содержание .. 1 2 ..

Кактуси (Приходько С.М.) - частина 1

ВІД АВТОРА
Книга, яку ви тримаєте в руках, поведе вас у дивовижний світ, сповнений чарів природи, у світ рослин, що зовнішністю сво-

єю ніяк не схожі на звичайних, милих нашому окові представників зеленого царства.

Той світ суворий, але цікавий саме незвичайністю, неповторністю, якоюсь таємничістю. Одначе якщо ви знайдете "золотого

ключика" до цього царства кактусів, пізнаєте не такі вже й мудрі таємниці його, принесете любов "дітям пекучого сонця" та вмі-
ло й зі знанням почнете викохувати їх – кактуси щедро віддячать вам. Вони відкриють таїнство цвітіння, полонять розмаїтістю
форм, обеззброять принадністю своїх малят-кактусенят, розкажуть про власну значущість для існування людей у минулому,
зацікавлять ще не виявленими лікувальними властивостями. Але шлях до "золотого ключика" нелегкий.

Вам слід набратися терпіння та відвести немало часу на те, щоб пізнати історію виникнення колючого царства та гіпотетич-

ні (ще не повністю обгрунтовані наукою) шляхи перетворення в довгому процесі еволюції звичайних листяних рослин на суку-
ленти (succos – по-латинському сік), тобто "соковиті рослини", а останніх на кактуси, навчитися відрізняти від інших рослин ро-
дину кактусів, розпізнавати у великій різноманітності (понад 10 тисяч видів!) окремі групи, схожі між собою за зовнішнім вигля-
дом та біологічними особливостями, а відтак і за потребами в догляді. Прочитавши цю книгу, ви також навчитеся розподіляти
"військо ацтеків" на окремі "когорти" – роди, тобто познайомитеся, хоча б загально, з новітнім систематичним розподілом, який
допоможе в колекціонуванні та в практичному догляді.

Книга поведе вас на батьківщину кактусів, познайомить з природою й кліматом, щоб ви у власних кімнатах, до яких мають

потрапити колючі створіння природи, могли надати їм належні умови.

Ви матимете приємність ближче познайомитися з наявними або майбутніми новосельцями ваших кімнат – з дещо обмеже-

ною кількістю найбільш поширених у кімнатних умовах та невибагливих у культурі видів кактусів; дізнатися, чого вимагає від
господарів кожен з них та чим віддячуватиме за турботи (якщо вам вдасться приборкати й приголубити їх строптиву вдачу!), як
захищати кактуси від хвороб та шкідників.

Наприкінці книги подається пам'ятка аматорам-початківцям, опис сезонних робіт, календар цвітіння та інші, конче необхідні

кактусівникам, довідкові матеріали.

Любити й розуміти будь-яку рослину, навіть кактус, означає любити й оберігати всю природу! Отож коли ви матимете насо-

лоду від пізнання ще невідомих таємниць природи, або навчитеся вирощувати кактуси в себе вдома чи зберете цікаву колек-
цію, автор цієї книги вважатиме своє скромне завдання виконаним.

ПРИХІДЦІ З ДАВНІХ КРАЇН ІНКІВ ТА МОНТЕЗУМИ

Батьківщина кактусів – Північна та Південна Америка, де вони ростуть здебільшого в теплих і сухих районах. Але трапля-

ються й на 53° північної та на 50° південної широти, тобто навіть у суворих місцевостях Канади та Патагонії.

Найбагатша на кактуси країна Північної Америки (за чисельністю та різноманітністю видового складу) – Мексіка, пейзаж

якої неможливо уявити без цих рослин. Кожен, хто побував у цій країні, на державнім гербі якої викарбувано кактус, надовго
залишається вражений незвичайністю та своєрідністю її ландшафту.

Тут усюди кактуси. Великі й малі, кактуси-їжаки, кактуси-лілії, кактуси – пятикутні зірки, кактуси-дерева, кактуси-стовпи, а під

ногами, звиваючись на жовтогарячій розпеченій землі зі щілин та тріщин виповзають довгі й гнучкі кактуси-змії! А осторонь, на-
че химерні птахи або звірі, сидять кактуси, густо вкриті довгими жовтими або червоними колючками.

"На тлі червоного неба, самі забарвлені в червоне, стояли кактуси, самі кактуси. Величезними вухами в бородавках при-

слухався нопаль"

. А ось опунції – зелені озброєні тарілки до метра в діаметрі. На видноколі ж, ніби могутні мовчазні велетні,

бовванять червоні ферокактуси.

У мексіканських пустелях, на аргентінських узгір'ях та в перуанських горах трапляються такі густі кактусові хащі, що люди

змушені захищати себе й коней спеціальними шкіряними щитами.

"Ніким не підкорене царство. Дивовижне розмаїття їхніх форм і розмірів! Товстелезні ребристі стовбури, що поступово зву-

жуються догори. Від них у різні боки, під різними кутами відходять вузькі коліна, ніби це самоварові труби. Поруч наче літери
велетенської абетки, розставленої прямо на землі, підноситься кактус то у формі літери "Ш", то "К", то "Г". Неймовірна плута-
нина багатогранних стовбурів, що утворюють суцільні, непрохідні зарості.

Ось біля мирної хатини, ніби рота солдатів з багнетами напереваги, шерега зелених циліндричних стовбурів, що наїжачи-

лися довгими, гострими, блискучими на сонці багнетами"

. Так вразили кактуси й відомого радянського лікаря-епідеміолога Ф.

Ф. Тализіна.

