|
1. Монетні системи Стародавньої Греції
Про перші грецькі гроші стало відомо внаслідок досліджень наприкінці ХІХ ст. Г. Шліманом у 1822-1890 рр. найдавнішої грецької культури епохи бронзи – крито-мікенської (егейської) та англійським археологом А. Евансом крито-мінойської культури. Завдяки цим дослідженням було знайдено декілька тисяч глиняних табличок із записами, гирі, гроші, складські приміщення, печатки. Знайдені гроші мали незвичайну форму. Це зливки різної ваги (29-37 кг) із клеймом, що імітували волові шкури (XVIII – XV ст. до н. е.); напевно, ці зливки дорівнювали ціні одного бика.
Перші монети з’явилися у Лідії, на східному узбережжі Cередземного моря, на батьківщині легендарного Креза[1]. Там у VII ст. до н. е. з електру почали карбувати перші гроші. Їх появу більшість нумізматів пов’язують з царем Гігесом (685 - 652 рр. до н. е.). Перші лідійські статери важили від 13,93 до 14,29 г. Вони являли собою овальний (у формі бобу) шматочок металу. На монеті з одного боку відтискалося клеймо, яке гарантувало вагу і чистоту металу. Стародавні монети були повноцінними грошима, бо їхня вартість повинна була підтверджуватися вартістю металу і його вагою. Вже через 200 років, до кінця ІV ст. до н. е. кожне грецьке місто карбувало свою монету.
В основу грошово-монетних одиниць були покладені спільні майже для всіх грецьких міст вагові одиниці та їх назви: талант, міна, статер, драхма, обол. Один талант дорівнював 60 мінам; 1 міна дорівнювала 50 статерам або 100 драхмам; 1 драхма – 6 оболам; 1 обол – 8 халкам; 1 халк – 7 лептам. Талант і міна відігравали роль грошово-лічильних одиниць, а засобами обігу (монетами) стали статер, драхма, обол і кратні їм.
Розрізняють два типи грецьких монетних систем – системи, побудовані на статері, і системи, основною грошовою одиницею яких була драхма. Монетні системи, для яких основним металом було золото або електр, в основному базувалися на статері, а системи, для яких основним металом було срібло, – на драхмі.
Найстарішою монетною системою вважається мілетська (від м. Мілет VII – поч. V ст. до н. е.) Назва стосується електрових монет Іонійського узбережжя (в Малій Азії), яке перебувало під владою лідійських царів. Статер за цією системою важив близько 14,25 г. На лицевому боці найбільш ранніх монет бачимо примітивні заглиблення замість зображення, пізніше – ім’я царя і зображення голови лева. На зворотному боці чітке зображення відсутнє, є лише сліди від металевого стержня у формі трьох втиснутих прямокутників. Поряд із статерами виготовлялися їх половинки, але частіше – треті частини (трите), шості (гекте), дванадцяті (гемігекте), а пізніше також інші частини із знаменниками, кратними дванадцяти, аж до 1/96. Після невдалого повстання союзних грецьких міст Малої Азії проти Персії 494 р. до н. е. і зруйнування персами Мілета ця система занепала, хоч малоазійське електрове карбування тривало далі.
Інша частина монетної системи Стародавньої Греції базувалася на сріблі. Найбільш ранньою була егінська система, яка виникла майже одночасно з мілетською. За цією системою карбувалися переважно срібні статери масою 12,14-14,55 г. На аверсі монет було зображено суходільну черепаху – емблему м. Егіни. Драхма (1/2 статера), а також менші номінали (1/2, 1/6, 1/12 драхми) спочатку випускалися рідше. Монети цієї системи були розповсюджені поза межами о. Егіна, зокрема в Аттиці. Наприкінці VII і в VI ст. до н. е. власне карбування на основі егінської системи розпочали багато міст Північної і Середньої Греції і Пелопоннеса, Мегара, Беотійський союз міст, культові центри Дельфи та Олімпія. До них приєдналися причорноморські міста (Ольвія, Пантікапей).
Широко поширилася аттична монетна система. У зв’язку з тим, що Афіни мали пріоритет у міжнародній політиці, культурі та торгівлі, їхня валюта – афінські срібні монети – була найбільш надійна. На аверсі зображувалася голова богині Афіни в іонійському шоломі, а на реверсі – сова, через що ці монети отримали назву “сови”. Сова також була символом Лавріонських срібних рудників, де гніздилися сови. Із комедії Аристофана відомий дотепний вираз про лавріонських сов, які в’ють гнізда в гаманцях і виводять там маленькі монетки (“Обіцяємо – заведуться і в домі, і в гаманцях ці сови і блискучих вам совенят наплодять” – Див.: Аристофан. Комедії. – Т.2. – М., 1983. – С.70). Гроші називалися також “дівчатами” на честь богині Афіни, покровительки міста.
