Учебная книга: Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін)

Главная Учебники - Право Лекции по праву - часть 21

поиск по сайту

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Ф. Л. ЖОРІН

ЮРИДИЧНА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

ББК 67.408

Ж 81

Рецензенти:

Н. П. Гаєва , канд. юрид. наук, доц., ст. наук. співроб.
(Інститут держави і права України ім. М. В. Корецького)

О. М. Биков , канд. юрид. наук, голов. наук. консультант
(Інститут законодавства Верховної Ради України)

Рекомендовано до друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 5 від 27.12.2002

Жорін Ф. Л.

Ж 81 Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. — К.: КНЕУ, 2003. — 209 с.

ISBN 966–574–505–0

Пропонований навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» містить методичні вказівки, плани семінарських занять, завдання для самостійної роботи та перевірки знань, питання, що внесені в блочно-модульний контроль. У посібнику також висвітлено основні положення програмних тем навчального курсу та рекомендації щодо їх поглибленого засвоєння за допомогою самостійної роботи над нормативною базою та працями відповідної тематики вчених-юристів України та інших країн.
У посібник включено список рекомендованої літератури та нормативних актів до кожної теми та критерії оцінювання знань студентів за підсумкового контролю.

Для студентів-правознавців магістерської програми підготовки.

ББК 67.408

Розповсюджувати та тиражувати
без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

ІSBN 966–574–505–0 © КНЕУ, 2003

Навчальне видання

ЖОРІН Федір Лук’янович

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ
У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни

Редактор О. Цимбалюк

Художник обкладинки О. Стеценко

Технічний редактор Т. Піхота

Коректор Л. Гордієнко

Верстка Н. Коломієць

Підписано до друку 26.06.2003. Формат 60×84/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 12,32.
Обл.-вид. арк. 13,42. Наклад 1000 прим. Зам. № 01-2521.

Київський національний економічний університет

03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

Тел./факс (044) 458-00-66; 456-64-58
E-mail: publish@kneu.kiev.ua

Зміст

Вступ ............................................. 3

Типова програма навчальної дисципліни «Юридична відпо-
відальність за правопорушення у сфері економіки» ............ 7

Тема 1. Загальні положення про юридичну відповідальність
та проблеми боротьби з економічними правопорушен-
нями в період розбудови ринкової економіки в Україні.. 9

Тема 2. Правопорушення проти власності................. 33

Тема 3. Правопорушення у сфері господарської діяльності..... 53

Тема 4. Види юридичної відповідальності за правопорушення,
що посягають на інтереси внутрішнього ринку України. 76

Тема 5. Види юридичної відповідальності за правопорушення
в кредитно-фінансовій сфері..................... 91

Тема 6. Відповідальність за посадові правопорушення. Проб-
лемні питання боротьби з корупцією та організованою
злочинністю................................. 115

Додатки до теми 6 ................................. 154

Порядок поточного і підсумкового оцінювання знань
з дисципліни ........................................ 199

Список рекомендованої літератури до всіх тем курсу ..... 207

Найбільше заохочення злочину — безкарність.

Цицерон

ВСТУП

Навчальний курс «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» запроваджено на юридичному факультеті Київського національного економічного університету 2002 року в системі підготовки магістрів-правознавців з економічним ухилом на завершальному етапі навчання, виходячи з того, що вони на достатньому рівні оволоділи основними програмними дисциплінами і можуть свідомо, на фаховому рівні, підходити до оцінки суспільних явищ, процесів, що відбуваються в економічній сфері, ролі та місця права й закону в регулюванні економіки як важливого фактора існування суверенної держави. Навчальний курс передбачає акцентування уваги на проблемних питаннях захисту економічних відносин, інтересів держави, колективів та людини правовими засобами.

Перший етап розбудови суверенної України, що охоплює 11 років, характеризується напруженою, навіть гострою, політичною та криміногенною боротьбою в економічній сфері. Процес роздержавлення та приватизації загальнонародної власності, надбаної за соціалістичний період, перетворився у відкрите пограбування з боку олігархів, серед яких набули негативну всесвітню славу деякі вищі посадові особи держави. Значну частку населення було ошукано внаслідок злочинної діяльності фіктивних трастів, банкових та інших господарських структур.

Політологам, соціологам, економістам та правознавцям ще необхідно буде дослідити закономірності та суб’єктивізм міжнародних та внутрішніх національних причин і факторів, що впливали на процес розбудови ринкової економіки на етапі президентсько-парламентської республіки. Але можна вже зараз зробити висновки, що поряд з політичними факторами суттєву роль відіграли криміногенна ситуація, непередбачувано різке зростання кількості злочинів та інших видів правопорушень, що разом сприяло катастрофічному розвалу економіки України. І якщо, за словами першого Президента України Л. Кравчука, у 1991 році за показниками економічного та науково-технічного потенціалу наша держава посідала 7-8 місце серед держав світової співдружності, то за станом на 2002 рік — лише 72—79 місце (за різними показниками).

До кримінальної злочинності, яка була характерна за часи тоталітарного режиму, додалася організована злочинність, матеріальну основу якої утворює тіньова економіка, — її розміри, за оцінками другого Президента України Л. Кучми, сягають майже 60 % загальної економічної діяльності в державі.

Відповідно до висновків Ради співробітництва Ради Європи від квітня 2000 року Україна була на другому місці в Європі за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення. 2001 року, як підкреслював міністр МВС України Ю. Смірнов, до кримінальної відповідальності було притягнуто близько 253 тис. осіб, скоєно майже 450 тис. злочинів та порушено 5 млн справ про адміністративні правопорушення. Зростання розмірів корупційної діяльності посадових осіб усіх рівнів державного апарату зумовило необхідність розробки за ініціативою Президента України Національної програми боротьби з корупцією. Небезпека злочинності полягає в тому, що вона роз’їдає суспільство ніби іржа, стає для багатьох нормою життя, поширюється між різними прошарками суспільства, усе більше охоплює владні структури. Можливість легкого збагачення за рахунок привласнення загальнонародної власності призводить до формування корпоративної злочинної свідомості, розмивання національного патріотизму.

Навчальний курс акцентує увагу та сприяє формуванню в правознавців навичок критичного аналізу стану всього правового механізму держави, процесу його утворення для регулювання, правового захисту, перш за все суспільних відносин у сфері економіки, фахової оцінки своєчасності та ефективності тих заходів правового характеру, які держава вживала та вживає для захисту економіки, профілактики злочинності та боротьби з іншими видами правопорушень.

Пропонований навчально-методичний посібник є першою спробою на такому рівні висвітлити важливі проблеми правового регулювання економічних відносин заходами державного кримінально-правового, адміністративно-правового, цивільно-правового та дисциплінарного примусу. Увага зосереджена на основних засадах правової політики держави в перехідний період від тоталітарної соціалістичної економіки до ринкової.

Відповідно до навчальної програми посібник містить теми та основні питання. А методика вивчення програмного матеріалу конкретизується в методичних вказівках до кожної теми окремо й розрахована на можливість самостійного оволодіння зазначеною сукупністю правових проблем. З цією ж метою до кожної теми рекомендовано перелік тематичної літератури та нормативних актів, сформульовано рекомендації щодо підготовки модулів, складання заліку, організації поточного та підсумкового контролю. Практичні завдання викладено також у формі навчальних задач та тестових ситуацій.

Ураховуючи, що семінарські заняття є однією з найдієвіших форм навчального матеріалу, до кожної теми розроблено план проведення семінару. Підготовка до них націлює студентів на самостійну роботу з науковими працями вітчизняних та зарубіжних учених-юристів, законодавчими документами, сприяє формуванню в них навичок правильного конспектування матеріалу, виділенню найбільш необхідного для висвітлення проблеми.

Педагогічна практика свідчить, що найбільш ефективним є проведення семінарських занять у формі доповіді ів з основних проблем із подальшим їх обговоренням. Дискусійні бесіди необхідні для формування в майбутніх юристів навичок ораторства, уміння вести дискусії в судовому процесі.

Написання ів має на меті формування навичок, необхідних для підготовки дипломних магістерських робіт, письмових документів, виступів з урахуванням законів формальної та діалектичної логіки.

Крім того, написання ів, наукових доповідей та наукових статей (з обговоренням на семінарах) є умовою для набирання студентами балів, які враховуються за поточного та підсумкового контролю.

Для забезпечення поглибленого засвоєння студентами програмного матеріалу в навчально-методичний посібник включено блочно-модульний контроль, вирішення завдань якого потребує досконалого знання нормативних актів та інших першоджерел конституційного, кримінального, адміністративного, цивільного, трудового та інших галузей права.

У порівняльному аспекті з урахуванням розвитку правової політики держави щодо захисту економічних відносин у суспільстві доцільно навести в додатку текст деяких документів, що висвітлюють питання про запобігання та подолання правопорушень економічного характеру в період побудови президентсько-парламентської республіки.

У цілому курс лекцій «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері економіки» призначено для завершення фахової підготовки юриста економічного профілю. Важливо, щоб майбутній спеціаліст порівнював себе з лікарем, який лікує хворого, бореться з інфекціями. Лікар досліджує хворобу, її причини, знаходить осередок епідемії. Лікарі можуть заразитися вірусами та загинути. Юристи теж змушені спілкуватися з кримінальним світом, як із хворобою суспільства. Одні з них можуть заразитися і перейти на службу злочинного світу, а чесні юристи, захищаючи інтереси держави, суспільства, людини, можуть і загинути.

Подібно до лікарів, які дають клятву Гіппократа на вірність служіння людині, боротьбі за її здоров’я, юристи повинні складати присягу на вірність інтересам держави. Об’єктивно викривати причини хвороби суспільства, окремих чи масових правопорушень, злочинів — це громадська позиція юриста, його внесок у розбудову нормальних умов розвитку суспільства та економіки як матеріальної бази його існування.

Ураховуючи фундаментальну значимість економіки та правового захисту економічних відносин у державі, особливо на перехідному етапі до ринкової економіки, навчальний курс та методику його викладання спрямовано на вирішення також таких важливих нагальних завдань у процесі підготовки юристів економічного профілю, як:

· поглиблене опанування теоретичних і практичних засад правової відповідальності за економічні правопорушення;

· ознайомлення з проблемними питаннями кваліфікації цих правопорушень;

· вивчення національної та міжнародної практики застосування законодавства в боротьбі з економічними правопорушеннями, організованою злочинністю та корупцією;

· розгляд питань стосовно перспектив розвитку законодавства щодо боротьби з правопорушеннями у сфері економіки.

Методика самостійного вивчення навчальної дисципліни передбачає необхідність аналітичної, порівняльної, узагальнювальної та іншої логічно-ментальної діяльності студента, його націленість на всебічне осмислення конкретних суспільних діянь, фактів, що наведені в тексті посібника. Викладення «готових рецептів» як єдиного навчального підходу не сприяє формуванню активного пізнавального процесу як у студентів, так і в подальшому — у юристів-фахівців.

Тому автор підкреслює, що наведені в посібнику факти та приклади суспільної практики, до яких причетні колишні та нинішні владні особи, розглядаються тільки з позиції права без прив’язки до їхньої політичної діяльності.

ТИПОВА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
«ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ»

Тема 1 . Загальні положення про юридичну
відповідальність та проблеми боротьби
з економічними правопорушеннями в період
розбудови ринкової економіки в Україні

1. Поняття юридичної відповідальності, її форми та види.

2. Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування, підстави юридичної відповідальності.

3. Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для економічного життя держави.

4. Форми й методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями. Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів.

Тема 2. Правопорушення проти власності

1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

Тема 3. Правопорушення у сфері
господарської діяльності

1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності.

2. Протидія законній підприємницькій діяльності.

3. Фіктивне підприємництво.

4. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці.

5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство.

Тема 4. Види юридичної відповідальності
за правопорушення, що посягають на інтереси
внутрішнього ринку України

1. Випуск або реалізація недоброякісної продукції. Обман покупців та замовників.

2. Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів.

3. Штучне підвищення і підтримання високих цін та зговір про фіксування цін.

4. Юридична відповідальність за контрабанду.

Тема 5. Види юридичної відповідальності
за правопорушення у кредитно-фінансовій сфері

1.Ухиляння від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів.

2.Виготовлення, збут та використання підроблених державних та недержавних цінних паперів.

3.Порушення правил про валютні операції, приховування валютної виручки.

4.Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом.

5.Відповідальність за правопорушення в бюджетній сфері.

Тема 6. Відповідальність за посадові правопорушення.
Проблемні питання боротьби з корупцією
та організованою злочинністю

1. Юридична відповідальність за посадові правопорушення.

1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень.

2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією.

2.1. Фактори, що сприяють активізації корупційних діянь.

3. Проблеми кваліфікації правопорушень, пов’язаних з корупцією та організованою злочинністю.

4. Правове визначення організованої злочинної діяльності.

ТЕМА 1

Загальні положення про юридичну відповідальність
та проблеми боротьби з економічними
правопорушеннями в період розбудови
ринкової економіки в Україні

Питання 1. Поняття юридичної відповідальності, її форми та види.

Питання 2. Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування, підстави юридичної відповідальності.

Питання 3. Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для економічного життя держави.

Питання 4. Форми й методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями. Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів.

1.1. Методичні поради

У процесі вивчення даної теми необхідно поновити знання основних законів філософії щодо понять базису та надбудови, ролі економіки, економічних відносин у формуванні ідеологічних, політичних, правових та інших суспільних відносин. Важливо виокремити види юридичної відповідальності за злочини та інші правопорушення, акцентувати увагу на ролі конституційного, кримінального, цивільного права й законодавства щодо захисту економічних відносин у державі, особливості санкціонування норм відповідних галузей законодавства.

Для загального ознайомлення студентів з основними проблемами теми в навчально-методичному посібнику подано певний матеріал. Разом з тим, для більш поглибленого опанування теми рекомендується самостійно опрацювати наведену літературу та законодавчі акти.

Особливу увагу треба звернути на питання правового забезпечення, регулювання форм і методів боротьби державних правоохоронних органів з економічними правопорушеннями. Виходити треба з того, що виконання різних функцій обґрунтовує необхідність надання різного обсягу правових повноважень.

Питання 1. Поняття юридичної відповідальності, її форми та види

На завершальному етапі підготовки правознавця-магістра не може бути проблемним питання щодо визначення суті юридичної відповідальності та її відокремлення від інших видів суспільної відповідальності особи. Відомо, що людина перебуває в суспільстві, яке охоплює різноманітні відносини релігійного, етнічного, обрядового, національного, юридичного, родово-сімейного, партійного, політичного характеру тощо. Залежно від ставлення особи до цих відносин та визначення ціннісних орієнтацій її поведінка буде визначатися як позитивна або негативна. У такому разі різні системи цих суспільних цінностей можуть як збігатися, так і відрізнятися. Наприклад, і в релігії, і в кримінальному законі негативно оцінюється спроба особи безпідставно заволодіти чужим майном (украсти). Та існують релігійні норми, що схвально оцінюють убивство особи іншого віросповідання, на відміну від кримінального закону. Виконуючи політичні настанови (політику уряду), особа за скоєні вбивства, знищення матеріальних цінностей отримує урядові нагороди (під час війни або інших військових операцій, конфліктів).

Якщо одні види суспільної відповідальності особи досить чітко визначено як форми сприятливого чи несприятливого реагування, чи наслідки конкретної поведінки, то деякі норми майже не мають таких «санкцій».

Кримінальний закон завжди служив інтересам панівного класу, панівних політичних сил. У свою чергу, зміст та результати політичної діяльності майже ніколи не оцінювалися, не кваліфікувалися цим законом, попри те, що далеко не завжди інтереси суспільства і керівництва держави збігаються. Зокрема, незважаючи на виняткове значення для держави, суспільства та людини змісту політичної діяльності, значний період розвитку людства взагалі не передбачав ніякої відповідальності особи за наслідки політичної діяльності.

Уперше судовий процес стосовно неправомірних дій уряду відбувся 1946 року в місті Нюрнберзі (Німеччина) над нацистською партією та її лідерами. У 2002 році у зв’язку з порушенням норм міжнародного права робиться спроба в судовому порядку оцінити політичну діяльність Мілошевича за час його перебування на посту президента суверенної держави Югославії.

Щодо нашої української сучасної історії, то можна нагадати спробу ініціювання судового процесу над КПРС та КП України. Разом з тим, ніхто з політичних діячів чи партій не порушував питання про політичну чи кримінальну відповідальність державних діячів, наслідками дій яких стали економічна криза України, знищення її економічного потенціалу. Але те, що питання має достатньо підстав, можуть підтвердити висловлювання екс-прем’єр-міністра України Є. Марчука: «Найсуттєвішою причиною всіх суспільних лих і системної розрухи в Україні є криза влади… Проголошення ідеї цивілізованого суспільного розвитку з використанням механізмів протилежної руйнівної дії — суть державної політики, що проводиться в Україні з 1994 року… Офіційно влада стала могутнім і послідовним гарантом реалізації інтересів антинародних сил…» [19, с. 1—5].

Поза увагою політичних лідерів та суду залишається той факт, що майже всі колишні прем’єр-міністри й перший президент України залишили свої посади мультимільйонерами, спроможними заснувати так звані благодійні фонди, організувати політичні партії або стати спонсорами спортивних клубів і команд. Один тільки екс-прем’єр-міністр П. Лазаренко постав перед судом за скоєне. Саме завдяки США (а не Україні) його було притягнуто до відповідальності за злочинні діяння щодо порядку імміграції та сплати податків з викрадених в Україні грошей.

Отже, політичні й правові цінності, норми співіснування людей у суспільстві й державі також не завжди збігаються.

Але ми повинні підкреслити, що злочинність і правопорушення як види суспільних відхилень — це різновид людських відносин, які існують уже давно й існуватимуть у майбутньому. Зрозуміло, що вони теж будуть змінюватися, детерміновуватися конкретною сукупністю історичних факторів.

Щодо визначеної юридичної або правової відповідальності за правопорушення необхідно підкреслити, що це — передбачені тільки нормами права обов’язок та право особи зазнавати негативних наслідків своїх діянь, що зашкоджують інтересам держави, суспільства та особам, стосовно яких держава взяла на себе обов’язок захищати і закріпила цей обов’язок у відповідній правовій нормі.

Ураховуючи, що вся юридична наука та об’єктивне право розподілені за галузями, юридичну відповідальність можна поділити на такі види:

· кримінально-правову;

· адміністративно-правову;

· цивільно-правову;

· дисциплінарну.

Зміст юридичної відповідальності не буває постійним, незмінним. Він залежить від впливу різних факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру. Його вивчення, наукове дослідження потребують сукупності спеціальних — конкретно-історичного, порівняльно-правового, системного та інших — методів і підходів.

Зокрема конкретно-історичний підхід передбачає аналіз визначених форм юридичної відповідальності, виникнення яких було обґрунтовано конкретними історичними умовами і які могли бути прийняті конкретним суспільством у певній внутрішній та міжнародній (зовнішній) політичній ситуації. Так, тільки під тиском вимог міжнародних політичних та фінансових структур Україна змушена була скасувати смертну кару, хоч існує достатньо підстав для її використання в сучасний період побудови суверенної держави.

Зауважимо, що використання системного аналізу, порівняльно-правового методу дозволяє виявити загальні закономірності розвитку вітчизняного та зарубіжного права, обґрунтувати правомірність, необхідність запровадження тих чи інших змін у позиції держави щодо злочинців та правопорушників.

Підкреслимо, що теоретичні та прикладні засади кримінальної, адміністративної, цивільної та дисциплінарної відповідальності було розглянуто на попередніх навчальних курсах у процесі вивчення відповідних правових дисциплін. Пропонований навчальний курс зосереджує увагу тільки на основних аспектах, що стосуються скоєння злочинів та інших правопорушень у сфері економіки.

Загальними для всіх форм юридичної відповідальності є такі її принципи:

· відповідальність тільки за протиправну поведінку, а не думки про неї;

· відповідальність тільки за наявності вини в діяннях правопорушника;

· законність;

· справедливість;

· доцільність;

· невідворотність покарання.

Вони ґрунтуються на загальновизнаних принципах створення та розвитку права в цілому, об’єктивного та суб’єктивного права, усього розмаїття юридичних відносин у певній державі та світовому співтоваристві на конкретному історичному етапі їх розвитку.

Питання 2. Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування, підстави юридичної відповідальності

У процесі свого розвитку держава й право активно взаємодіють, впливають одне на одного, однак можуть розвиватися і досить самостійно, незалежно. Інколи право відстає від стану суспільних відносин, інколи їх випереджає. Відомо, що так звана Сталінська конституція СРСР 1936 року за своїми гаслами була дуже демократичною, але більшість її норм не було дотримано через невідповідність конкретній суспільно-політичній ситуації. За період з 1917 по 1961 роки тричі в СРСР скасовувалася смертна кара. Але цей правовий захід завжди залишався заручником політичних цілей КПРС.

Динаміка розвитку суспільства приводить до діалектичних змін у змісті правових норм та санкцій (або видів юридичної відповідальності). Держава по-різному оцінює фактично ідентичні діяння в різних конкретно-історичних умовах. Те, що раніше було злочином, сьогодні може розглядатися як героїчний учинок, і навпаки. Наприклад, діяння, що кваліфікувалися до 24 серпня 1991 року як «антирадянська агітація та пропаганда», після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України забезпечили колишнім в’язням за статтею 70 Кримінального кодексу України (ККУ) В. Чорновілові, Л. Лук’яненку, Б. Гориню та іншим посади народних депутатів України. Вони стали народними героями завдяки новим історико-політичним реаліям.