У Південній Америці аналогією мексіканського кактусового раю є північно-західна Аргентіна, де кактуси досягають не тільки

велетенських розмірів, але й так само різноманітні за родами та видами.

Подорожуючи по Аргентіні, не залишилися байдужими до кактусів і відомі чехословацькі мандрівники-інженери М. Зікмунд

та І. Ганзелка. Захоплено описують вони свої враження від аргентінських краєвидів. "Якби оце могли бачити наші любителі ка-
ктусів! Подивіться он туди й ще далі вгору. Й назад. Усюди кактуси.

То були не колючі гудзики й кульки, якими захоплюються і які плекають на вікнах наші кактусівники. Чотириметрові стовбу-

ри канделяброподібних кактусів були розкидані під схилами химерно розсічених скель.

Гурт низькорослої худоби щипає між ними суху траву. У лабіринтах кактусів він має смішний вигляд, як іграшки на сцені ве-

личезного театру ... Ніби єхидний постановник звіз у цей куточок всі кактуси світу. Вони затискують шосе з обох боків непрохід-
ним бар'єром, ліс колючок, войовниче спрямованих на зайду, ширився повсюдно, куди не кинеш оком. Та даремно вони стоять
на сторожі, бо в пустельній місцевості, ощасливленій тільки кактусами й колючим чагарником, вартувати їм нічого"

Рослини-потвори, рослини-монументи стоять мов покалічені, але незламні воїни на полі бою, пожертвувавши своїм чудо-

вим вбранням – зеленим листям та гілками, щоб уникнути тяжкої виснажливої спраги, щоб не підкоритися палаючому, розлю-
ченому їхньою непокірністю, сонцю.

Тільки вночі та на світанку, доки не зійшло сонце, вони можуть трохи відпочити, ковтнути живильної роси. Лише тоді, в пі-

тьмі або під сяйвом місяця, вони вбираються в чарівні величезні квітки. Людині дуже рідко щастить бачити цвітіння кактусів,
але коли це вдається, – мовить одна з легенд, – усі бажання щасливця обов'язково здійсняться.

Про долю цих легендарних сміливців таємниче наспівує нічний вітер, то сягаючи високих нот, то затримуючи свій подих у

численних дуплах старих велетнів. А схожі на привидів з піднятими догори руками кактуси в прозорім сяйві численних зірок на-
вівають тривогу на будь-кого зі сміливців, що заблукали в це неправдоподібне царство. Тут наче на тризні страхітливими тіня-
ми інколи блукають, немов ящери з прадавнього світу, ненажерливі сухопутні ігуани, що в темряві живляться цілющими какту-
совими соками або із загадковим шелестінням пролітають нащадки птеродактилів – казкові вампіри – кажани, що смокчуть не-
ктар з кактусових квітів.

Крім Аргентіни кактуси ростуть в деяких районах Болівії, Перу, Еквадору, Чілі, Бразілії, Уругваю та Парагваю, створюючи

особливий колорит пейзажу. З цих країн, так само, як і з Мексіки, раніше настільки інтенсивно вивозили велику кількість видів
кактусів у Європу та на інші континенти, що тепер видано закони про охорону низки особливо цінних видів.

Слід сказати, що високогірні райони цих країн до останнього часу були мало досліджені і тепер є джерелом надходження

нових видів.

За допомогою птахів, а з часом і людей, деякі роди кактусів помандрували далеко від рідного краю, за океан, й оселилися в

Індії, Африці (декотрі види рипсалісів та опунцій), в Південній Європі та Австралії (опунції).

Як природа творила кактуси

Кактуси ще й досі ховають багато таємниць, особливо щодо лікувальних властивостей та поживних якостей. Отож важко

навіть передати словами всю різноманітність і примхливість зовнішніх форм кактусів, способів та можливостей їх використан-
ня, які ще й тепер є "білою плямою" для вчених.

В. Маяковский. Избранные произведения, т. З, М., 1953 стор. 218.

Ф. Ф. Талызин, Под солнцем Мексики, М., 1967.

И. Ганзелка и М. Зикмунд. По Кордильерам, Прага, 1958, стор. 28.

Але найбільше вражає пристосованість цих рослин до умов існування.
Батьківщиною більшості з них є безводне кам'янисте плато, яке відрізняється від справжньої пустелі може тільки тим, що

тут частими гістьми бувають сильні вітри та інколи грози. Отож стовбури кактусів мають бути міцні, щоб протистояти вітрові. В
цьому їм допомагає чіпке коріння, що наче мацаками спрута надійно тримається за землю, та плавка форма стебел.

Під товстою шкірою стовбура, яку зверху захищає щільний шар воскової плівки, ховається від випаровування м'яка сокови-

та тканина. її клітини містять велику кількість вологи та слизу. Така будова дає можливість зберігати чималий запас вологи
протягом тривалого часу (у деяких видів вміст води становить 95% власної ваги кактуса).

Невибаглива, витривала та міцна рослина служить чудовим прикладом економічності й простоти, яка так притаманна живій

природі. До того ж ці живі резервуари навряд чи зберегли б життєдайну вологу від спраглих тварин, якби не гострі колючки.
Жодна тварина, крім сухопутних ігуанів та віслюків, навіть не спробує напитися з цих рослин.

"Мул, – пише Гумбольдт, – обдуманіше й хитріше шукає спосіб задовольнити спрагу. Круглястий і водночас ребристий дин-

ний кактус містить під своєю оболонкою водянисту серцевину. Мул одбиває колючки копитами передніх ніг і тільки після цього
наважується обережно наблизити губи, щоб випити прохолодний сік. Одначе не завжди буває безпечно черпати вологу з цього
живого джерела; часто трапляються тварини, що кульгають, заскабивши ногу кактусовою колючкою".

