Вплив успішності в навчанні на формування самооцінки учня - дипломная работа

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення впливу успішності у навчанні на самооцінку учня

1.1 Погляди вітчизняних та зарубіжних науковців на взаємозв'язок успішності у навчанні і самооцінки

1.2 Проблеми самооцінки школяра

1.3 Вплив соціальних факторів на самооцінку учнів

Розділ 2. Організація практичного дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

2.1 Опис методик дослідження

2.2 Результати дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

2.3 Корекційна програма розвитку (формування) самооцінки учнів

Розділ 3. Рекомендації для вчителів та батьків щодо підвищення корекції самооцінки школярів

3.1 Повторне дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

3.2 Порівняльний аналіз результатів дослідження

3.3 Рекомендації щодо формування самооцінки учнів для вчителів та батьків

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Розвиток освіти в Україні обумовлює необхідність переосмислення теорії й практики навчання та виховання. Впровадження дванадцятибальної шкали оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти є свідченням позитивних зрушень в цьому напрямі. Однією з важливих тенденцій розвитку сучасних освітніх технологій є збільшення уваги до особистісного підходу у навчально-виховному процесі, прагнення висвітлити саме з цих позицій традиційно переважаючий пізнавально-інформаційний підхід, відповідно до якого вважається, що завдання формування особистості вирішуються в ході виховної, тобто позакласної та позашкільної роботи, а на уроці головним є навчальний процес. Проте основні особистісні параметри формуються саме під впливом процесу навчання. Зокрема, формування самооцінки дітей особливо тісно пов`язано саме з учбовою діяльністю, оскільки учень кожний день отримує оцінки вчителя і мусить весь час порівнювати свої можливості й досягнення з певним еталоном. Тому роль оцінки навчальної успішності у процесі формування у дитини "образу-Я" важко переоцінити.

Самооцінка – це та цінність, значущість якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки. Самооцінка впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Практика виховання й наукові дослідження дають підставу вважати, що вплив успішності у навчанні на становлення самооцінки учня не однозначний, його наслідки залежать від багатьох факторів. Проте, постійна ситуація неуспіху, негативного оцінювання, безумовно, виступає для дитини як психотравма. Це, в свою чергу, викликає негативні емоційні переживання, спричиняє утворення компенсаторних механізмів, що детермінують шкільну та часом й соціальну дезадаптацію. Компенсаторні механізми, що кожного разу "вмикаються" в ситуації негативного оцінювання, порушують нормальний перебіг процесу становлення образу "Я". Це, в свою чергу, призводить до відхилень у становленні самооцінки.

Наявність впливу оцінних ставлень на становлення самооцінки учня відмічається багатьма дослідниками проблем навчання (Б.Г.Ананьєв, М.І.Алєксєєва, А.М.Алексюк, Л.С.Виготський, В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, О.М.Матюшкін, Н.С.Якіманська та інші). Дослідники спрямовували зусилля переважно лише на покращення показників научуваності дитини, сподіваючись, що їх рекомендації призведуть до швидкого й ефективного вирішення проблеми низького рівня засвоюваності знань. На жаль, як доводить практика шкільного навчання, в кожному класі існує певний прошарок дітей, які постійно виявляють лише початковий та середній рівень знань. Зараз таких дітей все частіше об`єднують в одному або двох класах, протиставляючи їх тим одноліткам, що успішно засвоюють програму. Отже, низька навчальна успішність і, відповідно, зменшення вимог з боку вчителів, а звідси й недостатній ступінь засвоєності шкільної програми стає вже не тимчасовою прикрістю для учня, а його постійною життєвою ситуацією. Як впливає така ситуація на розвиток учня взагалі та на становлення його самооцінки зокрема – поки що вивчено недостатньо.

Відповідно до теорії навчальної діяльності, оцінна діяльність породжує потребу учня або вчителя одержати інформацію про те, відповідає чи ні якість знань і вмінь учнів з предмета вимогам програми. Метою оцінної діяльності є контроль успішності учнів і формування в них адекватної самооцінки.

Предметом оцінної діяльності є система знань і вмінь учня. Підсумком оцінювання вчителем результатів навчальної діяльності школяра є оцінка, яка може виражатися знаком, інтенсивністю емоційного переживання й оцінним судженням.

Актуальність теми дослідження пов’язана із тим, що, незважаючи на значну кількість досліджень оцінної діяльності роботи учнів, питання про роль оцінювання і самооцінки навчальної діяльності учня висвітлено недостатньо, особливо із психологічних позицій, хоча є однією з найгостріших проблем, які стоять перед сучасною школою і мають бути вирішені для забезпечення досягнення учнем успіхів у навчанні. Часто виникають проблеми психологічного характеру. Насамперед, це психологічні труднощі, з якими дитина стикається в процесі навчання. З одного боку, труднощі навчальної роботи учня залежать від особливостей навчального матеріалу, з іншого – від можливостей, індивідуальних і вікових особливостей дитини.

Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються навколо двох основних аспектів розгляду проблеми:

1) як вчитель (вчитель) навчає;

2) як учень (студент) навчається і як при цьому здійснюється його розвиток.

Фахівці різних галузей психолого-педагогічної науки в основному приділяли увагу окремим аспектам цієї проблеми. Так, дидакти вважають основним об’єктом вивчення педагогічні умови та особливості навчально-виховного процесу, які, на їхню думку, сприяють подоланню неуспішності. Психологи зосереджуються на вивченні особливостей особистості невстигаючих учнів, на виявлення своєрідності самого процесу їхньої навчальної діяльності.

Об'єктом дослідження в роботі є основи психолого-педагогічної науки, а предметом – вплив успішності в навчанні на формування самооцінки.

Мета дослідження: виявити психологічні фактори неуспішності і успішності в навчанні та їх вплив на становлення самооцінки учня.

Умовою підвищення успіхів у навчанні є формування в учня адекватної самооцінки, на основі якої можливо відновлення впевненості у своїх здібностях і підвищення прагнення до оволодіння знаннями.

Завдання дослідження:

1. Розглянути теоретичні підходи до вивчення впливу навчальної успішності на становлення самооцінки школяра.

2. Емпірично виявити специфіку ставлення учнів до себе та до своєї навчальної успішності в залежності від причин, що заважають засвоювати знання на достатньому рівні.

3. Порівняти показники основних параметрів самооцінки, ставлення до своєї навчальної успішності та навчання взагалі в учнів з високою навчальною успішністю та низькою навчальною успішністю.

4. Розкрити психологічні умови оптимізації розвитку особистості в учнів з низькою навчальною успішністю.

Гіпотезою дослідження є припущення про те, що успішність навчання школяра визначає особливості і рівень самооцінки.

Методичними та теоретичними засадами нашого дослідження є принципи детермінізму, єдності свідомості і діяльності, взаємозалежності зовнішніх та внутрішніх чинників становлення особистості (Б.Г.Ананьєв, Г.О.Балл, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, С.Д.Максименко, Г.С.Костюк, В.А.Роменець, Н.В.Чепелєва та інші).

Методи дослідження: теоретичний аналіз наукових джерел із досліджуваної проблеми: аналіз, порівняння, узагальнення та систематизація емпіричних і теоретичних даних; порівняльний аналіз результатів дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у виявленні факторів становлення самооцінки учнів з різною навчальною успішністю.

Теоретичне значення дослідження полягає у вивченні впливу низької навчальної успішності на становлення особистості школяра; з`ясуванні психологічних причин навчальної неуспішності у дітей з нормальним інтелектуальним розвитком; визначенні психологічних умов підвищення навчальної успішності школярів.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів з підрозділами основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків.

Інформаційною базою роботи є наукові публікації, монографічні видання, підручники вітчизняних і закордонних вчених та інші джерела.

Розділ 1. Теоретичні основи вивчення впливу успішності у навчанні на самооцінку учня

1.1 Погляди вітчизняних та зарубіжних науковців на взаємозв'язок успішності у навчанні і самооцінки

Тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах. В.І. Самохвалова виділяє три показники, на основі яких можуть бути розглянуті розбіжності у поведінці дітей одного віку й особливості їхньої успішності в навчанні: а) ставлення до навчання; б) організація навчальної роботи; в) засвоєння знань і навичок. Ці показники можуть по-різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, тому що не може бути однозначних зв’язків між рівнем успішності в навчанні й ставленням до навчання [71, с. 25].

