Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивнихсил - реферат

1. Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивнихсил.

1.1. Сутність інтернаціоналізації господарських відносин.

Сукупність національних економік в їх взаємозв’язку становить світове господарство.

Основою виникнення й розвитку світового господарства є поглиблення міжнародного територіального поділу праці . Цей процес полягає у дедалі більш виразній спеціалізації економік окремих країн. Тривалий час міжнародний поділ праці виражався у поширенні міжнародної торгівлі. На певній стадії розвитку проявом цього стають міжнародні потоки капіталу й робочої сили, а також виробнича кооперація між підприємствами різних країн, яка особливо активізувалася з другої половини 20 століття під впливом науково-технічного прогресу. Виробнича кооперація здійснюється не лише у формі обміну деталями, вузлами і технологією між фірмаи, але й у створенні спільних підприємств. Усе це є стимулом для розвитку міжнародної економічної інтеграції, в процесі якої взаємодії національних економік настільки посилюються і ускладнюються, що вони стають невід’ємним органічним доповненням, додатком одна до одної.

Система господарських зв’язків національних економік являє собою міжнародні економічні відносини. Це зв’язки торговельні,виробничі, валютно-фінансові, кредитні, науково-технічні. Закономірності розвитку міжнародних економічних відносин вивчає наука "Міжнародна економіка". Зміцнення економічних зв'язків між країнами, посилення їх розмаїтості, поширення їх на нові сфери діяльності й регіони земної кулі призводить до інтернаціоналізації світового господарства.

Інтернаціоналізація як процес має такі основні прояви:

> інтернаціоналізація виробництва;

> інтернаціоналізація капіталу;

> утворення транснаціональних корпорацій.
Інтернаціоналізація виробництва — це економічна форма розвитку

міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва. У цьому випадку поняття "виробництво" (і відповідно "інтернаціональне виробництво") вживається у вузькому значенні слова, тобто охоплює не всі сфери суспільного відтворення (безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання), а лише визначальну з-поміж них — безпосереднє виробництво. Міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні.

Інтернаціоналізація виробництва нерозривно пов'язана з переходом міжнародного поділу праці від часткового до одиничного. Загальний поділ праці ґрунтується на спеціалізації сфер суспільного виробництва, частковий - на предметній спеціалізації окремих галузей, а одиничний — на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць.

Після 30-х рр. 20 ст. в умовах подальшого розвитку загального і часткового поділу праці (другий етап суспільного поділу праці почався з часу розпаду феодального та зародження капіталістичного способів виробництва і тривав, був переважаючою формою до 30-х рр. 20 ст.) домінуючою формою суспільного поділу праці стала подетальна і поопераційна спеціалізація

поодиничного поділу праці. Розвиток цієї форми відбувається як у межах національних країн, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація

одиничного поділу праці) через ринкові та позаринкові зв'язки між

підприємствами, що виробляють взаємообумовлену продукцію. За національні межі одиничний поділ праці вийшов із розвитком транснаціональних корпорацій. Тому ці корпорації стали одним із найважливіших суб'єктів міжнародних економічних відносин.

При одиничному поділі праці всі господарські одиниці, розташовані в різних країнах повинні працювати за одним технологічним планом, дотримуватися єдиного ритму виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Якщо за умов часткового поділу праці взаємозв'язок відокремлених одна від одної сфер виробництва при їх злитті в сукупний суспільний виробничий організм і за наявності соціально-економічної відокремленості супроводжувався купівлею-продажем товарів, мала місце лише опосередкована форма зв'язку, то за одиничного поділу праці все більшого значення набуває пряма безпосередня взаємодія між його ланками.

Отже, інтернаціоналізація виробництва полягає у встановленні стійких виробничих зв'язків між фірмами різних країн. Ці зв'язки ґрунтуються на поглибленні спеціалізації й кооперування. Сьогодні практично кожній країні немає сенсу виробляти абсолютно всі товари та послуги, що споживаються нею; вона спеціалізується на таких, які виробляються з витратами, нижчими за середньосвітові, а решту одержує на світових ринках. Це зекономлює кошти, робочу силу, час і ресурси. Багато є галузей народного господарства, де ефективним є тільки масове виробництво товару; велика його кількість не може бути поглинута внутрішнім ринком, і тому виробництво заздалегідь орієнтується в значній мірі на ринки інших країн. Це ще більше підсилює спеціалізацію, яка, у свою чергу, стимулює виробниче кооперування. Міжнародні кооперативні зв'язки охопили велику кількість підприємств. Особливого розмаху вони досягли в машинобудуванні. Так, у виробництві автомобіля німецької чи французької фірми беруть участь машинобудівні підприємства майже всіх країн ЄС, а також американські та японські фірми.

Міжнародне виробниче кооперування має широке поширення також в

електронному машинобудуванні, аерокосмічній техніці.

Інтернаціоналізація виробництва призводить до взаємозалежності національних економік як на рівні окремих підприємств, так і на галузевих рівнях. Залежність буває прямою, коли підприємства двох або декількох країн вступають в безпосередні виробничі контакти, і опосередкованою. Прикладом останнього типу залежності може стати випадок, коли металургійний завод однієї країни за кооперацією з машинобудівним підприємством іншої країни постачає йому певні профілі прокату; машинобудівельне підприємство, у свою чергу, окремі деталі, вузли постачає для збірки агрегату на завод третьої країни. "Ланцюг" кооперування може бути досить довгим. Таким чином, в опосередковані виробничі зв'язки втягується численна кількість підприємств світу.

Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплітання і об'єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об'єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв'язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об'єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації

господарських зв'язків між країнами.

Інтернаціоналізація капіталу має прояв у посиленні міжнародного руху капіталу, в переливі капіталу за національні межі країни, у зміцненні контактів між великими банками різних країн, в контролі за рухом капіталу з боку транснаціональних банків, у формуванні великих ринків і центрів операцій з валютою. Транснаціональні (або багатонаціональні) банки контролюють сотні мільярдів доларів. Найбільшими ТНБ є банки СІЛА, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії. До середини 70-х років XX ст. пануючі позиції на світовому кредитному ринку посідали американські банки. Серед перших 20 банків американських було 11, тоді як японських - тільки один. У верхній частині списку стояли такі американські банки, як "Сітікорп", "Чейз Манхеттен корпорейшн", "Бенкамерика корпорейшн" та інші. Проте у 80-х роках ситуація різко змінилася. Перенакопичення капіталу в Японії сприяло швидкій активізації японських банків, зростанню їх іноземних активів. В середині 90-х років серед перших 25 банків японських вже було 16, французьких -З, німецьких - 2, британських - 2 і по одному від СІЛА і Швейцарії. Ось як розмістилася перша десятка ТНБ (за активами) (див. Табл.1.1).

Як вже зазначалося в попередньому підрозділі, капітал має форми підприємницького й позичкового. Обидві форми значно прискорили темпи міжнародного руху з другої половини XX століття. В контексті економічної інтернаціоналізації особливе значення має рух прямих іноземних інвестицій, які безпосередньо впливають на інтернаціоналізацію виробництва. В 90-х роках щорічний приріст прямих інвестицій становив 20% [15, с.45].