Не вдається захиститися кактусові й від людини, яка спокійнісінько збиває спеціальним ножем або зрізає небезпечні колюч-

ки та використовує кактус для найрізноманітніших потреб.

Як уже мовилося, понад 90% ваги кактусів становить вода. Тому не випадково декотрі з них називають бочками (barrel-cacti

– кактуси-бочки). Такі величезні створіння – невід'ємний складник пейзажу пустельних районів Америки, де вони досягають
двох метрів заввишки. У цих районах протягом року випадає вологи трохи більше ніж 100 мм. А хіба такою кількістю вологи
можна напоїти землю, яка цілий рік згоряє від спекотливих променів? Але тоді ж як наповнюються кактусові бочки? Як запаса-
ються нею кактуси, що ростуть на пустельних скелях перуанських Анд? Звідки, скажімо, дістає її шерстиста еспостоя або ве-
личезний мексиканський "старик"-сагуаро (карнегія велетенська)?

Виявилося, що кактуси пристосувалися до вбирання вологи з повітря, де її менше, ніж вуглекислоти. Так остання, конче по-

трібна при добуванні рослинами вуглецю, який використовується в процесі фотосинтезу, складає, як відомо, 0,03%, а вологи,
за літературними даними, її одному кубічному метрі пустельного повітря, нагрітого сонцем до 50-55°С, міститься 0,001%, за
обсягом – 15г. Як же вдається кактусам вловити таку мізерну кількість вологи? Тут помічником стає, як не дивно, температура,
що своїми коливаннями протягом доби сприяє утворенню роси, туману.

При нічному зниженні температури волога конденсується та у вигляді туману або роси випадає на змучені спрагою росли-

ни. Випадання роси, що трохи охолоджує рослини, відбувається в найбільш теплі місяці. Навесні та восени теж бувають тума-
ни, але менш регулярні й не такі густі.

У спекотний період року звичайні, несукулентні рослини випаровують вологи в сотні разів більше, ніж її потрібно для росту

та розвитку рослин. Це відбувається для того, щоб запобігти перегріванню рослини. Відомо, що при випаровуванні поверхня
листків охолоджується. Коли спека стає нестерпною, вся рослина стискується, або, на крайній випадок, скидає листя, щоб
зменшити площу випаровування.

У процесі еволюції рослина пристосувалася до спеки. Вона позбулася основної випаровувальної площі – листя, а продихи,

якими дихає рослина, вгрузли в захисну оболонку. З'явилися ребра, сосочки, волосинки, які притінювали тіло рослини, захи-
щаючи її від спеки. Водночас вони стали апаратами для вловлення та поглинання повітряної вологи. Кактуси так майстерно її
економлять, що жодна краплинка не пропадає марно.

Така гіпотеза виникнення сукулентів, зокрема кактусів, досить поширена але, як і всяка гіпотеза, ще не підтверджена фак-

тами. Одначе вона є вихідною при культивуванні кактусів.

Учені припускають, що сукуленти та їх довершена форма – кактуси, виникли з рослин, які жили в нормальних умовах. Уна-

слідок поступової зміни кліматичних умов, особливо зменшення атмосферних опадів, змінилися ті рослини, що мали здатність
пристосовуватися до змінених умов існування, поступово підвищували свою сукулентність і стали згодом попередниками су-
часних кактусів.

У кожного роду кактусів процес пристосування відбувався своєрідно, тому вони такі різноманітні за зовнішністю.
Кактуси потребують всього того, що потрібне й іншим рослинам, тобто повітря, світла та поживних речовин, а також, хоч і

зовсім мало, води. Спартанцями ці рослини зробилися, сказати б, мимоволі й розвиваються на повну силу тільки тоді, коли
одержують оптимальні умови для існування.

Предками кактусів вважають пейрескії – чагарники, що мають ще звичайні листки. З підвищенням рівня пристосованості до

змінених умов існування листки, які випаровували багато води, зникли. Про це свідчать деякі опунції, що в молодому віці ма-
ють подібні до листків утворення, які з віком опадають. Деякі кактуси мають залишки листків у вигляді лусочок. Основну роль
листя взяло на себе зелене стебло, яке ховає велику кількість зв'язаної запасної води на час засухи, та хлорофілові зернята.
Кактуси, які в процесі еволюції втратили листя, не в змозі їх відновити знову, навіть за найліпших умов.

Так сталося, наприклад, з філокактусами, які на думку вчених, при поверненні до оптимальних умов замість зворотного

утворення листків тільки сплющили та розширили свої стебла, що стали схожі на листки. Отже, вони збільшили поверхню ви-
паровування, яке стало необхідним у вологому середовищі, і рослина знову пристосувалася до змінених умов існування.

Кактуси "вміють" не тільки швидко запасатися водою, але й брати її з бідних на вологу нижніх шарів грунту, а потім зберіга-

ти її так, щоб вистачило якомога надовше. Наприклад, у майже безводних північночілійських пустелях кактуси, що лежать на
землі, зберігають життя навіть тоді, коли на них протягом декількох років не впаде жодної краплини дощу!