Г.П. Антонова у своїх дослідженнях дійшла висновку, що відносна стійкість "стилю" розумової роботи, що спостерігається у школярів у процесі вирішення різних навчальних завдань, свідчить про те, що в них сформувалася якість або властивість розумової діяльності. Але це не означає, що діти, які виявляють знижену навченість, приречені на постійні невдачі в навчанні. Це свідчить про те, що в них сформувалися деякі небажані якості розуму, які й виявляються під час самостійної розумової діяльності. У зв’язку із цим необхідна тривала організаційна робота, яка спрямована не тільки на збагачення дітей знаннями, уміннями й навичками, а й, насамперед, на зміну якостей їхньої розумової діяльності й сформованого в них підходу до процесу засвоєння знань. Таким чином, навченість, тобто здатність до навчання, є індивідуальною, відносно стійкою властивістю особистості. Висока навченість сприяє більш інтенсивному розумовому розвитку. Однак поряд з високим розумовим розвитком може спостерігатися відносно низька навченість, що компенсується великою працездатністю [23, с. 131].

У дослідженнях із психології обґрунтовується думка, що навчання, яке спрямоване на аналіз особливостей навченості, ставить два завдання: з’ясування того, як, якими способами школярі самостійно здобувають нові знання; визначення видів допомоги, яка необхідна для того, щоб школяр міг успішно впоратися із поставленим завданням. Інакше кажучи, процес навчання організовується згідно з індивідуально-психологічними здібностями учня, під час організації обов’язково враховується чому і як навчають учня. Н.С. Лейтис увів поняття психологічних компонентів засвоєння, під якими він розумів пов’язані багатогранні сторони психіки учнів, без активізації й відповідної спрямованості яких навчання не досягає мети. До таких компонентів належать:

1) позитивне ставлення учнів до навчання;

2) процеси безпосереднього ознайомлення з матеріалом;

3) мислення як процес активної переробки матеріалу, який вивчається;

4) процес запам’ятовування і збереження отриманої й обробленої інформації.

Значна кількість психологів, аналізуючи навчання, відзначають, що він є недостатньо керованим процесом. Один із можливих шляхів зробити навчання керованим процесом – це спеціальна організація засвоєння як визначеного процесу. Найбільш розробленою в цьому напрямі є система навчання, заснована на теорії поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперіна. Відповідно до цієї теорії відбуваються особливі процеси, на яких і будується процес навчання. Пошуки інших можливостей управління процесом навчання пов’язані із розробкою психологічних основ програмованого навчання (Л.Н. Ланда та ін.). Програмоване навчання передбачає таку організацію навчання, коли учень не може зробити наступного "кроку" у засвоєнні, якщо не опанував попередній матеріал. Учень увесь час надає інформацію про засвоєння матеріалу. Слід зазначити, що зворотний зв’язок діє постійно, що дає змогу регулювати процес відповідно до індивідуальних особливостей учнів, забезпечуючи активність кожного школяра. Кожен учень навчається в оптимальному для нього темпі, ритмі, стилі.

В.В. Давидов вважає специфічною потребою й мотивом навчальної діяльності учня ставлення до дійсності й відповідні йому способи орієнтації.

Поставити перед школярем навчальне завдання – це значить занурити його в ситуацію, яка вимагає орієнтації на змістовно загальний спосіб її вирішення у всіх можливих варіантах. Одним із значущих компонентів навчальної діяльності є система особливих дій для вирішення завдань. Автор виділяє такі навчальні дії, яким залежно від конкретних умов їхнього виконання відповідають операції: перетворення ситуації з метою виявлення загального ставлення у системі, яка розглядається; моделювання виділеного ставлення в графічній і знаковій формі; перетворення моделі відносин для вивчення його властивостей у "чистому вигляді"; виділення й побудова серії конкретно-практичних завдань, що можна виконати загальним способом; контроль конкретно-практичних завдань, що можна виконати загальним способом; контроль за виконанням попередніх дій; оцінка засвоєння загального способу як результату розв’язання конкретного навчального завдання.

Формування повноцінної навчальної діяльності у молодших школярів може відбуватися лише на основі принципу розгортання матеріалу, адекватного змістовному узагальненню, що детермінується теоретичними формами суспільної свідомості й духовними вимогами [37, с. 118].

У дослідженнях П.П. Блонського фігурує поняття "засвоєння". Він відзначає, що не можна змішувати проблему засвоєння знань із проблемою пам’яті, що засвоєння знань не зводиться тільки до запам’ятовування, воно передбачає розумову діяльність суб’єкта, вживається це поняття в широкому розумінні, позначаючи терміном "засвоєння" пізнавальну діяльність, що включає ряд психічних процесів: сприйняття, пам’ять, мислення.

Н.А. Менчинська вважає, що засвоєння знань передбачає не тільки участь розумових процесів. Засвоєння безпосередньо пов’язане з особливостями особистості – її почуттями, волею тощо. При вивченні засвоєння знань вона виділяє три групи явищ: власне знання, тобто продукт, результат, сформований у ході навчання; безпосередньо розумовий процес, у результаті якого досягається той або інший результат; певні якості розумової діяльності учня, сформовані у процесі його життєдіяльності, набуття досвіду в умовах виховання й навчання. На нашу думку, дійсне засвоєння можливе тільки тоді, коли учень активно працює з навчальним матеріалом і згодом вдало застосовує здобуті знання у практичній діяльності. Поступово розширюються пізнавальні можливості учнів. Тому, говорячи про наявність прямого зв’язку між віковими періодами й етапами засвоєння, при цьому необхідно брати до уваги таке: рівень засвоєння знань залежить не тільки від вікового рівня розвитку, а й від міри складності засвоюваного навчального матеріалу. Педагоги-практики вважають провідними в пізнавальній діяльності учня процеси аналізу та синтезу. Таким чином, закономірності аналізу й синтезу допомагають розкрити сутність переходу від нижчих етапів засвоєння знань Н.Ф. Добринін стверджує, що загальне значення отриманих у школі знань поступово набуває особистої значущості їх для учнів, пов’язаної з потребами, інтересами й переконаннями особистості. У результаті цього знання мають усе більш дієвий характер. Тільки навчання, яке позбавлене формалізму, приводить учнів до більш глибокого розуміння значущості набутих знань і тим самим готує їх до участі у житті. Дослідження вченого, на нашу думку, доводять, що коли об’єктивна значущість знань, умінь і навичок дійсно усвідомлюється учнями, у них починає формуватися позитивне ставлення й інтерес до них, саме ці знання й засвоюються більш успішно.

Н.С. Лейтес зазначає, що розумовий розвиток не зводиться до засвоєння певного обсягу знань і розумових операцій особистості, справжній розумовий розвиток, на його думку, не є чимось зовнішнім стосовно здібностей дитини. Автор вважає, що послідовне збільшення розумового навантаження в міру просування учнів від молодших класів до старших не пропорційне зростання навченості. Важливийне тільки кількісний аспект, тобто не тільки те, що сам масштаб рівня розумового розвитку змінюється від віку до віку. Існує і якісний аспект розумового розвитку, визначений віковим етапом. Рівні розумового розвитку не відокремлені від інших особливостей дитини певного віку, ці особливості надають їм своєрідності, що має прямий стосунок до успішного навчання. Розвиток розумових здібностей відбувається ніби спіралеподібно – від одного рівня до іншого, більш високого. Особливості розумового розвитку й навченості учня в кожному періоді шкільного дитинства лише частково й тимчасово виявляють становлення його здібностей. Навченість у дітей безпосередньо характеризує тільки навчальні здібності.

Н.С. Лейтес вважає, що не може бути просто поставлений знак рівності між навченістю (або рівнем розумового розвитку) і здатністю. У шкільні роки можна говорити про ті або інші здібності, які впливають на навчання.

