Кактуси (Приходько С.М.) - частина 2

Колючки заважають при вирощуванні кактусів, часто ранять руки аматорів та іноді призводять до появи сверблячки, пухирів 

і наривів. Але завзяті кактусівники звикають до колючок так само, як пасічник до укусів бджіл. 

Третім декоративним убранням кактусів є їхні плоди, які у деяких мамілярій є набагато тривалішою прикрасою, ніж квітки. 

Вони виростають у вигляді червоного або малинового видовженого намиста з аксил, прикрашають ареоли, наче жовті, червоні 
чи зелені ягоди, або як яскраві їжачки виглядають з шерстистої маківки. 

Розміри плодів коливаються від ледь помітних мініатюрних ягідок, схованих у повстистому вбранні, до плодів з яйце завбі-

льшки, або з яблуко чи з апельсин. 

Часто плоди розтріскуються на рослині і тут-таки насіння проростає, утворюючи примхливі силуети. 
У кактусів дуже часто трапляються ростові аномалії, так звані монстрозні та кристатні форми (про які докладніше йтиметься 

далі). Останні спеціально колекціонують за їх напрочуд химерний вигляд. 

Крім ростових аномалій існують також форми з частковою або повною відсутністю в тканинах хлорофілу (так звані ауратні 

форми). Їх, як своєрідне диво природи, вирощують неодмінно на міцній зеленій підщепі. Ауратні форми бувають пістряві або 
зовсім жовті, червоні (нова форма гімнокаліціума Фрідріха, яку виведено в Японії). Це майже завжди головна окраса кожної со-
лідної колекції. 

Прикрас у кактусів багато, тож недарма вони полонили своєю надзвичайною красою таку величезну кількість аматорів і ви-

кликають невимовний подив у широкого кола людей. 

 

Загадки фасціації 

Іноді з кактусами трапляється цікаве явище – рослини втрачають свою звичайну круглясту або циліндричну форму й вирос-

тають аномальними, якоїсь примхливої, навіть загадкової форми. Одні з них нагадують кострубату скелю, гвинтоподібно за-
кручену, зі скелястими наростами, чудернацьку за формою. В інших на верхівці стебла виростає щось подібне до химерно ви-
карбуваного пташиного гребінця, яким рослина елегантно закінчує свій ріст, прикрашає прямовисну форму своєрідним плюма-
жем. 

Усе це – фасціації, які надають рослинам примхливості, видозмінюючи характер їх росту. 
З'являються вони у різних видів кактусів, але в деяких родів частіше, ніж у інших. Одна з цих форм фасціацій зветься монс-

трозною (від латинського слова "монструс" – чудовисько), друга – кристатною, або гребінчастою (від латинського слова "кріста" 
– гребінець) . 

З'являються вони від того, що замість однієї верхівкової ареоли рухається в ріст одразу декілька. Ріст може відбуватися по-

різному: у випадку монстрозної форми починають рости ареоли, розташовані по всьому стеблу кактуса. Вони начебто дають 
початок декільком "пагонам". У кристатних кактусів усі ареоли, що ростуть разом, розташовані в одній площині, яка перетинає 
верхівкову точку росту. 

Досить часто кактусівники-початківці помилково мають такі форми за нові види, тоді як це тільки форми виду. 
Річ у тім, що в кактусів ознаки виду й різновиду, як і в усіх інших рослин, досить сталі й супроводжують рослину з початку 

розвитку до загибелі. Щодо форми монстрозної або кристатної, то вони можуть з'явитися досить раптово в будь-якого кактуса 
й змінити його стебло раз і назавжди, а можуть також раптово зникнути, і поки що невідомо від чого. 

У цьому випадку на фасційованій формі стебла кактуса з'являється окремий пагін зі звичайним характером росту, або ж уся 

верхівкова ростуча лінія гребінця стягується в одне нормальне стебло. Цей відновлений нормальний ріст іноді стає постійним, 
але трапляється і так, що кактус через 1-2 роки, або й пізніше, знову дає кристатну форму на одному з нормальних пагонів. 

Відхилення від нормального росту кактусів досі ще залишаються загадковими. Причини, що зумовлюють аномалії, не знай-

дені і вчені по-різному пояснюють це явище. 

За твердженням деяких збирачів кактусів в Америці, кристатні форми кактусів трапляються частіше біля берегів океану, ніж 

далі від нього. Відмічено також, що там де знайдено один екземпляр кристатної форми, можна обов'язково знайти й інші. 

Причинами виникнення фасціацій вважали навіть ушкодження птахами, удари блискавки тощо. Деякі вчені думали, що кри-

статні форми є наслідком реакції кактусів на ушкодження личинками, які оселилися на стеблах, або діяльності тих чи тих мік-
роорганізмів, що їх вони виявляли в кактусах кристатної форми. 

Інші вчені, зокрема відомий знавець кактусів Курт Бакеберг, висловлювали думку про те, що фасціації не можуть бути по-

в'язані з хворобами кактусів, бо з'являються завжди на здорових і сильних рослинах. 

Безліч спроб одержати штучним шляхом фасційовані форми не мали успіху. 
Роботи, які провадив Войтус (1938р.) – яскравий приклад здійснення експериментів у цьому напрямку. Молоді екземпляри 

ехінопсисів він піддавав впливові різних хімічних та фізичних реагентів: робив надрізи через точку росту, зрізував верхівку сте-
бла, встромляв іржаві цвяхи в стебло, надрізував стебло навкруг, впорскував в рани всілякі солі, кислоти та інші речовини, але 
жодної кристатної форми не було одержано. Зміни в агротехніці (садіння кактусів у різні типи землесумішей, вирощування при 
різних рівнях вологості тощо) теж не викликали бажаних новоутворень. Більше того, між ученими й досі не досягнуто одно-
стайності про те, в яких точках росту відбувається розвиток кристати: спонукають її ріст бокові бруньки, середина, чи бруньки, 
розташовані на всій площині. 

Сперечаються також і про агротехніку унікальних форм. Так, наприклад, існує твердження, що монстрозні форми здатні ро-

сти на своїх коренях, тобто без щеплення на інші види кактусів, а кристатні слід вирощувати тільки щепленими. 