Стосовно економічних суспільних відносин можна окреслити діалектичні зміни правової відповідальності за правопорушення у сфері приватизації державного майна. До 1 вересня 2001 року пограбування державного майна, його протиправне привласнення кваліфікувалося як адміністративний проступок у вигляді порушення правил приватизації державного чи колективного майна. Та коли за 10 років було більш-менш визначено завдання створення прошарку національних олігархів та дуже багатих людей (відомих у публіцистичних джерелах як «нові українці»), держава перейшла до захисту своїх економічних інтересів засобами кримінально-правових санкцій. Новий Кримінальний кодекс України поповнився статтею 233 «Незаконна приватизація державного, комунального майна», статтею 234 «Незаконні дії щодо приватизації паперів» та статтею 235 «Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання».

Докорінні зміни суспільно-економічних відносин у державі примусили відмовитися від кваліфікації як злочину важливого положення щодо залежності ціни на товар від попиту, стимулу ринкових відносин відомого за часів соціалізму як спекуляція.

Отже, можна підкреслити об’єктивну закономірність зміни діалектики змісту юридичної відповідальності залежно від конкретних економічних, політичних умов. Право завжди активно використовується в інтересах політики. І таке використання завжди було й буде предметом спостереження вчених-правознавців, соціологів та політологів.

Разом з тим, діалектичний підхід до процесу взаємного переходу видів юридичної відповідальності як «санкцій», як розміру державного примусу в конкретній правовій нормі не тільки не заважає, а навпаки, сприяє чіткому визначенню злочину та іншого виду правопорушення. На даний час у теорії права чітко визначилися критерії розмежування понять «злочин» та «правопорушення», які є правовою підставою застосування до особи конкретного виду юридичної відповідальності.

Взагалі, у теорії права всі правопорушення входять у родове поняття, яке означає будь-яке діяння, що порушує ту чи іншу норму права. Безпосередньо у сфері економіки циркулюють правопорушення, пов’язані з цивільним, кримінальним, адміністративним та трудовим правом. Разом з тим, загальновизнано, що найбільш небезпечним правопорушенням є злочин. Усіма теоретичними аспектами злочину як суспільного явища та протиправної поведінки особи займається кримінальне право, на основі якого розробляється Кримінальний закон. Зауважимо, що право значно більше орієнтовано на забезпечення важливіших потреб окремої людини й суспільства в цілому. Закони ж зазнають далеко не завжди позитивного тиску політики й тому можуть мати тимчасовий характер. Відомо, що й закони інколи бувають, злочинні за своїм змістом.

Доцільно нагадати, що кримінальне право України — це сукупність юридичних норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили [15, с. 5—17].

Кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності — це правовий обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнавати (підкорятися) заходів державного примусу та бути покараною згідно з законом.

При цьому новий Кримінальний кодекс України у статті 3 чітко визначає, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Інші закони України про кримінальну відповідальність, які будуть прийняті після набуття чинності цим Кодексом, включатимуться до нього.

Крім того, як зазначено у статті 2 ККУ, підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого у конкретній статті Особливої частини Кодексу.

Підкреслене має принципове значення у процесі визначеня співвідношення сфери діяльності кримінального та адміністративного права, зокрема окремих указів Президента та законів України про боротьбу з корупцією та організованою злочинністю. Ці аспекти буде розглянуто у відповідних темах, але зараз зауважимо, що надмірне захоплення виданням адміністрацією Президента підзаконних актів (указів, постанов, розпоряджень) сприяє правовому нігілізму, беззаконню, розмиває суспільне значення гостроти кримінальної відповідальності.

Так, Закон «Про боротьбу з корупцією» (введено в дію Постановою ВРУ № 357/95-ВР від 05.10.95) визначає корупцію як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг».

Але ж ніхто не відміняв дію низки статей Кримінального кодексу України про посадові злочини, зокрема такі, як зловживання владою або службовим становищем, одержання хабара тощо.

Унаслідок відсутності в державі рівноваги гілок влади, слабкої судової системи та сильної влади Президента відбувається підміна кримінального закону адміністративними актами, замість кримінальної застосовується адміністративна, і навіть дисциплінарна відповідальність. Постає питання про рівність усіх громадян перед законом та ступінь сприяння такої правової політики зміцненню законності в державі. Уся світова цивілізована спільнота визнає корупцію за злочин, а Україна кваліфікує як адміністративне чи дисциплінарне правопорушення.

Таке ігнорування міжнародної правової позиції призвело до того, що Рада Європи визнала Україну надзвичайно корумпованою державою, а тому держави Європейської співдружності здійснюють стосовно України відповідну політику. США не визнали 2002 року Україну як державу з ринковою економікою.

Фактично, за часи розбудови суверенної держави ніхто з більш-менш впливових посадових осіб державного апарату не притягувався до кримінальної відповідальності. В якій іншій формі юридичної відповідальності було оцінено їхню діяльність, також залишається невідомим.

На завершення підкреслимо, що основними критеріями розмежування правопорушень в економічній сфері є їх розподіл за відповідними галузями законодавства, чітке визначення поняття злочину в кримінальному законі та всебічне висвітлення підстав застосування конкретного виду юридичної відповідальності до конкретної особи, що скоїла конкретне правопорушення, передбачене кримінальним, адміністративним, цивільним законами, відомчими дисциплінарними статутами, трудовим законодавством.

Питання 3. Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для економічного життя держави

Відомо, що кожна галузь права та законодавства має свій чітко визначений предмет регулювання. Із цих предметів нас цікавлять тільки аспекти, що стосуються економіки держави.

Адміністративна відповідальність як різновид юридичної відповідальності виникає тільки у сфері тих суспільних відносин, які регулюються адміністративним правом. Демократизація суспільства хоч і звузила сферу регулювання, але не змінила суть адміністративного закону.

На кожному історичному етапі розвитку людське суспільство являє цілісний організм зі складною структурою різного роду індивідуальних проявів та функцій, що мають загальне призначення. З урахуванням цього і виникає потреба в забезпеченні взаємозв’язку і єдності суспільних процесів. Ця єдність знаходить своє вираження, проявляється в здійсненні суспільного управління. Без такого управління, що стосується всіх верств частин і елементів суспільства, існування останнього неможливе.

Разом з тим суспільне управління ґрунтується на підпорядкуванні волі людей, які становлять це суспільство й самі є учасниками управлінських відносин. Важливим моментом у такому разі є те, що воля того, хто управляє, пріоритетна, домінуюча стосовно волі тих, ким управляють.

Суспільне управління потребує організаційного оформлення у формі відповідних органів. Державне управління є різновидом су-
спільного управління. Саме з ним і пов’язане адміністративне право.

За своєю сутністю будь-яка діяльність складається з розроблення рішення, його реалізації (виконання) та контролю за чітким виконанням. Відповідно до цієї тріади відбувається «розподіл праці» або визначення завдань і функцій державного апарату, призначенням якого є управління суспільством. У процесі функціонування апарату управління на всіх рівнях виконавчої влади виникає та самостійно існує різновид суспільних відносин. Вони й становлять предмет адміністративного права.

Відповідно адміністративне право виступає як юридична форма реалізації завдань, функцій, методів і повноважень суб’єктів виконавчої влади. Закріплюючи відповідні правила поведінки у сфері державного управління, воно надає управлінським суспільним відносинам юридичний характер.

Що стосується державного управління економікою, то, незважаючи на зменшення частки державного сектору, вплив держави на економічні процеси завжди був і буде необхідною умовою існування самої держави.

Забезпечення нормальної роботи всього складного державного управлінського апарату здійснюється різними методами, у тому числі через запровадження адміністративного спонукання, низки видів державного примусу в межах адміністративного законодавства: попередження, штраф, конфіскація предмета адміністративного правопорушення, адміністративний арешт тощо.
У такому разі найважливішою особливістю є внесудове застосування передбачених адміністративним законом заходів примусу. Їх здійснення входить до завдань відповідних владних структур, що посідають вище місце в ієрархії адміністративних органів. Отже, адміністративні примусові заходи у всіх їхніх проявах входять до родового поняття «види юридичної відповідальності». Вони можуть застосовуватися до фізичних або юридичних осіб за скоєні адміністративні правопорушення. Їхня мета — забезпечити чітке функціонування конкретної управлінської ланки (системи) та державного управління економічними процесами в цілому.

Як відомо, найважливішим аспектом адміністративної діяльності є функція нагляду як специфічного різновиду державного контролю. Його суть полягає в спостереженні за станом виконання чинних у сфері управління різноманітних спеціальних норм, загальнообов’язкових правил, закріплених у законах і підзаконних актах (правилах дорожнього руху, протипожежної безпеки, санітарно-епідемічні, охорони навколишнього середовища тощо). Адміністративний нагляд здійснюється відносно органів виконавчої влади, підприємств різної форми власності, суспільних організацій та громадян. Разом з тим, діяльність суб’єктів адміністративного нагляду є надвідомчою, вона поширюється на підконтрольні об’єкти незалежно від їх відомчої залежності та форми власності.

Зауважимо, що основним завданням органів адміністративного нагляду є забезпечення чіткого виконання визначених спеціальних норм та загальнообов’язкових правил, тобто забезпечення законності в управлінні. Вирішення цього завдання здійснюється через попередження, припинення правопорушень та притягнення винних осіб до відповідальності. Крім цього, органи адміністративного нагляду мають повноваження щодо нормотворчої діяльності в межах покладених на них завдань та функцій.

Важливо, що вони є одними з ініціаторів застосування до винного конкретного виду адміністративного стягнення з обґрунтуванням цього рішення відповідними чинними правовими нормами, закріпленими в законі.

Види конкретних адміністративних стягнень морального та матеріального характеру визначено в Кодексі про адміністративні правопорушення. Найважливішим моментом їх застосування є те, що накладання стягнення не тягне за собою ніяких правових обмежень для особи правопорушника, а є тільки тимчасовою, точніше, одноразовою негативною оцінкою державою в особі уповноваженого на те посадовця поведінки правопорушника. Зрозуміло, що ця негативна оцінка містить елемент державного осуду, а не особисте ставлення керівника до підлеглого. Разом з тим, застосування заходів адміністративного впливу на даний час достатньо не опрацьовано й не обґрунтовано стосовно як фізичних, так і юридичних осіб.

Зміст та механізм реалізації притягнення до адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб за правопорушення в економічній сфері на даний час мають теоретичні, а тому й практичні невизначення. Командна економіка та тоталітарна політична система мали свої недоліки, власні погляди щодо суб’єктів економічної діяльності, тобто юридичних осіб, що функціонують у сфері економічних відносин. Фактично питання фінансової відповідальності (тобто основного виду відповідальності для юридичних осіб) для суб’єктів соціалістичної економіки не порушувалось — не було збанкрутілих підприємств. Держава створювала й ліквідовувала їх залежно від потреб планової економіки та планового заселення конкретної території. Директорат юридичних осіб, що не виконували план, ніс не матеріальну, цивільну чи адміністративну відповідальність, а дисциплінарну. Про партійну відповідальність у нас не йдеться, якщо не було підстав для кримінальної відповідальності. Нагадаємо, що керівництво соціалістичних підприємств, радгоспів і колгоспів до 1954 року періодично підлягало очищенню «як вороги народу», хоч їхні провини не йшли ні в яке порівняння з тим, що накоїли керівники підприємств за часи розвинутого соціалізму, політичного застою та в період переходу до ринкової економіки.

На даний час підприємства різної форми власності, у тому числі й державної, набули всіх необхідних рис самостійної юридичної особи. Невирішеним залишається питання про вид відповідальності, до якої вони можуть бути притягнені, і про те, хто саме повинен нести цю відповідальність — власники чи директорат? Тут ми перебуваємо під суттєвим тиском спадщини, з одного боку, і тиску правових норм Європейської співдружності та США — з іншого.

Відомий український учений Е. Демський, розглядаючи проблеми відповідальності юридичних осіб, висловлює думку, що адміністративної відповідальності вони не можуть нести зовсім [3].

До штрафів як форми державного примусу в управлінні державною економікою неоднаково ставилися й за радянських часів. Достатньо обґрунтованою була позиція, що штрафні санкції до юридичних осіб треба розглядати як цивільно-правову відповідальність, а не адміністративну. Не випадково Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку» від 21 червня 1961 року скасував рішення про накладання штрафів у адміністративному порядку на підприємства, установи та організації. Одночасно було вжито заходів щодо посилення дисциплінарної відповідальності, особистої відповідальності адміністрації юридичних осіб.

Позиція другої групи вчених полягає в тому, що штрафні санкції до підприємств застосовувалися не стільки за те, що вони не виконали належним чином або зовсім не виконали зобов’язань господарських договорів (купівлі-продажу, перевезення, поставки продукції тощо), а за те, що цим порушувалися вимоги щодо виконання державних планів розвитку народного господарства.

Тому штрафні чи фінансові санкції в таких випадках мали не цивільно-правову основу, а господарську. За соціалізму штрафні санкції виконували не відповідальну функцію, а карну. Вони не відновлювали початкового майнового стану потерпілої сторони — усе залишалося в державній казні. А їх наявність тільки впливала на розміри заохочення чи дисциплінарного (у т. ч. партійного) стягнення.

Перехід до ринкової економіки суттєво вплинув на зміст юридичної відповідальності юридичних осіб. Уперше про це було визначено в Законі «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Він постановив, що незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки, які призвели до порушення інтересів держави, юридичних або фізичних осіб, караються законом (залежно від способу діяння). Разом з тим зазначалося, що основним видом відповідальності є економічні санкції . За злочинні діяння застосовуватиметься кримінальна відповідальність. Відомо, що до економічних санкцій можна віднести не лише штрафи, але й призупинення дії ліцензій, заборона конкретного виду діяльності (наприклад емісії цінних паперів), припинення операцій за банківськими рахунками, проведення заходів щодо визнання юридичної особи банкрутом тощо.

Проблема в тому, що недбала підготовка закону створила пастки для його застосування. По-перше, законодавець не зазначив, кого конкретно — юридичну чи фізичну особу (адміністрацію) — треба притягати до відповідальності. По-друге, закон визначив тільки «кримінальну відповідальність та застосування економічних санкцій». Ні про цивільно-правову, ні про господарсько-правову, ні про адміністративну відповідальність мова не йде. По-третє, не визначено самого складу протиправного діяння. Вказівка на те, що «незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки є порушенням економічної самостійності України та інтересів юридичних і фізичних осіб», не визначає всіх елементів вини особи. Нічого не сказано про розмір збитків, порядок накладання стягнення, санкції. Не визначено й самих санкцій.

Ураховуючи, що стаття 92 Конституції України визначила тільки цивільно-правову, адміністративну, кримінальну та дисциплінарну відповідальність, засади застосування яких визначаються тільки законами України, зазначена раніше відповідальність у формі «економічних санкцій» випала. Тому не зрозуміло, за якими підставами вона стала активно застосовуватися в підзаконних нормативних актах: указах Президента, постановах Кабінету Міністрів України, постановах Правління Національного банку тощо.

Зауважимо, що за станом на 2002 рік налічувалося понад 30 законодавчих актів, які вказують на можливість застосування фінансових (насправді економічних) санкцій поряд з притягненням до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності. Це, зокрема, Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року, Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 року, Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року, Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 року тощо.

У процесі вивчення видів юридичної відповідальності в межах навчального курсу для студентів-магістрів правового регулювання економіки достатньо знати про наявність у теорії права даної проблеми, яка ще потребує свого вирішення.

На даний час такий вид державного примусу, як фінансові штрафи, може мати місце в застосуванні і кримінальної, і цивільно-правової, і адміністративної відповідальності. Але в одному випадку штраф є видом неустойки, в іншому — адміністративного стягнення, а в третьому — кримінального покарання.

Держава для забезпечення своєї керівної ролі, контролю за станом справ у економічній сфері повинна мати досить всебічно і чітко відпрацьовані правові норми, правовий механізм впливу на юридичних осіб для забезпечення дотримання ними умов господарської діяльності. Конкретні відповіді будуть випливати з положень нового Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ринкові суспільні відносини потребують чіткого вирішення питання про розмежування правової відповідальності юридичної особи та особистої відповідальності посадовців, що керують її діяльністю.

Перехід до ринкової економіки, розвиток інституту приватної власності суттєво розширили сферу цивільно-правових відносин, привели до різкого зростання питомої ваги відносин власності в суспільних відносинах та кількості суб’єктів господарювання.

Відповідно до статті 13 Конституції України на державу покладено завдання забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, їх рівність перед законом.

Такий захист здійснюється за допомогою цивільно-правової відповідальності як однієї з форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування встановленого цивільним законодавством заходу примусового впливу (санкції) до порушника цивільних прав та обов’язків.

Особливостями цивільно-правової відповідальності є:

· майновий характер;

· компенсаційний характер (мета цивільно-правової відповідальності полягає в поновленні порушених майнових прав кредитора, тому її розмір за звичайних умов має відповідати розміру завданих збитків);

· додатковий карний характер для порушника (боржник у такому разі не звільняється від виконання зобов’язання в натурі).

Сфера цивільно-правової відповідальності охоплює суспільні відносини, що виникають між юридичними особами, юридичними особами і громадянами та між громадянами з приводу належності, використання чи переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ від одного власника до іншого.

Цей вид економічних відносин вирізняється тим, що має конкретний вольовий характер, є одиничним, що регулює відносини між конкретними особами у зв’язку з економічними актами учасників.

Крім того, цивільно-правові відносини охоплюють і суспільні відносини, що виникають у зв’язку з захистом особистих прав громадянина або юридичної особи. Особисті права бувають немайнового (життя, честь, гідність, ім’я) та майнового (право автора на твір, винахід, раціоналізаторську пропозицію) характеру.

Для розвитку ринкової економіки рівність суб’єктів цивільно-правових відносин, в основі яких — товарно-грошові, є необхідною умовою. Ця рівність закріплена в законі, і її юридичний зміст полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов’язків та не підпорядкована іншій. Юридичними факторами, що породжують ці права та обов’язки, є дії громадян та юридичних осіб як зовнішній добровільний прояв їхньої волі. Основним видом таких дій є угоди.

Разом з тим, цивільний закон надає можливість суб’єктам цивільного права врегульовувати, визначати зміст прав і обов’язків на свій розсуд, зрозуміло, не виходячи за межі закону. У подальшому, щоб економічні відносини були впорядковані, щоб економіка була врегульованою, ці угоди повинні додержуватися сторонами. Це можливо завдяки санкціям цивільно-правових норм.

У цілому сучасне цивільне право виконує функції:

· регулятивну;

· охоронну;

· попереджувально-виховну;

· попереджувально-стимулюючу.

Ефективність цих функцій залежить від стану в державі й суспільстві інституту цивільно-правової відповідальності.

За загальним правилом, заподіяна майновим чи особистим немайновим інтересам громадянина чи юридичної особи шкода підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла її, у повному обсязі.

Під шкодою, або збитками, розуміють ті негативні для потерпілого наслідки, які було спричинено порушенням угоди чи іншою сумісною юридичною дією. Збитки складаються з реальної шкоди та втраченої вигоди.

У зобов’язаннях формою відповідальності може виступати також неустойка (штраф, пеня) — грошова сума, яку боржник має сплатити кредиторові в разі невиконання зобов’язання.

Цивільно-правова відповідальність передбачає відшкодування і моральної шкоди, яка полягає в душевних та фізичних стражданнях потерпілого. Розмір відшкодування визначається судом, стягнення накладається в грошовій або іншій матеріальній формі незалежно від відшкодування майнових збитків.

Разом з тим, організація повинна відшкодувати збитки, що їх було спричинено з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.

Таке положення націлює на забезпечення законності правопорядку та трудової дисципліни з боку працівників організації незалежно від форми власності.

Водночас відсутність законодавчого встановлення критеріїв визначення розміру відшкодування моральної шкоди призводить до дискредитування цього аспекту цивільного права, приниження його ролі у виховному процесі громадян, формуванні в них поваги до цивільних угод та зобов’язань.

Важливу роль для створення та функціонування нормальних ринкових відносин, ринкової економіки відіграє така форма цивільно-правової відповідальності, як позадоговірна. Вона настає в окремих, передбачених законом, випадках, і санкція застосовується до правопорушника, котрий не мав договірних відносин з конкретною особою, інтереси якої постраждали.

Наприклад, за недоліки проданого товару перед покупцем відповідно до Закону «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. відповідають:

· продавець, який несе договірну відповідальність на підставі акта купівлі-продажу товару;

· виготовлювач, який несе позадоговірну відповідальність. Її розмір у такому разі встановлюється не договором купівлі-продажу, а Законом «Про захист прав споживачів».

Для нормальних ринкових відносин надзвичайне значення має деліктна відповідальність . Деліктом визнається в цивільному праві діяння, яке суперечить вимогам і положенням чинного цивільного законодавства, призводить до завдавання шкоди конкретній особі, за що передбачено майнову (цивільно-правову) відповідальність.

Отже, деліктна відповідальність є позадоговірною, вона настає за порушення загального обов’язку будь-якої особи не завдавати шкоди іншій особі.

Зокрема, у статті 13 Конституції України зазначається, що власність не повинна використовуватися на шкоду людині й су-
спільству.