У.Д. Розенталь [17, с. 28] зазначав, що здібностями можна називати такі індивідуально-психологічні особливості дитини, які забезпечують успішне виконання тієї або іншої діяльності, зокрема навчальної. Але не окремі здібності визначають можливість успішного виконання навчальної діяльності, а лише своєрідне поєднання цих здібностей, що характеризує конкретну особистість. Однією з найважливіших особливостей психіки людини є можливість широкої компенсації одних властивостей іншими, внаслідок чого відносна слабкість будь-якої здібності в навчанні зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть складнішої діяльності, що найбільш тісно пов’язана із цією здібністю.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено чимало. Однак ще виникає багато питань про причини, що викликають труднощі в навчанні. Практикам (педагогам, психологам) слід здійснювати поглиблене вивчення особливостей особистості школяра, аналізувати, які фактори допомагають йому уникати труднощів у навчанні і сприяють успішному оволодінню знаннями.

У практиці шкільного життя вчителеві на кожному кроці доводиться мати справу з негативними емоційними реакціями учнів на оцінки, зауваження, вимоги, труднощі у навчальній роботі. Часто вчитель не розуміє етіології цих реакцій, а вони є показником певного неблагополуччя у вихованні дитини. Ці реакції можуть бути різної глибини, сили й тривалості. Реакції учнів визначаються не тільки об’єктивною справедливістю або несправедливістю дій учителя, а й внутрішніми психічними особливостями учня, пов’язаними з його самооцінкою і ставленням до себе.

Отже, щоб навчити дитину навчатися, вчительу слід забезпечити доступність, своєчасність надходження інформації, сприятливий клімат для спілкування між учасниками педагогічного процесу. Між процесами викладання та навчання існують складні причинно-наслідкові зв’язки, які потрібно виявляти, аналізуючи конкретні ситуації процесу навчання. Слід зазначити, що глибокі знання загальних закономірностей психічного розвитку дитини, чинників, що сприяють формуванню особистості на різних вікових етапах, дають педагогу змогу оптимізувати навчально-виховний процес.

Для успішності в навчанні важливе значення має здатність дитини до самоаналізу і самооцінки власної діяльності. Так, ролі самооцінки присвячена робота О.А. Серебрякової. Вчена стверджує, що залежно від характеру самооцінки (її адекватності, стійкості) у школяра виникає впевненість у собі, непевність або самовпевненість, тобто певні риси хара- ктеру. У результаті дослідження було виділено ряд умов формування самооцінки, визначено роль, функції й місце в цьому процесі оцінки інших учасників педагогічного процесу діяльності дитини.

Ми робимо висновок, що самооцінка, яка закріпилася і стала рисою характеру, не обмежується рамками однієї будь-якої діяльності, а поширюється й на інші види. Аналіз ряду досліджень дає змогу зазначити, що важливим фактором у формуванні особистості дитини є оцінювання її діяльності дорослими людьми. Емоційне самопочуття дитини залежить від того, які стосунки склалися у нього з оточуючими його людьми. Дуже важливим для дитини є налагодження міжособистісних відносин із вчителем (вчитель і учень є рівноправними суб’єктами). Така взаємодія спонукає до творчості учнів і вчитель, робить навчання цікавим та ефективним. При цьому пізнавальна активність учнів є максимальною, в результаті такої діяльності дитина здатна до самооцінки.

З віком самооцінка як мотив поведінки й діяльності починає відігравати все більше значення у житті дитини й у формуванні її особистості, тобто самооцінка перетворюється на стійке утворення.

Самооцінка учня у процесі навчання розвиває критичне ставлення до власних здібностей і можливостей, впливає на об’єктивне оцінювання результатів навчання. Успіхи у навчанні сприяють активній діяльності учня на уроках, він стежить за ходом думки вчителя й однолітків, бере активну участь у розв’язанні будь-яких проблем, замислюється, визначає своє ставлення у процесі подій, прогнозує подальше ускладнення матеріалу.

Практикою школи вже давно доведено, що кожен школяр, що не має яких-небудь органічних дефектів може засвоїти знання в об'ємі шкільної програми, проте не у всіх випадках удається досягти необхідного рівня засвоєння і окремі учні насилу засвоюють учбовий матеріал.

Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються довкола двох основних аспектів розгляду проблеми:

1) як вчитель учить;

2) як школяр вчиться і як при цьому здійснюється його розвиток.

Фахівці різних галузей педагогічної науки приділяли переважну увагу одній або іншій стороні даної проблеми. Так, дидакти основним об'єктом вивчення роблять педагогічні умови, особливості учбово-виховного процесу, які сприяють подоланню неуспішності. Психологи ж направляють увагу на вивчення особливостей неуспішної особи, виявляються в процесі вчення, на виявлення своєрідності самого процесу їх учбової діяльності. На питання - які типові поєднання особливостей школярів, що визначають характер неуспішності, – відповідають психологічні дослідження. Дидактична основа для таких досліджень міститься в роботі А.М.Гельмонта [25, с. 227]. У цій роботі даний диференційований аналіз неуспішності школярів і її причин. Один з критеріїв, який покладений А.М.Гельмонтом в основу диференціації неуспішності носить психологічний характер, – це міра легкості (або труднощі) переборної негативного явища. Основного значення набувають причини, залежні від учня:

1) погана підготовленість і значні пропуски в знаннях;

2) негативне відношення до учення;

3) відсутність звички до організованої праці, недостатній рівень загального розвитку.

А.М.Гельмонт вказує як тісно переплітаються причини, залежні від вчителя і учня, наскільки ефективний той педагогічний підхід, який спирається на знання індивідуальних особливостей учнів і як відсутність даного підходу наводить до формування в ході навчання нових негативних якостей що ще більше утрудняють процес навчання. Тривала неуспішність викликає у школяра моральну і психічну травму, породжує невіру в свої сили.

В.І.Самохвалова [15, с. 134] виділяє три показники, на основі яких можуть бути розглянуті відмінності в поведінці дітей і особливості їх особи:

1) відношення до учення;

2) організація учбової роботи;

3) засвоєння знань і навиків.

Ці показники можуть по різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, оскільки не виявляється однозначних зв'язків між мірою успішності в ученні і відношення до учення. Характеризуючи групи дітей з однаковою успішністю можна виділити яку-небудь одну групу рис, яка визначає все інше. Це положення розвивається в одній з робіт А.С. Славіної [22, с. 141], де автор детально описує особливості розумової діяльності неуспішних дітей, названою "інтелектуальною пасивністю". Дана "пасивність" виявляється в небажанні думати, в прагненні уникнути всяких розумових зусиль. Вона виявляється у школярів при здійсненні учбової діяльності.

Багато психологів, аналізуючи процес навчання, відзначають, що він є недостатньо керованим процесом. Однією з можливих доріг зробити навчання керованим процесом – спеціальна організація процесу засвоєння як процесу заданого. Найбільш розробленою в цьому напрямі є система навчання, заснована на теорії поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперіна. Згідно цієї теорії здійснюються процеси інтеріорізації дій – поступового перетворення зовнішніх дій у внутрішніх, розумових. Відповідно цьому і будується процес навчання. Пошуки інших можливостей управління процесом навчання пов'язані з розробкою психологічних основ програмованого навчання (Л.Н.Ланда і ін.). Програмоване навчання передбачає таку організацію навчання, коли той, що виучується не може зробити наступного "кроку" в засвоєнні, не опанувавши попередні. Учень весь час дає інформацію про те як він засвоює матеріал. Зворотний зв'язок діє весь час і дозволяє регулювати процес відповідно до індивідуальних особливостей засвоєння, забезпечується активність кожного учня. Кожен учень виучується в оптимальному для нього темпі, ритмі, стилі.

