рослини зовні дуже нагадують 

мамілярії,  відрізняючись  від  них  довшими  м'якими 
сосочками,  м'якими  колючками,  відносно  великими 
квітками з довгою квітковою трубочкою, будовою на-
сіння. 

Доліхотеле  видовженососочкова  (Dolichothele 

longiтатта (DC) Br. et R.). Батьківщина – Мексіка. 
Дуже поширений у колекціях аматорів. 

Стебло кулясте до 8-15см. З віком розростається 

в цілі колонії. Сосочки циліндричні 2-7см завдовжки, 
при основі 1-1,5см в діаметрі, зелені, м'яко м'ясисті. 
Аксили  голі  або  вкриті  волосинками.  Периферійних 
колючок  від 3 до 12 завдовжки 0,5-2см.  Вони  білі, 
прямі, стирчать пучками. Центральна колючка одна 
(іноді буває й три), коротка, брунатна, з чорним кін-

чиком. Квітки світло-жовті, з'являються на маківці, діаметр їх 3-6см, довжина до 6см. Тичинки жовті, приймочки стовпчика жов-
то-брунатні. Плодики майже кулясті, жовто-зелені. Насіння темно-брунатне, до 1мм завдовжки. 

Цей невибагливий вид потребує світлого й теплого приміщення (для вирощування в промислових умовах – низьких теп-

лиць) і дуже обережного поливання. Узимку йому також потрібне яскраве освітлення, сухий грунт і температура до 10°С. 

Розмножується найчастіше діленням кущиків або насінням, а іноді навіть і сосочками. Землесуміші потребує поживної і пух-

кої. 

Вдалий композиційний компонент при створенні невеличких груп з кактусів та сукулентів для оздоблення інтер'єру. 
 
Рід Еріокактус – Eriocactus Васkbg. 

Рід зовсім невеликий, має в своєму складі тільки 2 види із. стовпчастими стеблами та шерстистою маківкою. Колючки жовті, 

густі, закривають все стебло. Квітки жовті з зеленим відтінком, великі, широколійкоподібні, з короткою трубочкою. Плоди густо-
опушені. 

Кактуси цього роду потребують притінення влітку, а взимку досить високої температури – 12-16°С. 
Еріокактус Ленінгхауза (Eriocactus Leninghausii (Hge.) Backbg.). Батьківщина – Бразілія. Назву одержав на честь селекціо-

нера, який його вивів. Еріокактус Ленінгхауза завезено до Європи в другій половині XVIII ст. Вперше його описав Ф. Хааге як 
пилоцереус Ленінгхауза, і в тому самому році цей вид знову був описаний К. Шуманом також під назвою пилоцереуса. Лише 
1942р. Бакебєрг, перевіривши його ознаки, відніс уже до роду еріоцереус за стовпчастим характером росту та жовтим забарв-
ленням приймочок. 

На батьківщині цей кактус сягає до 1м заввишки та 10см в діаметрі. З віком біля його основи з'являються численні пагони-

дітки. Забарвлення стовбура  яскраво-зелене, матово-блискуче. Крутих вузьких ребер налічується  до 30 заввишки до 5-7см, 
вони злегка хвилясті. Маківка скошена, густо вкрита колючками та опушена волосинками, які з віком опадають. Крайніх жовту-
вато-білих колючок 15-20, 0,5-1см завдовжки, розташованих променеподібно. Центральних колючок З-4, вони темніші, товщі й 
довші (до 4см) за периферійні, прямі або злегка ввігнуті. 

Лимонно-жовті квітки розвиваються на маківці, часто по декілька зразу. Вони відкриті, до 6см в діаметрі. Тичинкові нитки та 

пиляки жовті, стовпчик з 9-14 приймочками, світло-жовтий. Зав'язь суха, вкрита білястими волосинками та брунатними щетин-
ками. Насіння дрібне. 

Культивувати цей вид легко. У період росту потребує теплого й вологого середовища та рівномірного постійного зволожу-

вання грунту. Взимку слід тримати на освітленому місці при температурі близько 10°С. Поливати обережно, зрідка. Розмножу-

ється гарно насінням. Живцюють еріокактуси рідко. 