Деліктна відповідальність виступає в спеціальній формі — зобов’язання, в якому кредитором є особа, що постраждала, а боржником — особа, яка своїми діями завдала шкоди.

Отже, можна підкреслити, що цивільне право й законодавство регулюють майнові та особисті немайнові відносини між юридичними та фізичними особами на основі визнання рівності сторін способом застосування до правопорушника широкого арсеналу майнових санкцій у межах цивільно-правової відповідальності. Цим воно забезпечує необхідний правопорядок, дисципліну, умови дотримання громадянами та юридичними особами взятих на себе майнових відносин.

Підставами цивільно-правової відповідальності є:

1.Протиправна поведінка особи.

2.Шкідливий результат такої поведінки (шкоди).

3.Причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою.

4.Вина особи, яка заподіяла шкоду.

Зазначені чотири вимоги є обов’язковими для застосування будь-якої форми юридичної відповідальності, у тому числі кримінальної.

Згідно зі статтею 2 ККУ підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Разом з тим, вона може бути піддана кримінальному покаранню тільки після того, як суд у встановленому законом порядку доведе вину особи.

Кримінальна відповідальність як різновид юридичної відповідальності характеризується специфічними ознаками:

1. Кримінальна відповідальність — це особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений особою злочин.

2. Офіційна оцінка поведінки особи як злочину, а її самої як злочинця згідно з ч. 1, статтею 62 Конституції та ч. 2, статтею 2 ККУ може здійснюватися лише судом в обвинувальному вироку.

3. Кримінальна відповідальність породжує несприятливі наслідки для злочинця; іноді вони обмежуються визнанням судом особи винною у вчиненні злочину і тим самим її осудом з боку держави, але переважно такий осуд поєднується з застосуванням конкретного заходу кримінально-правового впливу, передбаченого кримінальним законом. Зокрема, стаття 51 ККУ передбачає такі види покарань:

1. штраф;

2. позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3. позбавлення права обіймати певні посади або провадити певну діяльність;

4. громадські роботи;

5. виправні роботи;

6. службові обмеження для військовослужбовців;

7. конфіскація майна;

8. арешт;

9. обмеження волі;

10. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж-
бовців;

11. позбавлення волі на певний строк;

12. довічне позбавлення волі.

Кримінальну відповідальність не можна ототожнювати з кримінальним покаранням. Покарання є формою кримінальної відповідальності, у той час як суттю останньої є обов’язок та право особи, що вчинила злочин, відповісти, перенести, витерпіти обмеження морального, матеріального та фізичного характеру, що застосовує до неї держава через свій судовий орган та органи виконання покарань.

Кримінальна відповідальність містить у собі такий аспект юридичної відповідальності, як право й обов’язок держави застосовувати державний примус, покарати злочинця і тим захистити доручене їй суспільне благо від узурпації приватними особами. Тільки таким методом кримінальне право створює, підтримує й захищає загальновизнані цінності в суспільстві, впливає на виховання громадянина.

Тому кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин щодо вчинення злочину, яка завжди полягає в державному осуді злочинця і, як правило, утілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу [15, с. 77].

Чинний Кримінальний кодекс містить понад 200 статей, що безпосередньо або в іншому аспекті стосуються захисту економічних відносин у державі, майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб.

Різновидом юридичної відповідальності є дисциплінарна як форма правового впливу на порушників трудової (службової) дисципліни. Її суть полягає в обов’язку працівника відповісти перед роботодавцем за здійснений дисциплінарний проступок та зазнати дисциплінарних заходів стягнення та впливу, які передбачені законодавством про працю.

Проте на дисциплінарну відповідальність треба дивитися значно ширше, вона стосується не тільки працівника. Якщо розглядати платіжну дисципліну, то це обов’язок юридичної та фізичної особи здійснювати взаємні платежі та сплачувати податки й обов’язкові платежі до бюджету у встановленому в державі порядку, тобто у визначені строки та в повному обсязі.

Щодо фінансової дисципліни, яка становить основу економіки, особливо ринкової, то її теж треба розглядати як визначений у державі й тому обов’язковий для всіх державних, колективних і приватних підприємств та їхніх посадових осіб порядок здій-
снення фінансової діяльності.

Дисциплінарна відповідальність встановлена навіть для народних депутатів. Вона настає у випадку порушення ними правил регламенту, норм депутатської етики тощо.

Головне, що під час визначення дисциплінарної відповідальності фізичної чи юридичної особи ми натрапляємо на поняття «встановлений порядок», «обов’язковий для певної категорії громадян порядок» тощо.

Побудова правової держави з урахуванням принципу гуманності не може відбуватися тільки методом криміналізації суспільних проявів фізичних та юридичних осіб, швидше навпаки. Якщо «Свод законов Российской империи» до 1917 року налічував близько 2300 складів злочину, то нині чинний Кримінальний кодекс України має тільки 339.

Дисциплінарна відповідальність завжди відігравала суттєву роль у підтриманні суспільного правопорядку, нормальних відносин у суспільстві. На сьогодні, щоправда, намітилися тенденції законодавчого чи підзаконного регулювання суспільних відносин.

Перебудова політичних, економічних, суспільних, тобто всього комплексу відносин, що становлять зміст життя суспільства в Україні, під впливом застарілого соціалістичного державно-бюрократичного механізму сприяла бурхливому сплеску нормотворчої діяльності, прагненню зарегламентувати на законодавчому рівні будь-яку суспільно-економічну діяльність. Але можна передбачати, що ця тенденція не має довгострокової перспективи. Якщо правова свідомість населення підніметься на гідний рівень, то санкції цих законів перестануть застосовувати, закони припинять дію, правова дисципліна регулюватиметься більш м’якими нормами.

Поняття та зміст службової, трудової, фінансової дисципліни, принципи їх організації та забезпечення, що закріплені у відповідних нормативних актах загальнодержавного й відомчого значення, є важливим засобом управління в державі в цілому та в економічній сфері зокрема.

Історія свідчить, що військові, митні, торговельні статути розроблялися не тільки за вказівками, але й за безпосередньої участі перших осіб держави. Така тенденція змінилася порядком затвердження статутів на вищому законодавчому рівні. Завдяки цьому забезпечується єдине розуміння законності, правопорядку в державі і в кожному відомстві, для співробітників яких розробляються відповідні статути. Важливим моментом є те, що норми дисциплінарних відомчих статутів, Кодексу законів України про працю, Закону України про державну службу відображають не особисту позицію конкретного прем’єр-міністра, міністра, а загальнодержавне ставлення до правопорядку.

Таке положення й обумовлює застосування дисциплінарних стягнень від імені держави в особі посадовця. Трудові книжки,
в яких фіксуються заохочення та стягнення, є офіційними документами державного значення. Їх підроблення карається в установленому Законом порядку. А накази посадових осіб мають силу доказів у судових справах.

Дисциплінарна відповідальність має важливе значення для визначення меж та методів діяльності певної категорії людей (робітники, державні службовці, посадові особи, власники, адміністрація підприємств і ін.) для забезпечення відповідності їхньої суспільної діяльності інтересам держави, у тому числі й економічним. Та на жаль, окремі керівники відомств використовують державні можливості для особистих інтересів. Зокрема, відомі в Україні державні і політичні діячі Д. Табачник і О. Горбулін на запитання, як ставляться високі державні службовці до відомого за радянських часів гасла «раньше думай о Родине, а потом о себе», відповіли, що переважно ці особи (80 %) використовують посадові повноваження для вирішення власних проблем.

Така позиція значної більшості чиновників негативно впливає на створення і підтримання здорової трудової і службової дисципліни у відповідних відомствах, у тому числі і тих, що впливають на економіку держави.

Відповідно до чинного законодавства (законів та підзаконних актів) дисциплінарна відповідальність реалізується в санкціях у вигляді заохочень та дисциплінарних стягнень. За Кодексом України про працю за порушення трудової дисципліни до особи застосовують такі стягнення: зауваження, догана, звільнення з роботи. До державних службовців та прирівнених до них осіб застосовують також:

· попередження про неповну службову відповідність;

· затримання присвоєння чергового спеціального звання, чину;

· пониження спеціального звання на одну ступінь;

· переведення на нижчу посаду.

Застосування дисциплінарного стягнення не звільняє особу від інших видів юридичної відповідальності. Право його зняття належить керівнику, який застосував це стягнення, або керівнику вищого рівня.

Крім дисциплінарних стягнень можуть застосовуватися і такі заходи дисциплінарного впливу, як позбавлення премії чи винагороди за підсумки роботи за рік тощо. При цьому такі заходи можуть накладатися на працівника як окремо, так і разом із дисциплінарним стягненням.

У процесі вивчення питання про зміст та види юридичної відповідальності у сфері економіки студентам треба звернути увагу, що всі заходи юридичної відповідальності мають одну мету — установити в державі правопорядок, об’єктивно визначену трудову й службову дисципліну. Застосування санкцій призначено для компенсації завданої шкоди, попередження скоєння інших правопорушень і злочинів, стимулювання свідомого ставлення до правової дисципліни, правопорядку в державі.

Економічний, фінансовий зміст деяких примусових заходів впливу різних видів юридичної відповідальності за своїм змістом майже однаковий (грошові штрафи, фінансові штрафи, компенсація в натурі тощо), але правові наслідки їх застосування різні.

Зокрема, застосування штрафу як кримінального покарання створює для особи особливий правовий режим — судимість.

Застосування фінансових санкцій до недобросовісного підприємця може мати серйозні наслідки і привести його до банкрутства, зниження вартості цінних паперів тощо.

Кожен вид юридичної відповідальності має свою сферу застосування, а в цілому вони виконують завдання неминучості юридичної відповідальності за правопорушення і тим самим забезпечують правопорядок і дисципліну у сфері економічних відносин у державі.

Питання 4. Форми і методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями. Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів

Тоталітарний комуністичний режим забезпечував своїми методами дисципліну та правопорядок в економічній сфері. Останній період існування соціалізму характеризувався, окрім всього, наявністю потужної тіньової економіки, латентною злочинністю та корупцією на всіх рівнях державної та партійної влади. Перехід до ринкової економіки разом з вимогами демократизації суспільства, побудови правової держави зробив неможливим вирішення економічних проблем за рахунок багатомільйонних в’язниць та виправно-трудових установ.

Разом з тим, демократизація суспільних відносин та ринкова економіка не означають анархію, вседозволеність та беззаконність. Роль юридичної відповідальності за правопорушення не зменшилася, але відбулися зміни як у видах державного примусу, так і в порядку його визначення, застосування.

Треба зауважити, що діалектика видів і форм юридичної відповідальності за правопорушення у сфері економіки достатньо динамічна.

У Збірнику (Своде) законів Російської імперії до 1917 року передбачалася кримінальна відповідальність за вживання алкогольних напоїв та перебування на роботі в нетверезому стані.

За радянських часів до 1953 року існувала партійна рознарядка про притягнення до кримінальної відповідальності за запізнення на роботу або невиконання трудоднів щорічно на 1 млн людей. У 1953—1957 рр. ця цифра була зменшена до 600—700 тис. Державі потрібна була безплатна рабська робоча сила для побудови соціалістичної економіки.

За умов ринкової економіки рівень трудової дисципліни забезпечується наявністю конкуренції та безробіттям. До того ж, треба враховувати стратегічні наслідки масового застосування кримінальної відповідальності. Не можна вважати нормальним, коли за 1920—1953 рр. через тюрми та відповідні виправні установи пройшло більше 46 млн громадян.

За 2001 р. в Україні було притягнуто до кримінальної відповідальності близько 253 тис., а до адміністративної — до 5 млн правопорушників. У Російській Федерації за 1992—2000 рр. було позбавлено волі майже 15 млн людей (з виступу міністра МВС Ю. Смірнова по телебаченню 20.12.2001 р.).

Отже, унаслідок докорінних змін у політичному та суспільно-економічному житті 1991 року, сукупності факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру злочинність в Україні різко зросла. За показниками Ради Європи Україна посідає друге місце серед європейських держав за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення (на першому місці — Російська Федерація). Така криміналізація суспільства не може бути визнана явищем позитивним. Вона не тільки негативно впливає на формування в громадянина принципів дотримання законності, правової свідомості: перебування в місцях позбавлення волі призводить до виникнення єдності, яка не зникає і після відбуття покарання. Це база для організованої злочинності.

Зрозуміло, що для боротьби зі злочинністю в цілому та у сфері економіки зокрема держава скеровує значні сили правоохоронних органів. Основну роботу виконують підрозділи Міністерства внутрішніх справ. Великий обсяг дізнавальної роботи провадять податкові структури. За Службою безпеки України залишилась оперативно-розшукова діяльність та досудове слідство у справах щодо контрабанди. Дізнання з цих справ здійснюють до прийняття нового Митного кодексу України митні органи. На СБУ покладено боротьбу з організованою злочинністю та корупцією. Це ж завдання покладено на Координаційний комітет з боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України та на Національне бюро розслідувань.

Відповідно до функцій та завдань органів прокуратури Генеральна прокуратура України має повноваження взяти до свого розгляду будь-яку справу.

Можна зробити висновки, що в державі створено широку та різновідомчу систему боротьби з економічними злочинами та правопорушеннями. Розроблено національні програми боротьби з латентною злочинністю, організованою злочинністю та корупцією, які з 1997 року втілюються в життя.

Зокрема, правові підстави даної діяльності зазначено в таких документах:

· Указ Президента України «Про Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» № 837/96 від 17 вересня 1996 р.

· Указ Президента України «Про Національну програму боротьби з корупцією» № 319/97 від 10 квітня 1997 року.

· Закон України «Про боротьбу з корупцією». Постанова ВРУ № 357/95-ВР від 05 жовтня 1995 року (зі змінами та доповненнями від 1998, 1999, 2000 рр.).

· Указ Президента України «Про Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки» № 367/98 від 24 квітня 1998 року.

· Указ Президента України «Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року.

Відповідно до зазначених програмних документів з боротьби зі злочинністю кожному відомству, включаючи Міністерство юстиції та Міністерство фінансів, доручено розробити заходи посилення контролю за правовою та фінансовою дисципліною в міністерствах та відомствах.

Приділяючи велику увагу захисту економіки держави, Кабінет Міністрів України прийняв низку відповідних постанов та рішень. Зокрема, 23 серпня 2002 року було ухвалено постанову «Про затвердження Програми протидії контрабанді та захисту внутрішнього ринку на 2002—2005 роки» № 1240. У цій Постанові центральними органами виконавчої влади, на які покладено завдання щодо боротьби з контрабандою, визначено Держмитслужбу, СБУ, Держкомкордон, Державну податкову адміністрацію, МВС, інші органи виконавчої влади, які відповідно до своєї компетенції сприяють підвищенню ефективності заходів щодо запобігання контрабандним проявам та реалізації на внутрішньому ринку незаконно ввезених товарів.

Оперативно-розшукова та слідча діяльність визначених правоохоронних органів сприяє виявленню підстав для застосування конкретних видів юридичної відповідальності до правопорушників. Разом з тим, історична практика свідчить, що забезпечення законності й правопорядку неможливе без ефективної діяльності судових установ. Судовий захист інтересів держави та прав людини завжди був найвищим правовим захистом громадянина як осередку суспільства. Економіку треба захищати тільки правовими, законними методами і засобами.

1.2. Питання до семінарського заняття

· Поняття законності та правопорядку.

· Поняття юридичної відповідальності, її форми та види.

· Економічні правопорушення та злочини. Поняття, критерії розмежування.

· Роль кримінального, адміністративного та цивільного законодавства в забезпеченні нормальних умов для життя держави.

· Форми і методи боротьби державних правоохоронних органів з економічною злочинністю та правопорушеннями.

· Підвідомчість порушення кримінальних справ з економічних злочинів та боротьби з економічними правопорушеннями.

1.3. Теми ів

1. Поняття злочину та його відмінність від інших правопорушень в економічній сфері.

2. Зміст і види юридичної відповідальності за галузями законодавства в Україні.

1.4. Завдання для перевірки знань

1. Які є основні критерії для розмежування злочинів та правопорушень?

2. Яких правових наслідків зазнає особа після застосування до неї санкцій кримінальної норми, цивільно-правової норми та дисциплінарного стягнення?

3. Укажіть, які правоохоронні органи функціонують у державі для захисту економічних відносин.

4. Обґрунтуйте, як впливає характер економічних відносин на політичний устрій у державі.

5. Які взаємовідносини між правом, законодавством та економікою в державі?

1.5. Список рекомендованої літератури

1. Большой юридический словарь / Под. ред. А. Я. Сухарева. — М.: Инфра-М, 1998.

2. Вітренко Н. Блок № 5 за зміну курсу реформ. — К., 2002.

3. Демський Е. Щодо адмінвідповідальності юридичних осіб // Юридичний вісник України. — 2002. — 17—23 серп.

4. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723/12 зі змінами і доповненнями за 1995—96 рр.

5. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.93 № 3341-XII // Відомості Верховної ради України. — 1993. — № 35; Відомості Верховної ради України. — 1994. — № 24.

6. Законодавство України про адміністративну відповідальність // Бюлетень законодавчої та юридичної практики України. — 1997. — № 3.

7. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Ч. 2-га. — К., 1995; Правовісник. — 1996. — № 1.

8. Кодекс про адміністративні правопорушення. — К., 2000.

9. Коментар до Конституції України. — К., 1998.

10. Комерційне право: Підручник / За ред. В. І. Шакуна. — К.: Правові джерела, 1997.

11. Конституція України. — К., 1996.

12. Концепція розвитку законодавства України на 1997—2005 рр. — К., 1997.

13. Коржанский М. Й. Кримінальне право і законодавство. Частина особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001.

14. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.; Х.: Юрінком-Інтер: Право, 2002.

15. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. проф. П. С. Матишевського. — К.; Х.: Юрінком-Інтер, 1999.

16. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. проф. М. І. Бажанова та ін. — К.; Х.: Юрінком-Інтер: Право, 2002.

17. Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

18. Кучма Л. Будівництво нової України — велика спільна справа: Звернення Президента України Л.Д.Кучми зі щорічним посланням до народу, Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. — 1998. — 14 трав.

19. Марчук Є. П’ять років української трагедії. — К.: Християнсько-Народний союз, 1999.

20. Мачуський В. В. Правове забезпечення підприємницької діяль-
ності: Курс лекцій. — К.: КНЕУ, 2002.

21. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України /
За ред. М. М. Потебенька. — К., 2002.

22. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. — М.: Наука, 1997.

23. Опришко В. Ф. Проблеми вдосконалення законодавчого регулювання економіки України // Правове регулювання економіки: Зб. — К.: КНЕУ, 2000. — Вип. 1. — С. 4—5.

24. Указ Президента України «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» від 25 грудня 2000 № 1376/2000.

25. Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» від 17 вересня 1996 р. № 837/96.

26. Філософія. Підручник / За ред. І. Ф. Надольного. — К., 2000.

27. Цивільне право: Підручник: У 2 ч. / Редкол.: Д. В. Боброва та ін. — К.: Вентурі, 1997.

ТЕМА 2

Правопорушення проти власності

Питання 1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

Питання 2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

2.1. Методичні поради

У процесі вивчення даної теми необхідно звернути увагу на визначення в праві та чинному законодавстві України принципового положення про власність, її форми та законодавчий захист. Відносини власності становлять зміст економічних відносин.

Виходячи з предмета регулювання різних галузей права, треба визначити види й форми юридичної відповідальності за різні види правопорушень проти власності.

Студентам рекомендується звернути увагу на засоби захисту власності та економічних відносин у державі різними галузями законодавства та підзаконними актами органів виконавчої влади.

Для чіткого орієнтування в основних проблемах теми студентам доцільно самостійно опрацювати розділи Кримінального права і Кримінального кодексу України, в яких висвітлено положення кваліфікації форм корисливих посягань на державну, колективну та приватну власність, ознайомитися з законами про державну службу в Україні та відомчими статутами, які визначають форми матеріальної та дисциплінарної відповідальності.

Питання 1. Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності

Якщо перейматися міфом про те, що людство походить від Адама та Єви, то необхідно буде підкреслити ще один історично-міфічний факт. А саме той, що людство виникло на землі після того, як Адам, спокушений Євою, порушив заборону Бога й викрав в Едемському саду яблуко. Можна сперечатися з приводу кваліфікації даного діяння як крадіжки чи порушення адміністративної норми членами сім’ї («рукотворні діти Господа»), але фактом є те, що чужа власність стала першим об’єктом та предметом правопорушення, скоєного людиною.

Багато змін відбулося у світі з того міфічного моменту, але власність як економічна та правова категорія залишається одним із найпоширеніших об’єктів та предметів правопорушень. Крім того, власність у матеріальному виразі є також важливим складовим елементом суб’єктивної сторони злочинних посягань. Бажання незаконним способом придбати чужу власність утворює мотив злочину.

Якщо розглядати окремо три форми прояву права власності, які характеризують повноту прав суб’єкта, а саме — право володіння, право користування і право розпоряджання та наслідки зазіхання на них, велика кількість злочинних діянь доповниться правопорушеннями у сфері економічних суспільних відносин, що регулюються адміністративним, цивільним правом та дисциплінарними нормами.

Поряд із хворобливими амбіціями релігійного, політичного чи особистого характеру інтереси власності завжди становлять основну мету війни — захоплення, заволодіння територією та майном іншої держави. Основні діяння відомих народних героїв Олекси Довбуша, Григорія Котовського, інших полягали в тому, що вони грабували, віднімали гроші та інші предмети власності в багатих (одних власників) і передавали інколи бідним (тепер у цивільному праві це кваліфікується як незаконне володіння).