В.В.Давидов [27, с. 232] вважає специфічною потребою і мотивом учбової діяльності учня теоретичне відношення до дійсності і відповідні йому способи орієнтації. Поставити перед школярем учбове завдання - це означає ввести його в ситуацію, що вимагає орієнтації на змістовно загальний спосіб її дозволу у всіх можливих частних і конкретних варіантах умов. Одним із значимих компонентів учбової діяльності є система особливих дій за рішенням завдань. Він виділяє наступні учбові дії, яким залежно від конкретних умов їх виконання відповідають операції:

1) перетворення ситуації для виявлення загального відношення даної системи;

2) моделювання виділеного відношення в графічній і знаковій формі;

3) перетворення моделі відношення для вивчення його властивостей в "чистому вигляді";

4) виділення і побудова серії частних конкретно-практичних

завдань, що народжуються загальним способом;

5) контроль за виконанням попередніх дій;

6) оцінка засвоєння загального способу як результату рішення даної учбової задачі.

Формування повноцінної учбової діяльності у молодших школярів може відбуватися лише на основі певного принципу розгортання матеріалу, адекватного змістовному узагальненню, який детермінується теоретичними формами суспільної свідомості і вимогами духовного виробництва. В даний час це здійсненно лише в спеціально організовуваних експериментальних умовах.

Наступний етап у вивченні учбової діяльності полягає в пильній увазі дослідників до новоутворень, кожне з яких є новий тип відношення дитяти до різних сторін довколишньої дійсності. Це наступні типи новоутворень:

1) новий тип відношення дитяти до предмету, що вивчається, який виявляється в умінні вичленяти в нім параметри;

2) новий тип відношення дитяти до власної діяльності - довільність (саморегуляція)

3) новий тип відношення до своєї діяльності як спільною.

Виконання відносно простих і елементарних форм самоконтролю, супроводжуючих наочні перетворення, є важливою умовою формування самостійної учбової діяльності по управлінню своєю поведінкою.

У дослідженнях П.П.Блонського [10, с. 227] фігурує поняття "засвоєння". Він відзначає, що не можна змішувати проблему засвоєння знань з проблемою пам'яті, що засвоєння знань не зводиться лише до пам'яті, воно передбачає розумову діяльність суб'єкта, вживається це поняття в широкому сенсі, позначаючи терміном "засвоєння" пізнавальну діяльність, що включає цілий ряд психічних процесів: сприйняття пам'яті, мислення.

З віком розширюються пізнавальні можливості учнів. Тому говорять про наявність прямого зв'язку між віковими етапами і етапами засвоєння, при цьому необхідно мати на увазі наступне: рівень засвоєння знань залежить не лише від вікового рівня розвинена, але і від міри трудності засвоюваного учбового матеріалу. Виділяють в пізнавальній діяльності як провідні процеси аналіз і синтез. Таким чином, основні закономірності, які допомагають розкрити єство переходу від нижчих етапів засвоєння знань до вищих, - закономірності аналізу і синтезу.

Особовий підхід при вивченні розумових особливостей школярів властивий ряду досліджень останніх років, що проводяться під керівництвом Н.А.Менчинськой.

Особливості розумового розвитку і виучуваної учня в кожному періоді шкільного дитинства лише частково і тимчасово виявляють становлення його здібностей. Виучувана у дітей безпосередньо характеризує лише учбові здібності.

Лейтес вважає, що не може бути просто поставлений знак рівності між виучуваною (або рівнем розумового розвитку) і здатністю. У шкільні роки можна говорити про ті або інші передумови здібностей, що впливають на навчання.

Розенталь У.Д. [45, с. 221] вказував, що здібностями можна називати такі индивидуально- психологічні особливості, які мають відношення до успішності виконання тієї або іншої діяльності, зокрема учбової. Але не окремі здібності як такі безпосередньо визначають можливість успішного виконання учбової діяльності, а лише те своєрідне поєднання цих здібностей, яке характеризує дану особу. Однією з найважливіших особливостей психіки людини є можливість широкої компенсації одних властивостей іншими, унаслідок чого відносна слабкість який-небудь однієї здатності в навчанні зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть такої діяльності, яка найтісніше пов'язана з цією здатністю. Теплов виділяє поняття "обдарованість", під яким він розумів якісно, - своєрідне поєднання здібностей, від якого залежить можливість досягнення більшого або меншого успіху у виконання учбової діяльності.

Таким чином, аналіз досліджень, присвячених психологічним проблемам успішності навчання, показує, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено немало. Проте ще виникає багато питань про причини, обуславливающих трудність в ученні. Необхідне більш поглиблене вивчення особливостей особи школяра, що допомагають йому в усуненні труднощів і успішному оволодінню ним шкільною програмою.

Особливий інтерес представляє поняття "виучувана". Основний показник виучуваної "темп просування". За даними Н.А.Менчинськой і її співробітників швидше виучуються ті учні, чий рівень розвитку вищий. В ході вікового розвитку відбуваються якісні зміни розумових можливостей, зв'язані про обмеженням деяких розумових достоїнств попередніх вікових періодів. Виучувана дітей безпосередньо характеризує лише учбові здібності. Засвоєння одного і того ж матеріалу у кожного учня відбувається по-різному, а отже вимагає різних педагогічних зусиль залежно від рівня і своєрідності розвитку дитяти. Нарікати причину учбових невдач не завжди просто, але знати її необхідна. До дітей треба личити як до осіб, що постійно розвиваються, змінним. Оскільки деякі діти дуже рано проявляють загальні здібності або спеціальні здібності до яких-небудь видів діяльності, то треба зробити витті можливе, аби такому дитяті було цікаво вчитися в школі, аби саме в школі отримували подальший розвиток його здатності, самооцінка здібностей що вчаться в процесі шкільного навчання - це усвідомлення ними своїй успішності в опануванні матеріалу того або іншого учбового предмету. Залежно від того, чи рахує себе молодший школяр здатним засвоїти шкільні предмети, у нього складається певне відношення до себе: зміцнюється або втрачається віра в свої інтелектуальні можливості.

У практиці шкільного життя вчителеві на кожному кроці доводиться стикатися з негативними емоційними реакціями учнів на оцінки, зауваження, вимоги, на трудності в учбовій робота. Часто вчитель не розуміє джерела цих реакцій, а ці реакції є, з одного боку, показником якогось неблагополуччя у вихованні дитяти, про іншу - вони самі впливають на відношення дитяти до учення, до школи, до вчителя, на формування його поглядів і інтересів, на формування його особи. Ці реакції можуть бути різної глибини і сили, різної тривалості.

Так, ролі самооцінки у формуванні упевненості і невпевненості школяра в своїх знаннях і в своїх силах присвячена робота Е.А.Серебрякової [46, с. 117]. Автор показала, що залежно від характеру саммоценки (її адекватності, стійкості) у школяра виникає упевненість в собі, невпевненість або самовпевненість, тобто певні риси вдачі. В результаті дослідження авторові удалося виявити цілий ряд умов формування самооцінки: роль, функція і місце в цьому процесі оцінки іншими людьми діяльності дитяти, значення оцінки самим дитям результатів власної діяльності. Е.А.Серебрякова також зробила вивід про те, що самооцінка, що закріпилася і стала рисою вдачі не обмежується рамками одній якій-небудь діяльності, а поширюється і на інші види діяльності. З цілого ряду досліджень виходить, що важливим чинником формування особи дитяти є оцінка його довколишніми дорослими. Емоційне самопочуття дитяти залежить від того, які взаємини склалися у нього з довколишніми людьми, чи відповідає він вимогам, які йому пред'являються, інакше кажучи, від того, наскільки задовольняється потреба дитяти в позитивній оцінці. Разом з цим дуже рано у дітей виникає самооцінка, тобто здатність оцінювати свої якості і уміння, які, у свою чергу, починають визначати його поведінку. З віком самооцінка як мотив поведінки і діяльності починають грати все велику роль в житті дитяти і у формуванні його особи. Вона стає усе більш стійкою освітою. На певному етапі розвитку потреба в збереженні самооцінки, що склалася, може стати не менше, а інколи, навіть значимішою, ніж потреба оцінки тих, що оточують.