Позиції 10 найбільших банків світу

Табл. 1.1. позиції банків світу

Виключно велику роль в інтернаціоналізації капіталу відіграють міжнародні фінанси і банківські організації, в першу чергу, Міжнародний

валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк реконструкції та

розвитку (ЄБРР), інші великі регіональні банки розвитку. Вони не тільки здійснюють регулювання міжнародних потоків капіталу, а й втягують в міжнародний капіталообмін нові країни, становлять їх у сувору залежність від інтернаціоналізації, об'єктивних вимог світового ринку капіталу; при цьому країна вже частково втрачає суверенітет над певними сферами економічної діяльності, натомість в міжнародних відносинах утворюються наднаціональні структури, які вже являють собою елемент глобалізації.

Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т.д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та Інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.

Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого

машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи:

І. етап — кінець 18 — кін енець 19 ст. Інтеграція виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації, передусім зовнішній торгівлі;

II. етап — кінець 19 — середина 20 ст. Інтернаціоналізація

виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана із розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства;

III. етап — сучасний етап, розпочався з середини 20 ст.

Інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Вирізняють два рівні інтернаціоналізації:

> на мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес
залучення фірми до міжнародних операцій , якому
притаманний переважно стадійний характер;

> на макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні
світогосподарських зв'язків за рахунок підвищення
міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах.

Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Інтернаціоналізація господарського життя породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності праці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональній виробничій єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.

Новий сучасний етап інтернаціоналізації породжений науково-технічною революцією. Розвиток останньої та її наслідки мають за рядом ознак всесвітній характер і передбачають міжнародні зусилля, тому що:

> сучасне оновлення науки, техніки і технології настільки

масштабне, всебічне і глибоке, що здійснити його вже неможливо силами лише однієї, навіть великої держави;

> стає необхідним і економічно виправданим розгортати
виробництво з розрахунку на ряд країн, а нерідко на
потенційних споживачів у всьому світі;

> стало можливим швидке поширення досягнень НТР в усіх
регіонах земної кулі, підвищилась рухливість капіталу та
робочої сили. Створена в одній країні найновіша техніка і
технологія швидко поширюються в усьому світі.

1.2. Транснаціоналізація у світовому господарстві.

Особливу роль в інтернаціоналізації господарства відіграють ТНК. їх виникнення обумовлено тим, що наприкінці 19 століття концентрація і централізація капіталу вийшла за національні межі. З одного боку з'явилися такі монополії-гіганти, які намагалися реалізувати свої можливості по присвоєнню монопольного прибутку не тільки на національному, але й на світовому ринку за допомогою розподілу між собою сфер впливу на ньому. З іншого боку, гостра конкуренція на світовій арені викликала створення міжнародних монополістичних союзів.

Інтернаціоналізація виробництва й капіталу створює умови транснаціоналізації міжнародних економічних відносин. Сплетіння виробництва й капіталу у великих масштабах веде до виникнення потужних корпорацій, головна компанія яких належить капіталу однієї країни, а філії розкидані по багатьох країнах світу. Такі корпорації одержали назву транснаціональні (ТНК). ТНК долають митні бар'єри, створюючи свої філіали і дочірні підприємства в різних країнах. Наприклад, дочірні підприємства і філіали американської ТНК "Ексон" розміщені приблизно у 100 країнах; філіали корпорації МБМ ведуть свої операції у 124 державах. За рахунок проникнення у різні країни ТНК отримують можливість використовувати сприятливі для них відмінності у ресурсній базі цих країн, нерівномірність зміни кон'юктури в різних регіонах, а також здобувати вигоду з існуючих відмінностей у господарському законодавстві і у податкових системах окремих держав.

У 70 — 80-ті роки процес концентрації господарської діяльності у руках найбільших ТНК продовжувався. Доля 382 ТНК збільшилася у зарубіжних операціях: за сумою активів — з 31 до 33%; за об'ємом продажу — з ЗО до 46%; за доходами після сплати податків — з 49 до 53%. До ТНК відносяться не всі компанії, які займаються міжнародною діяльністю, а лише найкрупніші з них. Масштабність критерію віднесення фірм до категорії ТНК з часом зростає: якщо на початку 70-х років до ТНК відносилися корпорації з річним об'ємом продажу в 1 млрд.дол., то у 80-ті роки планка піднялася до 2 млрд.дол.

Між ТНК йде конкурентна боротьба, внаслідок якої співвідношення сил між ними постійно змінюється. Наприклад, за 1967 — 1986 рр. у числі 50 найбільших ТНК світу кількість американських і англійських зменшилася відповідно з 39 до 21 і з5 до4, а німецьких, японських і французьких збільшилася відповідно на 5, 6 і 4. ТНК займають визначні позиції у світовому господарстві. У 80-ті роки на їх долю припадало приблизно 1/3 світового промислового виробництва, 80% світової торгівлі. У цей період 500 найбільших ТНК здійснювали приблизно 80% зарубіжних капіталовкладень, їх економічна діяльність іноді перевищує національні економіки деяких розвинутих країн. Так, у 1980р. об'єм продажу вже згадуваної американської ТНК "Ексон" складав 110 млрд.дол. і перевищив ВНП таких країн, як Австрія і Швейцарія. Саме транснаціональні корпорації відіграють головну роль у процесі поглиблення інтернаціоналізації господарського життя, що має величезне позитивне значення. ТНК факти створюють через свої дочірні фірми і філіали за кордоном так звану другу економіку країни свого базування. У найбільш розвинутих країнах ці "другі економіки" досягли колосальних масштабів.

Тобто 80-90 роки XXст. характеризуються значним посиленням процесу транс націоналізації світової економіки. ТНК стали головним суб’єктом економічної діяльності у світовому економічному просторі, що модернізується. Багато дослідників пишуть про ”настання ери транснаціональної економіки”, чи нової цивілізації зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже і розгортання процесу інтернаціоналізації.

Транснаціоналізація являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій ТНК. Деякі вчені вважають, що транс націоналізація – якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створення транснаціонального капіталу.

В науковій літературі нині утверджується висновок, що до сучасних ТНК навряд чи можливо застосувати категорію конкретної національної належності. В рамках стратегії глобалізації країна початкового базування дедалі частіше розглядається ними лише як один з районів з певними перевагами розміщення. ТНК беруть участь у міжнародному поділі праці на двох рівнях – внутрішньо фірмовому та між фірмовому. Внутрішньокорпораційний поділ праці, який визначає характер і способи взаємодії окремих структурних ланок у процесі міжнародного усуспільнення виробництва, складається під впливом стратегії ТНК. На між фірмовому рівні такий поділ праці починає дедалі більше складатися не між країнами, а між діючими в них ТНК.

Глобальна конкуренція між фірмами змушує їх розглядати світ як цілісний ринок. Незважаючи на олігополістичний характер структури багатьох сегментів цього ринку, тут відбувається постійна зміна співвідношення сил між агентами економічної діяльності внаслідок змін у перевагах власності, а також еволюції переваг інтернаціоналізації й розміщення. В цій боротьбі за контроль над ринковим перетворенням національних фірм у транснаціональні або підвищення ступеня між народності останніх часто стає однією з найважливіших умов зростання фірм. ТНК – найдинамічніший структурний елемент світової економіки, набагато перевищують національні або регіональні форми господарських утворень.