Зауважимо, що в основі ревнощів (зокрема у випадку Отелло та Дездемони) поряд з моральними почуттями не останню роль відігравало почуття власності, а саме одноособове використання, володіння та розпорядження власною жінкою (закони Близького Сходу щодо заміжньої жінки з того часу суттєво не змінилися, про що свідчить відомий із засобів масової інформації факт побиття камінням до смерті жінки в Пакистані, яка, не будучи заміжньою, народила дитину (жовтень 2002 р.)).

Для з’ясування сутності питання «власність» завжди необхідно виділяти її економічний та правовий аспекти. Якщо ми виокремлюємо економічний, розглядаємо власність як економічну категорію, то загальновизнаним є положення, що це історично визначена система відносин, які склалися між членами конкретного суспільства з приводу привласнення природних благ, результатів праці та засобів виробництва. У такому разі під привласненням розуміють повну економічну владу суб’єкта над об’єктом власності. Такий стан передбачає повну відповідальність суб’єкта за наслідки використання об’єкта власності. У статті 13 Конституції України закріплено: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

Другим аспектом власності є її юридична категорія — право власності. У кожній державі економічні відносини є об’єктом державно-правового регулювання, їхнього юридичного (законодавчого) оформлення. Тобто, власність як юридична категорія — це комплекс урегульованих законом суспільних економічних відносин щодо володіння, користування та розпорядження предметами матеріального характеру: природними ресурсами, майном, засобами виробництва та результатів праці [10, с. 34—37; 26,
с. 51—253].

Об’єктивне право власності складається з норм, які визначають володіння, користування та розпоряджання об’єктом власності, а також таких, що охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Важливо підкреслити, що відносно кожного елементу зазначеної тріади можливі як злочинні, так і інші протиправні зазіхання, що становлять підстави для застосування різних форм юридичної відповідальності. Історична практика свідчить, що далеко не всі громадяни—невласники дотримуються вимог правових норм щодо утримання від будь-яких дій, які перешкоджають власнику реалізовувати належне йому суб’єктивне право власності за своїм розсудом і у своїх інтересах.

В Україні право власності регулюється Законом «Про власність», який було ухвалено Верховною Радою України 7 лютого 1991 року (з наступними численними змінами та доповненнями). Фактично з затвердженням цього Закону розпочався новий етап суспільних відносин в Україні. Власність виступає в приватній, колективній і державній формах. Держава взяла на себе зобов’язання забезпечити рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захист.

Визначення в законі суб’єктів власності — держави, юридичних та фізичних осіб, а також наявність положення цивільного права про законне і незаконне володіння дають підстави для визначення потенціальних правопорушників та застосування до них санкцій правових норм. Тільки в суверенній Україні стала можливою практика судового розгляду справ про порушення права власності громадян державою. Зокрема, до суду направлялися позови до Збройних сил України (з фактів влучення ракет у житловий будинок у Броварах Київської області, у пасажирський літак над Чорним морем), позов 2001 року уповноваженої Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової до Управління СБУ та Управління МВС Львівської області з факту заподіяння тяжких тілесних травм працівниками слідчого підрозділу мешканцю Львова К., що призвели до втрати годувальника сім’ї тощо.

Чинне законодавство України встановлює нотаріальний, адміністративний та судовий види захисту права власності. У свою чергу, судовий захист буває цивільно-правовим та кримінально-правовим, створюється й система адміністративних судів.

Реалізація суб’єктами свого права власності повинна забезпечуватися державою способом надання політичних, правових, економічних гарантій та створення сприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності. Закріплення в законах правового становища суб’єктів права власності є підставою для того, що вони можуть стати учасниками численних правових зв’язків — державних, адміністративних, кримінальних, цивільних, трудових тощо.

Значна кількість усіх видів правопорушень, у тому числі перехід об’єктів і предметів власності з однієї форми в іншу незаконним способом, мотивується матеріальними інтересами.

Цивільний закон визначає, що всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності, поділяються на первісні (коли суб’єктивне право власності виникає вперше або незалежно від попередніх власників) та похідні (коли право власності в суб’єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника).

Це положення важливе для визначення підстав появи багатомільйонних рахунків та майна в незначної кількості громадян України, так званих нових українців. Після закінчення періоду соціалізму громадяни СРСР мали майже однаковий матеріально-фінансовий стан, тому виникає запитання про законність появи в окремих осіб з урядових структур надмірного капіталу. Як підкреслює Є. Марчук: «Левова частка мільйонних і мільярдних рахунків у зарубіжних банках належить представникам корумпованої державної (української. — Авт.) бюрократії» [17, с. 19].

Президентом України Л. Кучмою ще 1996 року під час розроблення програми боротьби з латентною злочинністю було зазначено, що в Україні більше 60 % економіки є тіньовою, і вона становить базис для організованої злочинності. Але ж тіньова економіка існувала і за часів соціалізму, щоправда, не в таких масштабах. Тому кримінологам майбутнього буде на що звернули увагу в процесі дослідження причин об’єктивного та суб’єктивного характеру виникнення та процвітання протягом довгого часу організованої злочинності.

У публіцистичному дусі можна зауважити, що скринька Пандори, яку охороняв радянський партійно-правовий режим, відкрилася 1991 року, і комуністи, що перебували у владних структурах, кинулися грабувати колишню загальнонародну власність. Держава, виконуючи настанови уряду США та інших потужних імперіалістичних держав і міжнародних фінансових структур, не забезпечивши цивілізований перехід загальнонародної власності до нових суб’єктів — держави, колективів та громадян, тільки сприяла цьому пограбуванню.

Усім владним та правоохоронним структурам достеменно було відомо про казнокрадну політику прем’єр-міністра П. Лазаренка, який переказав на свої закордонні рахунки суму, майже удвічі більшу ніж державний валютний запас (у 1999 році в НБУ було 2,2 млрд доларів США), але ніхто не вжив запобіжних заходів. Нинішній активний політик Ю. Тимошенко за 1993—1998 рр. теж «зробила» багатомільйонний капітал. Але Генеральна прокуратура України ніяк не може довести незаконність його походження, хоч її компаньйони з Російської Федерації давно сидять за гратами.

Можна нагадати про факт надрукування 1993 року в одній із київських газет карти поділу Києва на регіони і зони, що контролювалися різними кримінальними угрупованнями. Але замість очищення суспільства від цих кримінальних елементів ситуація закінчилася тільки констатацією факту, що визнало право «авторитетів» збирати «данину» у «своєму» регіоні.

Того ж 1993 року Є. Марчук, перебуваючи на посаді голови СБУ, зробив заяву про поінформованість відносно окремих посадових осіб держави, які відкрили валютні рахунки за кордоном. Але й до цього часу ці рахунки та закордонне нерухоме майно («хатинки») залишились у власності «нових українців» і працюють на іноземну економіку.

Незаконність фактів первісного походження надмірної власності стала характерною для всіх країн — колишніх соціалістичних радянських республік. Вона пов’язана не тільки з шахрайством, махінаціями та службовими зловживаннями під час приватизації, але й з безпосереднім скоєнням злочинів у формі крадіжки.

Яскравим прикладом можуть бути результати порушення кримінальної справи відносно генерального директора компанії Голден АДА Андрія Козленка, який викрав алмазів та золота на суму 187 млн доларів США. Йому призначили покарання у вигляді позбавлення волі на 6 років та випустили достроково через 3 роки. А колишній міністр фінансів РФ Н. Федоров, який безпосередньо сприяв злочинній діяльності, зовсім уникнув кримінальної відповідальності.

Криміногенна ситуація склалася в Україні в 1999—2002 рр. навколо банкрутства одного з найпотужніших комерційних банків — банку «Україна» та щодо розслідування цього факту Генеральною прокуратурою України. Голова Тимчасової парламентської комісії, що розслідувала причини та обставини банкрутства банку «Україна», назвав серед причетних до цього осіб прізвища екс-спікера Верховної Ради О. Ткаченка та голови Фонду державного майна О. Бондаря. Президент України Л. Кучма висловив здивування відносно того, що особи, причетні до банкрутства банку, зараз перебувають або у Верховній Раді, або в НБУ, або в Міністерстві фінансів. Але за станом на 01.02.2003 року ніяких заходів правового впливу держава до цих суб’єктів не вжила.

Проте за 11 років розбудови незалежної держави в Україні було багато зроблено для правового захисту економіки, усіх форм власності. Найбільш ефективним є прийнятий 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України. Із 339 складів злочину майже половина або безпосередньо, або в іншому аспекті стосується захисту прав власності. Можна сказати, що з ухваленням цього Кодексу підприємництво перестало бути злочином, держава уважніше стала ставитись до осіб, які скоїли злочинні діяння внаслідок скрутного становища і т. ін.

За наслідками застосування норм нового Кримінального ко-
дексу на кінець 2001 року в місцях позбавлення волі перебувало 175 тис., у СІЗО більше 48 тис. осіб.

За цими показниками Україна посідає друге місце в Європі після Російської Федерації за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення. Однак для характеристики стану захисту права власності цих показників не достатньо. У США кожні 11 секунд відбувається пограбування з застосуванням вогнепальної зброї. У Великобританії кожної доби скоюється близько 20 злочинів із застосуванням вогнепальної зброї.

Питання 2. Поняття та класифікація правопорушень проти власності

Поняття права власності, як підкреслювалось раніше, залежить від різноманітних факторів, що визначають сутність конкретного історичного моменту розвитку держави й суспільства, та зокрема самого права. Тому схожі, майже ідентичні, діяння проти об’єктів власності за різних політичних та історичних умов кваліфікуються по-різному. Небажання господарів віддавати свою землю та засоби обробки землі до колгоспної власності кваліфікувалися як контрреволюційна діяльність. Юридичними санкціями були виселення та страта. А зворотна діяльність щодо привласнення загальнонародної власності, відома як мала приватизація, закінчилися тим, що приватизаційні чеки були знецінені від 1 млн 200 тис. рублів (еквівалент 1 р. — 0,80 дол. США) до 14 гривень. Більшість громадян не змогли реалізувати свої приватизаційні чеки.

Держава в особі відповідних державних установ, що організовували приватизацію, ошукала своїх громадян. Ці діяння кваліфікувалися вже не як злочин, а як порушення правил та умов приватизації, тобто як адміністративне правопорушення, і навіть дисциплінарний проступок. Тут можна провести аналогію з відомим висловленням: «Убивство однієї людини — це трагедія. Убивство тисяч людей — це статистика». Але треба також не забувати, хто це сказав і за яких обставин.

Юристи-вчені України вже давно звертали увагу на залежність стану економічних відносин у державі від стану розвитку правової бази, законодавства.

Так, станом на кінець 2000 року в Україні налічувалося близько 60 тис. нормативно-правових актів, які регулювали весь комплекс суспільних відносин, у тому числі 1 тис. 565 законів. Серед них майже 27 тис. нормативних актів (у т. ч. 605 законів) регулювали економічні відносини. Але питома вага суто «економічних» законів становила лише 2,2 %. Разом з тим, треба враховувати відсутність вітчизняного досвіду напрацювання законів. Нерідко підзаконні акти безпідставно приймалися не в інтересах держави, а в інтересах конкретної особи. Наприклад, уряд П. Лазаренка 1996 року ухвалив близько 300 постанов для регулювання порядку виробництва, купівлі та продажу тютюнових та алкогольних виробів. Унаслідок цих «персональних» нормативних актів держава втратила контроль над оборотом алкоголю і тютюну, який сягає 10—12 млрд грн на рік [23]. Як підкреслює Президент України Л. Кучма, ринок алкоголю і сьогодні залишається найбільш криміногенним [16].

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України повинні визначатися: правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; порядок утворення й функціонування вільних економічних та інших спеціальних зон; засади зовнішньоекономічної діяльності та цивільно-правової відповідальності.

Про невідповідність законів існуючим у суспільстві змінам економічних відносин може свідчити лише один факт, що до Закону «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року за 9 років було ухвалено 43 закони про внесення змін та доповнень
[20, с. 4—5]. Як зазначив Голова Верховної Ради України В. Литвин у своєму виступі від 4 лютого 2003 року, тільки поправки до оподаткування підприємств приймалися більше 90 разів.

Зауважимо, що несвоєчасне ухвалення законів і планування економіки та недосконале регулювання останньою не може розглядатися як злочинна діяльність, це політика. В Україні немає законів, які б регулювали політичну діяльність. За період розбудови суверенної держави жодного з представників вищих владних структур не було притягнуто до кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності. Зміна державних посад не може кваліфікуватися як покарання особи або дисциплінарне стягнення за колишню діяльність у складі того самого уряду.

Не можна об’єктивно ставити питання про належну правову відповідальність юридичних чи фізичних осіб, якщо майже 10 років у новій державі з новим суспільно-політичним та економічним устроєм діяли закони колишнього СРСР: Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси від 28 грудня 1960 р., Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси від 18 липня 1963 р., Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 р. тощо.

Відомою є проблема впливу права на економіку, економічні суспільні відносини. Інститутом законодавства Верховної Ради України під керівництвом професора, доктора юридичних наук В. Ф. Опришка було розроблено (і схвалено Верховною Радою України) Державну програму розвитку законодавства на 1996—2002 рр. Її реалізація була покликана сприяти правовому регулюванню економіки, більш чіткому визначенню прав та юридичних обов’язків держави, юридичних осіб та громадян у системі ринкових відносин, захисту права власності. Однак Програму не було виконано.

У новому Кримінальному кодексі в ст. 11 зазначається, що злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне діяння, учинене суб’єктом злочину. Але якщо це діяння не становить суспільної небезпеки, незначне і можлива або заподіяна державі, фізичній чи юридичній особі шкода не є суттєвою, то воно не може кваліфікуватися як злочин.

Кримінальний закон уперше не визначає неоднакового ставлення держави до захисту різних форм власності, як це було за радянських часів. Система злочинів проти власності визначена в розділі VI, статтях 185—198 ККУ. Разом з тим, аналіз юридичних складів злочинів дає підстави для висновку, що інститут власності безпосередньо стосується майже 200 статей із розділів про злочини в господарській, службовій діяльності, проти трудових і особистих прав людини, проти довкілля тощо.

У цілому злочинами проти власності визнаються суспільно небезпечні діяння, які порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі і вчинені, як правило, з корисливих мотивів.

Такі злочини систематизують за трьома групами з урахуванням способів та мети їх скоєння:

· корисливі посягання на власність, поєднані з розкраданням майна;

· корисливі посягання на власність за відсутності ознак розкрадання;

· некорисливі посягання на власність.

Корисливий мотив заволодіння чужою власністю за допомогою насильства, шахрайства, підробки документів є характерною ознакою для значної кількості адміністративних та цивільних правопорушень, що встановлюється в процесі судового розгляду з цивільних справ та в ході адміністративного розслідування конкретних юридичних фактів, пов’язаних із заподіянням матеріальної шкоди власнику.

Правова оцінка конкретної протиправної поведінки залежить від багатьох факторів і перш за все від політичного режиму та політичної ситуації в державі.

Так, нинішньому поколінню людей важко уявити наслідки Закону «Про посилення відповідальності за крадіжку державного та колгоспного майна» (затвердженого в СРСР 7 серпня 1932 року). Відповідно до нього всі особи, які скоїли крадіжку, визнавалися ворогами народу і підлягали смертній карі. Цей закон увійшов в історію як «закон про 5 колосків». За ним було притягнуто до кримінальної відповідальності більше 30 тис. осіб, з яких 1,5 тис. було страчено. У подальшому, після досягнення політичної мети, санкцію в законі пом’якшили через брак працівників.

Треба зауважити, що в 30-х роках ХХ ст. у Німеччині, за часів Гітлера, було страчено декілька сотень осіб (з опублікуванням у пресі їхніх прізвищ) за недотримання вимог оплати проїзду в міському транспорті.

Зрозуміло, що подібні нормативні акти не можуть бути визнані як законні, адже обслуговують короткочасну політичну амбіційну ціль.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації

Процес переходу власності з однієї форми до іншої, від одного власника до іншого здійснюється як законними, так і незаконними, протиправними методами.

Як підкреслювала у своїй передвиборній програмі доктор економічних наук Н. Вітренко: «…період первісного капіталу в різних країнах проходив шляхом завоювання більш слабких країн, відвертого піратства, фізичного знищення окремих людей, племен, народностей. Для створення класу буржуазії в Україні в кінці ХХ століття методи були неприйнятні. Рецепти МВФ підказали ізувірськи прихований механізм: як обібрати народ через позбавлення конституційного захисту особистих заощаджень громадян, усунення держави від відповідальності за їх збереження і присвоєння цих багатств вузькою групою осіб. Сума капіталу, яку склали громадяни України як трудові заощадження, була величезною — 116 млрд руб. або 3 бюджети країни» [2].

Ситуація щодо заощаджень населення досить відома і за своєю суттю є наслідком та підґрунтям для політичної діяльності,
а тому, відповідно до чинного законодавства, не може бути визнана як злочинна. На той час потрібно було вирішити політичне завдання — розшарування населення країни за економічною ознакою та створення прошарку національної олігархії. Коли ця мета була досягнута, в уряді почали лобіювати проблеми поступового (по 50 грн) повернення заощаджень населенню.

Кримінальний кодекс України визначає юридичну відповідальність за такі форми розкрадання власності: крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним через зловживання службовим становищем, шахрайство, викрадення способом демонтажу електричних мереж, кабельних ліній зв’язку. 2001 року тільки слідчими органами МВС було викрито 17,7 тис. злочинів, пов’язаних з розкраданням, привласненням та розтратою майна. А за весь 2001 рік викрито 16 тис. 516 злочинів, пов’язаних з шахрайством з метою заволодіння майном фізичних та юридичних осіб.

Загальною для всіх форм прояву об’єктивної сторони розкрадання власності є незаконне обертання чужого майна (державного, колективного, індивідуального) на свою користь чи користь іншої особи. Поєднання конкретного способу дії особи з предметом злочину надає будь-який формі розкрадання специфічну характеристику. В основу розкрадання покладено корисливий мотив та прямий умисел, націлений проти волі законного власника майна.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли винна особа повністю реалізувала умисел щодо заволодіння майном. Заволодіння передбачає такий перехід майна до винного, який надає йому реальну, хоча б початкову, короткочасову можливість розпоряджатися чи користуватися ним (винести, заховати, передати іншим особам, знищити тощо).

Протиправне заволодіння документами, які надають лише право одержання майна (квитанція на багаж, товарний чек, жетон з гардеробу), кваліфікується як готування до розкрадання.

Привласнення вважається закінченим злочином з моменту переходу майна зі сфери державних чи колективних цінностей на користь винного. Як останній буде розпоряджатися цим майном (споживати, знищувати, передавати іншим особам), не має значення для кваліфікації злочину. Яскравим прикладом є ситуація в кінофільмі «Стережись автомобіля», коли головний герой Дєточкін крав автомобілі в осіб, які, на його погляд, придбали їх на незаконній основі, а потім їх перепродував і направляв гроші до дитячих будинків. Такі діяння робили дитячі садки незаконними власниками цих грошей.

Дрібне розкрадання державного чи колективного майна визнається не злочином, а адміністративним правопорушенням. Цей демократичний момент кримінального закону на практиці призводить до виведення з-під кримінальної відповідальності осіб не стільки судом, скільки адміністрацією. Нерідко мають місце факти персональної зацікавленості посадових осіб у таких випадках, коли, замість порушення кримінальної справи, відшукуються підстави для адміністративних стягнень. Унаслідок цього злочинець після сплати штрафу стає законним власником вик-
раденого майна. Можна навести численні приклади, коли в 1998—2001 рр. громадяни привозили з-за кордону іноземний автомобіль, відмовлялися сплачувати за нього мито (сума приблизно становила половину вартості авто). З цього факту митниця порушувала адмінсправу. Після розгляду справи в суді винна особа сплачувала штраф 50—100 грн. і ставала законним власником автомобіля без подальшого його «розмитнення».

У процесі кваліфікування злочинів, пов’язаних із корисливими посяганнями на власність, за відсутності ознак розкрадання можуть виникнути деякі проблемні питання. Кримінальний кодекс у статті 192 визначає склад злочину «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довіри» та в статті 193 — «Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї».

Зміст (особливо об’єктивна сторона) складу злочину, передбаченого статтею 192 ККУ, має багато спільних рис з адміністративними правопорушеннями посадових осіб. Серед них можна виділити такі: самовільне використання транспортних засобів, механізмів; ухиляння від сплати обов’язкових платежів; звернення на свою користь платежів, які мали надійти державі чи організації від окремих громадян тощо.

Показовими є ситуація, пов’язана з банком «Слов’янський» (щодо привласнення грошей «остарбайтерів»), злочинна діяльність низки трастів у всіх країнах СНД, коли держава, замість правового захисту громадян та виконання своїх обов’язків щодо перевірки законності діяльності трастів, їхніх адрес, наявності необхідної суми на депозиті, — все звела до положення про ризик під час здійснення підприємницької діяльності.

У середині 2002 року, після трагічних подій з людськими жертвами, Генеральна прокуратура порушила кримінальні справи проти директорів та головних бухгалтерів двох шахт у Донбасі відносно використання бюджетних коштів за нецільовим призначенням (купівля оргтехніки та службових автомобілів).