 
Рід Еріоцереус – Eriocereus (Berg) Rice. 

Налічує тільки 9 видів. Чагарникові рослини з тонкими прямостійними пагонами, які з віком стають сланкими і згодом пере-

творюються на повзучі. На стеблах 5-11 широких ребер. Колючки міцні. Квітки великі, білі, ночецвітпі, з'являються на торічних 
пагонах. За пишністю та красою квітів еріоцереуси можуть успішно змагатися з відомою "царицею ночі". 

Представників цього роду слід улітку щедро поливати, виставляти на яскраве сонце, на тепло. Але і в на-півпритіненому 

місці ростуть теж непогано, хоча й рідше цвітуть. Узимку потребують напівсухого та прохолодного утримання (до 10°С). 

Гарні підщепи для інших кактусів. 
Еріоцереус Мартіна (Eriocereus Martinii (L a b.) Ricc). Батьківщина – Аргентіна. 
На батьківщині росте кущоподібно, утворюючи густі тонкі пагони з невеликою кількістю ребер (5-6), які з віком зливаються. 

Ареоли має круглясті (3мм в діаметрі) з сивим опушенням. Периферійних колючок 5-6, червоних. Центральна колючка тільки 
одна, 2-3см завдовжки, світло-брунатна або біла знизу, на кінчику – темна. 

Чисто білі квіти дуже показні, великі, лійчасті до 20 і більше см завдовжки та 17-18см у діаметрі. Розкриваються тільки вно-

чі. Тичинки досягають середини квіткової трубки, зібрані у великий пучок, пиляки світло-жовті, стовпчик видається над тичин-
ками з 14-ма приймочками. 

Плід яйцеподібний, 5-6см завдовжки, 4-5см зав-ширшки, лускуватий, червоний. Насіння велике, чорне. 
У культурі досить примхливий, полюбляє дуже багато сонячного світла, тому його слід вирощувати в теплицях або на за-

склених верандах, лоджіях. Часто вирощується як підщепа для інших видів кактусів. 

До цього роду належить також широко розповсюджений Е. Гвеліха (Е. Quelichii) з три-чотириреберними стеблами, для яких 

потрібні опори (стебла сланкі). Стебла цього виду вкриті темно-червоними колючками. 

Види Е. поманензіс (Е, pomanensis) та Е. тортуозус (Е. tortuosus) дуже схожі. Обидва вкриті колючками завдовжки до 2см. 
Еріоцереус Юсберта (Eriocereus Jusbertii (Reb.) Ricc). Батьківщина – Аргентина. Найгарніший у своєму роді. Незважаючи 

на могутній ріст, він завжди є окрасою як аматорських, так і наукових колекцій. Раніше був відомий під назвою гаризії Юсберта. 

Пагони (стрункіші ніж в інших видів) сягають в придатних умовах 3м і вище. Має 4 ребра, що з віком зливаються. Пагони 

темно-зелені з гарними білими або сіруватими повстистими ареолами, що розташовані на відстані 1-3см й озброєні 7-8 корот-
кими, гострими, спочатку червоними, а з віком чорними голками-колюч-ками. 

Краса виду в його розкішних білих з ледь кремува-тим відтінком великих квітках (до 20см), які розкриваються зранку і напо-

внюють повітря незрівнянними пахощами конвалій. На жаль, квітки довго не тримаються. Проте невдовзі їх змінюють інші. 

У кімнатних умовах не дуже квапиться рости. У деяких сіянців з віком стебла стають сланкими, але їхні живці набувають 

завжди стовпоподібного міцного вигляду. 

Вид дуже поширений як підщепа. Здавна вважався міжродовим гібридом між ехінопсисом Ейрієза, пилком якого еріоцереус 

Юсберта швидко запилюється, а утворене від цього запилення насіння швидко проростає. 

Сіянці еріоцереуса Юсберта – більш придатний підщепний матеріал ніж укорінені живці цього виду. 
Розмножується насінням та живцюванням. Потребує багато сонця, повітря та чимало вологи влітку. Узимку поливання дуже 

обмежене, температура до 10°С, але витримує й нижчу. Пересаджувати треба не пізніше кінця березня. 