У багатьох літературних джерелах подаються рекомендації про методику щеплення (клиноподібну на високорослих цереу-

сах). Гребінець, що розростається, рекомендовано через деякий час (1-2 роки) зрізати з боків, щоб він далі не дуже ріс, не дрі-
бнішав і не давав велику кількість пагонів-виродків, які швидко відмирають. 

Зазначимо, що з цим широко розповсюдженим твердженням про необхідність щеплення кристатних форм не можна цілком 

погодитися. Наш багаторічний досвід вирощування кактусів показав, що кристатні форми здатні добре рости і на власних ко-
ренях, зокрема, мамілярія кутувата ф. крістата (Mamillaria angularis f. cristata). 

Досвід вирощування кристатних форм без щеплення наводить також І. Залєтаєва (1971p.). Цікаво, що у неї нотокактус ско-

па (Notocactus scopa f. cristata), у якого гребінець сильно розрісся, почав рости вгору і дав нормальний приріст (без відмираю-
чих пагонів) у вигляді 14 гарних голівок. 

Відомо, що монстрозна та кристатна форми квітують дуже рідко, а насіння зав'язують ще рідше. Деякі вчені твердять, що 

розкриттю загадки кристатних форм допоможе вивчення сходів насіння, яке зібране з фасційованих форм кактусів.  

 

Дещо з історії колекціонування та систематики 

Христофор Колумб, наново відкривши для європейців Америку, відкрив для них також і кактуси. 
Повертаючись зі свого першого плавання до Вест-Індії (як він помилково назвав Америку), мореплавець захопив чудерна-

цькі кулясті, схожі на дині, але колючі рослини – мелокактуси, або, як їх спочатку охрестили, – динний чортополох. 

З налагодженням регулярного зв'язку з заокеанськими землями, завойовники привозили дедалі більше всіляких скарбів до 

Європи. То були коштовні речі, рідкісні рослини, а серед них і кактуси. Європейські країни, зокрема Іспанію та Португалію, не-
вдовзі заполонили філокактуси, їстівні опунції тощо. 

Уже з кінця XVI ст. в Європі відомі колекції кактусів, зокрема колекція лондонського аптекаря Моргана. 
Про кактуси починають писати. 1535р. вийшла книга Ф. Ернандеса про рослини Нової Іспанії, де подавалися й малюнки ка-

ктусів. У 1570р. написав про них книгу голландець Матео.Лобель. 

Відомий шведський учений-натураліст, засновник систематики рослин Карл Лінней включив до свого опису рослин і рід как-

тусів, що складався, за його визначенням, з 22 видів. (За новітньою класифікацією Курта Бакеберга, яка щойно вийшла з дру-
ку, родина кактусів налічує тільки родів 233, а видів, без різновидів та форм, близько 3 тисяч!) 

Після Ліннея другу спробу класифікації кактусів зробив князь Салм-Дік, який мав досить велику колекцію навіть для першої 

половини минулого століття, коли кактусові колекції перестали бути рідкістю. 

Водночас у Чехословаччині була відома чимала колекція (до 900 видів) Сейтца. Славетна колекція була також й у францу-

за Монвіля. 

На початку минулого століття започатковано колекцію кактусів і в Монте-Карло, що й досі не втратила свого значення. 
Наприкінці XIX – на початку XX ст. зацікавленість кактусами дедалі зростала. З'являється чимало великих та малих ама-

торських колекцій, особливо багато їх було в Німеччині, Франції та Англії. 

Організовуються спеціальні експедиції за новими видами до Південної та Центральної Америки. Аматорів охоплює "какту-

сова лихоманка", подібна до "тюльпаноманії" в Голландії. 

Незабаром з'явилися фірми, що спеціалізувалися на торгівлі кактусами та їх насінням. Декотрі фірми займаються кактуса-

ми й досі, тобто вже понад сто років, (ерфуртська фірма "Кактеен Хааге" та ін.). 

Цікаво,  що  на  батьківщині  кактусів,  в  Америці,  дуже  довго  не  виявляли  ніякого  інтересу  до  колекціонування  цих  рослин. 

Лише  з  другої  половини XIX ст.  їх  почали  збирати  в  ботанічних  садах,  зокрема  в  Кембріджському.  Поступово  дивовижними 
аборигенами зацікавлюється дедалі більша кількість аматорів. Особливо популярними в Америці стають епіфілуми, апорокак-
туси, зигокактуси, ночецвітні цереуси тощо. 

Багато зробив тоді для виявлення нових видів кактусів та для поповнення ними європейських колекцій відомий чеський ко-

лекціонер і мандрівник Альберт Фріч, який з 1901 по 1929 pp. сім разів мандрував до Південної Америки та Мексіки, звідки при-
віз нові унікальні види: гімнокаліціум Міхановича, ореоцереус Тролля, обергонію денегрі, багато видів пародій, лобівій, ребуцій 
та ін. Це був не тільки колекціонер, а й дослідник, який займався вивченням біології рослин та став засновником нової систе-
матики кактусів, що базувалася на відмінностях у розташуванні вегетативних бруньок та на розходженнях у морфології насіння 
кактусів. На жаль, він помер за кілька місяців до кінця Великої Вітчизняної війни, під час якої докладав багато зусиль для збе-
реження унікальної колекції кактусів. Не стояв він осторонь і від боротьби з фашизмом, допомагаючи партизанам переховува-
ти зброю. 

Не відстала свого часу від модної "лихоманки" й царська Росія. На початку XIX ст. міністр внутрішніх справ царського уряду 

князь Кочубей відрядив до Мексіки відомого збирача кактусів барона Карвінського, який і привіз колючі рослини до імператор-
ського  ботанічного  саду  в  Петербурзі.  В  експедиції  Карвінському  пощастило  натрапити  на  "маленьке  диво"  з  карміново-
червоними квітками, які розкривалися на маківці рослини. То був зовсім новий вид. Один з трьох знайдених екземплярів Кочу-
бей продав до Парижа за 200 доларів. Золото, за яке продали рослину, важило більше ніж сама рослина! 