Афінські монети високо цінувалися завдяки високому вмісту у них срібла. Це підтверджує такий факт: коли під час війни із Спартою необхідно було багато срібла, а його запаси почали танути, в Афінах було здійснено спробу випускати золоті монети. Проте особливого успіху вони не мали із-за привички до срібних, освячених до того ж найбільш поважаною богинею Афіною. Після цього стали карбувати бронзові монети, які дорівнювали срібним за розміром і вартістю в грошових одиницях. У результаті інфляції срібні монети щезли із обігу, однак у 393 р. до н. е. ці “жалюгідні шматки бронзи” скасували указом.
2. Виникнення банків
Власні монети у Стародавній Греції випускали 1136 полісів. Через це виникали значні труднощі у фінансовому і торговельному обігу. Торгівцям, та й не лише їм, які приїхали в інший поліс, необхідно було обмінювати свої монети на монети іншого курсу або взагалі іншої грошової системи. Діловим центром полісу була агора. Там й розміщувалися міняйли – трапезити, що дослівно означає “людина за столом”. На афінській агорі контори трапезитів займали цілий кут.
У Афінах IV ст. до н. е. було не менше 26 трапезитів. А по всій Греції трапези були у 33 містах. Перевірка монет була досить складною справою й вимагала високої кваліфікації. Потрібно було знати вміст металу в монетах, курс різних монет певного полісу, визначати ступінь зносу монет, передбачити можливість перекарбування або появи фальшивих. За обмін брали певну плату – аллаге, а якщо міняли не брали її, то одержували почесті. Нагромадивши кошти, трапезити вважали недоцільним тримати їх у храмі, а давали кредити спочатку за свій рахунок, а потім і за рахунок інших клієнтів. Відсутність бюрократичних заборон також відіграла певну позитивну роль. Перша письмова згадка про трапези відноситься приблизно до 520 р. до н. е., але вже до кінця століття обмінні трапези стали за своєю суттю банками, а колишні міняйли перетворилися на банкірів.
Кредитуванням у Стародавній Греції займалися і до виникнення трапез. Це робили храми. Збереження грошей - вкладів і запасів – гарантувалося. Для цього існувала певна система. Територія храмів і дороги до них були священними й охоронялися. Храми були захищені поселеннями союзів грецьких племен – амфіктіоніями. Особливо відомими були святилища в Елліді, Дельфах, Коринфі, на острові Делос.
Система зберігання грошових коштів стала відомою завдяки її збереженню до наших часів. Вона умовно названа “економікою горщиків”. Запаси були укладені у горщики в чотири ряди. Кожний ряд позначався буквою від Α до Ω. Наступна нумерація одержувалася подвоєнням букв, наприклад, АА, ААА і т. д. Звичайно, можна було спростити завдання і замість набору однакових букв в інвентарний номер ввести цифри. Але цифри у греків також позначалися буквами алфавіту, тому символи можна вважати інвентарними номерами. На кожному горщику значилося: сума вкладу, джерело, дата надходження. Загальна сума вкладів по ряду А повинна була складати 76 278 драхм (за іншими даними – 48 000 драхм), а в підсумку резерв визначався сумою 100 000 драхм. Для збереження вкладів використовувалися не лише глиняні горщики, але й контейнери із металу, дерева, кості. Зображення на одній з античних ваз дозволяє допустити наявність вогнетривких сейфів. Використовувалися різного типу ємності з текстилю, шкіри, лози.
Храми-банки функціонували як державні органи і являлися за своєю суттю державним резервним фондом. Вклади в них були закритими і в обороті не використовувалися. І хоча храми мали відділення у полісах й надавали довгострокові кредити під невисокі проценти, а також забезпечували надійне збереження грошових коштів, у Греції V - IV ст. до н. е. з’явилися приватні банки.
Поряд з обміном, перевіркою монет та кредитуванням приватні трапези виконували й інші функції – брали участь в угодах як посередники, свідки, поручителі, зберігачі документів і цінностей. У кредитуванні центр ваги припадав на фінансування торговельної й підприємницької діяльності. Головна увага приділялася заснуванню підприємства та його поточним витратам.