Рід Еспостоя – Espostoa Вr. et R. 

Налічує 7 видів та 4 різновиди. Батьківщина – Перу. Рослини цього роду – одні з найкрасивіших серед кактусів. 
Стебло невелике, струнке, все вкрите гарною шубкою з довгого шерстистого волосся. Ребра круглясті, низькі, у великій кі-

лькості. 

Квітки, що з'являються у верхній частині із псевдоцефалію, – невеликі, білі. 
Еспостоя  шерстиста  (Espostoa lanata (Hbk.)  Вr. et R.). Разом  з  ореоцереусами  та  цефалоцереусом  старечим – окраса 

будь-якої колекції. Ці види найбільш придатні для вирощування в підвіконних тепличках, еркерах або в засклених опалюваних 
лоджіях та на верандах тощо, де виростають до чималих розмірів. 

Улітку гарно росте у відкритому грунті, де швидко розквітає. 
Гребінчасті форми цього виду мають дуже великий попит в аматорів. 
Еспостоя шерстиста – деревоподібний кактус з низьким стовбуром, який при правильній багаторічній культурі сягає 2-3м 

заввишки. Бокові пагони виростають до 1м завдовжки та 15см в діаметрі з 20-ма низькими ребрами, вкритими густим білястим 
волоссям. З ареол стирчать численні голчасті, різного забарвлення колючки. 

Квітки показні, білі зовні й рожеві всередині, близько 6см в діаметрі. З'являються тільки у міцних сильних рослин. 
Потребують у період росту багато сонця, тепла та поживної землесуміші, культивують цей вид або на власних коренях, або 

прищепленими на пиптантоцереуси: ямакару, дайамії тощо. У щеплених рослин волосинки й колючки мають гарніший вигляд. 

Розмножується також насінням, яке добре проростає в теплому, вологому середовищі. Висівати насіння слід навесні або на 

початку літа на поверхні піскуватої суміші в мисочки або невеликі горщечки. 

 
Рід Ехінокактус – Echinocactus Link. et Otto. 

До цього роду, що налічує 10 видів, належать найбільші з кулястих кактусів. 
Ребра прямі, ареоли опушені, на верхівці опушення густішає. Квіткова трубка також з повстистим опушенням. Квітки у бі-

льшості представників жовті. 

Молоді сіянці майже у всіх представників рекомендується прищеплювати. 
Ехінокактус Грузона {Echinocactus Grussonii Ніldm.). 
Батьківщина – Мексіка. Називають його в народі "золотою бочкою" за винятково декоративні золотисто-жовті густі колючки, 

що вкривають майже все тіло кактуса. 

Вид дуже популярний незважаючи на його досить могутній ріст. Звертає на себе увагу твердими, міцними жовтими колюч-

ками. 

До першої світової війни рослин цього виду завозили до Європи дуже багато і навіть великі екземпляри, через що кількість 

його на батьківщині катастрофічно зменшилася. 

Росте дуже повільно, але з віком виростає у величезну кулю (справжнісіньку бочку!) діаметром до 80см і більше та заввиш-

ки до 130см. У дорослих рослин маківка вкрита короткими повстистоподібними волосинками, які пізніше опадають. Усі ребра 
(близько 30) з глибокими западинами, вкриті великими повстистоопушеними ареолами, кожна з яких облямована 8-10 прями-
ми або іноді злегка зігнутими периферійними колючками завдовжки до 3см; центральних колючок – 4, вони товстіші, завдовжки 
4-5см, розташовані хрестато. 

Квітки з'являються біля маківки декількома рядками у вигляді віночка. Вони яєчно-жовті, дзвоникоподібні 4-6см завдовжки 

та 5см у діаметрі. Насіння дрібне (до 1,5см), темне. 

Розмножується досить легко насінням, яке треба висівати в легку поживну землесуміш. Сіянці ростуть швидко, вирощуван-

ня їх не потребує особливих навичок. У віці 9-12 років сіянці сягають 8-10см і вже справляють гарне враження. З роками ріст 
кактуса ще уповільнюється. 