Кущоподібні листяні пейрескії, предки кактусів, ростуть і цвітуть подібно до нашої шипшини. У більшості ж сучасних видів

кактусів форма тіла (стовбура) звичайно куляста або циліндрична, що дає змогу при найменшій поверхні випаровування вмі-
щати найбільший обсяг води. Виняток становлять інші, теж добре пристосовані види — плоскі тарілкоподібні стебла опунцій та

батігоподібні форми цереусів, не рахуючи епіфітів та напівепіфітів тропічних лісів, стебла яких видовжилися, розгалужились
або сплющилися тоді, коли рослини знову потрапили у вологе середовище.

Варто нагадати, що стебла кактусів захищені

шкірочкою  або  міцною  кутикулою,  твердою  та
щільною,  часто  вкритою  ще  й  восковою  плівкою.
Потрібних кожній рослині дихалець у кактусів неба-
гато і вони глибоко занурені в шкірочку, аби макси-
мально  зменшити  випаровування.  Поверхня  сте-
бел майже ніколи не буває гладка: вона вкрита ре-
брами,  горбками.  Це  дає  можливість  рослині  так
зморщуватися в посушливі  періоди, що їй не  шко-
дить зменшення ваги, навіть на одну третину.

Коренева система кактусів обумовлена як різ-

номанітністю їх форм, так і характером грунту. Ко-
ріння кактусів здатне швидко набирати воду в пері-
од дощів. Через це коренева система розгалужу-
ється на великі відстані біля самої поверхні грунту.
Високі стовпоподібні кактуси, які мусять мати міцну опору для зрівноваження кількох
тонн ваги стебла, мають ще й міцне вертикальне стрижневе коріння.

Рис. 1. Пуп'янок на ареолі.

Рис. 2. Поява пуп'янка з аксили.

У кактусів, що ростуть на перегнійному грунті, сітка всмоктувальних корінців дуже густа, а самі корінці тонкі.

В інших кактусів коріння, навпаки, схоже на коренеплоди (буряки, моркву). Іноді трапляються корені набагато більші за са-

ме стебло. Чимало видів кактусів здатні утворювати повітряне коріння (епіфіти, деякі опунції, вміщені у вологі умови).

Головним вегетативним центром кактусів є верхівка стебла (маківка),

часто трохи заглиблена, де міститься верхівкова брунька росту стебла.
Бокові точки росту найчастіше створюють ареоли, які, звичайно, розта-
шовані на рівних відстанях одна від одної на гранях ребер або на горб-
ках.

Ареола – орган, властивий тільки кактусам. Він становить дещо видо-

змінені та з'єднані між собою пагін і пазушну бруньку рослини. Нижня ча-
стина ареоли має колючки, а верхня є потенційною точкою росту – вона
відростає у видів, що розгалужуються, та дає пуп'янки при цвітінні.

Якщо нормальна верхівкова брунька зіпсована або ушкоджена, її фу-

нкції переходять до однієї або декількох ареол, які й дають приріст.

У деяких родів (наприклад, мамілярій) крім ареол, які мають колючки

й розташовані на верхівках сосочків, в пазухах сосочків, існують ще інші
точки росту – так звані аксили, з яких виростають квітки.

Обидва вегетативні центри, ареоли та аксили, у деяких кактусів, на-

приклад у роду коріфанта, об'єднуються борозенкою, яка також може бу-

ти місцем розвитку квіток та пагонів. До всіх цих точок росту від головного судиноволокнистого пучка, що роз-
ташований по вісі стебла та закінчується головним вегетативним центром на маківці, йдуть бокові судинно-
волокнисті пучки, які живлять другорядні точки росту. Центри росту, як бачимо, розміщені по всій поверхні ка-
ктуса. У деяких видів є лише окремі пояси або місця, з яких з'являються квітки, – так звані цефалії.

Безліч колючок, які надають кактусам своєрідного вигляду, виникли з видозмінених листків або нерозви-

нених бокових пагонів. їх слід відрізняти від голкоподібних поверхневих виростів – глохідій, з якими кожен
аматор-початківець знайомиться першої ж миті при необережному дотику до поверхні кактуса, наприклад до
опунції. Глохідії легко відламуються, проникають в шкіру і дуже її подразнюють.

Рис. 3. Утворення плоду в акси-
лі.

Рис. 4. Глохі-
дія (збільше-
но).

Колючки – не тільки захист від ворогів, а й від сонячних променів у спеку. Шерстистий або волосяний покрив, опушення то-

що захищають рослини від чутливих знижень температур уночі, особливо в горах.

Легенди і дійсність

Про світ колючих рослин створено силу-силенну всіляких легенд. Вони, зокрема, пов'язані з тією величезною роллю, яку з

давніх-давен відігравали кактуси в житті різних індіанських племен, з їхніми чудовими властивостями.

Люди обожнювали кактуси, вклонялися їм. Багато видів і досі мають назви, що підкреслюють їхнє "божественне" походжен-

ня: теонохтлі – священна опунція, що дає їстівні плоди, теокомітль – священний велетень, священна сковорода – найбільший
серед кулястих видів, теонанакатль – священний гриб. Отож до багатьох назв кактусів додавали слово "тео" – божественний.

За давньою легендою, на честь одного з цих священних кактусів – теонохтлі сучасна столиця Мексіки Мехіко називалася

колись Тенохтітлан – місто священного сонячного кактуса.

Легенда розповідає, що за сивої давнини, коли орди кочівників потрапили до чудової країни племені тольтеків, найстарший

жрець запросив до себе у вігвам вождів племен та наказав їм шукати місце для поселення всього народу: там, де орел з гадю-
кою в дзьобі сидить на скелі, вкритій кактусами.