Перші грецькі банкіри за своїм походженням були рабами, тому що грецька аристократія вважала це заняття непрестижним, оскільки навіть простий афінський громадянин зневажав ремесло торгівлі. Потім цим рабам давали волю, що формально носило назву “продажі” богу у храмі. Про це оголошувалося глашатаями у місті. Звільнення раба у документі формулювалося так: “Довірив богу покупку” або ”Бог має ціну повністю”. Права іноземця охоронялися проксенією за формулою: “Хай буде у них [право] набути землю і дім, рівність у податках, недоторканність і безпека під час війни та миру і на суходолі і на морі та все інше, як в інших проксенів”. Відтоді вільновідпущеник ставав метеком. Так називали колишніх рабів та іноземців. Із 26 відомих за іменами афінських трапезитів IV ст. до н. е. 14 не були корінними громадянами. Їх становище було досить нестійким. Метек зберігав свої обов’язки відносно колишнього власника та до його сім’ї. Іноді чітко визначалося і місце його проживання. Імена всіх метеків вносилися в особливі списки. Час від часу всі громадяни піддавалися перевірці (докімасії). На святкових церемоніях метеки повинні були мовчати. Вони щорічно платили особливий податок (метекіон) й окремо ще три оболи як свідчення рабського походження. Метеками також сплачувалася значна частина надзвичайного воєнного податку. При неможливості сплачувати своє нове громадянство метека ув’язнювали в тюрму і після конфіскації майна його продавали в рабство. Він повинен був також мати покровителя із громадян. В окремих випадках найбільш багаті та щедрі метеки могли одержувати права справжнього громадянства, володіння майном і займатися будь-яким видом діяльності. Із 509 р. до н. е. громадянство одержали багато метеків.
Із колишніх рабів походив і найвідоміший банкір Афін IV ст. до н. е. Пасіон. Його бізнес почався з 11 талантів в орендованій у колишніх власників трапезі, а до часу закінчення ним фінансових справ його власний капітал складав уже 39 талантів. Це було вищим показником того часу. Ісократ у своєму творі “Трапезитіка, чи Банкірська промова”, який є головним джерелом з історії древньогрецьких банків, від імені сина Сопея зобразив Пасіона злодієм, звинуватив у непорядності, нечесності, підробленні договору. Ця промова залишає подвійне враження. Але за будь-якої інтерпретації чесність банкіра поставлена під сумнів. Спокуса могла стати для банкіра сильнішою від обережності. Важко було признатися і в крадіжці, бо це підірвало б репутацію Пасіона (а він все-таки був метеком), потягнуло б за собою позови інших вкладників і, врешті, фінансовий крах. І хоча клієнти Пасіона наполягали на катуваннях службовця банку, щоби той виказав Пасіона, це ні до чого не привело. Пасіон успішно завершив своє життя з великим багатством. Сини ж не відчували покликання до фінансової діяльності. Можна зрозуміти нащадків колишніх рабів, які мали все, крім громадянства.
Іншим відомим банкіром був Герміос із міста Асос в Іонії. Впливовий банкір Евбул фактично правив Асосом, а також містом Атарнеус. Герміос був його рабом й секретарем. Він виявив настільки великі здібності, що здивований Евбул послав юнака вчитися в Афіни. Після смерті Евбула Герміос став власником трапези. Він дружив з Платоном і Аристотелем. Аристотель створив на честь Герміоса поему і поставив його погруддя у Дельфах.
Із ІІІ ст. до н. е. діяльність трапезитів вважалася уже почесним заняттям. Банкірами відтоді ставали і звичайні громадяни, але, в основному, з іншого міста. Встановився обліково-економічний аспект банківських розрахунків, виникли фінансові традиції, тому поведінка банкірів давала менше причин для підозрінь. Але діяльність банків не завжди була досконалою. Великий ризик невиконання угод як із боку банків, так і клієнтів, низька платоспроможність останніх, взаємний обман призводили до дорогих судових процесів, які, однак не були довготривалими. У IV ст. до н. е. всі подібні справи розглядалися протягом місяця, переважно взимку, коли припинялася навігація. У випадку програшу банкір ризикував втратити професійну репутацію чесної людини, а отже, усе.
Були й банкрутства. Так, у 377 і 371 рр. до н. е. одночасно збанкрутували декілька банків. Тому обережні люди розміщували свої вклади у різних банках. Одне з банкрутств почалося з програного трапезитами судового процесу. Через декілька століть у Мілеті було скасовано виплати за борги, що позбавляло вкладників вкладів, а банкірів – власних позик.