У період росту потребує досить вологи й тепла. Слід берегти сіянці від прямого сонячного освітлення, яке може обпалити 

дуже чутливу до цього маківку. Узимку їм потрібна температура не вище 8-10°С, добре освітлене, сухе приміщення. 

Старі екземпляри потребують менш поживної, з більшою кількістю глинясто-дернової землесуміші. Улітку їх можна декілька 

разів підживити розчином мінеральних солей. 

 
Рід Ехінопсис – Echinopsis Zucc. 

Налічує 46 видів. Це найбільш поширені в кімнатних умовах невеликі й невибагливі кулясті кактуси. Куляста форма зберіга-

ється тільки в молодих рослин, пізніше вони стають видовженими або стовпчастими. 

Ребра гострі, чітко виражені, ареоли великі. Колючки короткі й довгі. Квітки розвиваються із старих ареол з боку рослини, 

мають довгу квіткову трубочку (до 20см), часто дуже пахучі. 

Улітку рослини щедро віддячують аматорам за підживлення мінеральними добривами та рясне поливання. Взимку утри-

мання має бути сухе й прохолодне (не вище 10°С). Поява чималої кількості діток свідчить про поганий стан рослин. 

Для кращого цвітіння рекомендується тримати ехінопсиси повернутими до сонця одним і тим самим боком. Щоб уникнути 

опіків навесні, до сонця їх привчати треба обережно. 

Розквітають ехінопсиси на 4-й рік після висівання. При цвітінні конче необхідно регулярно поливати (не заливати водою й 

не пересушувати!). Нехтування цим правилом може призвести до перетворення квіткових бруньок (пуп'янків) на вегетативні і 

замість квіток на рослині виросте пагін. Поява чималої кількості таких діток може свідчити про те, що ехінопсиси регулярно й 
рясно поливалися при високій температурі взимку, в період спокою, або вирощувалися при великій кількості азоту в грунті (ду-
же поживна суміш або надмір азотистих солей при підживленні). Взагалі ехінопсиси полюбляють підживлення, але при цьому 
бажано слідкувати за регулярним поливанням, щоб тоненькі всмоктувальні корінці не гинули в сухому грунті. 

Улітку ехінопсиси треба частіше обприскувати водою. Робити це бажано зранку або в передобідні години, враховуючи те, 

що квітки розкриваються після полудня і зволожування може їх попсувати. 

Ехінопсис Ейрієза (Echinopsis Eyriesii (Turp.) Zucc). Назву цьому видові дано на честь Ейрієза – колекціонера-кактусівника, 

що перший завіз цей вид до Європи. 

Батьківщина – Бразілія, Уругвай та Аргентіна. Належить до так званих звичайних видів, які дуже популярні серед аматорів 

як підщепи для інших більш вимогливих і рідкісних видів. На них аматори тренуються в щепленні та живцюванні. 

У молодому віці представники цього виду кулясті, до 20см в діаметрі, згодом стають стовпчастими до 1м заввишки.  
Блискучий темно-зелений стовбур має 11 – 18 ребер гострих та крутих, з великими білясто-повстистими ареолами. Пери-

ферійних колючок 10, центральних – 4 або 8, завдовжки до 5мм. 

Квітки дуже показні, великі (до 12см в діаметрі) на довгій трубочці (17-25см, зрідка опушена), іноді запашні, з'являються у 

верхній частині пагона. Тичинкові нитки білі, пиляки світло-жовті, стовпчик зелений з 12-13 світлими приймочками. 

Плід великий, яйцеподібний. Насіння блискуче, чорне. 
Краще росте у більш важкій, поживній та водночас водопроникній суміші. У період росту (тобто з весни) вимагає досить во-

логи і ледь притіненого місця. Узимку потребує багато світла, зрідка обережного поливання так, щоб грудка землі не зовсім 
пересихала, та температури до 10°С. 

Розмножувати рекомендуємо насінням або дітками-пагонами із здорових маточних рослин, які рясно цвітуть і дають неба-

гато діток. 