Одначе з роками зацікавленість кактусами в нашій країні не переросла в епідемію. Згодом, на час Великої Жовтневої соці-

алістичної революції та громадянської війни, про них забули і тривалий час притулком "дітей сонця" були тільки колекції бота-
нічних  садів  та  невеликої  кількості  аматорів.  Перед  Великою  Вітчизняною  війною  поступово  зростає  кількість  аматорів-
кактусівників, а відтак і приватні колекції. 

Під час Великої Вітчизняної війни вчені-квітникарі ціною великих зусиль, справжнього героїзму в суворі дні ленінградської 

блокади зберігали численні скарби колекцій, в тому числі рятували й рідкісну велику колекцію кактусів найстарішого в країні 
ботанічного саду Інституту ботаніки ім. В. Л. Комарова в м. Ленінграді. Теплолюбні види кактусів загортали в ковдри, килими, 
ганчір'я. Хворі, голодні, напівпритомні від виснаження люди зносили будь-які меблі, щоб хоч трохи зігріти повітря в оранжереї, 
де містилися великі рослини, а малі переховували у себе вдома. І їхній героїзм не пропав марно. 

Після війни дедалі більше квітів з'являється на підвіконнях, а серед них і кактусів. Знову зростає захоплення дивовижними 

рослинами. Особливо поширюється аматорське кактусівництво в нашій країні з будівництвом у містах великих житлових маси-
вів. 

Радянські люди прагнуть до затишку в квартирах, цікавляться сучасними формами озеленення інтер'єру, для якого надзви-

чайно пасують силуетні обриси кактусів. З'являються в нашій країні товариства кактусівників, які охоплюють численних амато-
рів. Це великий позитивний фактор, бо привертає увагу до природи, до пізнання її таємниць, до її охорони, викликає любов до 
неї. 

Велика кількість зібраних у колекціях видів кактусів спонукала вчених до створення багатьох систем, за якими класифікува-

ли кактуси. Складність систем визначення кактусів зростала разом зі зростанням кількості описуваних видів та нагромаджен-
ням знань про них. 

Починаючи з опису першого роду (Cereus) Германом 1696р. та першої системи з 22 видів роду Cactus, створеної Ліннеєм, 

було ще чимало систем складених Салм-Діком, Шуманом, Бріттон-Роузом, Буксбаумом, Фрічем і врешті К. Бакебергом. 

Одначе розвиток і деталізація систематики кактусів ще далекі від завершення. Наявні системи складні, дещо суперечливі. 

Крім того, склад видової  різноманітності кактусів  ще  продовжує  активно поповнюватись. Отож вивчення  цих  рослин триває. 
Тому на сучасному етапі доцільно додержуватись новітньої систематики, розробленої Бакебергом. 

Проте слід сказати, що для потреб кактусівника-практика, аматора ця система потребує деякого доопрацювання для того, 

щоб спростити її, зробити нагляднішою, зручною для повсякденного користування (стосовно розпізнавання видів та родів то-
що). 

Для загального ознайомлення зі складом і розподілом кактусів подаємо стислий виклад систематики родини кактусових за 

Бакебергом. Крім того, в межах цієї самої системи подаємо ще розподіл найбільш поширених у культурі родів кактусів за їхніми 
біологічними особливостями, який, на нашу думку, допоможе аматорам у щоденній практичній роботі. 

Як і кожна родина, кактусові мають деякі спільні особливості, що відрізняють їх від представників інших родин. На перший 

погляд ці особливі, притаманні тільки кактусовим спільні ознаки важко й помітити. Надто вже різноманітний світ кактусів. Тут і 
велетенські дерева, і дрібні, ледь помітні серед іншої рослинності екземпляри; рослини з мереживним розгалуженням пагонів 
та з великими тарілкоподібними гілками, рослини, озброєні страшними пазурями і вкриті оксамитовим пухом. 

Одначе спільне є. Усі кактусові рослини – багаторічні сукуленти, що належать до класу дводольних. Представники родини 

обов'язково мають спеціальні, властиві тільки кактусам, органи – ареоли. Зав'язь плодів кактусів, ягід, – нижня. 

Усі ці прикмети для новачка-ботаніка або для зовсім незнайомих з ботанікою людей не дуже зрозумілі, і потребують дета-

льнішого пояснення. 

Не всі сукуленти, тобто соковиті рослини, належать до родини кактусових (бо перелічені вище ботанічні ознаки не збігають-

ся). Але будь-який кактус завжди є сукулентом, тобто рослиною, яка запасає в тканинах велику кількість вологи. 

Усі сходи, що з'являються з насіння кактусів, мають по дві сім'ядолі (як квасоля та інші бобові рослини), тому кактуси й на-

лежать до класу дводольних. 

Якщо розрізати стебло кактусової рослини, то при великому збільшенні можна легко переконатися в іншій спільній біологіч-

ній властивості кактусів – шар найбільш активних клітин, за допомогою яких збільшується в діаметрі стебло (камбій), має у всіх 
видів вигляд замкненого кільця. 

Наявність ареол характерна теж тільки для кактусів – це орган, – який відповідає одноразово і пагонові, і пазушній бруньці 

листяних рослин. Частіше всього ареола – єдине утворення, але в деяких випадках вона ніби розділена на два органи (у мамі-
лярій) – одна брунька розташована між сосочками, в їх пазухах, а друга – на кінчиках сосочків. 

Горішня та нижня частини кожної ареоли мають свої особливі функції. Горішня – функцію пазушної бруньки листяних рос-

лин та утворює пуп'янки, а також дає новий приріст у видів з розгалуженим стеблом, тобто є потенціальною точкою росту. Ни-
жня частина, яка є видозміненим пагоном, дає колючки. 

До речі, колючки у кактусів легко відокремлюються від поверхневого шару клітин шкірки стебла, тобто є самостійними утво-

реннями, а не видозміненням поверхневого шару шкірки (епідерміса), його виростом, як це буває у представників родини мо-
лочайних. 

Плоди кактусових рослин – ягоди. Утворюються вони з частини квітки, яка міститься нижче пелюсток (з нижньої зав'язі). У 

тому, що плід кактуса – ягода, можна швидко переконатися зрізавши його. Насіння кактуса, як і в кожній з відомих у повсякден-
ному житті ягід, заглиблене в м'якуш, який у свою чергу розташований під досить м'якою оболонкою. 