Після довгих пошуків вождь Тексхоко знайшов те місце біля озера, яке й було назване його ім'ям і де тепер міститься Мехі-

ко. Як відомо, на мексиканському гербі викарбувані орел, кактус, змія, скеля та вода.

Священному теонохтлі у Мексіці був присвячений храм, де йому вклонялися, а за царювання Монтезуми І відомий храм, де

вшановували кактус гуїцнагуак, гострі й довгі голки якого використовували в жертовних обрядах. Храм містився, як мовлять
перекази, в самій столиці. У храмі було спеціальне приміщення для культових кривавих обрядів. Рабів, що провинилися, або
злочинців, засуджених до страти на кактусі, живими клали на голки й виймали у нещасних серця. Такі "вистави" провадилися
жерцями для залякування населення.

За бога вважали й кактус пейотль, сік якого містив наркотики й "магічно" впливав не тільки на того, хто його куштував, а й

на тих, хто стежив за ним.

У деяких племен було навіть свято, присвячене цьому кактусу. Його влаштовували на честь шукачів цієї рослини – воїнів,

що верталися з походу з пейотлем. У жовтні, коли цвіте лофофор – апейотль та має найбільший вміст алкалоїдів, за нею від-
правляли пейотерос – воїнів, яким було дозволено збирати цей сік. Пейотерос надягали на себе спеціальний ритуальний одяг,
озброювались ритуальними луками та стрілами. Від того місця, де знаходили пейоту, слід було пустити стріли на всі чотири
сторони світу, щоб зняти "чаклунство оленя", зі сліду якого, за уявленням індіанців, утворився цей кактус.

Пейотерос зрізували тільки верхівки пейоти (лофофори), для того щоб він знову "народив" собі подібних. Повернення пейо-

терос перетворювалось на велике свято. Всі напивалися чарівного соку, танцювали й співали.

Пейотль вживали жерці для пророкувань: людина, свідомість якої була потьмарена соком пейотля, правила за оракула.
"Таємничі сили" пейотля використовували навіть європейці (та потай використовують і тепер): у паризьких нічних барах

продавали його легковірним, що прагнули стати ясновидцями.

Сучасні вчені розгадали таємницю пейотля. Вони знайшли в ньому алкалоїди – мескалін та лофофорин, що діють на

центральну нервову систему. Основна речовина – мескалін, спричиняє втрату відчуття часу, кольорові та звукові галюцинації у
вигляді яскравих спалахів та панорам, які змінюють колір, і людина чує при цьому чарівні звуки. Природно, що в уявленні індіа-
нців тих давніх часів кактус був чарівним. До нього зверталися за всіх життєвих перипетій.

Нині в Каліфорнії заборонено вживати та розводити пейоту. Закон не дозволяє навіть тримати цей кактус у колекціях. У

1962р. лос-анджелеська газета "Таймс" повідомила про судовий процес над індіанцями племені навахо, які вживали пейоту.

Уже мовилося, що кактуси відігравали велику роль у повсякденному

житті мексіканців, аргентитів, перуанців та інших американських народів.
З деяких опунцій виготовлялися різноманітні страви. Навіть кактус теоко-
мітль, що використовувався при стратах, теж вживали в їжу. З нього вирі-
зали соковиту середину, краяли на частки як кавун і з'їдали, а сік випива-
ли.

Ще й тепер широко вживають для салатів опунцію туну, що за смаком

нагадує  яблука.  Часточки,  очищені  від  колючок,  варять  у  цукровому  си-
ропі  і споживають як  ласощі.  Плоди опунцій,  деякі сорти яких не посту-
паються смаком ананасові, суницям та яблукам, вживалися і вживаються
в їжу сирими або для виготовлення напоїв, цукерок, мармеладу, цукатів.
Найбільш  поширеними  плодовими  видами  опунцій  є  опунція  звичайна,
яка дає відомі індіанські смокви, фіги; опунція туна, опунція фікус-індіка,
опунція рафінескі, опунція оціденталіс.

У багатьох районах Мексіки, де особливо поширене вживання какту-

сів, є навіть плодові сади, де опунціївисаджені рядками та дбайливо доглядаються. Такі сади вирощують в Алжірі, АРЄ Катанії,
на острові Сіцілії.

Рис. 5. Плоди опунції.

Плоди опунцій бувають червоного та пурпурового кольору з тонкими ніжками й великим насінням, яке теж споживають.

Шкірочка плодів укрита пучками дуже дрібних пухнастих голок, що їх місцеві жителі перед уживанням зчищають мітелкою із
злаків.

Щоб не подряпатися кактусовими колючками, плоди опунцій та цереусів збирають дерев'яними щипцями. Нерідко недозрілі

плоди опунцій висушують, а потім при потребі варять з м'ясом та приправою.

Свіжі незрілі плоди довго варять (протягом 12 годин!) доки вони не проваряться та не перетворяться на желе, яке схоже на

яблучне. Тоді його заквашують й одержують збуджувальний і поживний напій. Декотрі індіанці смажать плоди в гарячому по-
пелі, потім здирають шкірку та їдять.

На Сіцілії поширена опунція фікус-індіка чотирьох сортів – з білими, жовтими, червоними та безнасінневими плодами. Пло-

ди зберігають свіжими в соломі або в папері до березня – квітня.

Узагалі плоди кактусів збирають у період засухи, тоді, коли інші рослини не дають врожаю зовсім.
В Америці кактуси досить часто рятували від голоду і спраги цілі племена індіанців, які в пошуках цих рослин з їстівними

плодами часто вдавалися в далекі мандри.