3. Банківські операції у Стародавній Греції
Сьогодні існує багато гіпотез про характер операцій банків. Окремі з них пов’язані з модернізацією та екстраполяцією в сучасну банківську справу або в наступні за Стародавньою Грецією епохи – елліністичну і римською. Принижувати значення трапез не можна. Передбачення щодо діяльності трапез можуть бути різними, бо жодна облікова книга не збереглася. Всі висновки з цього питання робляться на основі промов Ісократа, Демосфена й деяких інших джерел, які мають фрагментарний характер і описують банківські операції. Наприклад, Демосфен у своїй промові “Проти Каліппа” писав так: “Лікон із Гераклеї, від’їжджаючи в Африку, упорядкував свої справи через свого банкіра й розпорядився заплатити залишені в нього 16 мін і 40 драхм Кесрісіаду”. У промові “Проти Тимофія” Демосфен повідомив: “Тимофій збирається покинути Афіни, але, очікуючи прибуття лісу з Македонії, він домовився зі своїм банкіром, щоб той, коли прибуде цей вантаж, заплатив витрати за перевезення (1750 драхм); банкір заплатив і записав Тимофія в число своїх боржників”. Або ще один вислів Демосфена з промови “Проти Каліппа”, у якому говориться про техніку фінансових операцій по вкладах: “Звичайно всі міняйли, якщо приватна особа, вкладаючи в них гроші, вказує, кому їх необхідно віддати, записують передовсім все ім’я вкладника та суму вкладу, потім приписують, кому цей вклад віддати; при цьому, якщо вони знають в обличчя людину, якій слід віддати, вони обмежуються лише записом імені, якщо ж не знають, то крім того приписують ім’я того, хто повинен буде представити і вказати ту людину, якій гроші повернути”.
Промова Ісократа “Трапезитика” висвітлює діяльність трапез, характер операцій й побічно – їх облік. Спершу складався договір банкіра з клієнтом у присутності свідка і, можливо, поручителя. Договір міг укладатися й усно з подальшою перевіркою через показ катування раба як свідка угоди. Цей спосіб допускався й при втраті договору клієнтом або навіть двома сторонами, тобто банкіром і клієнтом. Звісно, така практика значно ускладнювала судовиробництво, але вона була розрахована на катування раба-свідка як на останній аргумент, коли інші документальні докази були відсутніми. Але якщо договір було складено, то існувала можливість його фальсифікації. Про це відомо з різних джерел (Демосфен. “Проти Медіаса”, §85; Ісократ. “Трапезитика”, §31, 32, 34), де прямо висловлювалося підозріння у підробленні договору. За таких обставин залишалося знову ж таки катувати раба-свідка. Державна влада не втручалася у справи банків, а юридичні норми документального обліку для захисту інтересів клієнтів й банкірів не були розроблені. Таке законодавство з’явилося лише у Римі.
Банкіри також не були захищені юридично. В одному з документів зазначалося: “Ми, чия справа фінансувати корабельні підприємства та вкладати наш капітал у руки інших людей, знаємо досить добре, що кожного разу людина, яка бере позику, має перевагу над нами. Вона бере наші гроші, реальну готівку в руки, й залишає нам листа на аркуші паперу, який коштує один халк або близько цього, із згодою чесно вести справи з нами; що ж до нас, то ми не просто обіцяємо платити, ми дійсно зразу ж платимо повністю тому, хто бере позику. Яка ж гарантія, що ми одержимо що-небудь, коли даємо позику, і яка у нас впевненість у поверненні наших грошей назад? Ми довіряємо вам, судді і закону, який доводить, що всі договори, укладені добровільно, будуть мати силу. Ще, на мою думку, ні закон, ні договір не дають будь-якої гарантії, якщо той, хто бере позику, не є людиною чесною і не боїться суду та ганьби за порушення договору”. Банкір ніс відповідальність своїм особистим майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування. Але, мабуть, клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництво. У разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Продавати боржника-громадянина в рабство за законом було заборонено, у зв’язку з чим і з’явилася фігура поручника зі спільною матеріальною відповідальністю перед банкіром. Була навіть приказка: “Поручись – і ти в нещасті”.
У трапезах була посада контролера монет. Контролери також залучалися і державною скарбницею до перевірки розрахунків по податках у період їх сплати. Платон часто згадував про контролерів. Монети оглядали, обмацували, перевіряли на вагу, кидали на стіл, щоб за звуком визначити, чи вони не фальшиві. Вклад клієнта поміщався у сховище, поповнюючи ємності з ярликами. Подальша доля вкладу залежала від розпорядження клієнта. Вклади були закритими, зданими лише з метою збереження, і відкритими, які використовувалися банкіром в обороті. Чи платив клієнт проценти банку за збереження і використання відкритого вкладу банкіром, чи навпаки, банкір платив йому, невідомо.