За Бакебергом та його послідовниками (Пажоут, Шубик та Валничек), за якими цитуємо систематичний розподіл, родина 

кактусів розподіляється на три підродини: пейрескієвих (Peireskioideae), опунцієвих (Орuntioideae) та цереусових (Cereoideae). 

I. Пейрескієві. Становить ніби міст між кактусами та іншими рослинами. Підродина об'єднує рослини зі слабо сукулентни-

ми ознаками, які мають справжнє листя. Усі представники її не мають глохідій. До складу родини належить рід пейрескія. 

II. Опунцієві. Об'єднує кактуси з більш розвиненою сукулентністю. Представники підродини мають ареоли, що несуть гло-

хідії. Насіння вкрите товстою шкіркою. Деякі представники мають ще й редуковані листки, які пізніше опадають. 

Сюди належать групи з великими сукулентними листками (пейрескіопсис, квіабентія), з сильно редукованими листками (з 

циліндричними, кулястими або палицеподібними і з плоскими члениками) та чагарники з тонкими змієподібними довгими глад-
кими члениками та нічними квітками. 

До підродини приєднані роди: пейрескіопсис, квіабентія, аустроциліндропунція, птерокактус, циліндропунція, грузонія, ма-

ренопунція, тефрокактус, майгуенопсис, корінопунція, мікропунція, бразіліопунція, консолея, опунція, нопалея й тацінга. 

III. Цереусові. Підродина налічує найбільшу кількість видів. Сукулентність стебел у цієї підродини дуже велика, а листки 

повністю відсутні. Навіть сім'ядольних листків немає або вони швидко зникають. Глохідій так само немає зовсім. Насіння вкри-
те тонкою шкіркою. Стебла за формою різні – стовпоподібні, палицеподібні, яйцюваті, кулясті, змієподібні, плоскі. Представни-

ки неоднакові за силою росту – від мініатюрних рослин до багатометрових велетнів, що стосується також і розмірів насіння, 
колючок, квіток та плодів. 

У дві групи підродини включені майже всі відомі кактуси, тому бажано, щоб кактусівники детальніше ознайомилися з пере-

ліком родів. 

Отож підродина розподіляється на дві групи. 
Група гілоцереїдів, тобто кактусів з лісових місцевостей, має в своєму складі кактуси-епіфіти. Представники її утворюють 

повітряні корені. Сюди належать такі роди: рипсаліс, лепісміум, аканторипсаліс, псевдорипсаліс, гатіора, ерітрорипсаліс, рип-
салідопсис,  епіфілантус,  псевдозигокактус,  шлюмбергера,  зигокактус,  криптоцереус,  марнієра,  лобейра,  епіфілум,  еремокак-
тус, псевдонопалоксія, нопалоксія, хіапазія, дискокактус, боніфація, віттія, строфокактус, деалія, верклеоцереус, селеніцереус, 
медіокактус, вебероцереус, вільмоттея, гілоцереус, апорокактус. 

Друга, більш численна група цереусів налічує чималу кількість стовпоподібних, палицеподібних і навіть кулястих кактусів, 

які не утворюють повітряних коренів і не є епіфітами (за винятком єдиного роду пфейфера). Усі ці кактуси Бакеберг розподіляє 
на дві підгрупи за еволюційним походженням – південну та північну. Обидві групи різняться будовою квіток. 

Південна підгрупа цереусів об'єднує роди зі стовпчастим характером росту, а також з кулястим, який тільки іноді, з віком, 

видовжується. Сюди ж належать роди, які квітують удень і вночі. 

До південної підгрупи відносяться такі роди із стовпчастим характером росту: пфейфера, міла, корріокактус, ердизія, не-

ораймондія, неокарденазія, диплоперіантіум, арматоцереус, брахіцереус, жасминоцереус, стетсонія, бровнінгія, гімноцереус, 
азуроцереус,  клістантоцереус,  локсантоцереус,  болівіцереус,  борзікактус,  сетицереус,  флорезія,  клейстокактус,  ореоцереус, 
мораветція, денмоза, ареквіпа, субматукана, матукана, самайпатицереус, філіпіцереус, сетиехшопсис, трихоцереус, розеоце-
реус, еуліхнія, рауоцереус, хаагоцереус, пігмеоцереус, вебербауероцереус, ехінопсис, леукостеле, геліантоцереус. 

Види з кулястою формою росту: акантолобівія, лобівія, акантокаліціум, медіолобівія, айлостера, ребуція, сулькоребуція, ау-

строкактус, піррокактус, бразілікактус, пародія, малакокарпус, еріокактус, нотокактус, фрейлея, блосфельдія, соеренсія, гімно-
каліціум, брахікаліціум, вейнгардтія, неовердерманія, родентіофіла, неочіленія, хоррідокактус, рейхеокактус, неопортерія, еріо-
зїце, іслайя, пілокопіапоя та копіапоя. 

Друга еволюційна підгрупа цереусів, північна, налічує роди зі стовпоподібним характером росту, а також з кулястим, з ніч-

ними та денними квітками. 

Роди північної підгрупи цереусів зі стовпчастим характером росту такі: акантоцереус, пеніоцереус, дендроцереус, неаботія, 

лептоцереус,  леоцереус,  центнерела,  ехіноцереус,  вількоксія,  ніктоцереус,  еріоцереус,  харрізія,  артроцереус,  махеоцереус, 
геліоцереус, бергерокактус, ратбунія, поласкія, лемайроцереус, пахіцереус, геліобравоя, маршалоцереус, руксбія, рітероцере-
ус, карнегія, необуксбаумія, птероцереус, маргінатоцереус, стеноцереус, ізолатоцереус, анізоцереус, есконтрія, гертрізоцере-
ус, митроцереус, неодаусонія, цефалоцереус, бакебергія, газельтонія, миртилокактус, лофоцереус, бразіліцереус, монвіллея, 
цереус,  кастеласонія,  субпилоцереус,  пилозоцереус,  мікрантоцереус,  фахейроя,  триксантоцереус,  псевдоеспостоя,  ватрика-
нія, аустроцефалоцереус, необінгамія, еспостоя, колеоцефалоцереус, стефаноцереус, аройядоя, мелокактус, дискокактус. 