Неколючі види опунцій і тепер правлять за корм для худоби в деяких районах Бразілії. А в Австралії, куди їх завезли з Аме-

рики, вони свого часу настільки здичавіло розповсюдилися, що становили серйозну загрозу для інших диких та надто культур-
них рослин. Не обійшлося без паніки. Шукали ефективних засобів боротьби з опунцією, але всі рекомендації фахівців не мали
успіху: від застосованих хімічних сполук гинули пасовиська і лани пшениці, а опунція росла. Аж ось, завдяки випадкові, натра-
пили на міль, яка живилася опунціями. Розмножили її і опунція під натиском ворога відступила. Зраділі землероби долини річ-
ки Дарлінг спорудили навіть пам'ятник комасі (єдиний в світі).

Їстівні плоди збирають у посушливі періоди і з цереусів. Величезні стовбури велетнів з півдня Арізони – карнегії велетенсь-

кої, або сагуаро – дають плоди навіть тоді, коли все навкруги вигоріло від спеки.

Плоди цього кактуса грушоподібні, жовто-зеленого кольору, іноді вкриті невеликими колючками, які з дозріванням плодів

відпадають. Плоди виростають на самісінькій верхівці рослини (яка іноді сягає 17-18м заввишки), знімають їх довжелезними
жердинами з гачком на кінці.

Внутрішня частина плоду яскраво-червона, шкірочка волокниста, соковита й солодка, м'якуш смачний з великою кількістю

дрібного насіння, яке теж їдять. Смак м'якуша нагадує інжир, з тією тільки різницею, що він соковитіший за інжировий. Ці плоди
вважаються розкішшю.

Сушать плоди цереуса між м'якими кукурудзяними мішками, які зав'язують по кінцях та виставляють на сонце. Свіжі плоди

зберігають у глиняних закритих горщиках, у них вони й продаються.

З м'якуша вичавлюють сік ясно-коричневого кольору, який деякі племена тубільців вживали для виготовлення вина, назва-

ного американцями "тіс вейн". Вино дуже міцне, за смаком та ароматом нагадує пиво. Сп'яніння від цього вина минає швидко,
без неприємних явищ (головний біль тощо).

Цереус квіксо (Cereus quixo), який росте в Чілі та сягає 5 й більше м заввишки, дає білосніжні квіти й борошнисті досить

приємні на смак солодкі плоди, які по-іспанському звуться "туріас" та споживаються тамтешніми мешканцями у великій кількос-
ті свіжими й сухими.

Цереус Турбера (Cereus Thurberi), який мексіканці звуть петагага (Petahaga), іноді виростає заввишки 18м з діаметром сто-

вбура до 16см. Дає двічі на рік плоди за формою та розмірами схожі на курине яйце. На смак вони навіть кращі, ніж плоди кар-
негії, і вживаються у великій кількості. Дуже поживні і сприяють одужанню.

Ехінокактус Вісліцена (Echinocactus Wislizenii) іспанці звуть бізнаха (biznacha). З його плодів, досить кислих на смак і рідко

вживаних у їжу, видаляється насіння (дуже дрібне й чорне), з якого виробляють крупу та печуть хліб. А соковитий м'якуш стеб-
ла вживається для вгамування спраги.

Раніше тубілець, захотівши в дорозі їсти, вибирав рослину до метра заввишки, видовбував її, потім вкладав у зроблене за-

глиблення вийнятий м'якуш, що був навколо центральної деревинної вісі, додавав у суміш коріння, муку плодів тощо, доливав
трохи води і все перемішував. У цю суміш вкидав розпечене каміння, з охолодженням замінюючи його на гаряче, аж поки все
гарно прокипало, а потім це вариво з'їдав. В Арізоні така страва була найкращим частуванням.

Індіанці племені папайо здирали з кулястих кактусів шкірку і залишали так на декілька днів, щоб витікав сік. Потім вирізали

м'якуш до деревинної вісі, різали його на шматки та варили в цукровому сиропі. Порізані плоди карнегії та цереуса Турбера
варять з цукром, потім витягають і висушують. Такі сухі солодкі шматочки нагадують цукати з лимонної шкірки.

Болівійці та перуанці споживають невеличкі кактуси ахаканос вареними, смаженими або запеченими як картопля, деякі ви-

ди консервують. Опунціями, спершу обпаленими на вогні, годують віслюків. Використовуються кактуси і як зелена огорожа.

Деякі індіанські племена послуговувалися плодами кактусів з довгими колючками замість гребінців.
У стеблах старих екземплярів високих стовпоподібних кактусів Північної та Південної Америки деревина дуже міцна і не

піддається гниттю. Волокна деревини утворюють нещільний шар, складений ніби з покручених петель, що нагадують мережи-
ва, тому ці кактуси називають ще "мереживними деревами". Така будова надає величезним колонам цереусів надзвичайної
міцності та легкості. Отож перуанці без особливих зусиль переносять їх високо в гори для спорудження мостів і т. ін.

Деревину кактусів, особливо в безлісових болівійських та перуанських узгір'ях, широко використовують для виготовлення

витончених прикрас та полірованих виробів.

Наприкінці XVIII ст. європейці дізналися, що мешканці Мексіки, Болівії та Перу виготовляють яскраву червону фарбу з осо-

бливої волохатої попелиці, яку вирощують на одному з видів опунції. Через деякий час видобуток карміну з кошенілі (так зва-
лася попелиця) іспанські завойовники довели до 500 тонн на рік (це було звичайно ще до появи анілінових барвників), що ста-
новило 7 мільйонів голландських гульденів прибутку.