Оскільки на певному етапі у дітей складається відносно стійка самооцінка і заснований на ній рівень домагань, це веде до виникнення нової потреби бути не лише на рівні вимог тих, що оточують, як на рівні власних вимог до себе. Засвоюючи вимоги тих, що оточують, виробляючи власну оцінку того, що оточує і самооцінку, діти поступово емансипуються від безпосереднього впливу ситуації. Головною стимул-реакцією їх психічного розвитку з віком стає не лише прагнення дістати схвалення тих, що оточують, але і потреба виконувати власну вимогу до себе і бути на рівні тих завдань, які вони самі перед собою ставлять.

1.2 Проблеми самооцінки школяра

Проблема виникнення і розвитку самооцінки є одній з центральних проблем становлення особи дитяти. Самооцінка – це необхідний компонент розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самого себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей своєї поведінки, свого відношення до тих, що оточують, до інших людей і самому собі.

Л.С.Виготський передбачав, що саме в семирічному віці починає складатися самооцінка – узагальнене тобто стійке, внеситуативное і, в той же час, диференційоване відношення дитяти до себе. Самооцінка опосередкує відношення дитяти до самого собі, інтегрує досвід його діяльності, спілкування з іншими людьми. Ця найважливіша особова інстанція, що дозволяє контролювати власну діяльність з точки зору нормативних критеріїв, будувати сої цілісну поведінку відповідно до соціальних норм.

Р.Бернс [8], аналізуючи велике число досліджень американських авторів, відзначає, що на межі дошкільного і молодшого шкільного віку відбувається якісний стрибок в розвитку самооцінки. Проте розширювальне тлумачення цього поняття позбавляє виводи конкретності, не дозволяє досить охарактеризувати зміни, що відбуваються.

Досить очевидний, що оцінка себе не існує ізольовано від уявлення про самі оцінювані якості. Тому, самооцінку слід розглядати в аспекті загального уявлення про себе. Згідно наявним в науці даним до складу змістовних уявлень суб'єкта про те, який він, не входять ціннісно-нейтральні якості, позбавлені для суб'єкта особового сенсу. Ці якості наділяються суб'єктом високою позитивною або негативною цінністю.

Проведене Ельконіним і його групою експериментальне дослідження спиралося на наступні гіпотези:

1) Ранній "Образ Я" з'являється у зв'язку з "кризою семи років" оскільки до цього віку визрівають когнітивні передумови для його формування. Саме у цьому віці дитя відходжує від безпосереднього злитого відчуття себе. Його стосунки з самим собою опосередкують.

2) Ранній "Образ Я" носить той, що швидше передбачає, чим констатуючий і вірогідніше ціннісно-заданий, чим пізнавальний характер.

У перебігу навчального року у дітей відбувається формування самооцінки. Деяка ситуативна самооцінка, не пов'язана із змістовним уявленням про себе, з'являється раніше, ніж "я-концепція". Проте, самооцінка стає значно стійкішою і внеситуативной саме тоді, коли вона зв'язується з "я-концепцією", при цьому содеражательние розбіжності між ними не виявляються. Під час навчального року "Образ Я" збільшується в два рази.

Молодшому школяру в учбовій діяльності необхідне уміння ставити цілі і контролювати свою поведінку, управляти собою. Аби управляти собою, необхідні знання про себе, оцінка себе. Процес формування самоконтролю залежить від рівня розвитку самооцінки. Молодші школярі можуть здійснювати самоконтроль лише під керівництвом дорослого і за участю однолітків. Уявлення про себе основа самооцінки молодших школярів. Самосвідомість дитяти здійснюється в учбовій діяльності.

Неоднозначні критерії самооцінки. Індивід оцінює себе двома шляхами: ) шляхом зіставлення рівня своїх домагань з об'єктивними результатами своєї діяльності і 2) шляхом порівняння себе з іншими людьми. Чим вище рівень домагань, тим важче за них задовольнити. Успіхи і невдачі в, якій-небудь діяльності істотно впливають на оцінку індивідом своїх здібностей в цьому виді діяльності: невдачі, як правило, знижують домагання, а успіх підвищує їх. Не менш важливий і момент порівняння: оцінюючи себе, індивід вільно або мимоволі порівнює себе з іншими, враховуючи не лише свої власні досягнення, але і всю соціальну ситуацію в цілому. На загальну самооцінку особи сильно впливають також її індивідуальні особливості і те, наскільки важлива для неї оцінювана якість або діяльність. Приватні самооцінок нескінченно багато. Судити по ним про людину, не знаючи системи його особистих цінностей, того, які саме якості або сфери діяльності є для нього основними, неможливо [41].

Вивчення ролі самооцінки в пізнавальній діяльності виявило, що особливе значення дитя надає своїм інтелектуальним можливостям, оцінка цих можливостей іншими його завжди дуже непокоїть. Так, в проведеному дослідженні жоден з учнів (у тому числі неуспішні), перераховуючи причини своїй недостатньо ефективній або поганій успішності, не послався на скруту в розумінні учбового матеріалу, в опануванні навиків, прийомами розумової діяльності і ін. Всі діти вважали за краще вважати себе (і вважатися) ледачим, недисциплінованим, але ніхто не відносив свій неуспіх за рахунок недостатніх інтелектуальних здібностей.

Діти, що мають адекватну самооцінку, активні, меткі, бадьорі, з цікавістю і самостійно шукають свої помилки в своїх роботах, вибирають завдання, відповідні своїм можливостям. Після успіху в рішенні задачі вибирають таку ж або важчу. Після невдачі перевіряють себе або беруть завдання менш важку.

Діти з високою адекватною самооцінкою відрізняються активністю, прагненням до досягнення успіху в учбовій діяльності. Їх характеризує максимальна самостійність. Вони упевнені в тому, що власними зусиллями зможуть добитися успіху в учбовій діяльності. Це грунтується на правильній самооцінці своїх можливостей і здібностей. Неадекватна занижена самооцінка у молодших школярів виявляється яскраво в їх поведінці і рисах особи. Діти вибирають легкі завдання. Вони як би бережуть свій успіх, бояться його втратити і через це в чомусь бояться самої учбової діяльності. Нормальному розвитку дітей про заниженою самооцінкою заважає їх підвищена самокритичність, невпевненість в собі. Вони чекають лише невдачі.

Ці діти дуже чутливі до схвалення, до всього того, що підвищило б їх самооцінку. Діти із завищеною самооцінкою переоцінюють свої можливості, результати учбової діяльності, особові якості. Вони вибирають завдання, які ним не під силу. Після неуспіху продовжують наполягати на своєму або тут же перемикаються на найлегше завдання, рухомі мотивом престижності.

Стійка самооцінка молодшого школяра формує його рівень домагань. При цьому у молодшого школяра виникають потреба зберегти як самооцінку, так і заснований на ній рівень домагань.

Знати самооцінку людини дуже поважно для встановлення стосунків з ним, для нормального спілкування, в яке люди, як соціальні істоти, неминуче включаються. Особливо поважно враховувати самооцінку дитяти. Як і все в нім, вона ще лише формується і тому більшою мірою, чим в дорослого, піддається дії, зміні.

Засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під впливом оцінних думок інших (вчителів, однолітків) відноситися певним чином як до реальних результатів своєї учбової діяльності, так і до самого собі як особи. З віком він все з більшою визначеністю розрізняє свої дійсні досягнення і те, чого він міг би досягти, володіючи певними особовими якостями. Так у учня в учбово-виховному процесі формується установка на оцінку своїх можливостей - один з основних компонентів самооцінки.

У самооцінці відбиваються представлення дитяти як про вже досягнутому, так і про те, до чого він прагне, проект його майбутнього - хай ще незавершений, але граючий величезну роль в саморегуляції його поведінки в цілому і учбовій діяльності зокрема

У самооцінці відбивається те, що дитя дізнається про себе від інших, і його зростаюча власна активність, направлена на усвідомлення своїх дій і особових якостей.

Відомо, що діти по-різному відносяться до помилок, що допускаються ними. Одні, виконавши завдання, ретельно його перевіряють, інші тут же віддають вчителеві, треті довго затримують роботу, особливо якщо вона контрольна, боячись випустити її з рук. На зауваження вчителя; "У твоїй роботі є помилка" - учні реагують неоднаково. Одні просять не вказувати, де помилка, а дати їм можливість самим знайти її і виправити. Інші з тривогою, бліднучи або червоніючи, запитують; "А яка, де?" І, беззастережно погоджуючись з вчителем, покірно приймають його допомогу. Треті тут же намагаються виправдатися засланнями на обставин.