Цей вид – один з кращих для шкільної колекції. Його можна з успіхом застосовувати також при оформленні невеликих ком-

позицій у кімнатах, при декоруванні закритих лоджій, засклених веранд, заводських цехів із слабою забрудненістю повітря, при 
оформленні зелених куточків та вітрин магазинів тощо. 

 
Рід Ехінофосулокактус – Echinofossulocactus Lawr. 

Налічує 33 види. Рослини відзначаються численними (іноді понад 100) гострими, тісно притиснутими одне до одного реб-

рами. Така ребристість розвивається тільки на третьому році життя. Колючки довгі, світлі. Квітки з короткою трубочкою, різно-
кольорові, на пелюстках темні стрічки. 

Розвиваються дуже повільно. Відносно невибагливі. Полюбляють повне сонячне освітлення, вологу та свіже повітря. 
Молоді рослини бажано прищеплювати з наступним укоріненням. 
Додавати до суміші вапно не слід. 
Ехінофосулокактус п'ятиколючковий (Echinofossulocactus pentacanthus (Lem.) Вr. et R.). Батьківщина – Центральна Мек-

сіка. 

Багатореберний (25-40) кулястий, невеликий на зріст кактус (7-9см) з віком стає злегка стовпчастим. Забарвлення світло-

зелене. Ареоли круглясті, близько 5мм в діаметрі з 5-ма колючками, з яких три верхні – плоскі, 4см завдовжки та 2мм завшир-
шки, а дві – прямі, короткі від 0,5 до 0,8см завдовжки. Всі колючки червоно-брунатні або навіть криваво-червоні. Квітки білясті з 
ліловою стрічкою посередині пелюсток, діаметр квіток 2см. Тичинкові нитки світло-жовті, пиляки темніші. Стовпчик довший за 
тичинки, з шістьма жовтими приймочками. 

Головною окрасою цих невеликих на зріст кактусів є яскраво забарвлені колючки, особливо привабливі в дорослих екземп-

лярів. 

Вирощувати цей і близькі до нього види – е. коптомагонус, е. мультикастатус, е. цакатекатензіс (до речі, найдекорати-

вніший) не важко. 

Це порівняно легкі й невибагливі в культурі види, які можна вирощувати в теплиці, на вікні або між віконними рамами. 
Цвіте рано навесні, у березні. Землесуміші потребує водопроникної, багато світла й тепла. Узимку – також багато світла, 

сухого грунту та температури не вище 8-10°С. Розмножується насінням. 

 
Рід Ехіноцереус – Echinocereus Еng. 

Налічує 86 видів. У всіх представників стебло у вигляді невеликих кущів. Відмінною ознакою роду є тонка поверхнева шкі-

рочка та м'якотіле стебло. Колючки щетинкоподібні, квітки красиві, дзвоникоподібні, довгоцвітні (понад місяць). 

Представники цього роду потребують улітку повного сонячного освітлення та щедрого поливання, а взимку освітленого, су-

хого та прохолодного (до 5°С) утримання. 

Види, у яких колючки у вигляді густих гребінців прилягають до стебла (так звані пектинатні кактуси) слід прищеплювати на 

ехінопсиси та цереуси. 

Увесь рід ехіноцереусів за Бакебергом підрозділяють на 4 групи, відмінні між собою за формою колючок та характером ро-

сту стебел. 

У культурі ці кактуси невибагливі. 
Ехіноцереус гребінчастий (Echinocereus pectinatus (Scheіdw.) Eng.). Батьківщина – Мексіка. 
Цей гарний, досить рідкісний у колекціях вид, потребує більше уваги ніж інші кактуси. Утворює прямо-стійний циліндричний 

стовбур заввишки 10-15см та діаметром 3-6см, густо вкритий колючками. Ребра, яких буває 20-23, прямі, низькі. Ареоли еліп-
тичні, 3мм завдовжки, повстистоопушені. Мають 16-30 білих або рожевих периферійних колючок завдовжки до 1см, злегка зі-

гнутих, розташованих у вигляді гребінців по краях ареол. Від 2 до 6 центральних колючок, коротких, розташованих у ряд. Квітки 
ніжного рожево-лілуватого кольору, завдовжки б-8см. Тичинкові нитки рожево-білі, пиляки хромово-жовті, стовпчик видається 
над тичинками, має 2-18 приймочок. Плід колючий, насіння яйцеподібне, темне. 