Але ж подібна ситуація типова для всіх державних та комерційних структур. Тому і в цих випадках застосування юридичної відповідальності та її конкретних видів має здебільшого політичний характер. Кримінальна відповідальність замінюється на адміністративну, цивільну чи навіть дисциплінарну. Доречно навести зауваження Президента Л. Кучми відносно того, що правоохоронні органи здебільшого працюють не на випередження,
а навздогін ситуації, у порядку вимушеного реагування на злочини, що стали відомими широкому колу громадськості.

З метою захисту інтересів власника держава встановила кримінальну відповідальність за незаконне привласнення знайденого майна або такого, що випадково опинилося у винного і явно належить державі чи іншому суб’єкту власності.

Знайденим вважається майно, що вийшло з фактичного володіння законного власника (внаслідок дій стихії, під час транспортування тощо). Це майно повинно перебувати в бездоглядному стані.

Поняття «знайдене майно» не охоплює таке, що було забуто людиною в місці, яке вона пам’ятає (речі, залишені в таксі, метро, в бібліотеці тощо). Заволодіння таким майном утворює склад злочину «крадіжка».

Складна ситуація може утворитися, якщо кваліфікувати діяння особи, яка знайшла археологічну знахідку, довго її зберігала,
а потім вирішила подарувати в музей. Наприклад, 4 вересня
2002 року мешканець Києва С. Платонов передав у музей Києво-Печерської Лаври свою колекцію вартістю приблизно 6 млн доларів США. До колекції входили археологічні речі побутового характеру, знайдені на території України, а також речі останнього китайського імператора, які він вивіз із собою за дозволом співробітників НКВД ще 1949 року і які зникли з тюрми після його страти.

Перебування археологічних знахідок, які за законом належать державі, та інших речей, власник яких визначений, може створити підстави для зовсім іншої юридичної кваліфікації патріотичного вчинку власника колекції. Як спеціаліст, він повинен був знати, що ці речі належать державі, та вжити заходів щодо своєчасного повернення їх законному власнику.

Зауважимо, що привласнення речей, які перебувають на трупі на місці бою, кваліфікується не як крадіжка, а як мародерство. Держава веде війну, вона знімає з бійців кримінальну відповідальність за вбивство солдат ворога. Тому все, що є у ворога, у тому числі й у мертвих, уважається державною власністю.

Чинне законодавство визначило новий підхід держави до захисту всіх видів власності у процесі кваліфікування діянь, пов’язаних з некорисливими посяганнями на власність у формі її знищення чи пошкодження (статті 194, 195, 196,197 ККУ). До цього часу об’єкт злочину кваліфікувався залежно від суб’єкта права власності. За Кримінальним кодексом УРСР 1960 року санкції за знищення державного та колективного майна були значно вищими, жорсткішими, ніж за знищення індивідуального, приватного майна.

Зауважимо, що за часів Русской Правды (911, 945 рр.), Псковской судовой грамоты, Судебника 1497 р.; Судебника 1550 р. знищення або пошкодження майна конкретної особи (княжої, церковної, смерда) оцінювалося по-різному. Скоєння цих діянь способом підпалу каралося найбільш жорстоко: смертна кара, «поток» (спершу виселення злочинця і конфіскація майна; пізніше — обертання злочинця на раба і конфіскація) або пограбування майна винного. За підпал будівлі могли засудити і до смертної кари методом спалення.

Уголовное Уложение 1903 р. не кваліфікувало як крадіжку,
а виносило в окремий розділ, дії «О необъявлении о находке, присвоении чужого имущества и злоупотреблении доверием», та такі, що стосувалися порушення авторського права й самовільного використання природних ресурсів, які знаходилися на чужій території (мисливство, рибна ловля, видобування корисних копалин тощо).

Треба звернути увагу, що вилучення майна завдяки його підміні розглядається як викрадення в розмірі вартості конкретної речі.

Деякі проблемні питання щодо застосування конкретного виду юридичної відповідальності пов’язані з розмежуванням розкрадання майна від порушення правил приватизації. Зауважимо, що приватизація державного або загальнонародного майна — це відчуження майна, яке перебуває в державній власності і такого, що належить Автономній республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 року з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, окрім зазначеного, визначено, також у чисельних законах України, указах Президента України, державних програмах приватизації, постановах і декретах Кабінету Міністрів України та низці інших законодавчих та підзаконних актів, регулюючих цей процес.

Політичну сторону процесу розкрадання загальнонародної власності, що була економічним фундаментом соціалізму, ми не розглядаємо. Натомість, цікавими є результати великої та малої приватизації, належність виконання відповідних постанов Кабміну (№ 655 «Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів» від 25.11.92, № 656 «Про порядок складання та уточнення списків громадян, які мають право на одержання приватизаційних сертифікатів» від 25.11.92, № 36 «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації» від 18.01.95 р. тощо).

Зауважимо, що час дії приватизаційних майнових сертифікатів було визначено строком на 1 рік. За цей час їхня вартість від 1 млн 200 тис. крб. знизилась до 12—14 грн, внаслідок чого значна більшість громадян не змогла реалізувати право на свою частку в загальнонародній власності. Державна політика у своїй основі будувалася на злочині — таємно відібрати в людей, громадян власність, тобто те, заради чого ці люди й змінили радянську владу на демократію. За 75 років їм набридло жити «планами на краще майбутнє». Вони повірили, що кожному віддадуть його частку загальнодержавної власності. Наслідки, як завжди, виявилися несподіваними. Непередбачуваними — для пересічних громадян. Офіційне визнання факту наявності багатомільйонних ошуканих неможливо в державі, що будується на правових засадах. Тому питання про судове вирішення проблеми приватизації за ваучером ніким не порушувалося.

Можна тільки звернути увагу на те, що вся загальнодержавна власність України станом на початок 1991 року, була розділена на кількість населення, наслідком чого з’явилася вартість майнового сертифікату. Якщо більшість не змогла реалізувати свої приватизаційні сертифікати внаслідок їхнього знецінення, то що приватизується зараз? Адже власність, втілена у ваучери, нікуди з держави не зникла.

Приватизація об’єктів енергетики (обленерго), великих підприємств, алюмінієвих заводів, вугільних шахт, об’єктів зв’язку внаслідок систематичного недобору в Держбюджет запланованих від приватизації коштів (про що суспільство інколи дізнається завдяки засобам масової інформації) свідчить про факти шахрайства, зловживання службовим становищем, незаконного привласнення державного майна посадовими особами відповідних рівней державної влади.

Разом з тим, через 10 років від початку процесу роздержавлення загальнонародної власності влада визнала за необхідне встановити кримінальну відповідальність за протиправні діяння в цій сфері. Процес створення національної олігархії і прошарку капіталістів у цілому завершився, політичні завдання, що були поставлені перед відповідальними політичними діячами та політичними силами України — «батьками перебудови» — майже повністю виконано. Тепер можна і необхідно створити законодавчий захист «нових українців» та виставити перепони до переходу в цей прошарок населення нових злочинців.

У Кримінальному кодексі України визначено такі склади злочинів:

· Незаконна приватизація державного, комунального майна стаття 233;

· Незаконні дії щодо приватизаційних паперів стаття 234;

· Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання стаття 255.

Отже, фактично з 1 вересня 2001 року ті протиправні дії, за які протягом 10 років накладалася лише адміністративна чи дисциплінарна відповідальність, були офіційно визнані як злочини і за їх скоєння винну особу може бути притягнено до кримінальної відповідальності. Щоправда, максимальний строк позбавлення волі, передбачений цими статтями, становить 5—12 років. Нагадаємо, що за крадіжку автомобіля в Україні призначають від 7 до 12 років позбавлення волі, а в Киргизстані засуджують до смертної кари.

На завершення можна зробити висновок, що крадіжка державного майна, знешкодження державної власності в Україні, яка здійснюється на замовлення політичного характеру відповідними міжнародними центрами, та з використанням службового становища осіб, причетних до приватизації, не є службовими злочинами. Ці злочинні діяння становлять окремі склади злочинів із занадто гуманними санкціями.

Відносно осіб, які приватизують підприємства, можна стверджувати, що більшість із них — колишні директори, главбухи і ін. У цілому вони мають риси, характерні для відомого героя п’єси А. Чехова «Вишневий сад» Лопахіна. Останній був управителем господарства дворянської сім’ї, призвів господарство до краху, а потім на гроші, отримані як платню за виконання своїх обов’язків, придбав вишневий садок та всю дворянську садибу. Тобто фактично він ошукав своїх колишніх хазяїв, які взяли його на цю роботу.

Отже, замість того, щоб нести відповідальність як суб’єкти посадових, господарських та інших злочинів проти власності, колишні директори, главбухи стають зазвичай власниками державних та комунальних підприємств, на яких раніше працювали. Правоохоронні органи, у тому числі прокуратура та державна податкова адміністрація, не вивчають джерела первинного капіталу. То це політика чи форма втягування перших у злочинну діяльність та корупцію?

Заслуговує на увагу, що на початку лютого 2003 року новий керівник НБУ Тигіпко вказав на стандартну схему т. з. прихватизації та вивезення валюти за кордон: керівник державного підприємства приводить його до банкрутства, скуповує сам за безцінь, перепродає іноземцю за реальну велику суму грошей, потім знову викуповує сам (за дещо меншу суму) і залишає валюту за кордоном, а іноземець «відмив» брудні гроші.

Для юриста заклики до прозорості приватизаційного процесу означають констатацію державою наявності злочинності та інших правопорушень у цій формі суспільно-економічної діяльності.

На підтвердження можна навести дані Генеральної прокуратури, згідно з якими тільки за першу половину 2001 року за фактами заяв з приводу порушень правил приватизації було порушено 434 кримінальні справи, до відповідальності притягнуто 500 осіб, у суди подано позовів на загальну суму більше 580 млн грн. Зауважимо, що це відбувалося до набрання чинності нового Кримінального кодексу з відповідними складами злочину в приватизаційному процесі. Крім того, як підкреслює О. Я. Мойсенкова, відомо, що багато фактів так і не дійшли до суду, ставши прикладом уміння сторін домовлятися1 .

До відома широкої громадськості так і не було доведено даних про застосування заходів цивільно-правового, адміністративного або дисциплінарного впливу до посадових осіб, причетних до порушення правил приватизації (малої, великої).

Заслуговує на увагу, що в телепрограмі СТБ від 17.12.2002 р. Прем’єр-міністр України Янукович поставив питання перед правоохоронними органами про перевірку законності приватизації 2002 року 350 стратегічних економічних об’єктів після їхнього попереднього банкрутства. Унаслідок такої «діяльності» колишніх директорів цих підприємств Держбюджет не отримав 4,5 млрд гривень. Нам залишається чекати, чим закінчиться таке розслідування, до якого виду юридичної відповідальності будуть притягнуті ці колишні директори та нинішні власники.

2.2. Питання до семінарського заняття

· Власність та її форми як основа існування економічних правопорушень та організованої злочинності.

· Поняття та класифікація правопорушень проти власності.

· Форми розкрадання майна. Кваліфіковані види складів цих злочинів.

· Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації.

· Перспективи розвитку законодавства про відповідальність за розкрадання майна.

· Незаконна приватизація державного та комунального майна.

2.3. Теми ів

1. Конституційний та кримінально-правовий захист власності.

2. Корисливі та некорисливі посягання на право власності.

3. Розмежування розкрадання державного та колективного майна від порушення правил приватизації.

2.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Заготівельник сільського споживчого товариства Лисюк запропонував завідувачці сільмагом Шупник відвезти до районного центру денний виторг і здати гроші в касу банку, оскільки це йому по дорозі. Шупник, знаючи Лисюка по роботі в одній системі, погодилася і довірила йому значну суму грошей, яку Лисюк витратив на власні потреби.

Кваліфікувати діяння осіб.

Варіант: Шупник сама попросила Лисюка здати гроші в касу.

Задача 2. Заготівельник райзаготконтори Яжгунович за домовленістю з завідувачкою пунктом Щедриною виписав 4 безтоварні накладні на 300 кг картоплі. Замість картоплі передав Щедриній 300 грн, які вони розділили між собою: Щедрина залишила собі 200 грн, а Яжгуновичу віддала 100 грн.

У якій формі вчинено розкрадання? Яку суму розкрадання треба інкримінувати кожному з них?

Задача 3. Литвинов разом із Кисловським викрали з цеху заводу 36 кг оліфи. Того ж дня вони вкрали з буфету 5,5 кг цукерок. Два дні потому Литвинов викрав із заводу електропилку, а через деякий час Кисловський та Очеретько викрали з універмагу різних товарів на велику суму.

Кваліфікуйте дії зазначених осіб.

Задача 4. Титов і Баняс зупинили на вулиці неповнолітніх Дудку та Нестеренка. Спочатку вони звернулись до Дудки з вимогою дати їм гроші. Коли Дудка відповів, що грошей немає, вони побили та обшукали його, відпустивши після того, як Дудка пообіцяв принести гроші. Титов і Баняс зажадали грошей також від Нестеренка, погрожуючи побиттям у разі відмови. Нестеренко випрохав у матері 200 грн і приніс гроші Титову і Банясу.

Кваліфікуйте дії Титова і Баняса.

2.5. Завдання для перевірки знань

1. Які форми власності існують у сучасній Україні?

2. За які злочини, учинені проти прав власності, наступає тяжча кримінальна відповідальність: за злочини проти державної чи проти приватної власності?

3. Визначити основну ознаку, за якою злочини, пов’язані з порушенням правил приватизації державного чи колективного майна, відрізняються від адекватних правопорушень.

4. Як впливають політичні режими на кваліфікацію таких злочинних діянь, як розбій, вимагання?

2.6. Список рекомендованої літератури

1. Большой юридический словарь. —М.: ИНФРА-М, 1998.

2. Вітренко Н. Блок № 5 за зміну курсу реформ. — К., 2002.

3. Гонта В. Український полковник і Українська мафія: Хто кого? — К.: Укр. книга, 1998.

4. Диденко В. П. Квалификация хищений государственного или общественного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением: Учеб. пособие. — К., 1992.

5. Емельянов В. П. Защита права собственности уголовным законодательством. — X., 1996.

6. Закон України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про боротьбу з корупцією» № 171 від 03 квітня 1997 р.

7. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» № 3341-Х11 від 30 червня 1993 р.

8. Ільковець Л., Мельник М. Кваліфікація вимагання: характерні помилки та їх причини // Радянське право. — 1990. — № 11. — С. 26.

9. Картавих В. Розбій з проникненням у житло // Радянське право. — 1990. — № 1. — С. 27.

10. Комерційне право: Підручник / За ред. В. Г. Шакуна. — К.: Правові джерела, 1997.

11. Конституція України. — К., 1996.

12. Коржанський М. Й . Кваліфікація злочинів проти особи та власності. — К., 1996.

13. Кримінальне право України. Загальна частина. — К.: Юрінком-Інтер, 1999.

14. Кримінальне право України. Особлива частина. — К.: Юрінком-Інтер, 1999.

15. Кримінальний кодекс України. Правові джерела. — К., 2001.

16. Кучма Л . Так далі тривати не може: Виступ Президента України Л. Д. Кучми на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією, організованою злочинністю при Президентові України 16 лютого 1998 р. // Урядовий кур’єр. — 1998. — 19 лютого.

17. Марчук Є . П’ять років української трагедії. — К., 1999.

18. Матишевський П. С . Преступления против собственности и смежные с ними преступления. — К., 1996.

19. Навроцький В. Злочини проти власності: Лекції. — Л., 1997.

20. Опришко В. Ф. Проблеми вдосконалення законодавчого регулювання економікою України // Правове регулювання економіки: Збірник. — К.: КНЕУ, 2000. — Вип. 1.

21. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. ст. 192 із змінами, внесеними постановами № 1009 від 27 серпня 1996 р., та № 34 від 20 січня 1997 р. // ЗП. — 1996. — № 6.

22. Про практику застосування судами України законодавства у справах розкрадання державного та колективного майна. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981 р. № 7, з наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України...,С. 81—87; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

23. Романцев М . Мне снизу видно все — ты так и знай // Сегодня. — 2000. — 4 февраля.

24. Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки» № 837/96 від 17.09.1996 р.

25. Указ Президента України «Про національну програму боротьби з корупцією» № 319/97 від 10 квітня 1997 р.

26. Цивільне право: Підруч.: У 2 ч. / Ред. кол. Д. В. Бодрова та ін. — К.: Вентурі, 1997. — Ч. 1.

27. Шнайдер Г. Криминология. — М.: Прогресс, 1994.

ТЕМА 3

Правопорушення у сфері господарської діяльності

Питання 1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності.

Питання 2. Протидія законній підприємницькій діяльності.

Питання 3. Фіктивне підприємництво.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці.

Питання 5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство

3.1. Методичні поради

Під час вивчення даної теми курсу необхідно спершу ознайомитися з чинним законодавством, що регулює суспільно-економічні відносини у сфері господарської, підприємницької діяльності в Україні. У навчальному посібнику висвітлено окремі проблеми юридичної відповідальності за найбільш поширені правопорушення, пов’язані з початком підприємницької діяльності, та на стадії її завершення.

Разом з тим, доцільно звернути особливу увагу на кваліфікацію суб’єктів цієї групи правопорушень. Зокрема, протидію законній підприємницькій діяльності чинять не тільки суб’єкти, передбачені VII розділом Кримінального кодексу, але й посадові особи. Це зумовлює необхідність уміти відрізняти розглядувані правопорушення від злочинів, що скоюються у сфері службової діяльності (розділ XVII ККУ).

Ознайомлення з положенням Закону України «Про державну службу в Україні» та відповідними статутами і інструкціями сприятиме чіткому розмежовуванню студентами злочинів та інших правопорушень і тим самим забезпечить правильний вибір виду юридичної відповідальності.

Навчальний курс зосереджує основну увагу на об’єктивній та суб’єктивній сторонах складу злочинів та правопорушень. Інші аспекти розглядаються детальніше в процесі вивчення курсів кримінального, цивільного, адміністративного та господарського права.

Питання 1. Загальні положення про правопорушення в галузі господарської діяльності

Перехід України до ринкової економіки привів до нечуваного зростання суспільно-економічної діяльності в різних формах господарської, підприємницької діяльності. Офіційно зміст і характер цих суспільних відносин було визначено прийнятими 1991 року (одними з перших у суверенній Україні) законами «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», а також Конституцією України.

Під господарською діяльністю визнається будь-яка діяльність особи, спрямована на отримання доходу в грошовій, речовій або нематеріальній формах, якщо безпосередня участь такої особи в організації даної діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю розуміють зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через агента, довірену або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи [4].

Закон від 7 лютого 1991 року «Про підприємництво» проголошує, поряд з іншими принципами, свободу підприємницької діяльності. Проте ця свобода не може бути безмежною, перед-
усім на користь самим підприємцям і повинна — відповідно до Конституції України — не приносити шкоди інтересам інших громадян, суспільству в цілому та державі. Підприємці мають також організовувати свою діяльність таким способом, щоб не порушувати законних прав і інтересів своїх партнерів.

Якби ці положення дотримувалися всіма учасниками підприємницької діяльності, то інститут юридичної відповідальності виконував би роль потенційного важеля.

Та реальність у цьому аспекті виявилася зовсім іншою. Позбавившись тоталітарного режиму та командної економіки, значна кількість громадян, причетних до державного та приватного сектору економіки, м’яко кажучи, недостатньо свідомо поставилася до свого конституційного та законодавчого обов’язку дотримуватися взятих на себе громадських зобов’язань не допускати злочинів та інших правопорушень, своєчасно та в повному обсязі сплачувати податки, компенсувати спричинені збитки тощо. Про стан справ та рівень юридичної відповідальності суб’єктів господарювання може свідчити тільки той факт, що сума боргу підприємств, що взяли кредит під гарантії уряду на 2000 рік, становила 885,93 млн доларів США. І виплачувати кредити ніхто не поспішає.

У підприємницькій, або господарській, діяльності переважають цивільно-правові відносини, для яких характерна рівність волі сторін. Тому й регулювання, захист господарських правовідносин у контексті юридичної відповідальності здійснюється, переважно, засобами цивільно-правової відповідальності.

Разом з тим, практика свідчить, що ефективна підприємницька діяльність можлива тільки за наявності системи адміністративного регулювання та захисту прав власності суб’єктів господарської діяльності заходами кримінального закону.

Конкретизуючи й доповнюючи норми цивільного права, адміністративно-правові акти визначають статус суб’єктів підприємництва, їхні права та обов’язки, механізм регулювання цих прав й обов’язків органами управління (у тому числі з питань захисту прав суб’єктів власності). Зокрема, статтях 12 та 13 Закону України «Про підприємництво» визначають умови здійснення господарської діяльності, взаємодії підприємців і держави та гарантії захисту їхніх майнових та інших прав з боку держави. Норми адміністративного права, визначаючи сферу свободи соціального індивіда в інтересах суспільства, одночасно створюють і відповідний режим щодо захисту його прав. У межах цього режиму слід розглядати положення глави 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, в якій закріплено та визначено порядок реалізації права фізичних і юридичних осіб на оскарження й опротестування постанов, рішень адміністративних органів та їхніх посадових осіб, порядок перегляду справ, наслідки скасування постанов тощо.