Опунції містять у собі багато цукрів, жирів, кислот та вітамінів і становлять смачний та корисний корм для великої рогатої

худоби.

Видатний американський селекціонер Лютер Бербанк протягом багатьох років працював над проблемою використання как-

тусів як корму для худоби. То була важка праця, про яку сам Бербанк писав: "Найбільш ретельні, дорогі й найбільш стомливі
експерименти, які я коли-небудь застосовував, були здійснені мною над кактусом. Існує понад тисячу відомих різновидів цієї
рослини, і я мусив роздобути екземпляри. Перед закінченням дослідів у мене було шістсот різних сортів кактусів, які я посадив
і за якими спостерігав. Загалом я витратив на цю роботу понад 16 років. Ця робота була важка... Моя шкіра була схожа на по-
душку для голок, так багато стирчало в ній колючок... Часом у мене на руках та на обличчі було їх так густо, що я мусив зрізу-
вати їх лезом або зчищати наждаковим папером"

Відбираючи кактуси з меншою кількістю колючок та схрещуючи такі рослини між собою, Бербанк нарешті одержав швидко-

ростучий безколючковий сорт опунції з гладенькими (також без колючок) смачними плодами. Здавалося б, людство одержало
нову рослину, що здатна заселити безводні пустелі і годувати худобу. Безкрайні пустелі могли служити чудовими пасовиська-
ми. Проте пропозицію Бербанка про виділення землі на південному заході США для вирощування безколючкової опунції було
відхилено. Вона залишилася рости в саду вченого. Факт прикрий, але характерний для капіталістичного світу.

Кактуси мають також і лікувальне значення. Місцеве населення Південної Америки здавна використовувало і використовує

тепер кактуси для лікування. М'ясистим корінням опунції заживляли перелами кісток. Настоянку з квітів кактуса, поетично на-
званого "цариця ночі" за винятково гарні та великі нічні квіти, вживали при хворобах серця. Одначе найбільш відомим у меди-

Л. Бербанк. Избранные сочинения, М., 1955, стор. 685.

цині є пейотль, про якого вже йшлося. Є відомості про те, що давні інки та ацтеки, які були чудовими лікарями, при складних
операціях використовували ліки з пейотля, що діяв як болетамувальний та запаморочливий засоби під час операцій.

Нещодавно під час археологічних розкопок у селищах давніх інків було виявлено декілька черепів, що мали чіткі сліди

зробленої за життя трепанації Частини черепних кісток були замінені золотими пластинками, які обросли новою кістковою тка-
ниною, а це свідчить, що операція пройшла вдало і пацієнти прожили ще чимало років після неї. Коли взяти до уваги, що ін-
струментами, якими користувалися давні хірурги інків при таких складних та небезпечних операціях, були простий ніж та доло-
то з кременю, то уявити собі, як пацієнт міг витримати біль без будь-якого наркозу, неможливо. Тому припущення, що при опе-
раціях для попередження больових шоків застосовували наркотики з широко відомих кактусів-пейотлів, цілком імовірне.

Тепер економічна користь від кактусів дещо менша, ніж у минулому, але все-таки значна.
Захоплення кактусами, які вирощуються сьогодні колекціонерами й аматорами у всьому світі, особливо в Європі, спричи-

нилося до виникнення багатьох товариств, а також фірм. Велика кількість капіталістичних фірм та спеціальних садівничих за-
кладів займається вирощуванням цих рослин для продажу та спекуляції. Особливо наживаються при цьому капіталісти в Япо-
нії, США, ФРГ, і тільки за рахунок продажу кактусів та сукулентів.

У нашій країні аматорське кактусівництво з кожним роком приваблює все більші кола трудящих, стає справжнім виховним

джерелом, розширює світогляд, прищеплює любов до природи, зумовлює серйозне ставлення до неї, до збереження її зеле-
них скарбів. Кактуси дедалі більше цікавлять широкі кола медичних працівників – шукачів нових цілющих ліків з рослин.

Чарівне вбрання "дітей Сонця"

Окрасою кактусів, цих справжніх дітей Сонця, є їхні квітки, в яких, можливо, зосереджено найбільше декоративності.
З хвилюванням чекають на їх появу аматори. І не тільки завзятих кактусівників вражають великі зіркоподібні квітки.
"Таємничі ті періоди, коли цей норовистий упертюх і недоторка ніби поринає в забуття й мрійливість, тоді з нього вирива-

ється серед піднятої зброї велика осяйна молитовно піднесена догори квітка. Це велика милість, подія небувала, що відбува-
ється далеко не з кожним", – так поетично описав своє враження від цвітіння кактусів Карел Чапек

Однаково цікаві як довгоцвітні та пістряві квітки, що принаджують денних комах (часом навіть пташок-колібрі), так і величе-

зні білі нічні квітки, які ваблять своїми пахощами й таємничим сяйвом пелюсток нічних метеликів та кажанів. Ці квітки розкри-
вають свої пелюстки в присмерках і в'януть з першими променями сонця.

Форми квіток різноманітні: від неправильних (зигоморфних) і таємниче закритих непоказних клейстогамних квітів до чарів-

них своєю простотою звичайних неповних квіток. Від дрібних квіток мелокактусів та деяких мамілярій до квіток-велетнів (до
40см!) селеніцереусів та цереусів.

А забарвлення квіток може позмагатися з яскравістю кольорів райдуги. Крім чисто блакитного, тут маємо всі кольори і відті-

нки, навіть такі, що зрідка трапляються серед квітів, – зелені або брунатні. Квітки, звичайно, поодинокі, не в суцвіттях.