Організаційна і управлінська здатність ТНК інтегрувати фактори й умови виробництва у всесвітньому масштабі і реалізувати переваги власності, інтернаціоналізації та розміщення, роблять їх високоефективним агентом економічної діяльності. Стратегія максимізації загальнокорпораційного прибутку є основою оптимізації ТНК форм і напрямів їх господарської діяльності, внутрішньофірмових і міжфірмових зв’язків.

Діяльність ТНК суттєвою мірою визначає на лише конкурентоспроможність окремих галузей або країн, але й загальні обриси сучасної і майбутньої економіки.

Інтернаціоналізація веде до посилення взаємозв’язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації економічного розвитку.

За даними на 2001 рік частка ТНК у світовому промисловому виробництві становить 50%, близько 70% його вільних валютних коштів[16, с.325]. Саме діяльність ТНК посилює переплив капіталу, особливо в його підприємницькій формі, від одних країн до інших. Хоча переважна більшість прямих зарубіжних інвестицій припадає на розвинуті країни, проте в багатьох країнах, що розвиваються, позиції ТНК настільки сильні, що вони часто контролюють економіку й політику цих країн.

Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:

1). стрімке зростання масштабів операцій ТНК. Загальні активи їх зарубіжних філій досягли наприкінці 1990-х рр.13 трлн.дол., а загальна вартість, що створена ними — 2 трлн.дол. Приблизно 70% світових платежів за технологією є результатом внутрішньофірмових трансакцій ТНК;

2). розширення географії діяльності ТНК. Більшість з них (90%) базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки до процесу транснаціоналізації все більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. У промислове розвинутих країнах розміщено близько 46% усіх філій ТНК, у країнах, що розвиваються, — 42%;

3). підвищення ступеня "міжнародності" операцій ТНК більшості країн, який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпораційних показниках. На початку 1990-х рр. у найбільших ТНК США, ФРН, Японії було зосереджено 1/3 — ¹ А активів;

4). збільшення трансграничного злиття і поглинання. Наприкінці 1990-х рр. ці процеси досягли 3/5 світового припливу іноземних інвестицій і поширилися у банківській сфері, страхуванні, хімічній та фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та автомобілебудуванні;

5). розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.

Табл.2.1. позиції 10 найбільших ТНК світу[16, с.325].

Говорячи про позитивне значення ТНК в економічній інтеграції і в розвитку національних економік деяких відсталих країн, не слід забувати, що є не зовсім добродійними організаціями і часто демонструють хижацьку поведінку в експлуатації ресурсів слаборозвинутих держав. Більш того, вони диктують імперську і агресивну політику "сімки" (США, Канада, Японія, Германія, Франція, Великобританія, Італія), країн НАТО, наприклад, по відношенню до Югославії та Іраку.

Найбільшими у світі ТНК, найпотужнішими за обсягом продаж є американські. Так, в першій десятці найбільших ТНК нараховується 8 американських компаній.

До першої двадцятки ТНК входять також такі відомі компанії, як Тойота, Мацусіта Електрік, Хітачі (Японія), Даймлер-Бенц, Фольксваген (Німеччина), ІРІ (Італія), Юнілівер (В.Британія — Нідерланди).

Транснаціональні корпорації (або їх різновид — багатонаціональні корпорації — БНК) виступають сьогодні як своєрідні утворення без чітко вираженої національної ознаки, оскільки їх діяльність "занурюється" в національні економіки багатьох країн. Це ще в більшій мірі інтернаціоналізує світову економіку і сприяє переходу міжнародних економічних відносин до стадії глобалізації.

2. Міжнародна економічна інтеграція як вищий рівень інтеграції.

2.1 Міжнародна економічна інтеграція та її форми.

Розглядаючи зовнішньоторговельну політику, слід відзначити, що кожна держава будує торговельно-економічні відносини з різними партнерами по-різному, надаючи певні пільги одним та обмежуючи співробітництво з іншими.

Така диференційована політика досить часто зумовлюється тим, що країна входить до складу того чи іншого інтеграційного об'єднання. Таке об'єднання являє собою економічну коаліцію регіонального типу, взаємні відносини між членами якого будуються на особливих принципах, що можуть значною мірою відрізнятися від засад співробітництва з третіми країнами.

Міжнародна економічна інтеграція - це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетенні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики.

Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений такими факторами:

> Економічним розвитком країн, груп і регіонів світу в умовах
нерівномірності розподілу ресурсів;

> Закономірностями НТП;

> Тенденціями демографічної ситуації;

> Наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем;

> Швидким розвитком транспортно-комунікаційних мереж;

> Ринковою "уніфікацією» економічного розвитку.
Інтеграція включає в себе цілісну систему форм.
Валютно-фінансова інтеграція включає в себе зняття обмежень на

переміщення капіталів всередині групи, єдину політику валютного курсу по відношенню до валют третіх держав, систему фіксованих взаємних валютних курсів, а як наслідок — єдина грошова система з єдиним центральним

банком і єдиними орієнтирами грошово-кредитної політики.

Єдиний економічний простір означає усунення нетарифних обмежень у взаємній торгівлі товарами та послугами, повну свободу перелива фінансових ресурсів (фактора виробництва "капітал") і максимальну свободу міграції робочої сили (фактора "праця"). Вища форма інтеграції припускає єдину фінансову та іншу макроекономічну, а також соціальну політику, вона вимагає передової форми політичної інтеграції.

На даний час в світі нараховується близько 30 інтеграційних

груп[2,с.449]. Далеко не всі вони пройшли повну ієрархію форм інтеграції, не всі з них ставлять перед собою таку ціль. Найбільш повна форма інтеграції

існує в Європейському союзі. З 1993р. країни ЄС живуть у єдиному

економічному просторі.

Економічна інтеграція розвивається від простих до більш складних форм. (Див. Сх...1.2)

Мікроінтеграція ­­­­­­­­­­­­­­­­– Макроінтеграція:

1) зона преференційної торгівлі;

2) зона вільної торгівлі;

3) митний союз;

4) спільний ринок;

5) економічний союз;

6) політичний союз;

7) торговельна інтеграція;

8) виробнича інтеграція.

Схема 1.2. розвиток інтеграції

Торгівельна форма інтеграції може розглядатися як універсальна,

оскільки з точки зору загальної теорії, немає принципової різниці між

товарами, послугами І фінансовими продуктами.

Найпростішою формою економічної інтеграції є преференційна торговельна угода. Вона передбачає встановлення нижчих торговельних бар'єрів у відносинах з членами об'єднання, ніж у співробітництві з третіми країнами. Так, наприклад, члени преференційної торговельної угоди можуть обкладати митом товари, що імпортуються в межах об'єднання, за ставкою, яка складає 50% звичайного митного тарифу.