Відношення до допущених помилок, до власних промахів, недоліків не лише в ученні, але і в поведінці - найважливіший показник самооцінки особи.

Найприродніше, як вже наголошувалося, реагують на помилки в їх роботах діти з правильною самооцінкою. Вони зазвичай навіть з цікавістю самостійно шукають помилку: "Мовляв, цікаво, в чому? Яка?" Діти із зниженою самооцінкою, якщо їм запропонувати самим знайти свою помилку, зазвичай мовчки перечитують роботу кілька разів, нічого в ній не міняючи. Незрідка вони відразу опускають руки і відмовляються перевіряти себе, мотивуючи тим, що все одно нічого не побачать. Доброзичливе відношення вчителя, заохочення служать істотною стимул-реакцією, що підтримує їх діяльність.

Заохочувані і підбадьорювані вчителем, вони поступово включаються в роботу і незрідка самі знаходять помилку.

Як вже говорилося, в самооцінці дитяти відбивається не лише його відношення до вже досягнутому, але і те, яким він хотів би бути, його прагнення, надії. Самооцінка найтіснішим чином пов'язана з тим, на що людина претендує.

Самооцінка дитяти виявляється не лише в тому, як він оцінює себе, але і в тому, як він відноситься до досягнень інших. Із спостережень відомо, що діти з підвищеною самооцінкою не обов'язково розхвалюють себе, та зате вони охоче бракують все, що роблять інші. Учні із зниженою самооцінкою, навпаки, схильні переоцінювати досягнення товаришів.

Діти, які не критичні до себе, часто дуже критичні до інших. Якщо маленькому школяру (першокласникові, другокласникові), який зазвичай отримує хороші відмітки і високо оцінює себе, дати на оцінку його власну роботу і таку ж за якістю роботу, виконану іншим, то собі він поставить 4 або 5, а в роботі іншого знайде масу недоліків.

Дитя не народжується на світло з якимсь відношенням до себе. Як і всі інші особливості особи, його самооцінка складається в процесі виховання, в якому основна роль належить сім'ї і школі.

Діти з високою самооцінкою відрізнялися активністю, прагненням до досягнення успіху як в ученні і суспільній роботі, так і в іграх.

Зовсім інакше поводяться діти з низькою самооцінкою. Їх основна особливість - невпевненість в собі. У всіх своїх починах і справах вони чекають лише неуспіху.

Виявилося, що немає жодного зв'язку між самооцінкою дитяти і матеріальною забезпеченістю сім'ї. Зате міцність сім'ї виявилася дуже важливим чинником; у сім'ях, що розпалися, частіше зустрічалися діти із зниженою самооцінкою.

Не виявилося зв'язку між самооцінкою дитяти і кількістю часу, який батьки проводять разом з ним. Головніше - не скільки, а як спілкуються батьки з дитям. Важливе дбайливе, шанобливе відношення батьків до особи дитяти, їх інтерес до життя сина або дочки, розуміння характеру, смаків, знання друзів. У сім'ях, де виховувалися діти з високою самооцінкою, батьки, як правило, залучали дітей до обговорення різних родинних проблем і планів, До думки дитяти уважно прислухалися і відносилися до нього з повагою і тоді, коли воно розходилося з батьківським.

Зовсім інша картина відкрилася в сім'ях, де жили більшість дітей із зниженою самооцінкою. Батьки цих учнів не змогли скільки-небудь змістовно охарактеризувати свого дитяти. Ці батьки включаються в життя своїх дітей лише тоді, коли вони створюють для них певні труднощі; найчастіше поштовхом до втручання служить виклик батьків в школу.

He існує практично такої дії, яку міг би зробити вчитель, не побоюючись, що дитя із заниженою самооцінкою не дасть йому негативної інтерпретації. Неважливо, наскільки позитивним виглядатиме ця дія в очах інших дітей, наскільки сам вчитель вкладатиме в нього щирі благі наміри – дитя може відреагувати негативно в будь-якому разі. Ось чому так поважно, аби у дитяти з раннього дитинства формувалося позитивне уявлення про себе [42, с. 125].

Розвиток самосвідомості у дитяти в молодшому шкільному возрасте виявляється в тому, що у дітей поступово зростає критичность, вимогливість до себе. Першокласники переважно позитивно оцінюють свою учбову діяльність, а невдачі зв'язують тільки об'єктивними обставинами, второклассники і третьокласники відносяться до себе вже критичніше, оцінюючи не лише успіхи, але і свої невдачі в ученні. У молодшому шкільному віці відбувається перехід від конкретно -ситуативной самооцінки (оцінки своїх дій, вчинків) до більш узагальненою, зростає і самостійність самооцінки. Якщо самооцінка першокласника майже повністю залежить від оценок і поведінки дорослих, то учні 2 і 3 класів оцінюють свої досягнення самостійніше, піддаючи критичній оцінці і оцінну діяльність самого вчителя. Стаючи самостоятельной і стійкою, самооцінка починає виконувати функцию мотиву діяльності молодшого школяра.

Оцінюючи знання вчитель одночасно оцінює особу, її можливості і місце серед інших. Саме так сприймаються оцінки дітьми. Орієнтуюся на оцінки вчителя, діти самі ранжирують себе і своїх товаришів як відмінників, середніх, слабких, старанних або нестаранних і так далі Можна виділити 3 групи дітей по мірі сформованості у них уявлень про себе. У учбовій діяльності ці діти більше орієнтуються на знання про себе, чим на оцінку дорослих і швидко набувають навиків самоконтролю. 2-а група учнів характеризується тим, що уявлення її членів про себе неадекватні і нестійкі. У них немає достатнього уміння виділяти істотні якості у себе, аналізувати свої вчинки. Лише у деяких ситуаціях діти цієї групи можуть оцінювати себе адекватно. Такі діти вимагає особливого керівництва по формуванню навиків самоконтролю. Для дітей 3-ої групи характерне те, що їх уявлення про себе містять характеристики, дані ним іншими, особливо дорослими. У них немає прагнення заглянути в свій внутрішній світ, їх уявлення про себе нестійкий, самооцінка неадекватна. Недостатні знання самі себе наводять цих дітей до невміння орієнтуватися в учбовій діяльності на свої об'єктивні можливості і сили.

Педагогічна практика показує, що деякі вчителі не завжди усвідомлюють роль своїх оцінних думок у формуванні самооцінки молодших школярів – одного з найважливіших засобів дії на розвиток особи, тому вдосконалення оцінної діяльності вчителя, вивчення її механізмів є одним з резервів підвищення ефективності виховної роботи, підвищення суспільної активності юних громадян.

Оцінна діяльність вчителя зазвичай здійснюється у формі відміток в журналі і у вербальній формі. Між цими двома формами оцінок є істотна відмінність. Оцінка, яку вчитель ставить в журнал, є офіційним документом. Тому вчитель ставить її на основі спеціальний розроблених критеріїв і вимог суспільства. До вербальних же оцінних думок вчителя суспільство пред'являє лише загальні, принципові вимоги, не контрольовані строгими показниками, – вони повинні відповідати гуманістичним тенденціям народної освіти, сприяти розвитку учнів. Тому вербальна оцінка не менш відповідальна для вчителя, чим оцінка в журналі. Вона дозволяє педагогові враховувати ситуацію, що склалася, підкреслювати старанність учнів, яким важко дається навчання, і навпаки, виражати засудження здатних, але ледачих з них.

Як правило, самооцінка молодшим школярем своєї учбової діяльності орієнтована на оцінки, виставлені в журнал, оскільки вони є підставою для соціального контролю і санкцій. Проте вербальна оцінка може грати домінуючу роль у формуванні самооцінки учня, якщо педагог уміє правильно нею користуватися. Це зв'язано і з тим, що вона більш лабильна, емоційно забарвлена, а отже, більш дохідлива до розуму і серця підлітка.