Роди північної підгрупи цереусів з кулястою формою росту: ехінокактус, гомалоцефала, астрофітум, склерокактус, лейхте-

нбергія, неогомезія, ферокактус, гаматокактус, ехінофосулокактус, колорадоя, телекактус, ехіномастус, утахія, педіокактус, гі-
мнокактус, стромбокактус, обергонія, тоумея, новайоа, пилокантус, турбінікарпус, ацтекіум, лофофора, епітеланта, гландуліка-
ктус, анцістрокактус, неолойдія, необессея, ескобарія, лепідокоріфанта, коріфанта, розеокактус, енцефалокарпус, пелеціфора, 
солізія, аріокарпус, мамілярія, порфирія, крайнція, фелосперма, доліхотеле, бартшела, мамілопсис, кохеміейя. 

Ще раз нагадуємо, що в поданому нами систематичному обліку відбито тільки загальні риси розподілу, і не зачеплено до-

кладніші розподіли, запропоновані в монографії К. Бакеберга щодо кожної підгрупи, будови й біології квіток та ін. 

ЩО І ЯК РОБИТИ ГОСТИННОМУ ГОСПОДАРЕВІ  

Розташування й освітлення 

Як і всі гостинні господарі, кактусівники-початківці повинні потурбуватися спочатку про те, де і як влаштувати своїх гостей – 

прихідців з-за океану. 

Кактуси, як уже відомо, поширені майже вздовж усього Американського материка, і кліматичні умови для різних родів та ви-

дів на їх батьківщині неабияк різняться та настільки різноманітні, що неможливо культивувати всі види однаково. 

Кактуси Північної та Південної Америки мають деякі відмінні риси в біології та зовнішньому вигляді, на яких варто зупинити-

ся. 

Кактуси Північної Америки найбільш поширені в культурі закритих приміщень. Особливо багато було їх в колекціях XVIII ст. 

та ще більше – в XIX ст. 

Північноамериканські кактуси ростуть на  величезній території, звідки вони (особливо опунції) переходять  далеко за  межі 

батьківщини – на Північ та на тропічний Південь, і трапляються (епіфіти та цереуси) на островах Карібського моря. 

Для культивування в кімнатах придатна більшість видів північноамериканських кактусів, які ростуть у середній та північній 

Мексіці. Серед них найбільш декоративними є стовпоподібні цереуси, кущоподібні опунції, та бочкоподібні ехінокактуси. 

У Північній Америці є також ряд ендемічних реліктових видів та багато неописаних видів, що становлять скарбницю нових 

поповнень видового складу. 

Багато північноамериканських кактусів тендітні, відомі тільки у великих наукових колекціях, але переважна більшість родів 

витривалі та цілком придатні для вирощування в кімнатах, зокрема не дуже чутливі до кислотності грунту. Серед них є особли-
во довговічні види (лофофора Вільямса, гаматокактус сетиспінус, більшість видів мамілярій та ін.). 

До цікавих північноамериканських колючих рослин належать усі види роду ехінофосулокактусів з найкрасивішим його пред-

ставником – е. цакатеказензісом. 

Усі мексіканські кактуси відзначаються барвистістю колючок (наприклад, у ферокактуса плоскоколючкового колючки нага-

дують гострі червоні язики, за що йому дано прізвисько "чортів язик"), стовбура, квіток, а більшість мамілярій і плодами. 

Серед мексіканських видів є велетенські, що виростають до 20 м і карликові, що не перевершують сантиметра. Деякі мексі-

канські кактуси ростуть тільки поодинці, інші – як розгалужені кущі, ще інші – як розгалужені стовпи, а також кактуси багатоголі-
вкові, на яких може бути до 100 голів. 

Стебла мексіканських кактусів бувають тверді, з міцною внутрішньою тканиною, та м'які, стебла яких наповнені слизом (в 

аріокарпусів). Саме на мексіканських кактусах найкраще спостерігати будову цієї групи рослин. 

При вирощуванні мексіканських кактусів треба завжди пам'ятати, що клімат їхньої батьківщини дуже відрізняється від нашо-

го. Маємо частіше всього кактуси з гірського плато з інтенсивним освітленням майже вертикальними сонячними променями, 
одначе це освітлення триває меншу кількість годин на добу, ніж у нас (тобто там день коротший). Тому взимку їм треба ство-
рювати короткий день при інтенсивному освітленні. На літній період бажано виносити в садок. Культивувати тільки на півден-
них вікнах. Землесуміші більшість видів потребують з лужною реакцією (особливо гірські види). 

Кактуси Південної Америки. Рослини цієї групи стали відомі набагато пізніше від мексіканських видів, хоча деякі були опи-

сані й завезені ще конкістадорами ("чортополох пітахайя" – цереус перуанський та ін.). 

Низка відомих видів південноамериканських кактусів набагато краще росте у кімнатах, ніж північноамериканські (гімнокалі-

ціум, нотокактуси, ехінопсиси), й свого часу швидко акліматизувалася в Європі. 

З Південної Америки походять найбільш відомі види ехінопсисів (е. Ейрієза, 

е.  гострогранний,  е.  трубкоквітковий),  які  дуже  поширені  і  є  майже  в  кожного 
аматора. З бразільських тропічних лісів прийшов і "різдвяник" – зигокактус об-
рубаний, що культивується майже в кожній квартирі. 

 

Рис. 8. Нормально  вирощуваний  кактус 
(ліворуч) і витягнений до світла (праворуч). 

Одним з найвідоміших є рід мелокактус, розповсюджений від Мексіки до Пе-

ру вздовж теплого морського узбережжя і цікавий тим, що утворює цефалій; ха-
агоцереуси з прямостійними або лежачими стеблами, які вкриті білими, жовти-
ми, червоними, рудими та чорно-рудими колючками. Іноді вони ростуть настіль-
ки близько від морського берега, що білопінні бризки долітають до них. Проте 
живляться вони не морською водою, яка згубна для них, а прісною. І щоб діста-
ти та запасти її якомога більше, розвивають розгалужену кореневу сітку у пове-
рхневому піскуватому шарі грунту. Тому в культурі вони потребують широкого 
посуду  з  піскуватою  поживною  землесумішшю,  до  якої  обов'язково  додається 
важка дернова земля. Лужну суміш вони витримують погано. Потребують бага-
то сонця, вологи і постійної досить високої температури (до +20°С). 