Для вирощування потрібна важка, але водопроникна глинясто-дернова суміш з великою кількістю подрібнених черепків. У 

період росту полюбляє багато сонця, тепла та свіжого повітря. Узимку температура в приміщенні не повинна бути вища за 5-
6°С. Поливати в цей період треба дуже обережно, або зовсім не поливати, але давати рослинам якомога більше сонця. 

Розмножувати слід насінням. Краще росте "на чужих ногах", прищепленим. 
Зигокактус обрубаний (Zygocactus truncatus (Haw.) К. Sch.). Найпоширеніший вид, у природних умовах росте епіфітно на 

деревах або на перепрілих наносах у вологих западинах скель в бразільському штаті Ріо-де-Жанейро. 

Стебло  коротке,  сильно  розгалужене,  з  віком  дере-

в'яніє. Пагони складаються з члеників, схожих на листки. 
У народі існує влучна назва цього виду – "ракова шийка" 
за  подібність  члеників  до  хвоста  рака.  За  чарівну  зиго-
морфну, "багатоповерхову"  будову  яскравих  рожево-
малинових квіток, що звисають на пагонах, мов казкові 
ліхтарики,  йому  дано  назву  "японський  ліхтарик".  Оскі-
льки ж цвітіння настає перед самим новим роком, звуть 
його  ще  "різдвяником"  або  "новорічником", "новорічним 
подарунком". 

Вирощують на вікнах разом з філокактусами, клівія-

ми та іншими квітами вже понад 100 років. Завдяки чис-
ленним схрещуванням та селекції цей вид значно збага-
тив асортимент зимовоцвітних рослин. Вихідні види за-
губили тепер своє значення і культивуються тільки в бо-
танічних садах для колекційного показу. 

Розмножується живцюванням члеників. 
Становить  традиційну  рослину  в  навчальних  закла-

дах для набуття навичок у щепленні кактусів та вивченні 
морфологічної зміни стебла рослин відповідно  до умов 
існування. 

Для культивування в кімнатах найкращі власнокоре-

неві зигокактуси, тобто не прищеплені, а вирощені з жи-
вцьованої частини пагона і висаджені в горщики з піску-
ватою  поживною  сумішшю.  Рослини,  прищеплені  на 
пейрескію  (краща  підщепа  для  зигокактусів)  дуже  гарні 
на вигляд (деревце обвішане ліхтариками в" період цві-
тіння), але менш придатні для вирощування в кімнатах 
із  сухим  повітрям.  У  вологолюбної  підщепи  пейрескії 
внаслідок  сухості  повітря  часто  гине  коріння,  а  відтак  і 
прищеплена рослина. 

Культивування зигокактуса має свої примхи, не схожі 

із  потребами  філокактуса.  Зигокактуси  цвітуть  у  по-
хмурий  період  року,  коли  сонця  дуже  мало.  Влітку  та 
взимку зигокактуси та схожі за розвитком шлюмбергери 
й  епіфілуми  слід  утримувати  на  сонці,  уникаючи  спе-
котливих променів. Восени вимагає більше сонця, світ-
ла, що конче потрібні для закладання квіткових бруньок. 

Дуже важливо вирощувати ці рослини на постійному місці. 

 

Рис. 27. Цикл розвитку зигокактуса: 

а) відпочинок, зменшене поливання, зниження температури, пересаджу-
вання;  б)  посилене  поливання,  підживлення;  в)  другий  період  спокою; 

утримання при скороченому світловому дні, зменшене поливання, прові-

трювання, t 17-20°С;  г)  бутонізація,  підвищення  температури,  посилене 

поливання, щедре обприскування, підживлення, провітрювання; д) масо-
ве цвітіння. 