Зі вступом до школи в життя дитяти починається нова смуга; провідною формою його діяльності стає учбова діяльність з її особливим режимом, особливими вимогами до його нервово-психічної організації і особових якостей. Результати цієї діяльності оцінюються особливими балами.

Тепер уже саме це визначає його обличчя і місце серед інших людей. Успіхи і невдачі в ученні, оцінка вчителем результатів його учбової праці починають визначати і відношення дитяти до самого собі, тобто його самооцінку. Психологи і педагоги спеціально вивчають вплив, який оцінки вчителя надають на дитяти. [11, 3, 10, 26, 29, 41] Група учнів (кожен самостійно) виконувала учбове завдання у присутності вчителя. До одних дітей вчитель постійно личив, цікавився тим, що вони роблять, хвалив, заохочував. До інших дітей він теж личив, але звертав увагу головним чином на помилки, що допускалися ними, і робив їм в різкій формі зауваження. Деяких дітей він взагалі залишив без жодної уваги, ні до кого з них жодного разу не підійшов.

Результати виявилися наступними; краще за всіх впоралися із завданням ті діти, яких вчитель підбадьорював. Набагато гірше виконали завдання ті учні, яким вчитель псував настрій своїми зауваженнями. Абсолютно несподіваним виявилося те, що найнижчі результати вийшли не в тих, кому вчителя робив різкі зауваження, а у дітей, яких він взагалі не помічав, ніяк не оцінював.

Цей досвід дуже переконливо показав, що людина, яка працює, потребує певного відношення до того, що він робить, випробовує потребу в тому, аби результати його праці оцінювалися. Більш всього він потребує схвалення, в позитивній оцінці. Його дуже засмучує негативна оцінка. Але зовсім виводить з ладу, діє пригноблюючий і паралізує бажання працювати байдужість, коли її праця ігнорується, не помічається, тому знати самооцінку дитяти дуже поважно для встановлення стосунків з ним, для нормального спілкування. Особливо поважно враховувати самооцінку дитяти, оскільки вона ще формується і тому більшою мірою, чим в дорослого, піддається дії, зміні.

Засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під дію оцінних думок інших (вчителів, однолітків) відноситися певним чином як до реальних результатів своєї учбової діяльності, так і до самого собі як до особи. Так у учня в учбово-виховному процесі формується установка на оцінку своїх можливостей – один з основних компонентів самооцінки, в якій відбивається те, що дитя дізнається про інших, і його зростаюча власна активність, направлена на усвідомлення своїх дій і особових якостей.

На практиці, організовуючи учбово-виховну роботу вчитель, зазвичай, співвідносить результати, що досягаються дітьми, з їх розумовими здібностями і відношенням до учення, не враховуючи самооцінку дитяти, його власні уявлення про свої здібності. Тим часом, від цих вистав залежить велика або менша упевненість в своїх силах, відношення до помилок і ряд інших моментів учбової діяльності.

Культивуванню цієї низької самооцінки в неуспішних способ-ствуют так само ще нижчі, ніж оцінки вчителя, сооценки учнів по класу, які переносять неуспіхи відстаючих дітей в ученні на всі інші сфери їх діяльності. Вже в 2 класі у відмінно успішних дітей формується завищена самооцінка, зверхнє відношення до всім тим, хто не відмінник. У учбовій діяльності учнів є значна з класу в клас зростаюча диспропорція між об'ємом і складністю научной інформації, яку їм належить засвоїти, і тими способами, які їм для цієї мети даються.

Об'єм і складність цієї інформації все більше і більше перевищують ті способи і прийоми, які вчиться даються для її засвоєння. Труднощі які вони випробовують унаслідок неволодіння раціональними способами засвоєння знижують їх інтерес до учбового предмету і суб'єктивно переживаються ними як "недоробки", "недоробки", пов'язані з власною неорганізованістю. Що вчаться схильний вважати, що вони можуть добре вчитися, але не дуже этого хочуть, що у них є для цього все інтелектуальні возможности, але не вистачає суспільних, характеристичних, вольових якостей.

Співвідношення власної оцінки своєї учбової діяльності з оцінкою, яку ця діяльність отримує в інших, уміння враховувати точку зору інших, виникнення цього двуХ-стороннего підходу істотна віха на дорозі формування в учащихся критичної самооцінки досягнутих результатів учбової деятельности. Важлива не лише адекватна оцінка вчителем самого по собі об'єктивного результату учбової діяльності, але і облік того, що убачає і цінує в цьому результаті що сам вчиться.

Організовуючи учбово-виховну роботи, вчитель зазвичай співвідносить результати, що досягаються дітьми, з їх розумовими здібностями і відношенням до учення, не враховуючи самооцінку дитяти, його собственние уявлення про свої здібності, своїй особі і про рівень реалізації цих можливостей і здібностей в учбовій діяльності. Від цих вистав залежить велика або меньшая упевненість учня в своїх силах, усвідомлення отриманого результату як успіху або неуспіху, відношення до допущених помилок, вибір для вирішення завдання залежно від міри її трудності і ряд інших моментів учбової діяльності, Тому необхідність з формувати у хлопців-школярів контроль і самооцінку не викликає жодних сумнівів. Необхідно довести до свідомості молодшого школяра те, що повторюючи урок самому собі товаришам, батькам, можна переконатися, вивчив ти його чи ні, тобто показати контролюючу функцію повторення. Необхідно привчати дитяти весь час, і в процесі роботи, і по її окончании, порівнювати свою роботу з якимсь зразком. Як зразок для порівняння може виступати не лише те, що демонстрировал вчитель в класі, але і відповіді кращих учнів. Чим раніше зрозуміє молодший школяр необхідність постійного самоконтроля, тим краще. Дуже велику помилку роблять ті батьки, які беруть функцію контролю на себе і прагнуть як можна довше утримати її за собою.

На перших порах подібна допомога буває потрібна маленькому школяру, але надаючи її, дорослі повинні весь час пам'ятати, що головна мета полягає ж том, аби всьому цьому постепенно навчити самого дитяти, а не підміняти його як можна довше, до чого часто прагнуть батьки. У подібній ситуації дитя не відчуває відповідальності за погано виконане завдання.

Таким чином, допомогти дитяті з перших днів навчання опанувати контроль, показати, що це таке, як він здійснюється, і поступово привчити його самого контролювати і оценивать свої дії - ось завдання, яке встає перед взрослими. До свідомості дитяти необхідно довести, що само по собі первинне розуміння ще не забезпечує упевненої відповіді, коли його викликають на уроці. Необхідно обернути особливе внимание на те, аби у школяра постійно складалися досить міцні, стійкі і об'єктивні критерії оцінки самого себе і своїх знань.

Результати психологічних досліджень свідчать про те, що первинна оцінка дитям своїх особових якостей, вчинків є простим віддзеркаленням тієї оцінки, яку дають цій діяльності і цим якостям вихователі, вчителі, батьки. Тому цю стадію в розвитку самооцінки вважають "передсамооцінкою".

Процес же формування справжньої самооцінки включає, за даними цих досліджень, два етапи:

1) самооцінка піддається зовнішнім діям;

2) у сферу самооцінки включається його внутрішній стан, особові якості.

Матеріали психічних досліджень показують, що засвоєння що вчаться вимог, які повинні задовольняти їх учбову діяльність, здійснюються опосередковано, через оцінку результатів цієї діяльності вчителем.

Психологічні дослідження і спостереження свідчать про те, що на процес формування самооцінки що вчиться вирішальний вплив робить оцінка їх учбової діяльності і поведінка вчителів.

У багатьох роботах [11, 3, 7, 10, 43, 66] підкреслюється, що оцінка знань що вчаться вчителем сприяє їх просуванню, має повчальний, виховуючий характер. Проте існує проблема у дослідних педагогів, уміло що користуються пятибалльной оцінною системою, оцінка якості виконуваних що вчаться учбових робіт. Спеціально проведені спостереження показують, що серед багатьох причин прикрого "топтання на місці" чималу роль грає невідома вчителеві оцінна діяльність самих учнів.

Результати цих спостережень показують, що школярі ведуть оцінку своїх знань паралельно, але не погоджено з вчителем.