Треба сказати, що досі обстежено лише 30% території Південної Америки, 

на якій ростуть кактуси. Отож резерви для поповнення колекцій новими видами 
ще не вичерпані. 

Південноамериканські кактуси часом живуть в умовах, які трохи нагадують наші – серед трави, у заростях чагарників, де є 

поживний, але слабокислий перегнійний грунт. Через те в культурі такі види слід вирощувати на ледь кислуватих сумішах, а в 
період росту щедро зволожувати. 

Найбільш поширеною групою кактусів, що населяють ці місцевості, є мамілярії, які гарно себе почувають попід високими 

травами. 

Рослини цієї групи пристосувалися до посуш-

ливих кліматичних умов, особливо в зимові та ве-
сняні  місяці,  до  частих  грозових  дощів,  які  випа-
дають  влітку,  та  різких  коливань  температури. 
Тому  кактуси  з  рівнин  слід  утримувати  взимку  в 
прохолодному приміщенні і зрідка поливати. 

Ріст у південноамериканських видів особливо 

бурхливий  навесні  та  закінчується  (надто  в  рос-
лин  гірської  зони)  під  час  нашої  літньої  спеки,  а 
наприкінці  літа  кактуси  починають  знову  рости. 
Декотрі саме тоді утворюють найдовші колючки. 

Чимало видів потребують освітлення набагато 

менше, ніж північноамериканські, а також і нижчої 
оптимальної  температури.  Вихідці  з  атлантичних 
країн  Південної  Америки  (Аргентіни,  Уругваю, 
Парагваю  та  півдня  Бразілії)  краще  почувають 
себе  у  нас  навіть  при  легкому  притіненні  влітку 
(гімнокаліціуми,  нотокактуси),  та  й  квітки  їхні  по-
вністю  розкриваються  теж  у  затінку.  Отож  виро-
щувати  такі  рослини  краще  на  південно-східних 

та південно-західних вікнах. Більше сонця потребують гірські види, приміщення для яких, до речі, треба й провітрювати часті-
ше. 

 

Рис. 9. Сонячне опромінення на грунті і в кімнатних умовах. 

Кактуси з тихоокеанського боку Південної Америки потребують такого самого утримання, але краще ростуть при яскраві-

шому освітленні, меншій кількості вологи та в щільнішому грунті. 

Отже, південноамериканські види кактусів потребують майже таких самих умов, як і звичайні кімнатні рослини. 
Періоди спокою, що припадають на час засухи (спеки або холоду), у деяких кактусів досить подовжені (навіть до декількох 

років), тоді як періоди росту тривають тільки кілька тижнів, зумовлених дощами або збільшенням вологості повітря.  

В інших кактусів періоди росту та спокою швидші та рівномірніші і є навіть такі роди, що на батьківщині ростуть майже без-

перервно (астрофітуми, платиопунція тощо). 

У кімнатній культурі слід обов'язково ураховувати потреби кактусів і 

за змогою додержувати потрібні умови. 

Необізнаний аматор, який щойно приніс перший кактус у дім, одразу 

ж переймається турботою про те, де поставити це колюче диво. Звичай-
но, ближче до світла, бо воно потрібне майже для всіх видів кактусів. 

Щоб  упевнитися  у  потребі  яскравого  освітлення  для  кактусів,  реко-

мендуємо зробити невеликий дослід: поставте, наприклад, якісь дві опу-
нції або швидкоростучі цереуси на південне та на північне вікна. Через 
деякий час їх стан швидко переконає вас у сонцелюбності рослин. Рос-
лини,  які  одержували  достатню  кількість  світла,  нормально  ростимуть, 
їхні  пагони  будуть  міцні,  прямостійні.  Кактуси  ж,  що  культивувалися  на 
північному вікні й діставали меншу кількість світла, витягнуться, їхні чле-
ники швидко стануть кволими і нарешті почнуть лягати. Усі зусилля цих 
рослин будуть спрямовані на те, щоб уловити якомога більше світла. 

Отже, розміщувати кактуси слід на яскраво освітленому вікні. 
Одначе не всі види кактусів потребують посиленого освітлення. Де-

котрі з них ростуть на батьківщині в тропічних нетрях, захищені від пря-
мих  сонячних  променів  тінню  дерев.  Тому  їх  треба  розташовувати  на 
підвіконні  залежно  від  сонцелюбності,  з  урахуванням  біологічних  особ-
ливостей кожного виду. 

Максимального сонячного освітлення потребують біловолосі та вкри-

ті густим шаром колючок кактуси, особливо з гірських місцевостей – опу-
нції, лобівії, псевдолобівії тощо. 

Помірного освітлення досить для ехінопсисів, деяких ридів опунцій. В 

напівосвітленому місці спроможні жити філокактуси, а при ще меншому 
освітленні – рипсаліси, зигокактуси, які варто розміщувати подалі від віконного скла (але не далеко від самого вікна). 

 

Рис. 10. Розташування кактусів на підвіконні: ліво-
руч – у кімнаті, праворуч – назовні. 

Кожен аматор має пам'ятати, що інтенсивність освітлення в кімнатах набагато нижча проти освітлення надворі. Залежно 

від орієнтації кімнат щодо сонця, рослини одержують світло в кращому випадкові тільки протягом якоїсь частини світлового 
дня. 

Інтенсивність освітлення на підвіконні становить менше половини щодо загального освітлення надворі. А на відстані двох 

метрів від вікна не перевищує 10% природного. Та навіть і ту частку світла рослина використовує лише одним боком. 

Крім того, віконне скло не пропускає ультрафіолетових променів. Це особливо шкодить високогірним представникам какту-

сів, на батьківщині яких ультрафіолетове випромінювання досить інтенсивне. Тому розставляти кактуси радимо якомога ближ-

че до світла, на підвіконні, захистивши їх від гарячого повітря опалювальних батарей, яке провокує невчасний ріст рослин. Не 
забувайте також, що рослини треба оберігати від протягів. 