Після відцвітання (кінець січня – лютий) рослини потребують спокою. їх слід перенести до прохолодного приміщення і зме-

ншити поливання. Тепер саме час їх і пересадити. Як тільки у рослин починають з'являтися нові членики (кінець лютого – по 
вересень), рослини слід перенести в тепліше приміщення і посилити поливання. Прямого сонячного освітлення слід уникати. У 
цей період відбувається найсильніший ріст, коли рослини потребують щедрого поливання та підживлення, яскравого освітлен-
ня. У серпні молоді пагони дозрівають і тому треба починати загартовування рослин, тобто зменшити знову поливання і пере-
нести рослини до гарно освітленого прохолодного (12-14°С) приміщення, де вони залишаються до появи пуп'янків. 

У цей період, з жовтня до середини листопада, рослини бажано утримувати на 8-10-годинному дні для вчасного і рясного 

закладання квіткових бруньок. Одночасно зі зменшенням світлового дня (але не із зменшенням яскравості освітлення!), росли-
ни слід гримати при дещо зниженій температурі (17-20°С). Якщо ж температура нижче 12° або вища за 25°С, частково або по-
вністю припиняється закладання квіткових бруньок. При правильному утриманні в кінці листопада вже з'являються невеличкі 
пуп'янки. Відтак можна знову підвищити температуру і не стільки посилювати поливання, як збільшити кількість обприскувань 
теплою водою, щоб посилити вологість повітря навколо рослини (але воно також не має бути застояним, кімнату слід провіт-
рювати, уникаючи протягів), освітлення посилене. Обприскувати великі пуп'янки або розкриті квітки не рекомендується. 

Утримання зигокактусів при короткому світловому дні – гарний регулятор початку цвітіння, яке починається через 2,5-3 мі-

сяці після початку скорочення світлового дня. 

Часто у рослин, які зав'язали велику кількість пуп'янків, відбувається часткове їх опадання. Це свідчить про надмірне обп-

рискування великих пуп'янків, зміну місця в період зав'язування квіткових бруньок та про нестачу калію й фосфору в землесу-
міші. Останнє можна виправити підживленням розчином калійних солей та суперфосфату в період посиленого росту разом з 
азотистими солями, або окремо – з середини листопада по. кінець грудня. 

 
Рід Клейстокактус – Cleistocactus Lem. 

Налічує 31 вид. Це стовпчасті рослини, що розгалужуються біля основи, з густими щетиноподібними, дуже декоративними 

колючками. Ребер багато, вони невисокі. Квітки червоні, майже зовсім закриті, у вигляді довгої, вигнутої трубки. 

При вирощуванні цих кактусів до землесуміші обов'язково треба додавати вапно (можна стару штукатурку з вапном). По-

любляють вони сонце, вологе повітря, особливо влітку, щедре поливання та обприскування водою. Узимку поливати помірно, 
температура має бути дещо вища, ніж у багатьох інших видів (15-17°С). У кімнатних умовах добре ростуть і цвітуть. 

Клейстокактус Баумана ф. золотавоколючкова (Сlеіstocactus Baumanii Lem. v. flavispina (SD) Rice). Батьківщина – Арге-

нтіна, Парагвай, Уругвай та південно-східна Болівія. Належить до найбільш улюблених аматорами квітучих цереусів. У проми-
слових умовах для нього придатні теплиці, а в аматорських – засклені веранди, де його кущі з високорослими пагонами мають 
змогу добре розвиватися. 

Суриково-червоні або жовтогаряче-червоні зигоморфні квітки завдовжки 6-7см з'являються на верхній частині його стовбу-

ра протягом усього літа. При правильному культивуванні квітки виростають вже на невеликій, до 30см заввишки, рослині. Якщо 
зважити, що річний приріст цього кактуса становить 10-15см, то не так важко підрахувати, на який рік може зацвісти. 

Стебло спочатку прямостійне, з віком полягає, розгалужується знизу. Пагони яскраво-зелені, завдовжки до 2м, тонкі (діаме-

тром 2-3,5см). Має 12-16 тупих ребер, розділених глибокими борозенками. Ареоли еліптичні формою, завдовжки 2-3мм, повс-
тистоолушені, з кількома довгими волосинками. Колючок 15-20, твердих, дуже гострих. Квіткова трубочка вузька, зігнута подіб-
но до латинської S. Тичинкові нитки червоні, пиляки та приймочка жовті. Плід круглий, червоний, до 1,5см в діаметрі.  