Наступною формою інтеграційного об'єднання є зона вільної торгівлі, яка характеризується відсутністю різного роду обмежень торговельного обміну між учасниками зони. Але при цьому кожна країна зберігає такі обмеження та бар'єри по відношенню до не членів об'єднання. Слід відзначити, що принципи зони вільної торгівлі можуть застосовуватися як до всіх, так і до обмеженого кола товарів. За оцінкою Світового банку, на рубежі 90-х років у межах таких зон здійснювалося близько 42 % світової торгівлі серед найвідоміших зон -Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) та ін.

Третьою формою інтеграційного об'єднання вважається митний союз. Це міждержавне об'єднання передбачає не тільки ліквідацію всіх обмежень торгівлі між членами союзу, а й створення спільної система захисту від імпорту з третіх країн у формі єдиного "зовнішнього" тарифу.

Четвертим рівнем економічної інтеграції є спільний ринок, у межах якого, крім вільної торгівлі товарами та послугами, створюються умови вільного переміщення факторів виробництва (мається на увазі міграція капіталу та робочої сили).

Найскладнішою формою економічної інтеграції вважається економічний союз. Він являє собою економічне угрупування, члени якого уніфікують економічну політику, причому цей процес охоплює грошово-кредитні, податкові та соціальні аспекти. Економічний союз вимагає від учасників

досягнення згоди по досить широкому колу проблем мікро - та

макроекономічного характеру.

Кожне інтеграційне угруповання являє собою певну єдність двох принципових засад зовнішньоекономічної політики, а саме: протекціонізму (коли мова йде про співробітництво з третіми країнами) та вільної торгівлі (у відносинах між членами об'єднання). Практична реалізація цих принципів веде до зміни структури зовнішньоторговельного обороту кожної країни - члена інтеграційного угрупування, причому сукупний результат участі у конкретному об'єднанні може суттєво відрізнятися від країни до країни.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

> динамізм процесів міжнародної економічної Інтеграції в цілому;

> нерівномірність розвитку і реалізації форм міжнародної
економічної інтеграції;

> розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;

> переважний розвиток регіональних міжнародних економічних
угрупувань; формування реальних умов світової економічної інтеграції.

2. Міжнародні корпорації та міжрегіональні об'єднання в світовій економіці.

Наведемо склад дев'яти найбільших міжнародних регіональних торговельних блоків:

1. Європейський Союз (ЄС) — Австрія, Німеччина, Велика Британія, Італія, Ірландія, Франція, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Греція.

2. Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) __ США,

Канада, Мексика.

3. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) — Ісландія Норвегія,
Швейцарія, Ліхтенштейн.

4. Організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва
(АТЕС) — Австралія, Бруней, Малайзія, Сінгапур Таїланд, Нова Зеландія,
Папуа-Нова Гвінея, Індонезія, Філіппіни Тайвань, Гонконг, Японія, Південна
Корея, Китай Канада, США, Мексика, Чилі.

5. МЕРКОСУР — Бразилія, Аргентина, Парагвай, Уругвай.

6. Південноафриканський комітет розвитку (САДК) —Ангола Ботсвана,
Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, Південно-Африканська
Республіка, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве.

7. Західноафриканський економічний і валютний союз (ЮЕМОА) — Кот
дівуар, БуркІна-фасо, Нігерія, Того, Сенегал, Бенін, Малі.

8. Південноазійська асоціація регіонального співробітництва (СААРК) -
Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бангладеш, Мальдиви, Бутан, Непал.

9 .Андський пакт — Венесуела, Колумбія, Еквадор Перу Болівія.

Своє завершення цей економічний інтеграційний процес одержав з моменту укладання між цими шістьма державами 25 березня 1957р. у Римі угоди про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке отримало назву спільного ринку. Паралельно з спільним ринком у 1960р. утворюється другий західноєвропейський інтеграційний блок — Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До його складу ввійшли Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, а з 1961р. - в якості асоційованого члена — Фінляндія.

Європейський союз (ЄС) виник на базі Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), договір про створення якого був підписаний, як вище зазначалося, у Римі 25 березня 1957 р. і набрав сили 1 січня 1958 р.

Тенденція до економічної інтеграції отримала поширення і серед країн, що розвиваються. У Латинській Америці, Африці, Азії виникло близько 20 економічних угруповань. Причини інтеграції розвинутих країн та країн, що розвиваються, різні. У випадку з розвинутими країнами інтеграція породжується високим рівнем розвитку продуктивних сил, що переросли національні межі, і прагненням підприємств розширити сферу свого панування. Щодо країн, що розвиваються, то економічна інтеграція породжується скоріше низьким рівнем розвитку економіки, прагненням завдяки об'єднанню створити кращі умови для індустріалізації і становлення національної економіки, послабити свою економічну залежність від західних держав.

У Латинській Америці ще на початку 1960-х рр. були створені два економічних угруповання - Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яку пізніше перетворили в Латиноамериканську асоціацію інтеграції, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Крім того, в цьому регіоні виникли Андський пакт розвитку (МЕРКОСУР), Карибське співтовариство (КАРИКОМ).

В Африці діють два угруповання західно-африканських країн -ЕКОВАС і КЕАО та ряд інших. В Азії вирішальну і зростаючу роль відіграє АСЕАН. Розширюється Організація економічного співробітництва, що об'єднує країни центральної Азії.

Таким чином, міжнародна торгівля в даний час проходить під знаком розвитку інтеграційних процесів. Результатом цього є зростання масштабів і якісних змін характеру міжнародної торгівлі, що впливає на інтернаціоналізацію економічного життя всіх країн світу.

З. Необхідність включення економіки України в систему світового господарства. Участь України в світових інтеграційних процесах.

Україна робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Перші кроки в цьому напрямі в Україні вже зроблено, а саме — прийняті нові Кримінальний, Земельний, Сімейний, Цивільний, Бюджетний кодекси, і інші не менш важливі законодавчі документи.

Україна має все необхідне для включення її у процеси регіоналізації міжнародного співробітництва. Безумовно, це, перед усім, її вигідне геоекономічне положення (яке надає їй важливу роль транзитної країни між Європою і Євразією). Україна займає велику територію на південному-сході Європи; має вихід до Азовського і Чорного морів, знаходиться на схрещенні торгових шляхів: з півночі Європи - на південь, на азіатський і африканський континенти, в арабський світ, а також з заходу, з країн Європейського Союзу, на схід, у країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону; має сухопутний і морський кордон з великою кількістю сусідів. По-друге, Україна має досить значний економічний потенціал (збільшення якого у 2003-2004 рр. отримало нового поштовху), що дозволяє їй бути активним експортером і імпортером товарів, давальницької сировини і послуг.

За роки, що минули з моменту здобуття Україною незалежності, безумовно одним із стратегічних курсів для нашої країни є інтеграція до європейських структур шляхом набуття асоційованого, а згодом і повного членства в Європейському Союзі (ЄС). Це наочно підтверджується

поглибленням конструктивного співробітництва України з ЄС та іншими міжнародними організаціями.

Безпосередня і активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також необхідністю подолання її штучної відокремленості від світового господарства внаслідок одностороннього розвитку в рамках високоспеціалізованих колишніх СРСР та РЕВ, деформованих зовнішньоекономічної політики і механізмів зовнішньоекономічної діяльності та ін.