Якщо є можливість, розміщуйте рослини взимку між широкопоставленими віконними рамами, або види, що потребують су-

хого утримання, виносьте на освітлену засклену веранду, де температура не буде нижча 4-5°С. 

Таку зимівлю не можна влаштовувати для кактусів, що квітують восени, та для вологолюбних родів. 
Якщо кімнати мають північно-східну, північно-західну орієнтацію щодо сонця, в них можна вирощувати тільки тінелюбні ро-

ди – рипсаліси, зигокактуси, епіфілуми, шлюмбергери. При сильному бажанні вирощувати в таких умовах сонцелюбні роди ре-
комендуємо досвічування. Краще всього використати для цієї мети люмінесцентні лампи, які треба розташовувати ближче до 
рослин (на відстані 25-30см від верхівок). Можна вживати також і звичайні лампи (80-100 ватт) і розміщувати їх на відстані 50-
60см над кактусами. Взимку досвічування слід здійснювати щоденно по 5-6 годин. 

 

Поливання 

Незважаючи на те, що кактуси дуже посухостійкі рослини, за умов культивування в закритих приміщеннях, особливо влітку, 

поливати їх необхідно. 

Здорова, гарно вкорінена рослина потребує з весни і до глибокої осені регулярного й щедрого поливання для того, щоб ін-

тенсивно рости, цвісти й зав'язувати плоди. 

Про кількість води, час і спосіб поливання дати конкретні рекомендації майже неможливо, бо кожне приміщення і кожен рід, 

вид і навіть екземпляр рослини мають індивідуальні особливості. Кожний аматор з удосконаленням своїх знань набуватиме 
досвіду щодо зволоження викохуваних ним рослин, спираючись на загальні відомості, які подаються нижче. 

Вода для поливання кактусів має бути чиста, відстояна протягом доби, кімнатної температури і, по можливості, м'яка. 
Кактусівник зацікавлений у збереженні пишного повстистого одягу, яскравого забарвлення колючок, не повинен при поли-

ванні змочувати стебло рослин. Також не слід оббризкувати їх, а лише зволожувати за допомогою пульверизатора водяним 
туманом. 

Узимку більшість видів кактусів треба культивувати при обережному дуже рідкому поливанні або майже без нього, легко 

зволожуючи грунт. 

Навіть навесні не рекомендується пробуджувати ріст рослини водою, а тільки теплом та сонцем, тобто ріст повинен розпо-

чатися тільки в сухому грунті, а потім уже, для посилення росту й нормального розвитку, долучити поливання. 

На відміну від інших кімнатних рослин, кактуси не слід поливати зразу ж після пересаджування, бо доти, доки рослина ще 

не вкорінилася, надвишок вологи в грунті може легко спричинити загнивання коренів, а відтак і загибель кактусів. 

Те саме стосується і щойно прищеплених рослин або перепікіруваних сіянців та свіжовисаджених живців. Незагоєні повер-

хні таких рослин теж легко загнивають. 

З посиленням росту збільшується й поливання, щоб не всихали тендітні всмоктувальні корені. Кількість та інтервали поли-

вання залежать від якісного складу землесуміші, погоди, температури, вологості повітря, стану самої рослини, місця розташу-
вання її в кімнаті та виду. 

У таких випадках слід пам'ятати, що краще поливати рідше й рясніше (тільки тоді, коли земля засохла), ніж часто й потроху. 

В останньому разі вода часто навіть не доходить до коренів. 

Мексіканські, бразільські, перуанські пустельні кактуси змушені економити вологу, тому форма їхніх стебел змінилася, ста-

ла кулястою або циліндричною, поверхня вкрилася товстою шкірочкою-кутикулою, повстистим вбранням, колючками, опушен-
ням тощо. 

Коріння багатьох кактусів, що населяють пустелі, сильно розгалужене в поверхневих шарах грунту, або має вигляд товстої 

видовженої бульби, яка й запасає вологу. Коріння поширюється на великій площі, що дає йому змогу всмоктувати достатню кі-
лькість вологи з тонкого поверхневого шару грунту. Іноді коріння деяких низькорослих видів (наприклад опунцій) сягає довжини 
3-4м. 

Кактуси з ріпчастою кореневою системою та біловолосі кактуси слід поливати особливо обережно на відміну від зелених 

південноамериканських видів, які здатні переносити постійне досить сильне зволоження грунту. Це, звичайно, стосується вла-
снокореневих кактусів. 

Зменшувати поливання необхідно й на період літнього відпочинку деяких родів (філокактуси, зигокактуси та інші) та при 

осінній підготовці кактусів до зимівлі. 

Якщо кактусівник помітив припинення росту якоїсь виняткової рослини, треба відмовитися від поливання, поступово змен-

шуючи його, оскільки гальмування росту є ознакою порушення кореневої системи. 

Поливною водою можна до певної міри регулювати реакцію грунту, яка майже для всіх кактусів має бути слабокисла (рН 

6,5). Підкислюванням води можна з слабовапнякової суміші зробити слабокислу, додаючи до поливної води соляної або сірча-
ної кислоти (1-2 краплі на 1л води). 

Для посилення росту кактусів улітку рекомендується обприскувати їх водою в туманоподібному стані з пульверизатора. Для 

цього слід застосовувати відстояну протягом доби кип'ячену теплу воду. Особливо полюбляють такий душ кактуси, опушені 
тонкими густими колючками та волосинками. Після обприскування деякий час приміщення не слід провітрювати, можна нена-
довго й нещільно прикривати рослини газетою або поліетиленовою плівкою. 

Щодо часу поливання подаємо декілька загальних правил для більшості видів кактусів. 
Улітку (з червня по серпень) кактуси поливають щоденно ввечері, а в спекотливі дні навіть двічі на день: зранку та ввечері 

(крім тих видів, що перейшли в стан спокою). 

Протягом вересня – жовтня поливання  поступово зменшують до  одного  разу на три  дні. У  листопаді кактуси поливають 

один раз на тиждень, або через два тижні. 