Найбільш складними були кредитні операції. Важливо було визначити ринкову вартість застави, ризик неповернення позики, можливий дохід з клієнта. Об’єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі з товарами, земельні ділянки і нерухомість (найбільш надійне забезпечення), інші цінності. До речі, ці цінності банкір потім міг надавати в оренду. Об’єкт застави міг бути будь-яким. Одного разу в заставу було запропоновано грецьке місто.
Призначення коротко - і довгострокових позик могло бути різним – розроблення рудників, заснування або розширення ремісничої майстерні, морська торгівля. Останній вид кредиту давав банкірам підстави для хвилювання, хоча процент був високим – 20-30% за одне плавання. Морських позик банкіри уникали через надто високий ризик піратства, війн, політичних суперечностей. Але не можна казати, що їх взагалі не було. Вони були, і їх можна розглядати як найраніші й примітивні форми морського страхування.
Проценти за кредитами звичайно встановлювалися в межах 12%. Доходи банку складали 20-40% основного капіталу. Розмір процентів законодавством не регулювався і не обмежувався. Відомо, що банкіри надавали перевагу великим оборотам. Оперування дрібними сумами називали “небезпечною торгівлею грошима інших людей”.
У Стародавній Греції велися безготівкові розрахунки в банках. Внесок або переказ оформлявся “платіжним дорученням”. Воно називалося діаграфе. З часом термін набув ширшого змісту – “оплачувати через банк” або просто “платити”. Утім, мало місце й інше оформлення – з використанням симбола. Він заступав діаграфе.
Симбол являв собою кільце-печатку, яке засвідчувало особу клієнта банку. Ним могла бути й розламана навпіл монета або навіть глиняна табличка. Симбол використовувався також у приватних розрахунках; його можна було продати, подарувати, передати у спадщину. Клієнт, його агенти або інша особа могли одержати вклад, тільки пред’явивши цей впізнавальний знак. За необхідності додаткової експертизи викликали свідків.
Про здійснення безготівкових розрахунків є фрагмент у “Трапезитику” Ісократа: ”Я [син Сопея]… попросив його [Стратокла] свої гроші залишити у мене, в Понті ж одержати гроші від мого батька; я вважав, що я багато виграю, якщо гроші не будуть наражатися на небезпеку під час плавання… На питання Стратокла, хто відшкодує йому гроші, якщо батько мій не виконає мого прохання, а він сам… не застане мене, я вказав йому на Пасіона, а той погодився відшкодувати йому і основний капітал, і належні проценти”.
Окремі поточні рахунки вкладників, взаєморозрахунки за ними, інтерес до обігу грошової готівки з боку клієнтів і банку, оформлення первинного обліку за допомогою діаграфе певним чином обгрунтовують існування безготівкових розрахунків. Необхідно також відзначити, що зберігання грошової готівки становило на той час серйозну проблему. У банкірів було дуже складне завдання – і пускати готівку в оборот, щоб звільнити себе від турбот про безпеку вкладів, і мати запас, який би охоронявся. Крім залучених, банкір використовував у кредитуванні і власні кошти.
Зважаючи ризик зберігання і використання грошей, простіше і безпечніше було “перекидати” вклади записами з рахунку на рахунок. А грошова готівка при цьому може залишатися в банку або використовуватися в обігу. Зрештою, в обігу були зацікавлені й клієнти. Якби вони хотіли просто зберігати гроші, то тримали б їх лише в храмі. Але багаті громадяни хотіли бути ще багатшими й довіряли свої багаства банкіру, щоб анонімно, через банк дати тим, хто потребує, кредит і нажитися на процентах. Від банкіра вимагалося знайти вигідне прикладення капіталу й організувати відповідну рекламу для залучення нових вкладів та їх подальшого розміщення.
Організація обліку банківських операцій йшла двома напрямами: облік приймання й видавання вкладів та їх взаємних розрахунків між клієнтами. Вивчення творів Демосфена дозволяє вирізнити такі опорні позиції і терміни:
1. Вкладник (ім’я).
2. Сума його вкладу – графé.
3. Одержувач (ім’я) – параграфé.
4. Треті особи (поручник або кому повернути) – проспараграфé.
За побічними даними відомо, що в тарпезах вели облікові книги, куди записували грошові операції. У списках попередньо записували строки платежів та суми внесків за ними на кожну особу. Дослідники історії трапез вважають, що записи в банкіра велися по графах (є думка, що навіть в розрізі дебету й кредиту).
З погляду банкіра, видавання вкладу або позики клієнту – це витрачання коштів. Вклад або погашення боржником кредиту, враховувалося, цілком зрозуміло, як надходження.
|