Очевидно, що успіх досягнення мети України щодо європейської інтеграції залежатиме від послідовності, ефективності та повноти реалізації укладеної 14 червня 1994 року Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством (Європейським Союзом), схваленої Європейською Радою на Гельсінському самміті 11 грудня 1999 року, яка є основою відносин між сторонами, що її підписали.

Для прискорення зазначеної Угоди та створення передумов для набуття Україною членства у ЄС, а також забеспечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір, Указами Президента України відповідно від 11 червня 1998 року №615 та від 14 вересня 2000 року №1072 затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу та схвалено відповідну Програму інтеграйції України. Урядом України також було започатковано відповідні дії у цьому напрямі. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року №1496 затверджена Концепція адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

Враховуючи положення цих фундаментальних політично-правових документів (підзаконних актів), що визначають основні напрями інтеграційного процесу, зокрема, адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, яка в свою чергу передбачає реформування правової системи держави, що охоплює низку галузей права, в тому числі і виборче право у відповідності з європейськими нормами і стандартами, наша держава має поступово наближатися до кінцевої мети — європейського вибору[6, с.44].

Згідно вищезазначеної стратегії основні напрями інтеграційного

процесу України до ЄС такі [3]:

1. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС,
забезпечення прав людини

2. Економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між
Україною і ЄС

3. Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки

4. Політична консолідація та зміцнення демократії

5. Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС

6. Культурно-освітня і науково-технічна інтеграція

7. Регіональна інтеграція України

8. Галузева співпраця

9. Співробітництво в галузі охорони довкілля
Європейський Союз встановлює також такі вимоги до країн -

претенденток на вступ [9, с.221:

1. стабільність функціонування національних інститутів, що
забезпечують демократію, верховенство закону, права людини і захист
інтересів національних меншостей;

2. наявність сформованої і діючою ринкової економіки;

3. здатність конкурувати і витримати натиск ринкових сил на
внутрішньому ринку Євросоюзу;

4. готовність прийняти на себе у повному обсязі зобов'язання,
пов'язанні зі вступом у ЄС.

Зрозуміло, що на нинішньому етапі Україна поки що не відповідає вимогам ЄС до його членів і співробітничає з Євросоюзом на партнерській основі - перший рівень співробітництва, за яким повинні бути послідовно реалізовані такі етапи поступового включення в ЄС: установлення режиму найбільшого сприяння, створення зони вільної торгівлі, митний союз, асоційоване членство, повноправне членство.

Говорити про вступ України до ЄС можна буде не менше ніж через 10 років. Оцінюючи перспективи України щодо реалізації її "глобального замислу - інтеграції в Європу, слід наголосити, що наздогнати й випередити Європу Україна не зможе. Це факт (за песимістичними оцінками Україна зможе наздогнати розвинуті індустріальні країни за існуючим рівнем виробництва лише у 2086 році [11, с.251], але ж передові індустріальні країни також не будуть стояти на місці).

Крім того, навіть якби за переліченими раніше критеріями країна була б вже готова до вступу до Євросоюзу, вона спочатку повинна була б провести всеукраїнський референдум, і тільки в разі згоди більшості населення на Інтеграцію до ЄС могла б реалізувати цю мету. Але, попри офіційно проголошену позицію України про європейський вектор розвитку, в суспільстві триває дискусія з цього приводу, немає необхідного одноголосного волевиявлення різних політичних сил на його користь. Готовність більшості населення України стати на "шлях до Європи", який було обрано політичним керівництвом держави, викликає певні сумніви. Європейський вибір був зроблений не населенням України; в країні не існує руху за Європу. Населення Західної України відчуває себе часткою Європи, в той час, коли більшість мешканців Східної і Південної України бажають, щоб Україна разом з Росією і Білоруссю стала часткою (східно -) слов'янського співтовариства [12, с.77]. По суті "Європейська інтеграція" є політикою перш за все українського уряду. Тому виникає питання, наскільки реальним є досягнення стратегічної цілі зовнішньої політики — інтеграції з Західною Європою — курс на яку взяв офіційний Київ. Однак референдум по цьому питанню залишається справою вельми віддаленого майбутнього доти, поки ЄС відмовляє Україні у конкретній європейській перспективі.

Рівень протекціонізму у країн Східної Європи значно вище ніж в ЄС, але при приєднанні їх господарства залишаються фактично без яких-небудь попередніх захисних бар'єрів перед вельми конкурентоспроможними товарами і послугами Євросоюзу, і для того, щоб вижити, підприємствам цих країн буде потрібна структурна і організаційна перебудова економіки. Безумовно, ЄС надає фінансову допомогу країнам-учасницям, але можливості країн-донорів не нескінченні, і країнам, які вже зараз планують приєднатися до ЄС прийдеться покладатися на власні сили. Причому, як джерело додаткового доходу їм підказуються реформи системи пенсій і соціального забезпечення, налогової системи і підвищення цін місцевого продовольства на 30-80%, тобто до внутрішнього рівня цін ЄС.

Приєднуватися до Євросоюзу доцільно коли в країні є розвинуті наукомісткі виробництва, достатньо високий рівень наповнення вітчизняними товарами свого ринку, і виробляється конкурентоспроможна на зовнішньому ринку продукція.

На Україні ж за роки реформ було втрачено більш ніж 75% економічного потенціалу країни і на сьогодні 90% ринку заповнено імпортними товарами [14, с.31. Хоча слід зазначити, що за останні роки експорт товарів України збільшився. В 2003 році зовнішньоторговельний оборот України з країнами ЄС склав 8,5 млрд. дол. США, що на 17,8% або на 1,3 млрд. дол. СІП А більше, ніж в 2001 році. Зовнішньоторговельний оборот товарами склав 7,6 млрд. дол.

США, що на 18,3% більше, ніж у 2002 році, послугами - 0,9 млрд. дол. СІЛА, що на 14,3% більше у порівнянні з 2002 роком. Обсяги експорту товарів та послуг з України до країн ЄС в 2003 р., порівнюючи з 2002 р., збільшились на 18,8% і склали 4,2 млрд. дол. США (в т.ч. обсяги експорту товарів склали 3,5 млрд. дол. США (на 18,6% більше у порівнянні з 2001 роком), а послуг - 0,7 млрд. дол. США (на 19,6% відповідно) [8]. (див. Рис. 1.3.)

Внаслідок обмеженості інвестицій і інновацій та соціально-культурної несумісності з вимогами світових ринків в Україні спостерігається низька конкурентоспроможність, технологічне відставання різних галузей господарювання від більш розвинутих структур зарубіжних суперників. У 2003р. спостерігається зменшення інвестицій у основний капітал України майже вдвічі і цей показник продовжує падати (див.рис.2.3). Україні потрібен не один рік щоб вийти на стійкі темпи економічного зростання. Багато секторів промисловості і послуг знаходяться на етапі становлення. Тому їх треба захистити від зовнішньої конкуренції, а для цього - обмежити доступ на український ринок іноземних постачальників, а не відкривати ринки для товарів країн ЄС.