Якщо інші форми захисту не задовольнили їхні вимоги щодо відновлення порушених прав, визначення виду та змісту юридичної відповідальності винної особи, громадяни і суб’єкти підприємницької діяльності можуть апелювати до судового виду захисту.

Отже, юридичну відповідальність можна розглядати як визначений законодавством засіб забезпечення правомірної поведінки суб’єктів господарської діяльності, належного виконання ними своїх обов’язків та боротьби з правопорушеннями.

Юридична відповідальність настає тільки на підставі виникнення правовідносин між державою та суб’єктом правопорушення (зокрема цивільно-правових відносин), який своїми діями вчинив шкоду конкретному суб’єкту господарської діяльності. Об’єктивною умовою юридичної відповідальності є наявність у юридичної особи правоздатності, яка виникає з моменту її державної реєстрації або реєстрації її статусу. Тільки тоді можна говорити про цивільну дієздатність суб’єкта господарювання, тобто здатність набувати такої категорії прав і відповідати за зобов’язання, що виникають у процесі господарської діяльності.

Отже, якщо громадянин чи група громадян, що вирішили спільно провадити підприємницьку діяльність, офіційно не зареєструвалися у відповідному державному органі, то їхнє утворення не може розглядатися як суб’єкт підприємницької діяльності. А тому вони не мають права розраховувати на юридичний захист із боку держави, бо є суб’єктами правопорушення й підпадають під юридичну відповідальність.

Загалом, усі законодавчі норми, що приписують, визначають порядок проведення підприємницької чи господарської діяльності, несуть елемент юридичної відповідальності особи правопорушника. Держава та інші суб’єкти господарювання зацікавлені у встановленні чіткого правопорядку та у високій правовій дисципліні.

Підсистемою цього правопорядку є низка законів, що визначають кримінальну відповідальність за злочини у сфері підприємницької діяльності. Треба зауважити, що перехід до ринкової економіки значно розширив сферу захисту економічних суспільних відносин кримінальним законом.

Існування більшості з чинних нині 36 законів, статей VII розділу Кримінального кодексу України було неможливе за часів командно-адміністративної економіки. Вони передбачають, зокрема, такі склади злочинів: порушення правил зайняття господарською та банківською діяльністю стаття 202, зайняття забороненими видами господарської діяльності стаття 203, фіктивне банкрутство стаття 218, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків стаття 208 тощо.

Особливістю юридичної відповідальності за порушення порядку проведення господарської діяльності та за здійснення заборонених видів господарської діяльності є те, що в разі невиконання своїх обов’язків, суб’єктами правопорушень може бути визнано й державні органи, їхні посадові особи, які відповідають за ефективність порядку створення, реєстрації та організації діяльності приватних чи державних підприємств.

Невиконання функцій щодо контролю за порядком відкриття та реєстрації суб’єктів приватної підприємницької діяльності стало причиною існування фіктивних трастів. У процесі пошуку їхніх засновників правоохоронні органи виявили масові порушення щодо перевірки достовірності документів, за якими реєструвалися ці трасти, адміністративними органами. Такі недоліки не усунено і на цей час. Незаконне виникнення суб’єктів підприємницької діяльності — явище досить поширене. Особливо це стосується суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що створюються спеціально для здій-
снення контрабанди наркотичних засобів, зброї, енергетичних носіїв тощо. Деякою мірою ситуація в економічній сфері в державі може бути визначена наведеними нижче офіційними даними Верховного Суду України і Міністерства юстиції України про кількість осіб, засуджених протягом 1993—1999 років за господарські злочини (за чинним на той час Кримінальним кодексом України):

Види злочинів

Статті ККУ

Роки

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

Господарські злочини (усього)
У тому числі:

147-163-1

8669

9949

12 449

13 830

13 879

114 47

10 587

Випуск або реалізація недоброякісної продукції

147

—

Злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки

147-2

Злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур

147-3

—

Заняття забороненими видами підприємницької діяльності

148

133

128

111

ч. 1

ч. 2

Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів

148-2

265

1019

1781

2401

2111

ч.1

203

652

1417

1615

1122

ч. 2

—

367

340

610

688

ч. 3

—

176

301

Порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю

148-3

782

936

629

397

Фіктивне підприємство

148-4

—

Шахрайство з фінансовими ресурсами

148-5

—

155

238

279

280

ч. 1

—

ч. 2

—

137

182

221

231

Закінчення табл.

Види злочинів

Статті ККУ

Роки

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

Порушення порядку випуску (емісії) цінних паперів

148-8

—

Виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними

149

617

838

1688

2449

3631

3062

3186

Підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків

153

Незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених і одержаних чи підроблених марок акцизного збору

153-1

—

Спекуляція

154

1497

1817

1723

1154

265

ч. 1

295

214

361

273

ч. 2

598

240

147

ч. 3

604

1363

1315

812

149

Обман покупців

155

3866

4517

4511

5371

4129

3122

2381

ч. 1

3383

4013

3883

4711

3908

2975

2292

ч. 2

483

503

628

660

221

147

ч. 3

—

Обман замовників

155-1

116

ч. 1

109

ч. 2

Одержання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов’язаних з обслуговуванням населення

155-2

110

187

196

106

101

ч. 1

116

158

ч. 2

Порушення правил торгівлі

155-3

1784

816

492

181

ч. 1

407

189

123

ч. 2

632

169

ч. 3

745

458

292

—

Штучне підвищення і підтримання високих цін на товари народного споживання та послуги населенню

155-5

—

Незаконна торговельна діяльність

155-6

335

921

2107

1644

2103

1178

676

ч. 1

133

393

585

407

286

ч. 2

231

608

1130

1193

604

321

ч. 3

243

844

1222

325

167

Протидія законній підприємницькій діяльності

155-8

—

Порушення ветеринарних правил

157

—

Потрава посівів і пошкодження насаджень

159

—

Незаконна порубка лісу

160

262

516

498

193

Незаконне полювання

161

108

Незаконне заняття звіриним, рибним або іншим водним добувним промислом

162

259

493

772

1048

1134

1067

906

Незаконне видобування корисних копалин

162-1

—

За офіційним визнанням, держава в перші роки побудови ринкової економіки занадто довірливо поставилася до використання громадянами конституційного права на власність та приватну господарську діяльність. Значну шкоду розвитку ринкової економіки завдали прогалини та інші недоліки національного законодавства. Так, стаття 7 Закону України «Про власність» передбачає, що власник не відповідає за зобов’язаннями створеної ним юридичної особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Це положення не викликає особливих зауважень стосовно державних підприємств, що, як відомо, ще посідають істотне місце серед інших організаційно-правових форм юридичних осіб. Інша справа — юридичні особи, створені фізичними особами у вигляді приватних і сімейних підприємств. Дане положення дозволяє їхнім власникам укладати зобов’язання від імені юридичної особи, а отримані майнові вигоди використовувати в особистих цілях. Задоволення ж вимог кредиторів вкрай ускладнено через відсутність відповідних коштів на рахунках приватних чи сімейних підприємств. Унаслідок цього виникає необхідність законодавчого встановлення відповідальності власників приватних і сімейних підприємств за борги створених ними юридичних осіб. З метою захисту інтересів кредиторів бажано підвищити також мінімальний розмір статутних фондів акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю.

На даний час процес формування ринкових суспільно-економічних відносин продовжує відчувати на собі такі недоліки законодавства, як протиправна діяльність окремих підприємців чи, навпаки, надмірне адміністративне втручання в діяльність приватних підприємців з боку державних контролюючих органів.

Відсутність чіткого механізму застосування норм юридичної відповідальності до посадових осіб, що неправомірно втручаються в приватну господарську діяльність, механізму правового захисту інтересів приватних підприємців створює умови для корупції та організованої злочинності, розквіту хабарництва.

Для наведення порядку держава повинна одночасно посилити правовий контроль як за учасниками господарських зобов’язань, так і за діяльністю контролюючих органів, а також активніше застосовувати заходи адміністративного, цивільно-правового і дисциплінарного впливу та активізувати дії щодо виховання правової свідомості населення.

Питання 2. Протидія законній підприємницькій діяльності

Характерними ознаками приватної господарської діяльності є те, що вона здійснюється особою або групою осіб за власною ініціативою, на свій ризик, але відповідно до чинного законодавства. Разом з тим, держава має право контролювати дотримання створеною юридичною особою положень законодавства у сфері господарської діяльності, але не повинна протидіяти законній діяльності. Щоправда, дотримання таких принципів потребує подолання сприйняття економічних відносин як ланки командно-адміністративної системи.

У цілому, регулювання державою економічних суспільних відносин є необхідністю та об’єктивною реальністю. У теорії всесвітньої економіки виділяють три основних періоди у відносинах держави і підприємництва в умовах ринкової економіки залежно від функцій, обсягу та методів регулювання.

Перший період — до 30-х років ХХ ст. У цей час домінуючою була концепція невтручання держави в економічні процеси. Держава створювала відповідні закони, що забезпечили рівні умови для вільної конкуренції як першооснови ринкової економіки. Суттєве втручання держави відбувалося в екстремальних умовах, наприклад під час війни. Це був період панування ідей класичної політичної економіки, яка визнавала здатність ринкових відносин до саморегулювання.

Другий період почався після світової кризи (1929—1933 рр.), коли розміри монополій та свобода їхньої діяльності ставили під загрозу загальнодержавні інтереси. Держава визнала за необхідне регулювати макроекономічні процеси за допомогою визначення рівня кредитних ставок, обсягу інвестицій, перерозподілу національного доходу, регулювання рівня зайнятості населення, стримування зростання зарплати в окремих галузях економіки тощо. Важливим інструментом державної політики було формування фіскального (податково-бюджетного) механізму.

Цей період пов’язаний з «кейнсіанською моделлю» (за ім’ям автора Джона Кейнса (1883—1946 рр.), який у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) сформулював наукові підвалини механізму регулювання ринкової економіки на макрорівні.

Однак надмірне втручання держави в економіку призвело в середині 70-х років до глибокої кризи останньої.

Третій період характеризується визнанням необхідності державного, але не командного, регулювання економікою, а саме кредитно-грошових відносин як її основи. Регулювання економічних процесів на макрорівні — об’єктивна необхідність. А на прикладах зрушень в економіці країн СНД і України в цілому — реальна політика держави. Державний сектор залишається ще достатньо суттєвим. Та головне в цих відносинах те, що хоч держава і залишається суб’єктом ринкових відносин і всі форми власності, відповідно до Конституції України є рівними, але правила економіки, що встановлює держава, є обов’язковими для всіх інших суб’єктів господарювання.

Зауважимо, що Верховна Рада України ще в листопаді 1990 року схвалила «Концепцію переходу України до ринкової економіки». Виконання цієї Концепції і призвело до погіршення показників економічного стану України порівняно до країн світової співдружності.

Як підкреслює екс-прем’єр-міністр України Є. Марчук, «…на шляху до Європи українські «реформатори» не зупинилися навіть у Латинській Америці, а попрямували далі. За виробництвом валового продукту на душу населення, рівнем корумпованості… Україна за п’ять років сповзла до розряду слаборозвинутих країн Африки» [8].

Стаття 15 Закону «Про підприємництво» визначила права державних органів і службових осіб, які виконують регулюючі державні функції, зокрема:

· Здійснювати контроль за діяльністю підприємців;

· Давати вказівки підприємцям (тільки в межах своєї компетенції, установленої законодавством).

Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання неправомірних вказівок державних органів та їхніх посадових осіб, підлягають відшкодуванню цими органами за рішенням суду.

Чинне законодавство чітко визначає терміни та умови реєстрації суб’єктів господарської діяльності, умови отримання спеціального дозволу, ліцензій на здійснення відповідної господарської діяльності. Проблема полягає в нестабільності чинного законодавства та, і це є головним, у людському факторі. Зміни в психології, свідомості людини відбуваються значно повільніше, ніж зміни в суспільно-економічних та політичних відносинах.

Кожний, кому на практиці доводилося стикатися з державними контролюючими та адміністративними органами центрального чи місцевого рівня, відчув на собі форми і методи їхньої діяльності. Це відіграло не останню роль у тому, що іноземні інвестиції, капітал бізнесменів, які добре орієнтуються в ринковій економіці, капітал, що спершу прийшов в Україну, через 5—7 років знову повернувся за кордон.

Вітчизняний бюрократизм та система поборів, хабарництва зводять нанівець ідеї ринкової економіки. Україну зараховують до найбільш корумпованих держав у світі, через що США відмовилися визнати за нею статус держави з ринковою економікою, а це унеможливлює вступ до Всесвітньої торгової організації.

Особливо несприятливим для ринкової економіки є становище з ліцензуванням. До органів, яким надано право видавати спеціальні дозволи, належать: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі, галузеві міністерства та місцева адміністрація. Відносно лобіювання питань із видачею ліцензій Президент України Л. Кучма 12 липня 2001 року, виступаючи в засобах масової інформації, зауважив, що багато депутатів Верховної Ради розглядають свою зарплатню як кишенькові гроші,
а справжні гроші вони отримують від лобіювання законопроектів.

Треба підкреслити, що незважаючи на те, що ще у «Своде законов Российской империи» від 1861 року (визволення селян із кріпосної залежності сприяло активному розвитку підприємницької діяльності) передбачалася кримінальна відповідальність за «воспрепятствование предпринимательской деятельности», цей склад злочину є новим для України. Стаття 206 ККУ «Протидія законній господарській діяльності» спрямована, в основному, на тих суб’єктів злочину, які застосовують фізичне насильство, погрожують убивством самому підприємцю чи його близьким, родичам, знищенням їхнього майна, заподіянням шкоди іншим їхнім інтересам. Закон визнає можливість такої злочинної діяльності з боку організованого злочинного угрупування, а також з боку службової особи.

Статистичні дані правоохоронних органів із викриття зазначеного складу злочину не вражають. Ні в кого не викликає запитання причина, з якої діяльність Державного комітету зі сприяння малим підприємствам та підприємництву (1991—1995 рр.) виявилася неефективною. Передача його функцій спеціальному підрозділу Міністерства економіки, а в місцевих органах влади — новоствореним департаментам з розвитку підприємництва — теж не привела до успіху. За статистичними даними, процес розвитку малих підприємств гальмується, а з тих, що залишилися, близько 50 % здійснює торговельно-посередницькі операції. Їхня роль у розвитку економіки держави зводиться до нуля, і навіть є шкідливою, бо сприяє вилученню валюти в населення і вивезенню її за кордон для закупівлі нового товару. Таким способом відбувається одночасне формування боргу держави перед міжнародними фінансовими центрами і фінансування легкої промисловості інших країн.

Проблема захисту таких торговельних підприємств, вирішення питань щодо їхнього відкриття та умов діяльності вирішується, зазвичай, не в межах і засобами юридичної відповідальності, а між охоронними структурами, що належать до офіційних правоохоронних органів або до кримінальних угруповань.

Коли 1993 року київська газета опублікувала карту розподілу зон, регіонів міста, у яких діяльність малого приватного бізнесу контролювали різні злочинні угрупування (із вказівкою прізвищ авторитетів), то цим самим було більш «офіційно» визнано становище «хто є хто». Безумовно, боротьба між правоохоронними та кримінальними структурами за право впливу на мале підприємництво діє на визнані межі. Але наскільки ефективна діяльність держави щодо захисту законних прав підприємців, якщо кримінальний світ майже офіційно межує з правоохоронними структурами?

Об’єктивна сторона діянь, пов’язаних із протидією законній підприємницькій діяльності, характеризується скоєнням посадовими особами відповідних державних структур таких дій:

· неправомірна відмова в реєстрації громадянина або групи громадян як суб’єкта підприємницької діяльності;

· ухилення від реєстрації індивідуального підприємця або юридичної особи;

· неправомірна відмова у видачі спеціального дозволу (ліцензії) на право проведення конкретного виду підприємницької діяльності;

· неправомірне обмеження законних прав і законних інтересів фізичної чи юридичної особи;

· обмеження свободи самостійної підприємницької діяльності або інше протиправне втручання в підприємницьку діяльність.

Додатково можна назвати дії посадових осіб щодо відмови або тяганини, бюрократизму під час вирішення питань відведення землі під будівлю, призначення різних перевірок податковими, санітарними, протипожежними та іншими структурами. Арсенал цих заходів змінюється з урахуванням стану законності та правопорядку в конкретному відомстві чи регіоні.

Об’єктивна сторона дій, пов’язаних із протидією законній підприємницькій діяльності з боку кримінального елементу, характеризується застосуванням (чи погрозою) фізичного насиль-
ства, психічного тиску, погрозою знищення майна, вимагання значних розмірів плати за забезпечення захисту діяльності тощо. Жертвами кримінального елементу можуть бути як власне підприємці, так і їхні родичі, близькі. У засобах масової інформації наводиться безліч таких прикладів. Їхня масовість свідчить про низький рівень правової свідомості громадян, ефективності діяльності правоохоронних структур та сучасної судової системи, що не спроможна захистити підприємців.

Проблеми доведення вини першої і другої категорії правопорушників та вибір виду юридичної відповідальності до них суттєво відрізняються між собою.

Суспільна практика свідчить, що реалізація конституційного права на власність та підприємницьку діяльність, боротьба з різного роду посадовими бюрократами та хабарниками, а також із кримінальним елементом можлива тільки за умови достатнього рівня правової свідомості населення. Юридична відповідальність — це зброя, що одночасно вражає правопорушника і захищає правові інтереси громадянина та юридичних осіб. Судова реформа давно вже назріла і сприятиме ефективному захисту права громадянина щодо свободи підприємницької діяльності та реальній гарантії меж втручання держави в цю діяльність.

Питання 3. Фіктивне підприємництво

Проблеми застосування інституту юридичної відповідальності до протиправної діяльності, передбаченої складом злочину статті 205 ККУ «Фіктивне підприємництво», можна поділити на дві групи: перша — викриття факту та правова оцінка поведінки кожного з причетних осіб щодо створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності; друга — встановлення розмірів матеріальної шкоди, що завдана цим фіктивним підприємством державі, банковим, кредитним установам чи іншим юридичним особам або громадянам.

Фактично друга частина статті 205 ККУ є кваліфікуючою відносно першої.

Якщо суб’єктами розглядуваних правопорушень може бути особа або група осіб, що об’єдналися для досягнення корисливої мети, то не можна залишати без уваги ще одну сторону.

За відсутності зацікавленості або наявності недбалого ставлення окремих посадових осіб до виконання своїх службових обов’язків щодо перевірки документів, які подаються на реєстрацію, контролю за дотриманням підприємцями статутних завдань, за сплатою податків, умовами безпеки праці — значна кількість таких злочинів була б неможливою.

Фіктивне підприємництво як склад злочину явище не нове. На теренах України ще у 20—30 роки ХХ століття процвітали фірми, змальовані відомими письменниками І. Ільфом і Є. Петровим, як «Рога і копита». Проте тоталітарний режим і командна економіка звели майже нанівець таку підприємницьку діяльність. На кінець радянської влади вона проявилася в підпільній діяльності «цеховиків», але неймовірного розквіту набула в перші роки побудови ринкової економіки, коли існувала закріплена законодавством практика можливості отримання великих кредитів під вигадану програму та за наявності печатки юридичної особи. Кредити, в основному, видавали державні банкові установи. А як відомо, на той час стояло завдання будь-якими методами та за якомога коротший термін зруйнувати соціалістичну економіку. Керівництво державних банків було добре обізнано, що програми є фіктивними, і фірми створено для однієї-двох злочинних операцій. Але вони відразу отримували свою частку і не порушували питання про повернення кредитів.

Наступною хвилею цього виду злочинності стала діяльність добре організованих злочинних угрупувань з організації контрабанди, виготовлення та збуту наркотичних засобів, торгівлі зброєю, людьми, дітьми, проституції через фіктивні фірми.

Треба об’єктивно оцінювати ситуацію: якщо деякі посадові особи владних структур чинять протидію законній підприємницькій діяльності, то які ж сили повинні бути причетні до організації фіктивного підприємництва, яке, зазвичай, і складає економічну базу для організованої злочинності?

Державна перевірка діяльності трастів на перших етапах їхньої діяльності дозволила б своєчасно викрити злочинні наміри їхніх організаторів і захистити значну частку населення, яке було ними ошукано.

Отже, розглядаючи питання юридичної відповідальності за фіктивне підприємництво, треба не тільки визначати засоби кримінального примусу до злочинців, а й виявляти осіб, причетних до створення сприятливих умов для виникнення та діяльності таких підприємств.

У засобах масової інформації з’являються факти щодо розкриття злочинної діяльності різного роду «благодійних фондів», «туристичних агентств», «агентств з найму на роботу за кордон», внаслідок чого українські жінки і діти продаються в рабство. Але протиправна торгівля зброєю, наркотичними засобами і людьми продовжує приносити великі прибутки злочинній діяльності, і тим самим свідчить про недостатню ефективність виконання державою взятого на себе обов’язку щодо захисту інтересів, життя, гідності своїх громадян.

Незрозумілими для пересічного громадянина, а тим більше для юриста, є нарікання Президента України Л. Кучми відносно перебування 50—60 % економіки в тіньовому секторі, для уникнення чого вже давно необхідно було б вжити запобіжних заходів.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці

Інформація завжди була найбільш необхідною умовою для прийняття правильного рішення в будь-якій сфері людської діяльності. Економічне шпигунство є частиною загального процесу, комерційне, у свою чергу, — часткою першого. Ціль, мета й засоби незаконного, протиправного збирання інформації, різних видів шпигунства майже однакові — будь-якими засобами зібрати найбільш достовірну інформацію щодо противника, конкурента для досягнення корисливої мети.