Узимку (грудень, січень та лютий) цілком досить полити раз на місяць. У цей період поливати треба тоді, коли температура 

в приміщенні підвищиться до 12-14°С. Поливати при температурі нижчій за 12°С не рекомендується. Вологолюбні види, які 
утримуються при температурі 18-22°С (рипсаліси та ін.) слід поливати через 1-2 доби. 

З останньої декади лютого можна збільшити поливання. У березні – від одного разу на два тижні до разу на 3-6 днів. У квіт-

ні – кожні 2-5 днів, у травні – через 2 дні з переходом до щоденного поливання. Якщо ж весна рання, то всі подані строки треба 
скоротити. 

Викладені рекомендації слід обов'язково коригувати, пов'язуючи посилення або зменшення частоти поливання з кількістю 

сонячних днів, з підвищенням температури тощо, тобто із строками настання весни, які в південній смузі інші, ніж у північній. 

У теплий період року для кактусів рекомендується влаштовувати теплі ванни. Для цього горщик з рослиною по вінця зану-

рюють у теплу, до +40°С, воду. Після того, як земля буде насичена водою, горщик виймають. Ця процедура займає приблизно 
30-40 хвилин. 

Не слід забувати, що перуанські та чілійські види кактусів (копіапоя, неопортерія, рейхеоцереуси, хорідокактус та інші) не 

потребують зволоження влітку. Вони саме тоді перебувають у стані спокою, а початок росту їх припадає на кінець грудня та сі-
чень.  Те  саме  стосується  і  філокактусів,  що  мають  два  періоди  відносного  спокою,  на  час  яких  поливання  треба  зменшити 
(див. далі). 

Насамкінець нагадуємо: не будьте запопадливі в поливанні, бо для кактусів краще недолити, ніж перелити. 
 

Землесуміші та підживлення 

Щоб рослина гарно росла, їй потрібно багато поживних речовин. Меню рослини навіть ширше, ніж у людини. З повітря вона 

одержує вологу та вуглекислоту, яку за допомогою сонячних променів і води перетворює на життєдайний цукор, цукристі речо-
вини. Проте основну частину поживних речовин рослина все-таки одержує з грунту. Тому, підбираючи суміш поживних грунтів, 
слід дбати не тільки про живлення рослин, але й про сприятливі умови для росту й розвитку кореневої системи, якій конче по-
трібен кисень. Це зумовлює створення повітряпроникного середовища. Грунт для кактусів повинен бути пухкий, водо- й повіт-
ряпроникний. Він має швидко просихати, тобто бути достатньо аерований, що залежить від дрібногрудкуватої структури. 

Отож для більшості кактусів придатна середньоважка, зерниста, сипка у вологому стані землесуміш. 
Грунт має бути поживний і чистий. Він не повинен містити неперепрілі органічні рештки, шкідників, насіння бур'янів та шкід-

ливі хімічні домішки. Особливо про це треба пам'ятати при виготовленні сумішей у великих містах. 

У кактусовій землесуміші не повинно бути багато азоту. Навіть в ехінопсисів, які легше за інші види витримують значну його 

кількість, виникають аномалії, які проявляються в масовому утворенні "діток" та затриманні росту. 

Виготовлення землесуміші з різних компонентів не зовсім проста річ. Впевнено почуває себе тут тільки добре обізнаний 

аматор з чималим досвідом культивування рослин. 

Існує дуже багато різних рекомендацій для виготовлення землесуміші, пов'язаних з недостатньою вивченістю потреб різних 

видів кактусів в тих чи тих речовинах, з неоднаковою структурою та вмістом елементів у грунтах, узятих з різних місць. 

Але всі відомі кактусівники сходяться на тому, що грунт для більшості кактусів має бути ледь кислуватої реакції (рН = 6-6,5). 

Таким вимогам щодо кислотності відповідають культивовані грунти дерново-підзолистої смуги або грунти з присадибних діля-
нок, чорноземи. Південні чорноземи та каштанові грунти мають трохи лужну реакцію (рН = 7-7,5) і для більшості видів кактусів 
непридатні. 

Для того щоб визначити реакцію грунту (хоча б грубо), слід мати універсальний лакмусовий папір просякнутий спеціальною 

рідиною. Невелику кількість грунту – 1/4 склянки залити до 7г склянки кип'яченої відстояної води (краще дистильованої), дати 
постояти з добу (при декількаразовому перебовтуванні, кожного разу по 5-10 хвилин). Після цього у відстояну рідину занурити 
лакмусовий папір, який одразу ж забарвиться відповідно до реакції грунту. За допомогою кольорової шкали, яка додається до 
цього паперу, можна легко визначити реакцію грунту. 

Досконаліші методи визначення реакції грунту використовуються в лабораторних умовах. 
Як і будь-які живі істоти, кактуси мають різні смаки до поживних речовин. Декотрі види (клейстокактуси, астрофітуми, гама-

токактуси тощо) для посиленого росту та розвитку колючок, квіток потребують трохи лужної реакції грунту (рН = 7,5-8), тобто в 
таких випадках до суміші додають вапна, якщо суміш при виготовленні не має такої реакції. 

Для кактусових землесумішей найбільше придатна важка дернова земля, пісок, листяна земля та спеціальні домішки. 
Важку глинясто-дернову землю можна заготовити на глинястих луках з гарним травостоєм. Влітку або восени лопатою зрі-

зають шар дерну завтовшки 10см і ретельно обтрушують з них землю. Таку непросіяну землю можна використати для посадки 
кімнатних рослин. При необхідності створення великих запасів такої землі для виробничих потреб спосіб заготівлі ускладню-
ється: нарізані шари дерну вкладаються в спеціальні купи, де його обробляють протягом 8-9 місяців, постійно перелопачуючи, 
до готовності. 

Листяну землю збирають у лісі по западинках, де перепріле листя утворює тонкий шар завтовшки 5-7см. Краща листяна 

земля з-під липи, ліщини, берези, в'язу тощо. 

Пісок для землесумішей треба брати білий річковий, промитий і чистий. 
Спеціальними домішками до кактусових сумішей є подрібнене до 0,3-0,5мм череп'я або цегла, деревне вугілля та стара 

штукатурка з вапном. Для деяких видів кактусів, особливо філокактусів, зигокактусів, бажаний домішок рогових стружок або кі-
сткового борошна.