ІНВЕСТИЦІЇ В ОСНОВНИЙ КАПІТАЛ НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ

Отже, поки економіка України не стабілізується і вийде зі стадії становлення, поки українські виробники не зможуть гідно представити Україну на ринках ЄС не тільки цей економічний блок не схоче бачити Україну у своєму складі, але й для самої неї до цього часу взагалі не має сенсу приєднуватися до Європейського Союзу (навіть, якби ЄС на це погодився). Бо це несе Україні на існуючому етапі економічного розвитку небезпеку її незалежності і прогресивному розвитку, а в перспективі - її національним інтересам і державності бо у рамках Європейського Союзу національна самовизначеність країн притуплюється, і вже країна, в більшості випадків, втрачає своє "я", виступаючи на світовій арені як "член ЄС", а не як самостійна держава.

Розвиток співробітництва з ЄС протягом останнього часу засвідчив близькість підходів сторін щодо пріоритетів у впровадженні Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС), спільного бачення механізму практичного впровадження домовленостей.

18 березня 2003 року в Брюсселі відбулося Шосте засідання Ради з питань співробітництва, під час якого сторони вирішили продовжити пріоритети з виконання УПС, які були визначені на попередній період:

1. енергетика;

2. торгівля та інвестиції;

3. юстиція та внутрішні справи;

4. наближення законодавства України до законодавства ЄС;

5. захист навколишнього середовища;

6. транспорт;

7. міжрегіональне та транскордонне співробітництво.

Крім того, на основі двосторонньої Угоди про співробітництво у сфері науки і техніки, що була підписана у 2002 році, сторони розвиватимуть співробітництво у даній галузі. Також сторони вивчатимуть можливості для співробітництва у сфері досліджень космосу.

18 червня 2002 р. у ході Четвертого засідання Підкомітету з питань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, "відмиванням" грошей та наркобізнесом Комітету Україна-ЄС затверджено План-графік імплементації положень Плану дій ЄС в галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні.

Одним з основних питань, яке постійно знаходиться у центрі уваги Уряду України, є вирішення проблем, що виникають у сфері доступу до ринку України, зокрема у сфері стандартизації та сертифікації, фармацевтичній галузі, галузі захисту рослин тощо.

У травні 2001 року прийнято три базових закони України у сфері

стандартизації: "Про стандартизацію", "Про підтвердження відповідності", "Про акредитацію органів з оцінки відповідності". Створюється механізм реалізації цих законів, що дасть можливість іноземним фірмам працювати в Україні за європейськими загальноприйнятими умовами.

На сьогодні Україна має законодавчу базу, що в цілому забезпечує набуття, використання та захист прав на об'єкти інтелектуальної власності і відповідає міжнародним вимогам, встановленим міжнародними правовими актами. Правовідносини в сфері інтелектуальної власності регулюються окремими положеннями Конституції України, нормами цивільного, кримінального, митного, цивільного процесуального, господарського процесуального, адміністративно-процесуального кодексів та деяких законів. В Україні діють 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності та близько ста підзаконних нормативних актів. Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів, що діють у цій сфері. Прийнято ряд нормативних актів, як на рівні законів, так і актів Уряду, спрямованих на поліпшення охорони прав інтелектуальної власності, в першу чергу, відповідно до Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності СОТ (Угоди ТШР8).

1 липня 2002 р. набув чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на сорти рослин", який повністю відповідає вимогам Угоди ТКІР8 та забезпечує можливість приєднання України до Міжнародної конвенції з охорони нових сортів рослин в редакції від 19.03.91.

В процесі подальшої реалізації пріоритетів виконання Угоди про співробітництво між Україною та ЄС потребують вирішення питання щодо:

• приведення режиму стимулювання виробництва автомобілів в Україні у
відповідність до положень УПС та норм СОТ;

• приведення регулювання імпорту та експорту сільськогосподарської
продукції в Україні у відповідність до положень УПС та норм СОТ;

• приведення умов оподаткування акцизним збором окремих товарів

(лікеро-горілчані вироби та транспортні засоби) в Україні у відповідність до положень УПС та норм СОТ;

• визнання за Україною статусу країни з ринковою економікою в контексті
антидемпінгового законодавства ЄС;

• розповсюдження на Україну дії положень про "соціальні преференції*" в
рамках Генеральної Системи Преференцій ЄС;

• торгівлі сталеливарною продукцією;

• підписання двостороннього протоколу з доступу до ринків товарів та
послуг в рамках переговорного процесу з вступу України до СОТ;

• повернення ПДВ експортерам;

• мінімізація небажаних наслідків розширення ЄС для України;

• надання Україні додаткової матеріальної та фінансової допомоги на
облаштування державного кордону;

• активізації діалогу з ЄС стосовно візових питань з метою подальшого
удосконалення міграційно-візової політики України у відповідності до
європейських стандартів та лібералізації умов взаємних поїздок громадян;

• залучення іноземних інвесторів для приведення інфраструктури
транспортного коридору № 5 у відповідність до міжнародних стандартів.

•Україна вітає розширення Європейського Союзу, розглядаючи його як
важливий чинник, що має стратегічне значення для майбутнього Європи і,
водночас, об'єктивно веде до появи більш широких можливостей
співробітництва між Україною та розширеним ЄС.

Одночасно розширення ЄС призведе до зміни характеру співробітництва України з нинішніми країнами-кандидатами, які стануть новими членами Союзу. З точки зору інтересів України, поряд з позитивами розширення існуватимуть і фактори небажаного впливу на такі сфери співробітництва, як торговельно-економічна, військово-технічна, транспортна, міграційна, гуманітарна. Ці наслідки пов'язані з розповсюдженням на нові країни-члени єдиних стандартів, регулятивних норм, правил і процедур Євросоюзу у

згаданих сферах та відповідною зміною чинного регулятивного режиму у відносинах України з цими державами.

В цьому контексті українську сторону в першу чергу непокоять наступні

питання:

• приєднання нових держав-членів ЄС до системи обмежень, що застосовуються ЄС проти України, зокрема, у сфері торгівлі сталеливарними виробами;

• приєднання нових держав-членів ЄС до системи антидемпінгових
заходів чи спеціальних заходів ЄС проти експорту продукції з України (які вже діють на сьогоднішній момент чи можуть бути введені);

• скасування діючих угод про вільну торгівлю між Україною і
деякими країнами-союзниками після їх вступу до ЄС.

• введення країнами-аплікантами жорстокого візового режиму до
громадян України, що призведе до ускладнення умов для контактів між
представниками ділових кіл, а також вплине на розвиток культурного обміну та туризму.

4 липня 2002 року у м. Копенгаген відбувся Шостий саміт Україна - ЄС (Саміт). Під час Саміту було обговорено питання розвитку України та ЄС на сучасному етапі, міжнародні питання, а також прогрес, досягнутий у основних сферах співробітництва (торгівля та інвестиції, енергетика та охорона навколишнього середовища; транспорт, юстиція та внутрішні справи).

При обговоренні питань розширення ЄС Україна ініціювала проведення наступного року саміту міністрів закордонних справ країн-кандидатів із залученням ЄК з метою вирішення проблем, пов'язаних із розширенням ЄС та детального обговорення недопущення негативних наслідків розширення ЄС.