Вегетативні центри, де відбувається закладання квіток, ще до появи останніх у більшості видів вкриваються щетинками або

волосинками, які захищають пуп'янки й квітки. Пізніше ці захисні утворення зникають.

Зовсім інакші утворення з'являються в період зрілості у роду цефалоцереусів.

У його представників на одній зі стадій зрілості виникають так звані цефалії, тобто
особливі утворення, з яких виростає квітка. Цефалії складаються з великої кілько-
сті ареол, розташованих близько одна від одної. З них замість колючок вироста-
ють густі довгі волосинки та щетинки, які вкривають певну зону на тілі кактуса. У
деяких цереусів зони закладання цефаліїв чергуються з зонами вегетативного ро-
сту, через що цефалії з квітками на них іноді розташовуються ніби на декількох
поверхах.

Рис. 6. Загальний вигляд цефалію.

З появою цефалію представники цього роду перестають рости, збільшується

тільки шапка цефалію, яка може досягти декількох десятків сантиметрів. Після
цвітіння рослина знову продовжує рости.

Неопилені квітки кактусів після закінчення цвітіння в'януть. Кактуси в умовах

культивування потребують штучного запилення, яке слід провадити м'якою щіточ-
кою, обережно переносячи пилок однієї квітки на приймочку другої. Тільки ті види,
що самозапилюються (наприклад клейстокактуси) не потребують такого способу
опилення.

Квітки кактусів, як уже мовилося, виростають з ареол, аксил або борозенок найчастіше на маківці, але можуть бути зібрані у

віночки біля неї. Іноді вони з'являються на боковій або нижній частині стебла.

Всупереч поширеному уявленню про появу квіток кактусів раз на сто років, більшість з них цвіте щорічно.
Є види кактусів, які особливо цінуються за майже безперервне цвітіння протягом 4-5 місяців – це вейнгардтія кумінгі (так

звана "фуксія серед кактусів"), гімнокаліціум Міхановича, гімнокаліціум Фрідріха, гаматокактус сетиспінус та ін.

Але для того, щоб кактуси цвіли, їх потрібно ретельно викохувати при всіх оптимальних умовах життя. Періоди цвітіння у рі-

зних родів кактусів бувають у різні строки. Узимку квітують зигокактуси, рипсаліси, навесні з'являються квітки в апорокактуса,
ехінофосулокактусів, гімнокаліціумів, капіапоя, деяких мамілярій, пародій та ін.

К. Чапек. Год садовода, М., 1961, стор. 143.

Улітку цвіте більшість видів кактусів, особливо з групи їжакоподібних та кулястих – ехінокактуси, ехінопсиси, а також цереу-

си, астрофітуми, клейстокактуси, цефалоцереуси, доліхотеле, ферокактуси, фрайлеї, лобівії, мелокактуси, нотокактуси, опун-
ції; продовжують цвітіння мамілярії, пародії, псевдолобівії.

У червні-липні зацвітають селеніцереуси та лофофори. Квітки літньоцвітних кактусів різнокольорові, яскраві, різні за розмі-

рами, часом з приємним ароматом.

Восени починають цвісти гаматокактуси, псевдомамілярії, еріокактуси та багато видів мамілярій.
Є види, які гарно зимують, ростуть і квітують в умовах грунту на Україні в ботанічних садах, дендропарках, а також на півдні

Грузії та в Абхазії, Чечено-Інгушетії та Туркменії. Це здичавілі в умовах нашого Півдня види – опунція каманчська, опунція Ен-
гельмана та ін. У цих умовах з другої половини травня – початку червня вони вкриваються великими червоними, лимонно-
жовтими, пурпурно-фіолетовими та жовто-гарячими квітками. У серпні на зміну квіткам на їх пагонах з'являються декоративні
грушоподібні плоди червоно-фіолетового кольору. Взимку ці види стають непоказні, зморшкуваті, але живуть і витримують на-
віть –31°С. Вони становлять чималий інтерес як декоративні екзотичні грунтові рослини.

Рис. 7. Форми кактусових колючок.

Другим декоративним "феноменом" кактусів є їхнє озброєння та габітус (зовнішній вигляд). Неймовірні за формою, величи-

ною та забарвленням колючки вражають кожного.

Тоненькі гілочки та цупкі щетинки, гнучкі негострі колючки або, навпаки, страшенні голки, мов пазурі хижих звірів, густа

шерсть чи довге волосся різні за довжиною. Колючки бувають плоскі, круглясті, прямі, мечеподібні або зігнуті гачком, колючки,
схожі на довжелезний язик (у кактуса під назвою "язик диявола"), завдовжки від одного міліметра до гарпунів у декілька десят-
ків сантиметрів, від поодиноких голок в ареолі до густих пучків, від колючок, розташованих у вигляді правильних хрестів, зірок
та променів, до повсті, що вкриває все тіло кактуса.

Колючки звичайно розподіляються на численні та короткі периферійні, і на меншу кількість довгих, нерідко й товстіших, та

яскраво забарвлених центральних.

Декотрі види озброєні колючками зовсім безбарвними, прозорими як скло, або білими, жовтими, золотавими, інші з пишно

забарвленими в жовто-гарячий, червоний, рудуватий чи брунатний колір, або з лілуватим металевим відтінком. І так ще безліч
усіляких кольорових поєднань на одній рослині.

Деякі види вкриті чудернацькими пучками шерсті, або зовсім голі.

содержание .. 1 2 ..