Вирощувати слід на досить поживному грунті, при яскравому сонячному освітленні та досить щедрому поливанні. Узимку 

поливати не варто. Зберігати при температурі 8-10°С. 

Розмножують найчастіше насінням або живцюванням. На живці зрізують пагони завдовжки 10-30см, підв'ялюють та виса-

джують в добре підготовлену суміш, в якій доглядають їх як укорінені рослини. 

Клейстокактус Штрауса (Cleistocactus Strausii Васkbg.) Батьківщина – Північна Аргентіна та Болівія. Дуже цікавий декора-

тивний, а відтак і популярний вид. Стовбур багатореберний (до 25 ребер), ребра за волосяним шаром мало помітні, низькі. 
Стебло  сіро-зелене,  повністю  вкрите  багатьма  чисто  білими,  м'якими,  прямостійними,  ледь  щетинистими  волосинками  зав-
довжки до 1см. Навіть маленькі сіянці вкриті такими декоративними волосинками. Між ними ще є спрямовані донизу світло-
жовті колючки до 2см завдовжки. 

Квітки з'являються збоку стовбура, близько до верхівки на старих екземплярах, які сягають не менше .50см заввишки. Квіт-

ки, як і в усіх представників роду, химерні на вигляд. Це вкрита густими сіруватими волосинками горизонтальна трубочка до 6-
7см завдовжки, яка на яскравому сонці злегка розправляє кінчики своїх пелюсток, рожевих або темно-кармінових. Із зрілої квіт-
ки висувається зелений стовпчик, тичинкові нитки ледь червонясті. 

Жодна колекція не обходиться без цього красеня. Для вирощування легкий Росте швидко. Потребує багато сонця влітку, 

нормального поливання та значної температури. Узимку утримання має бути майже сухе й прохолодне (10-12°С). 

У зрілому віці пасує для засклених, ледь опалюваних лоджій, еркерів, веранд, для декорування балконних дверей, а також 

для оформлення кам'янистих гірок улітку. 

Молоді,  дво-п'ятирічні  екземпляри  гарно  прикрашають  підвіконня  та  низькі  меблі  в  поєднанні  з  низькорослими  видами – 

ехіпопсисами, гімнокаліціумами, лобівіями. 

 
Рід Лобівія – Lobivia Вr. et R. 

Великий рід, до складу якого входить 106 видів, різноманітних за зовнішніми ознаками, а також за будовою квіток, через що 

рід розподіляється ще на 15 груп. 

Представники роду – невеличкі рослини з чудовими яскраво забарвленими квітками. У багатьох видів коріння ріпоподібне. 
Догляд потрібен такий же, як і для ехінопсисів, одначе підживлювати треба не дуже щедро. Краще ростуть прищепленими. 
Лобівія Райта (Lobivia Wrightiana Backbg.). Батьківщина – Центральне Перу. Належить до гірських видів, але від інших від-

різняється тривалим періодом цвітіння – майже все літо, тоді як інші види квітують тільки на початку літа або дуже рідко повто-
рюють цвітіння восени. 

Має сильний ріпоподібний корінь, стебло сіро-блакитне, невеличке, з трохи гачкуватими тонкими колючками. У зрілому віці 

з'являються довгі та тонкі колючки, часто химерно, типово для цього роду, зігнуті. 15-17 ребер розташовані спірально, розділе-
ні тонкими неглибокими борозенками. Периферійних, невеликих (до 1см) колючок близько 10; пізніше між ними утворюються 
довгі, схожі на вусики, до 7см завдовжки, центральні колючки. 

Квітки напрочуд ніжні, красивого лілувато-рожевого забарвлення. Плоди червонясті, до 6см завдовжки. 
Більшість лобівій мають сірувате забарвлення стовбура, яке певною мірою є показником невибагливості до грунту. Усі вони 

ростуть на бідному грунті, але серед них є й більш яскраво забарвлені види, зелені, – л. алаграйяна, л. бангаміана, л. ікаїка та 
інші, що ростуть на вологіших місцях, на поживному грунті. Лобівія Райта належить до першої групи, тому потребує бідного