Саміт став першою в історії двосторонніх стосунків подією, де було достатньо ґрунтовно обговорено подальший розвиток двосторонніх відносин.

За результатами Копенгагенського саміту Україна-ЄС (4 липня 2002 р.) українськими та європейськими експертами підготовлено та представлено на розгляд Раді з питань співробітництва між Україною та ЄС (18 березня 2003 р., м. Брюссель) Спільну доповідь про стан виконання Угоди про партнерство та співробітництво.

Сьогодні в Україні вироблена стратегія зовнішньоекономічної діяльності. Вона спрямована на:

- відновлення і розвиток експортного потенціалу України і покращення структури експорту;

- раціоналізацію імпорту;

- підвищення конкурентноспроможності продукції українських підприємств на світовому ринку;

- подолання неплатежоспроможності країни;

- покращення становища України в системі міжнародного поділу праці;

- розширення ринків збуту української продукції;

- досягнення стійкого економічного зростання і підвищення добробуту населення.

Здійснення перерахованих цілей зовнішньоекономічної діяльності України ускладнене деякими несприятливими факторами:

- неконкурентноспроможністю продукції більшої частини галузей економіки;

- протидією розвинутих країн Заходу стосовно виходу на світовий ринок українських фірм з продукцією, яка може скласти конкуренцію зарубіжним монополіям;

- великим зовнішнім боргом;

- нерозвинутістю валютного контролю і відсутністю іміграційної політики;

- недосконалим таможним контролем.

Розширення ринків збуту української продукції передбачає переглянути пріоритети у зовнішній політиці України. Стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності передбачає:

- різке розширення економічної і науково-технічної кооперації з розвинутими країнами;

- відновлення втрачених ринків у країнах Східної Європи;

- розвиток ринку СНД;

- розширення зв’язків із західноєвропейськими країнами.

Реалізація ефективності зовнішньоекономічної діяльності дозволить досягти становища України як могутньої і багатої держави, яка на взаємовигідних умовах бере участь у міжнародному поділі праці і кооперації виробництва. Політика України щодо приєднання до СОТ має будуватися на необхідності одержання максимальної вигоди з членства у СОТ, та мінімізації втрат від негативних наслідків, що очікують Україну при вступі до СОТ. Від набуття членства в СОТ Україна може отримати наступні переваги:

- Членство в СОТ сприятиме зменшенню тарифних і нетарифних обмежень доступу українських товарів на найважливіші товарні ринки та одночасному поліпшенню умов торгівлі з 144 країнами, частка яких у світовій торгівлі становить понад 92 %.

- Членство в СОТ є передумовою вдосконалення режиму торгівлі з ЄС та забезпечення поступової інтеграції України до ЄС.

- Членство в СОТ дозволить вирішити проблему антидемпінгових санкцій.

- Членство в СОТ є чинником створення реальних ринкових засад і підвищення конкурентоспроможності економіки України.

- Членство в СОТ є чинником демонополізації національної економіки.

- Угоди СОТ спрямовані не лише на лібералізацію торгівлі, а й передбачають механізми захисту внутрішніх ринків країн-членів.

- Можна очікувати зменшення витрат через відмову від подвійних стандартів для внутрішнього ринку та експорту (завдяки взаємному визнанню результатів оцінки якості продукції витрати можуть зменшитися на 3-5 % в залежності від виду продукції).

Проте реально можливі і негативні наслідки вступу України до СОТ, які можуть формувати додаткові загрози економічній безпеці України, зокрема:

1. Можна очікувати тимчасового зниження виробництва окремих товарів в обсягах, еквівалентних збільшенню імпорту. Наприклад, при зниженні мита на шини для легкових автомобілів з 20 % до 10 % можна очікувати збільшення імпорту на 11 млн доларів США.

2. Можливі проблеми із залученням інвестицій в окремі галузі. Наприклад, для відновлення електронної промисловості (116 підприємств) необхідні 130 млн доларів США інвестицій. Вступ до СОТ, за висновками Мінпромполітики, створить проблеми залучення інвестицій для виробників електронних компонентів та приладобудівної галузі.

3. Існує ймовірність формування загроз у торгівлі послугами. Форсування перетворень у сфері транспортних послуг та невжиття превентивних протекціоністських заходів стосовно національних перевізників може призвести до занепаду галузі та витіснення вітчизняних постачальників послуг з міжнародних ринків перевезень.

4. Внаслідок низької конкурентоспроможності багатьох видів вітчизняної продукції, в деяких секторах економіки України (будівельний, гірничовидобувний, машинобудівний) після вступу до СОТ можна очікувати скорочення виробництва окремих видів продукції, скорочення надходжень до бюджету, втрату робочих місць, зростання соціальної напруженості.

5. Вступ до СОТ приведе до відкриття внутрішнього ринку сільськогосподарської сировини і продовольства. Негативними наслідками цього стане: по-перше, наповнення продовольчого ринку України товарами за низькими цінами (цукром, маргарином, маслом, сирами, іншими молочними продуктами, картоплею і овочами, фруктовими соками); по-друге, вимивання важливої для вітчизняної харчової промисловості сировини і стратегічно важливих кормових ресурсів з неї (насіння соняшника, продовольчого і кормового зерна). Це означає, що Україна при вступі до СОТ має вжити додаткових заходів щодо забезпечення економічної безпеки. Ці заходи можна поділити на дві групи: заходи, що забезпечують захист вітчизняних товаровиробників, та заходи, спрямовані на забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Заходи щодо захисту вітчизняних товаровиробників полягають у наступному: Необхідно повніше використати передбачені СОТ механізми захисту економічних інтересів країни та забезпечення вітчизняним продуцентам рівних умов конкуренції на світовому ринку. Захист національного ринку повинен мати вибірковий характер, а об'єкти захисту слід визначати, виходячи з національної програми структурної перебудови економіки. Проблему доступу на ринок України необхідно вирішувати згідно із внутрішньою економічною політикою, що визначає конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників.

1. В Україні потрібна суттєва диференціація тарифної політики. Так, відносно конкурентоспроможні виробництва з низько еластичним попитом на імпортну продукцію, як правило, не реагують на зниження ввізного мита і не потребують протекціоністських заходів з боку держави (продукція харчової промисловості, окремі сектори машинобудівного комплексу). В найближчі роки ці товарні позиції можуть бути повністю відкриті для імпорту (безмитного ввозу).
Для виробництв з високо еластичними товарними позиціями, які відзначаються низькою конкурентоспроможністю (насамперед, продукція обробної промисловості), але мають значний виробничий і науковий потенціал росту, тарифна політика на період інвестиційної модернізації повинна орієнтуватися на збереження нинішнього рівня захисту, або (в окремих випадках) - на його підвищення.
Особливої стимулюючої тарифної політики потребують "депресивні" виробництва, підвищення конкурентоспроможності яких з опорою виключно на власні сили в найближчій перспективі є проблематичним (випуск окремих компонентів електронно-обчислювальної техніки, високотехнологічних комплексів для автомобільної промисловості тощо). Для цих виробництв необхідний уніфікований рівень імпортного мита, який, з одного боку, стимулював би зарубіжних виробників до відмови від ввозу готових виробів і до переносу виробництв на українську територію (встановлення підвищених ставок мита), а з іншого - забезпечував безмитне ввезення напівфабрикатів і комплектуючих, які не виробляються в Україні, або їх виробництво економічно недоцільне.
Стратегія селективного захисту внутрішнього ринку має базуватись на принципі пов'язаності рівня тарифного захисту із зобов'язаннями виробників щодо проведення ними відповідної реконструкції (в обумовлені строки).