У тоталітарній державі з командною економікою підприємницьке шпигунство не існувало, бо в ньому не було сенсу. Саме держава планувала хто, що й скільки повинен виробити. Авторські винаходи, раціоналізаторство регулювалось окремим державним органом. Розміри премій або іншої матеріальної зацікавленості були дуже малими. Амбіційність задовольнялась державними нагородами або подякою керівництва.

Ринкова економіка, право на приватну власність, приватна підприємницька діяльність та інші кардинальні зміни в суспільно-економічних відносинах різко змінили ставлення до інформації, ноу-хау. Сучасна техніка й технологія шпигунства та методи використання отриманої інформації створюють можливість для скоєння злочинних діянь, про які 10—20 років тому й уявити було неможливо.

Американські спеціалісти-кримінологи підрахували, що в США середня вартість від втрат складає: від одного фізичного пограбування банку — 3,2 тис. доларів; від одного шахрайства — 23 тис. доларів; від однієї комп’ютерної крадіжки — 500 тис. доларів. Найбільш резонансними були:

· Викрадення способом проведення 10 фальшивих авізо через комп’ютерну систему Центрального банку Росії 62 млрд руб. (31.01.95);

· Викрадення через комп’ютерну мережу англійської фірми 10 млн фунтів стерлінгів (Лондон, 17.03.95);

· Пограбування через комп’ютерну систему американського банку «Citibank» на 12 млн доларів (Санкт-Петербург, 03.08.95).

Зауважимо, що обсяг електронно-обчислювальної мережі в США зріс від 1,8 млрд доларів 1995 року до 5 млрд доларів 2000 р. Та все одно, ці витрати менші за збитки. Обсяги крадіжок, що було здійснено через мережу «Інтернет», склали 1994 року близько 5 млрд доларів. У цілому кожна фірма витрачає на охорону інформації та фізичну охорону об’єктів більше половини своїх прибутків.

У процесі переходу до ринкової економіки Україна, у перший же рік, визнала право власності на інформацію в законі «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, тому остання, згідно зі статтею 41 Конституції України, є предметом охорони держави.

Питання інформаційного захисту підприємця держава вирішила методом установлення кримінальної відповідальності за комерційне шпигунство (ст. 231 ККУ), за розголошення комерційної таємниці без згоди її власника (ст. 232 ККУ) та за злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж (статті 361, 362, 363 ККУ). Важливу роль у здійсненні державного захисту інформації відіграє також встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (стаття 163 ККУ).

Окрім цього, означений захист здійснюється способом закріплення в нормативних та установчих документах суб’єктів господарської діяльності прав і обов’язків працівників щодо порядку використання та захисту відомостей з обмеженим доступом, що становлять комерційну таємницю юридичної особи. Ці заходи можуть бути визначені в статуті, трудових договорах, контрактах із співробітниками, наказах, правилах внутрішнього розпорядку підприємства тощо.

Чинним законодавством визначено три категорії інформації з обмеженим доступом:

1. Інформація, що являє банківську таємницю. Згідно з законом «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року банківську таємницю складають відомості щодо операцій, рахунків і вкладів клієнтів і кореспондентів банків.

2. Інформація, що містить комерційну таємницю. Поняття комерційної таємниці сформульовано в Законі «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991. Під комерційною таємницею розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею і розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.

3. Конфіденційна інформація. Відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» за своїм правовим режимом цей різновид належить до інформації з обмеженим доступом, і його становлять відомості, які перебувають у володінні, користуванні чи розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням згідно з передбаченими умовами.

Для того, щоб детальніше розглянути підстави для застосування різних видів юридичної відповідальності за незаконне збирання й використання інформації, що циркулює в господарській сфері, треба визначити коло осіб, яких цікавить така інформація. До них, зокрема, можуть належати:

· особи, що мають корисливий та злочинний намір;

· співробітники правоохоронних органів у зв’язку з оперативно-розшуковою, слідчою роботою;

· журналісти та інші співробітники засобів масової інформації з метою висвітлення позитивних та негативних сторін діяльності приватного чи державного суб’єкта господарської діяльності.

Перелічення тільки окреслених категорій осіб, що можуть проявити інтерес до комерційної інформації, свідчить про наявність як позитивного, так і негативного аспекту цього наміру. Це найважливіший момент кваліфікації діяння. Держава захищає приватну власність, але в інтересах самої держави, суспільства та громадян вона повинна знати, чим займається кожний підприємець, контролювати, чи відповідає ця діяльність тим цілям, які зазначені в статуті юридичної особи.

Тому треба відрізняти правомірний збір від використання комерційної таємниці як чужої приватної власності. Держава визнала за необхідне для виконання оперативно-розшукової та слідчої роботи співробітникам правоохоронних органів отримувати безкоштовно та безперешкодно необхідну інформацію (п. 17 статті 11 Закону «Про міліцію», п. 5 Положення про Державну службу боротьби з організованою злочинністю; Постанова Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 № 510; стаття 52 Закону «Про банки і банківську діяльність»; стаття 66 КПК України; статті 47 і 143 Цивільно-процесуального кодексу України; стаття 10 Закону України «Про статистику»; стаття 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).

Для захисту інтересів власника інформації законодавство чітко визначає можливу причину її запиту, зміст інформації та форму подання. А на особу, яка правомірно отримує необхідні їй відомості, покладається юридичний обов’язок забезпечити цілеспрямоване використання та охорону. Це положення стосується й народних депутатів України, які відповідно до свого правового статусу мають право отримувати від державних установ та приватних підприємств тільки дані, що стосуються їхньої депутатської діяльності.

Отже, залежно від особи, що виявила зацікавленість приватною інформацією, мети цієї зацікавленості та поведінки осіб, які за своїми службовими повноваженнями повинні захищати, зберігати цю інформацію, та залежно від наслідків «підприємницького шпигунства» — розміру завданої її власнику шкоди — юридична відповідальність може бути:

· кримінально-правовою;

· цивільно-правовою;

· дисциплінарною.

Призначення покарання у формі позбавлення волі строком до трьох років та виплата штрафу як виду кримінального покарання не позбавляє права власника комерційної інформації подати позов на відшкодування завданої шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

Питання 5. Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство

Приховування стійкої фінансової неспроможності та фіктивне банкрутство — це правопорушення, які за своєю об’єктивною стороною майже протилежні. Якщо в першому випадку відповідним контрольним, банківським, правоохоронним органам та кредиторам надається неправдива інформація, що запевняє зацікавлених осіб у процвітанні суб’єкта підприємницької діяльності, то в іншому інформація носить протилежний характер, хоч насправді ні перша, ні друга не відповідають дійсності.

Зазначені злочини можуть мати місце тільки за ринкових економічних відносин. У часи планової економіки соціалізму таке було неможливо і нікому не потрібно. Прибуток завжди перераховувався державі. Держава покривала чи списувала борги, а заробітна плата виплачувалася майже незалежно від успіхів чи недоліків у роботі підприємства.

Саме ринкова економіка створила умови для існування таких злочинів. Їхня об’єктивна можливість закладена в одному з основних принципів підприємницької діяльності — вона здійснюється на власний ризик підприємця. Тому приховування реального стану речей на підприємстві не завжди має на меті переслідування злочинних намірів. Особа може розраховувати на сприятливий розвиток подій, на щасливий випадок, на благодійну допомогу, на те, що криза невдовзі закінчиться.

Але відсутність об’єктивної інформації про дійсний стан справ з фінансами, виробництвом, матеріальним станом юридичної особи — це обставини, які впливають на інтереси державних та приватних суб’єктів господарювання.

Якщо, приховуючи стійку фінансову неспроможність, особа розраховує на отримання нових кредитів, то вона значно посилює ризик їхньої втрати для кредитора.

У випадку фіктивного банкрутства особа порушує чинне законодавство про об’єктивність та достовірність інформації і зі самого початку має намір ошукати державні чи приватні кредиторні установи, громадян, що довірили свої заощадження.

Треба підкреслити, що така форма обману держави й громадян є дуже поширена від початку переходу держави до побудови ринкової економіки. В одну мить колишні підприємства соціалістичної економіки опинилися в боргах, стали банкрутами, а потім їх приватизували за безцінь. Держава від такої злочинної приватизації нічого не отримує. Правоохоронні органи не проводили необхідне кваліфіковане розслідування заяв про банкрутство та не з’ясовували джерела появи грошей на приватизацію в керівництва підприємств, що збанкрутували. Унаслідок такої позиції протиправна поведінка як керівництва державних підприємств, так і керівництва правоохоронних органів створила умови не тільки для появи прошарку національної буржуазії, але й умови для організованої злочинності.

Стаття 218 ККУ «Фіктивне банкрутство» та стаття 220 ККУ «Приховування стійкої фінансової неможливості» встановлюють кримінальну відповідальність власника та керівництва підприємства, незалежно від форми власності, у випадках, коли така діяльність завдала значної шкоди інтересам держави та іншим кредиторам. Закон визначає розмір такої шкоди. Якщо останній буде меншим, то потерпілі можуть звертатися за відшкодуванням збитків у цивільно-правовому порядку.

Через те, що суб’єктами цих злочинів чи правопорушень є головні особи підприємства, до них не може застосовуватися дисциплінарна відповідальність.

За умов ринкової економіки, коли успішна конкуренція є важливим фактором отримання прибутку, достовірністю інформації відносно реального стану справ у конкретного суб’єкта господарювання є капітал, який активно використовується на біржі як конкурентами, так і самим власником.

Тому правова кваліфікація діяння окремого підприємця та обґрунтування застосування конкретного виду юридичної відповідальності повинні здійснюватися на підставі всебічного аналізу результатів, що очікуються.

У цілому, у процесі дослідження підстав та умов застосування правового інституту юридичної відповідальності юридичних і фізичних осіб у сфері підприємництва треба враховувати, що економічні суспільні відносини є базовими, вони впливають на всі інші, чи то політичні, чи то релігійні, чи то моральні відносини тощо. Від економіки залежить стан законності та стан злочинності, а також правосвідомість, трудова дисципліна…На даний час 83,2 % населення України мають зарплату, нижчу за прожитковий мінімум. 2002 року ухвалено Закон «Про оплату праці», за яким до 50 % заробітку дозволено виплачувати натурою — продукцією підприємства. А це призведе до хвилі нових адміністративних та кримінальних правопорушень, пов’язаних із реалізацією цієї продукції.

За даними Департаменту боротьби з економічною злочинністю МВС України 2001 року було викрито 51,7 тис. злочинів цієї групи, з яких 17,7 тис. пов’язано з розкраданням, привласненням та розтратою майна; 18,1 тис. — з використанням у такому разі службового становища; 5,1 тис. злочинів —зі зловживаннями бюджетними коштами.

Сума матеріальних збитків від злочинів 2001 року становила 786 349 149 грн, з яких сума невиплаченого податку склала 28 131 608 грн [7].

Якщо до цього додати відомості з виступу міністра МВС України Ю. Смірнова від 22 листопада 2001 року про підсумки роботи міліції, згідно з якими в країні було реалізовано понад 5 млн справ про адміністративні правопорушення та порушено приблизно 430 тис. кримінальних справ, то проблема з правовою свідомістю громадян та дотриманням ними законів в Україні постає особливо гостро. Зусилля щодо застосування Інституту юридичної відповідальності необхідно спрямовувати у сферу профілактичної роботи, запобігати перетворенню дисциплінарних провинностей в адміністративні правопорушення, а останніх — у злочини.

3.2. Завдання до семінарського заняття

· Здійснення заборонених видів підприємницької діяльності та порушення порядку проведення підприємницької діяльності.

· Фіктивне підприємництво.

· Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці.

· Протидія законній підприємницькій діяльності.

· Приховування банкрутства та фіктивне банкрутство.

· Перспективи розвитку законодавства щодо відповідальності за правопорушення в галузі підприємницької діяльності.

3.3. Теми ів

1. Конституційний та інший правовий захист підприємницької діяльності в Україні.

2. Розголошення комерційної таємниці та особливості кваліфікації складу злочину, коли суб’єктом діяння є посадова особа державних органів.

3. Особливості кваліфікації протидії законній підприємницькій діяльності, коли суб’єктом діяння є пересічні громадяни та посадові особи.

3.4. Навчальні завдання: розв’язати задачі

Задача 1. Зубний технік Макарова й зубний лікар Бродська за місцем свого проживання здійснювали виготовлення зубних протезів із золота клієнтів. Макарова брала участь у виготовленні зубних протезів у чотирьох, а Бродська — у п’яти випадках. Плату за свої послуги вони брали у вільно конвертованій валюті і податки не сплачували.

Кваліфікуйте ситуацію.

Задача 2 . Сторожук у себе вдома обладнав майстерню з ремонту радіотелевізійної апаратури, в якій тривалий час надавав послуги клієнтам за цінами за домовленістю. Пізніше він почав широко практикувати записи пісень у виконанні популярних зарубіжних і вітчизняних співаків: чисті касети купував у магазинах, записував за допомогою наявної в нього апаратури пісні й продавав касети на речовому ринку.

Чи є дії Сторожука кримінально карними?

Задача 3. Мешканці села Козин, Київської області, Зайчук, Кропивна та Бойченко домовилися з мешканцем Києва Гнатюком, що останній буде продавати молочну продукцію, яку вони будуть постачати.

Під час спроби зайняти місце в торгівельному майданчику, до нього підійшло двоє чоловік і попередило, що Гнатюк може продавати тільки за ціною, нижчою, ніж у інших продавців на ринку, та ще й після щоденної сплати суми, у розмірі 50 грн, ветеринарному лікарю ринку. Один із цих чоловіків і був ветлікарем ринку.

Кваліфікуйте діяння зазначених осіб.

3.5. Завдання для перевірки знань

1. Який основний вид диспозицій у нормах, що визначають склад кримінального злочину у сфері господарської діяльності?

2. Проведіть розмежування протиправних діянь, націлених на створення перешкод для проведення законної підприємницької діяльності, коли суб’єктом є пересічний громадянин і коли це посадова особа.

3. Яка різниця між фіктивним підприємництвом і фіктивним банкрутством?

4. Для чого необхідні ліцензії під час започаткування підприємницької діяльності?

3.6. Список рекомендованої літератури

1. Андрушко П . Створення, діяльність, реорганізація і ліквідація суб’єктів підприємницької діяльності юридичних осіб // Юридичний вісник України. — 1997. — 18—24 вересня; 1997. — 25 вересня — 1 жовтня; 1997. — 2—8 жовтня; 1997. — 27 листопада — 3 грудня; 1997. — 18—24 грудня; 1997. — 25—31 грудня; 1998. — 7 січня.

2. Диденко В. П. Квалификация хищений государственного или общественного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением: Учебное пособие. — К., 1992.

3. Емельянов В. П. Защита права собственности уголовным законодательством. — X., 1996.

4. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р., у редакції від 2 травня 1997 р. ВВР — 1998. — № 10.

5. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року.

6. Кримінальний кодекс України: Розділ VII. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

7. Литвиненко В. Департамент аналізує, проголошує // Кримінальна хроніка. — 2002. — № 6 (35).

8. Марчук Є. П’ять років української трагедії. — К., 1999.

9. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності 1994 р. в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 125.

10. Положення про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності / Затв. Постановою Кабінету Міністрів України 17 травня 1994 р., з наступними змінами / Урядовий кур’єр. — 1995. — 7 лютого.

11. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. — ст. 192 із змінами, внесеними постановами від 27 серпня 1996 р. № 1009 та від 20 січня 1997 р. № 34 // ЗП. — 1996. — № 6.

12. Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення / Затв. Кабінетом Міністрів України 8 лютого 1995 р. // Урядовий кур’єр. — 1995. — 21 лютого.

13. Правила торгівлі на ринках / Затв. Наказом МЗЕЗ і торгівлі України 12 березня 1996 р. № 157 // Закон і бізнес. — 1996. —
30 квітня.

14. Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними: Закон України від 18 листопада 1997 р. // Голос України. — 1997. — 16 грудня.

15. Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення. Декрет Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 23. — Ст. 247.

16. Указ Президента України «Про марки акцизного збору на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 12 липня 1995 р. // Урядовий кур’єр. — 1995. — 18 липня.

17. Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 211. — Ст. 296.

18. Про права споживачів: Закон України від 12 травня 1991 р., з наступними змінами // Закони України. Т. 1. С. 392—410; Т. 6. С. 132.

19. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. № 3, з наступними змінами // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України..., С. 120—134; Юридичний вісник України. — 1998. — 15—21 січня.

ТЕМА 4

Види юридичної відповідальності за правопорушення,
що посягають на інтереси внутрішнього ринку України

Питання 1. Випуск або реалізація недоброякісної продукції. Обман покупців та замовників.

Питання 2. Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів.

Питання 3. Штучне підвищення і підтримання високих цін та змова про фіксування цін.

Питання 4. Юридична відповідальність за контрабанду.

4.1. Методичні поради

Вивчаючи дану програмну тему, доцільно опрацювати зазначені в переліку джерел і літератури законодавчі акти, що регулюють економічні відносини в суспільстві між виробниками та споживачами, вимоги держави щодо якості продукції та її стандартизації.

Треба враховувати, що вирішення політичного завдання щодо вступу України до Європейської співдружності залежить також від відповідності вироблених в Україні товарів та послуг до вимог світових стандартів.

Доцільно також поновити знання політичної економії щодо ролі конкуренції для розвитку економіки.

Окремим блоком виступають проблеми захисту внутрішнього ринку та вітчизняного виробника від митних правопорушень та контрабанди. Тому студентам треба буде уважно ознайомитися з новим Митним кодексом України, Дисциплінарним статутом Державної митної служби України, Митним тарифом.

Питання 1. Випуск або реалізація недоброякісної продукції. Обман покупців та замовників

Справедливість, порядність та довіра — ці якості все більше поширюються серед учасників ринкових відносин — як підприємців, так і пересічних громадян. Те, що для одних є методом або засобом отримання грошей, збільшення власного капіталу, покращення добробуту, для інших становить засіб або умови для існування. Виробництво існує не для самого виробництва. Основна ціль, головне призначення виготовлення будь-якої продукції — це задоволення потреб замовника, покупця, споживача, людини.

Відомий вислів: «Хто тобі повірить, якщо ти вже раз обманув» —все більше стає необхідною умовою нормального бізнесу. Існує безліч прикладів у міжнародному бізнесі, коли фірми, корпорації, інші юридичні особи ставали банкрутами, зникали з бізнесу тільки внаслідок допущеного ними та викритого відповідними органами або засобами масової інформації обману. Так, всесвітньо відома, з мільярдним капіталом, аудиторська фірма «Артур Андерсен» була змушена 2002 року заявити про припинення своєї діяльності та існування після того, як було встановлено її необ’єктивну, а тому протиправну позицію під час аудиторських перевірок декількох потужних американських корпорацій. Останні були викриті у зв’язку з ухиленням від сплати податків у відповідному розмірі.

Підприємцям для організації нормального бізнесу не потрібні партнери, аудиторські фірми, які несумлінно ставляться до партнерів, замовників, споживачів продукції.

Існує безліч прикладів про проблеми зміни в психології колишніх громадян СРСР, які виїхали на постійне місце проживання за кордон і намагалися продовжити правопорушницьку діяльність, що практикували раніше, в Ізраїлі, США та інших країнах. Однак такі дії там припиняли або звільняли правопорушників із роботи.

Кожний порядний бізнесмен оберігає в бізнесі своє прізвище. Засоби для цього можуть бути різними: від випуску продукції високої якості до викриття недобросовісних конкурентів та осіб, що незаконно використовують товарний знак, моделі, рекламу чи інші реквізити його фірми. Якість продукції завжди була візитною карткою порядного бізнесмена, а як економічна категорія — умова для успішного бізнесу.

Основу правопорушень, пов’язаних із випуском або реалізацією недоброякісної продукції та обманом покупців, замовників, становить корислива мета — незаконне отримання надприбутку. Цим суб’єкт правопорушення свідомо порушує чинне законодавство, що регулює ринкові відносини щодо випуску та реалізації певного виду товарів і послуг та контролю за виготовленням продукції належної якості. Додатковим об’єктом правопорушення є, здебільшого, здоров’я людини. Але випуск недоброякісної продукції може призвести і до інших негативних наслідків. Зокрема, неважко прогнозувати наслідки випуску бракованого озброєння; побудови нафто-газопроводу, високоповерхових будинків із відхиленням від технічних вимог тощо.

Випуск на ринок недоброякісного товару — це явище, притаманне не тільки сучасності. Відомо, як імператор Петро І карав купців за постачання для потреб флоту гнилої парусини, недоброякісних продуктів харчування. Кримінальна відповідальність за такі злочини передбачалась в «Уложении о наказаниях уголовных и исправительных от 1845 года».

В «Уставе благочиния» (підписаним Єкатериною II 1782 року) було визначено кримінальну відповідальність за «продажу испорченного припаса пропитания». Заслуговує на увагу підхід законодавця — у нормативному документі зазначалися навіть предмети, застосування яких у роботі може призвести до шкоди здоров’ю людини. Так, в «Уголовном Уложении» 1903 р. були статті, що визначали вид кримінального покарання за виготовлення, зберігання для продажу або продаж «съестных припасов или напитков, вредных для здоровья или испортившихся», «посуды выделанной из вредных материалов», «предметов домашнего обихода, окрашенных ядовитыми красками», «печеного хлеба с примесью пищенепригодных веществ».