2. Для цього при визначенні формату і термінів прийняття зобов'язань за угодами СОТ, доцільно диференційовано використовувати секторальні тарифні ініціативи. Наприклад, доцільним є скасування тарифів на комп'ютерне устаткування, компоненти, програмне й інформаційне устаткування. Однак, варто домагатися відкладення (до досягнення паритету за конкурентними параметрами) приєднання України до "нульового варіанту", тобто скасування тарифів на будівельне, сільськогосподарське, медичне устаткування.

3. До числа товарів, імпорт яких є вкрай небажаним, і ввізні мита на які повинні бути максимальними, необхідно включати продукцію машинобудівних підприємств, які є для України унікальними виробничими системами і генерують зростання економіки на основі нагромадженого інноваційного й інвестиційного потенціалів. До їхнього числа можна віднести підприємства тракторного і сільськогосподарського машинобудування, космічної техніки, літакобудування, електротехнічної промисловості.

4. При визначенні умов входження до СОТ Україні необхідно зберегти можливість коригування мита в умовах динамічної реструктуризації машинобудівного комплексу країни і подальшої ринкової трансформації економіки.

5. Нарешті, необхідно терміново прийняти антидемпінгове законодавство, щоб запобігти напливу іноземних товарів (легкої, харчової, фармацевтичної, машинобудівної промисловості) з низькими якостями, або не апробованих на світовому ринку.

Заходи, спрямовані на забезпечення конкурентоспроможності продукції вітчизняних товаровиробників полягають у:

· наданні податкових пільг щодо сплати податку на прибуток для виробників високотехнологічної (насамперед, машинобудівної) продукції, яка може стати конкурентоспроможною на внутрішньому і світовому ринках;

· встановленні знижених ставок податку на прибуток для комерційних банків та інших кредитних установ в разі придбання ними акцій підприємств, що виробляють високотехнологічну конкурентоспроможну продукцію;

· стимулюванні створення в комерційних банках (перш за все тих, які спроможні ефективно використовувати капітал на структурну перебудову економіки) спеціальних фондів довгострокового кредитування за рахунок включення коштів, що йдуть на їхнє створення, до валових витрат, а також коштів спеціальних агентств з підтримки ліквідності комерційних банків, що здійснюють інвестиційне кредитування;

· наданні інвестиційного податкового кредиту для суб'єктів підприємництва, які здійснюють ефективні інвестиційні проекти в експортоорієнтованих виробництвах, здатних сформувати спеціалізацію України в міжнародному поділі праці, яка відповідає національним інтересам;

· звільненні від сплати податку з прибутку на приріст обсягів експорту високотехнологічної продукції порівняно з попереднім роком;

· скороченні ставки рефінансування для комерційних банків за умови, що кошти, залишені в розпорядженні банків, спрямовуються під пільгові відсотки на інвестування підприємств, які виробляють конкурентоспроможну продукцію відповідно до програм структурної перебудови економіки;

· гарантуванні і страхуванні експортних кредитів для забезпечення захисту експортерів від довгострокових комерційних (банківських) і політичних ризиків;

· сертифікації і частковій державній підтримці ефективних експортоорієнтованих проектів, що значно підвищить довіру до них вітчизняних і зарубіжних інвесторів;

· регулюванні цін і тарифів на продукцію природних монополістів (цін на енергоносії, тарифів на електричну і теплову енергію, транспортних тарифів);

· забезпеченні першочергового спрямування коштів Бюджету розвитку (насамперед надходжень від приватизації стратегічних об'єктів) на реалізацію інвестиційних експортоорієнтованих проектів.

Крім того, необхідно створити законодавчу базу, яка б стимулювала та спонукала вітчизняних виробників до створення великих підприємств, об'єднань, науково-технічних і виробничих господарчих формувань, які б включали повний цикл - від ідеї до серійного виробництва нових видів товарів та послуг і були б здатними протистояти зарубіжним конкурентам, у тому числі транснаціональним корпораціям.

Можна чітко сказати, що європейська інтеграція - це магіст­ральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів, побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спро­можності вітчизняного товаровироб­ника, вихід на світові ринки, насам­перед на ринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та ЇЇ інститутів, модернізація правового поля і забез­печення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини тощо.

Список і джерела використаної літератури:

1. Универсальный справочник «Дока», «Док-к», 1996. – 144с.

2. Політична економія: навчальний посібник Мочерній С.В. – Київ: Знання – Прес2002. – 648с.

3. w.w.w.gof.ua.

4. Економічна теорія в схемах і таблицях:навчальний посібник/Редакція К.Я.Петров – Х.:2004. – 331c.

5. Політична економія:Підручник/Г.І Башнянін;П.ЮЛазур;В.С.Медведєв – К.Ельга:2000. – 657с.

6. Політична економія: Навчальний посібник/К.Т.Кривенко, В.С.Савчук, О.О. Беляєв та ін.,; За ред.д-ра екон.наук, проф. К.Т.Кривенка. – К.:КНЕУ,2001. – 508с.

7. Экономика. Общий курс. Учебник – М. ВойтовА.Г.2002. – 584с.

8. w.w.w.old.Euro Pexxi.Kiev.ua.

9. Рокоча В.В.Міжнародна економіка:навч.посібник: - К.:Таксон, 2003. – 570с.

10. Михайлушкин А.И. Международная экономика: учебник/А.И.Михайлушкин, Р.Д.Шуменко.М.:Выш. Шк., 2002. – 336с.

11. Экономическя теория: Учебник/Е.Ф.Борисов, - М.:Юрайт – издат.,2004. – Туган-БарановськийМ.І. Політична економія:Курс популярний.- К.: Наук.думка, 1994.

12. Бесараб Є.О. Фінансово-промислова інтеграція:заруб.досвід та уроки України 2003. – 133с.

13. Основи економічної теорії:Політичний економічний аспек: підр.для студентів вищих закладів освіти/ ред. Г.К. Климко – 5-те видання 2004. –618с.

14. Політичнв економія: навч.-метод.посіб.для самост.вивч.дисципліни/За ред.д-ра екон.наук, проф.К.Т.Кривенка. – К.: КНЕУ, 2003. – 354с.

15. Мировая экономика.Экономика заруб.стран/под ред.В.П.Колесова,М.Н.Осьмовой. – М.:Флинта,2000.

16. Міжнародна економіка/за ред.Ю.Г.Козака, В.П.Новацького. – Одеса:Латстар 2001. – 676с.

17. w.w.w.kimo.univ.kiev.ua/MEO/16.htm.

18.