1991 року, одним із найперших у суверенній Україні, було ухвалено Закон «Про захист прав споживачів» (12.05.91). Згідно з положенням Закону, можна визначити, що він захищає здоров’я населення; права споживачів на якість придбаної продукції, її відповідність стандарту та сертифікації; на захист умов договорів на виконання робіт, послуг; а також на охорону майнових прав споживачів — громадян, які купують, замовляють, використовують або мають намір замовити товар для задоволення власних побутових потреб.

Установлення суб’єкта та суб’єктивної сторони правопорушення має суттєве значення для визначення виду та конкретного заходу впливу на винного. Встановлення об’єктивної сторони дозволяє виявити всіх осіб, причетних до правопорушення.

Зазначене треба враховувати, виходячи з того, що держава створила систему відповідних органів, на яку поклала функцію контролю за якістю продукції та порядком у торговельній діяльності. Зокрема, Держкомстандарт та його структури на місцях наділені широкими повноваженнями щодо контролю за дотриманням вимог стандартизації, технології виробництва, а також запобігання випуску на ринок недоброякісної або некомплектної продукції.

Посадові особи структурних ланок Держкомстандарту мають право ставити питання про притягнення до адміністративної та цивільно-правової відповідальності осіб, винних у порушенні стандартів та метрологічних правил, виносити постанови про конфіскацію виготовленої недоброякісної продукції та накладати штраф на винного. Офіційні висновки посадових осіб системи Держкомстандарту щодо допущених порушень правил стандартизації, сертифікації, технології мають права доказів у кримінальній справі.

Дотримання вимог випуску доброякісної продукції та умов укладеної господарської угоди забезпечується низкою статей Цивільного кодексу України. Основний принцип цивільного права — юридична рівність сторін — означає правове забезпечення вартісної рівності сторін у товарно-грошових відносинах, їхній еквівалентно-платний характер. У товарно-грошових відносинах повинен відбуватися обмін рівних вартостей. Отримання неякісного товару, продукції, послуги за гроші — це аспект шахрайства, обману, що порушує принцип еквівалентності в діях сторін і є підставою для цивільно-правової чи кримінальної відповідальності.

Чинне законодавство встановлює, що суб’єктами правопорушення щодо випуску на товарний ринок недоброякісної продукції, товарів, послуг, робіт є посадові особи суб’єктів підприємницької діяльності, на яких покладено обов’язок здійснення контролю за дотриманням працівниками їхніх підприємств вимог технічних норм, технології, належного виконання робіт, продажу якісних товарів.

Суб’єктами цивільно-правової відповідальності можуть бути і юридичні особи — приватні або державні суб’єкти господарювання, які не дотримали вимог угод і поставили на ринок товару та праці недоброякісну продукцію.

Юридична відповідальність винних осіб може поєднувати адміністративну та цивільно-правову. Відшкодування заподіяних збитків та штраф накладаються і в межах кримінального закону. Захищаючи права громадян і юридичних осіб — учасників ринкових відносин, — Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року встановив кримінальну відповідальність за обман покупців та замовників (стаття 225 ККУ) та за випуск або реалізацію недоброякісної продукції (стаття 227 ККУ).

На жаль, новий кримінальний закон не передбачає захист здоров’я громадян. У ньому йде мова про випуск на товарний ринок продукції неналежної якості у великих розмірах (більше трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян). У свою чергу, статті Кримінального кодексу України 121 та 122, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини, пов’язані з умисним заподіянням тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, не можуть захищати здоров’я людини, бо в них не зазначені дії щодо виготовлення та реалізації недоброякісної продукції як причина цих злочинних дій . Це суттєвий недолік чинного кримінального законодавства. Він не сприяє формуванню нормальних ринкових відносин у державі.

Юридична відповідальність за порушення прав споживачів — громадян та юридичних осіб — унаслідок випуску на ринок недоброякісної продукції повинна бути ефективною, адекватною завданій шкоді. Якщо Україна прагне приєднатися до Європейського Союзу, треба пам’ятати, що там ще з 1987 року діє «Директива про відповідальність фірм за низькоякісну продукцію», дотримання якої забезпечується жорстким контролем із боку держав та громадськості. Для всіх розвинутих країн характерним є потужний, добре організований, забезпечений законодавчою базою рух споживачів за свої права. Діяльність таких громадських організацій спрямована проти реалізації на ринку низькопробної, неякісної, а то і шкідливої для здоров’я людини продукції. Її наявність на ринку за існування численних контролюючих державних органів свідчить про неефективність застосування видів юридичної відповідальності до працівників цих структур. Якби їх було притягнуто до відповідної кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності за наслідки конкретної діяльності, тоді б вони ретельніше ставилися до виконання своїх контрольних функцій.

На жаль, сучасний стан економіки занадто залежить від політики. Майже 10 років внутрішній ринок був завантажений «ніжками Буша» — курятиною зі США. Та хоч про якість цієї продукції було всім добре відомо, лише у 2002 році санепідемслужба України заборонила ввезення цього товару на підставі його невідповідності якісним показникам, перебільшення хімічних біологічних добавок, шкідливих для здоров’я людини.

Постає питання: якщо майже 10 років така шкідлива продукція постачалась на український ринок, то чи не повинен хтось понести відповідну правову відповідальність? Навіщо було чекати, поки США встановить високі податки на імпорт металопрокату з України?

Питання 2. Незаконне виготовлення та збут підакцизних товарів

Ситуацію, яка склалася в Україні після 1991 року у сфері виробництва та реалізації алкогольних напоїв, тютюнових виробів, можна охарактеризувати, м’яко кажучи, складною та мало контрольованою з боку держави. Далеко не всім відомо, що майже 30 % державного бюджету СРСР становили надходження від продажу алкогольних напоїв та тютюну. Після отримання незалежності уряд України з тих чи інших причин не забезпечив контроль над цією сферою виробництва, не перевів поступово цю галузь із-під адміністративного управління до ринкового. Унаслідок цього в державі почався хаос та кримінальний безлад у сфері виробництва та реалізації підакцизних товарів. Не зрозуміло, з яких причин держава втратила, не забезпечила контроль над цією продукцією, що швидко реалізовується і оборот якої складає 10—12 млрд грн на рік. Державна монополія існувала більше 500 років. Замість встановлення чіткого адміністративного нагляду, контрольні функції було передано більш ніж двадцяти організаціям, що забезпечило відсутність відповідальності винних осіб. У перші роки (1991—1992) у країні переважала низькопробна продукція з-за кордону та так звана гаражна горілка. Контрабанда алкогольними напоями у вигляді бартерних поставок сягала нечуваних розмірів. Закладалися підвалини корупції та втягування в злочинну діяльність представників контролюючих органів, митників. Як підкреслив Президент України Л. Кучма, ринок виробництва та реалізації алкогольної продукції залишається найбільш криміногенним (виступ від 19.02.98).

Для юристів заслуговує на увагу практика нормативного розмивання принципів законодавства, яку запроваджували різні склади урядів України в цей час. Замість забезпечення неухильного дотримання чинного законодавства, ухвалювалося безліч законів та підзаконних актів, нібито націлених на забезпечення порядку в цій галузі господарювання. Тільки уряд П. Лазаренка за 1996 рік прийняв близько 300 документів щодо регулювання виробництва та реалізації алкогольних і тютюнових виробів. Такий підхід остаточно зруйнував систему контролю, реального впливу права на економічні відносини в цій галузі. Одним із на-
слідків цієї анархії і беззаконня стали масові отруєння людей.

Тільки 2000 року Міністерство охорони здоров’я зафіксувало 13 тис. отруєнь, з яких приблизно 3 тис. закінчилися смертю осіб, що вживали неякісні, приватного виготовлення, алкогольні напої. Якщо враховувати, що і до цього часу понад 30 % загалу алкогольних та тютюнових виробів перебуває в тіньовому секторі, куди держава, не зрозуміло з яких причин, доступу для контролю не має, можна зробити висновки про низький рівень ефективності цього контролю.

Проте в новий Кримінальний кодекс України було введено статтю 204 «Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів». Заслуговує на увагу той факт, що тільки ця стаття передбачає відповідальність за спричинення або загрозу спричинення шкоди здоров’ю та життю людей (отруєння, інші важкі наслідки).

Відсутність таких санкцій щодо виготовлення інших видів харчової продукції низької якості або шкідливої для здоров’я нічим не обґрунтовано. Практика свідчить про постачання на ринок європейських держав м’ясної продукції, виробленої з худоби, що померла або хворіла на сказ, ящур, хворих курей тощо. Відомі факти виявлення на ринках рибної продукції з недопустимою нормою радіоактивних та інших отруйних речовин (країни Прибалтики, Румунії). Усе це свідчить про недосконалість вирішення питання щодо юридичної відповідальності підприємців за випуск на ринок продукції, шкідливої для здоров’я населення.

Підкреслимо, що в Російській Федерації таку відповідальність передбачено Кримінальним кодексом.

Загальні засади щодо контролю за виготовленням та реалізацією алкогольних та тютюнових виробів визначено в Законі України від 15 вересня 1995 року «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби». Додатково кримінальну відповідальність може бути встановлено за незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок (стаття 216 ККУ).

Такі злочинні діяння пов’язані також із посяганнями на авторське право, незаконним використанням товарного знаку тощо.

Покарання передбачає конфіскацію сировини, продукції та обладнання, на якому вона вироблялася.

Зрозуміло, що коли неякісна продукція виготовляється з відома власника чи адміністрації підприємства, то питання про дисциплінарну відповідальність не постає.

Питання 3. Штучне підвищення і підтримання високих цін та зговір про фіксування цін

Одним із важливих недоліків командної економіки було порушення основного закону про собівартість продукції та ціноутворення. Держава регулювала ціни без урахування собівартості продукції (товару, робіт, послуг). Ринкові відносини, що впливають на майнові інтереси власників, вимагають наявності правового забезпечення умов вільної конкуренції. Суперництво суб’єктів підприємницької діяльності є необхідною умовою розвитку ринку товарів та послуг, а також економіки держави. Відповідно до конституційного обов’язку держава повинна законодавчо визначити заходи боротьби з монополістичною діяльністю та недобросовісною конкуренцією суб’єктів господарювання. Об’єктом цих правопорушень є суспільні відносини, які виникають у результаті реалізації принципу суперництва суб’єктів господарювання в межах чинного законодавства. Факультативним, або додатковим, об’єктом правопорушення можуть бути життя, здоров’я людини, її права власності.

Правовою основою регулювання вільної конкуренції в Україні є Закон від 18 лютого 1992 року «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», Закон від 26 листопада 1993 року «Про антимонопольний комітет України», а також у цілому чинне законодавство, що регулює підприємництво в Україні та захищає від злочинних посягань. Зокрема, Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року поповнився статтею 228 «Змова про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін чи фіксування».

Як відомо, визначальною ознакою підприємця-монополіста є його відповідне становище, яке надає йому можливість встановлювати монопольну ціну на товар, і тим самим впливати на інтереси інших підприємців та споживачів. Критерієм визначення підприємця монополістом є досягнення частки його товару на певному ринку 35 % розміру. Встановлюючи високі або низькі ціни, монополісти впливають на розвиток економіки. Відомо, що політика демпінгових цін на імпортовану курятину призвела майже до знищення птаховиробничої промисловості в Україні. Після декількох років демпінгу, коли імпортований товар посів монопольне становище, його ціна збільшилась у 3—5 разів.

Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які покликані забезпечити процес демонополізації економіки і розвитку конкуренції, у тому числі: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади. Законодавством також закріплено право робочих колективів та покупців, споживачів продукції контролювати процеси монополізації економіки.

Разом з тим, як можна зробити висновок із наведеного переліку, притягти кого-небудь із зазначених осіб до юридичної відповідальності за незадовільний стан попередження та боротьби з монополізацією економіки майже неможливо. Постає проблема визначення межі між недбалим виконанням службових контрольних функцій та створенням сприятливих для монополістів умов.

Прикладом може бути ситуація з бензином та іншим паливним матеріалом, що склалася на внутрішньому ринку України влітку 2001 року. Ціни на всі марки бензину та дизельне пальне в одну мить зросли майже удвічі. А погрози та обіцяння Кабінету Міністрів України навести порядок, застосувати санкції до монополістів — нафто-паливних компаній та корпорацій — так і залишаються нереалізованими.

Втрата державного монопольного становища на паливно-енергетичному ринку призвела до підвищення ціни в десятки тисяч разів після 1990 року (враховуючи співвідношення 16 копійок СРСР та 3 гривень України).

Монополії створили і керують ними особи, що входять до складу президентської адміністрації, уряду, Верховної Ради та місцевих владних структур. Прокуратура, що покликана контролювати дотримання закону, займає пасивну позицію. Майже 5 років відбувається демонстрування Генеральною прокуратурою України її боротьби з колишнім віце-прем’єром України Ю. Тимошенко, яка, зловживаючи службовим становищем, створила для своєї компанії монополістичні умови реалізації паливно-енергетичних продуктів, і отримала прибуток у розмірі декількох мільярдів гривень. У вересні 2002 року Верховна Рада знову повернула постанову Генеральної прокуратури України про притягнення Ю. Тимошенко до кримінальної відповідальності як необґрунтовану.

Цивільно-правова відповідальність повинна наступати за укладання, точніше за примушення укладання неправомірних та невигідних угод. До них можуть належати угоди щодо перерозподілу ринку за територіальним принципом, асортименту товарів, обсяг їхньої реалізації чи усунення з ринку певної категорії покупців та продавців.

Окрему групу правопорушень становлять дії, пов’язані з недобросовісною конкуренцію. До переліку таких дій належать: використання торговельних знаків, товару іншої фірми, копіювання зовнішнього вигляду виробів тощо.

Споживачі товарів—громадяни України — з такими прикладами зустрічаються щоденно, враховуючи, що підроблена підпільними цехами, китайцями, в’єтнамцями продукція з позначками відомих європейських та американських фірм, заполонила наші речові та харчові ринки.

Проблема незаконного використання та реалізації на внутрішньому ринку України піратської відео- та аудіо продукції стала причиною політичних та економічних ускладнень між Україною, США та Європейським союзом у 2001—2002 рр.

Але поряд із такими масштабними діями щодо захоплення ринку, створення монополій, корпорацій та забезпечення їхньої домінуючої позиції серед виробників та реалізаторів товару, практика виділяє протиправну діяльність окремих осіб, пов’язану з застосуванням насильства, заподіянням шкоди здоров’ю та загрозою життю людини чи можливості існування підприємства як юридичної особи.

Законодавець визнав за можливе виділити такі діяння в окремий склад злочину (ч. 2 статті 228 ККУ), а не кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених у розділах 2, 6 та 7 Кримінального кодексу України.

Важливим аспектом є відсутність вказівки на розмір заподіяної шкоди. Тому за конструкцією склад злочину, передбаченого статтею 228 ККУ, є формальним і кваліфікується як закінчений з моменту скоєння винним дій, що утворюють об’єктивну сторону злочину.

Причетність до даних правопорушень посадових осіб передбачено статтею 228 ККУ та кваліфікується як службові злочини. Про факти притягнення таких осіб за окресленим складом злочину в Україні поки що невідомо.

Питання 4. Юридична відповідальність за контрабанду

Кримінальний кодекс України (стаття 201) визначає контрабанду, як переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, вчинене у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних та культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних або вибухових речовин, зброї та боєприпасів, а так само контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України.

Вказівка в додатку до статті 201 ККУ розміру незаконного переміщення товару — вартість у тисячу й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян — одночасно встановлює межу між контрабандою, як злочином та як адміністративним правопорушенням, відповідальність за яке передбачається Митним кодексом.

Контрабанда, як вид правопорушень, була відома ще в давні часи. Зокрема, про неї згадувалось у давньогрецьких і римських правових і літературних джерелах. Слово «контрабандос» вживалось на позначення товарів і предметів, заборонених для ввезення. У цілому це діяльність, що націлена проти (contra-) урядових указів, рішень, постанов (bando), які регулюють порядок імпорту та експорту товарів та транспортних засобів.

Разом з тим, хоч історія контрабандної діяльності налічує епохи, хоч розмір контрабандної діяльності в сучасній Україні досить вражаючий: щороку порушується більше півтисячі кримінальних справ та тисячі адміністративних справ про порушення митних правил на загальну суму, що становить 1—1,5 млрд грн — не можна вважати визначення в законі складу злочину вдалим.

Історія боротьби митних органів України з контрабандою за часів суверенної держави має унікальні випадки. Так, 1997 року працівниками Севастопольської митниці було виявлено 624 кілограми чистого (99 %) кокаїну; працівниками Ужгородської митниці затримано контейнер з 6,1 тонною гашишу (вартістю 70 млн доларів); працівниками Ільїчевської митниці 2002 року затримано партію гашишу у 2,5 тонни, виявлено канал поставки в Україну викрадених за кордоном автомобілів високої вартості. Тільки за 1996—1997 рр. затримано близько 290 наркокур’єрів. Державі щорічно повертається культурних та історичних цінностей на значну суму. Великі розміри контрабандного вивезення золота, срібла, платини, іноземної валюти [2].

Скоєння контрабанди далеко не завжди відбувається без участі, злочинної домовленості зі співробітниками митних структур. Так, начальник Волинської митниці О. Чернишов відомий як єдиний у світі митний генерал, що відбував 1998 року покарання у в’язниці Німеччини за скоєння контрабанди з конфіскацією його зарубіжних банківських рахунків.

На сьогодні відомі різноманітні способи здійснення контрабанди, у тому числі й ті, що не потребують переміщення товару через митний кордон.

На відміну від вітчизняного, кримінальний закон Російської Федерації передбачає відповідальність за обманне використання документів чи засобів митної ідентифікації, за дії, пов’язані з недекларуванням або недостовірним декларуванням предметів зовнішньоекономічної діяльності, перевезенням предметів у спеціально сконструйованих сховищах (тайниках).

Недосконалість чинного кримінального та митного законодавства, його надмірна нестабільність (щороку вводиться в дію та скасовується близько 2 тис. підзаконних актів. Їх перелік, що здійснюється у формі друкованого збірника «Таможенное дело Украины», авторами видання якого є два перших заступника Голови Держмитслужби О. Єгоров та О. Шейко, вже нараховує
14 томів, обсягом до 800 сторінок) створили сприятливі умови для розквіту службової, організованої злочинності в галузі митної справи. У вересні 2002 року було порушено кримінальну справу відносно всіх співробітників митного поста Бачівськ з обвинуваченням у зловживанні службовим становищем та сприяння контрабандній діяльності.

За статистикою, кожного року з Митної служби звільняється 15—20 % особового складу. Застосування цього занадто м’якого виду юридичної відповідальності до працівників митної служби може викликати сумнів щодо урахування стану контрабандної діяльності.

За порушеною 2002 року кримінальною справою з факту недотримання правил митного оформлення привезених на продаж автомобілів злочинним угрупованням співробітників Рівненської митниці та підрозділу УВС Рівненської області було виявлено факт незаконної реалізації 282 автомобілів. Поряд із завданням моральної шкоди авторитету ДМСУ, державі було заподіяно матеріальну шкоду в розмірі приблизно 1 млн грн.

Зауважимо, що більшовикам вистачило і року для розуміння того, що якщо не припинити масове вивезення за кордон викрадених історичних та культурних цінностей, держава може опинитися ні з чим, без історії. Декрет Раднаркому від
19 вересня 1918 року «Про заборону вивезення і продажу за кордон предметів особливого художнього і історичного значення» було ухвалено через 11 місяців після проголошення Радянської влади.

Україна майже 9 років регулювала митні питання щодо вивезення культурної спадщини старим законом СРСР ще від 23 березня 1987 року. Тільки 21 вересня 1999 року було затверджено Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Реєстрація пам’ятників мистецтва, історичних цінностей, що перебували в приватній та державній власності (музеях, приватних колекціях) розпочалася ще в жовтні 1918 року, тобто в розпалі громадянської війни. А в Україні до цього часу перед урядом чи в парламенті навіть не поставлено питання щодо перепису та випуску реєстру історичних і національних пам’яток культури. Таке правове становище створює занадто сприятливі умови для безкарного вивезення предметів національної культури, історичної спадщини за кордон.

Виявити злочинців чи правопорушників за відсутності такого реєстру неможливо або дуже тяжко правильно кваліфікувати їхні діяння — чи як контрабандні, чи як адміністративне правопорушення. Дозвіл на вивезення культурних цінностей оформлюють працівники відділів Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури й мистецтв України. Такі підрозділи створено зараз майже в кожному обласному центрі. До 1997 року вони були лише в Києві, Харкові, Львові та Одесі. Це забезпечувало їхній професійний рівень.

Підкреслимо, що в галузі митної справи кримінальна відповідальність настає тільки за контрабанду. За всі інші порушення митних правил до юридичних або фізичних осіб застосовується адміністративна відповідальність. Заходами адміністративного впливу можуть бути:

· штраф;

· адміністративний арешт;

содержание .. 243 244 245 ..

Учебная книга: Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін)

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

ББК 67.408

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни

Зміст

Вступ ............................................. 3

ТЕМА 2

Правопорушення проти власності

ЮРИДИЧНА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ
У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Навчально-методичний посібник
для самостійного вивчення дисципліни