Частина оцінок переноситься дитям на самого себе – це оцінки поведінки і якостей особи. Найінтенсивніше розвивається у дитяти-першокласника оцінка у виконанні учбових завдань. Це природно, оскільки йому щодня і стосовно різних занять доводиться чути оцінки педагогів. При цьому виявляється така закономірність: спершу у дитяти формуються критерії оцінки і їх вживання по відношенню до інших, а потім – далеко не в повній формі – по відношенню до себе.

В ході учбово-виховного процесу у школярів поступово зростає критичність, вимогливість до себе. Першокласники переважно позитивно оцінюють свою учбову діяльність, а невдачі пов'язують лише з об'єктивними обставинами. Другокласники і особливо третьокласники відносяться до себе вже критичніше, роблячи предметом оцінки не лише хороші, але і погані вчинки, не лише успіхи, але і невдачі в ученні.

Поступово зростає і самостійність самооцінок. Якщо самооцінки першокласників майже повністю залежать від оцінок їх поведінки і результатів діяльності вчителем, батьками, то учні других і третіх класів оцінюють досягнення самостійніше, роблячи, як ми вже говорили, предметом критичної оцінки і оцінну діяльність самого вчителя (чи завжди він прав, чи об'єктивний).

Впродовж шкільного навчання, вже в межах початкових класів, сенс відмітки для дитяти істотно міняється; при цьому він знаходиться в прямому зв'язку з мотивами учення, з вимогами, які сам школяр до себе пред'являє. Відношення дитяти до оцінки його досягнень все більше і більше зв'язується з потребою мати можливо достовірніше представление про саме собі.

Вплив оцінок вчителя на формування особи дитяти, на його відношення до себе, до інших і інших до нього важко переоцінити.

Система оцінок, яка в учбово-виховному процесі служить головним засобом дії вчителя на учнях, є, таким чином, набагато складнішим, потужнішим і тоншим знаряддям, ніж це зазвичай передбачається.

Використовуючи ту або іншу міру дії, вихователь, за твердженням К.Д. Ушинського, повинен уявити собі її психологічну основу, тобто діяти не усліпу, а знати, на що вона розрахована і чого він від неї чекає.

Оцінні бали, які виставляє вчитель, повинні безумовно відповідати дійсним знанням дітей. Проте педагогічний досвід показує, що в оцінці знань що вчаться потрібний великий такт. Поважно не лише, яку оцінку поставив вчитель учневі, але і те, що він при цьому сказав. Дитя повинне знати, чого чекає від нього вчитель наступного разу. Не слід захвалювати хороших учнів, особливо тих дітей, які досягають високих результатів, але без особливих зусиль. Зате потрібно заохочувати в тій або іншій формі щонайменше просування в ученні хоча і слабкого, але працелюбного, старанного дитяти.

Головне, що повинне визначати відношення кожного вчителя до кожного учня (незалежно від рівня його знань і індивідуальних психологічних особливостей), - це глибока віра в зростаючу людину, в його можливості.

1.3 Вплив соціальних факторів на самооцінку учнів

Дошкільник стає школярем, змінюється його внутрішня позиція, самосприйняття, режим, устрій життя, погляди, цінності, мотиви. Це знаходить своє відображення в Я - концепції дитини. Поряд з цим на формування самооцінки школяра мають вплив такі фактори: позиція батьків, вчителів, однокласників, друзів, соціального оточення.

З самого народження, навіть до того, людина стає об’єктом ставлення до себе інших людей, перш за все батьків. Ставлення до дитини навколишніх передує її самовідношенню, усвідомлення її іншими людьми - її самоусвідомленню.

В процесі життя і взаємодії з оточуючими дитина засвоює значущі для неї точки зору інших дюдей і, присвоюючи їх, формує самосвідомість.

Великий вплив на формування самооцінки дитини має поведінка батьків: надмірна любов та увага можуть викликати патологічне самоспостереження та іпохондрію у дитини; вседозволеність, надмірна турботливість має безпосереднє відношення до виникнення неврозів у дітей.

Ставлення до дитини, що складається у батьків, передує розвиткові власного образу Я і ставлення до себе. Свій образ і відношення батьки транслюють дитині або в прямій словесній формі, або в опосередкованій формі - прикладом своєї поведінки. Це вони роблять або свідомо, з виховною метою, або неусвідомлено.

Образ і самооцінка, навіювані дитині, можуть бути позитивними (дитині говориться, що вона добра, відповідальна, розумна, здібна тощо) та негативними (черства, нездібна, зла тощо). Часто батьки вдаються ще до одного різновиду навіювання - містифікації. Містифікація - це навіювання батьками того, що їм необхідно, у що вони вірять. Одна з форм містифікації - приписування, які можуть бути позитивними і негативними.

Звичайно, негативні судження батьків про своїх дітей можуть мати під собою реальний грунт в поведінці або рисах дитини, однак, транслюючись в її свідомості, у вигляді називання речей своїми іменами, батьківських вироків, ці батьківські оцінки починають визначати самосвідомість дитини зсередини. Дитина або погоджується з цією думкою свідомо чи неусвідомлено, або розпочинає боротьбу проти неї.

Прийнятлива, уважна, любляча поведінка батьків у стосунках з дитиною породжує позитивне самосприйняття; несприйнятлива, неповажна, байдужа поведінка веде до несприйняття самого себе, переживання своєї малоцінності і непотрібності.

В результаті у дитини формуються певні установки як до себе, так і до інших людей. Умови виховання приводять до формування в її самосвідомості однієї з чотирьох установок:

-я хороший - ти поганий;

-я хороший - ти хороший;

- я поганий - ти поганий;

-я поганий - ти хороший.

Існує думка про те, що вже первинно самовідношення передбачає діалогізм - ставлення до себе і його будова не може бути зрозумілою без ставлення до іншого.

Батькам важливо зайняти правильну позицію по відношенню до успіхів та невдач дитини. Якщо дитина невпевнена в своїх силах та можливостях, важливо підбадьорити її, запевнити, що при докладанні певних зусиль вона ліквідує свій неуспіх. А коли з’являються перші пермоги, слід обов’язково їх відмітити. Якщо дитина самовпевнена, хвалькувата, необхідно позитивно оцінювати її успіхи, відмітити і недоліки.

Батькам не потрібно пов’язувати окремий вчинок з загальною оцінкою особистості дитини. Наприклад, якщо дитина сказала неправду, не можна говорити, що вона брехлива. Негативні вислови батьків про своїх дітей закріплюються в свідомості і трансформують самооцінку. Тому роль сімейного виховання дуже важлива у формуванні самооцінки. Адже уявлення про себе складається задовго до того, як дитина прийшла до школи.

Значна залежність самооцінки дитини від того, наскільки дружна і згуртована у неї сім’я. Діти з заниженою самооцінкою частіше виростають в неповних або неблагополучних сім’ях. В сім’ях із здоровим психологічним кліматом у ставленні між батьками та дітьми виростають діти з адекватною самооцінкою.

Самооцінка, яка склалася у дитини в сім’ї ще в дошкільному віці, суттєво позначається на тих установках, з якими вона приходить в школу, з її ставленням до успіхів та невдач у навчанні та спілкуванні.

Велику роль у формуванні самооцінки дитини відіграє стиль сімейного виховання, сімейні цінності. Діти з завищеною самооцінкою виховуються за принципом кумира сім’ї, в обстановці некритичності і досить рано усвідомлюють свою виключність. В сім’ях, де ростуть діти з високою, але не завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (інтереси, смаки, друзі) поєднується з достатньою

вимогливістю. Тут не практикують принизливі покарання і охоче хвалять, коли дитина цього заслуговує. Діти з заниженою (не обов’язково дуже низькою) самооцінкою користуються вдома великою свободою. Але ця свобода, по суті, - безконтрольність, наслідок байдужості батьків до дітей і один до одного. Батьки таких дітей включаються в їх життя тоді, коли виникають навчальні проблеми: мало цікавляться їх захопленнями, друзями, переживаннями.

В сім’ї дитина вперше засвоює поняття цінності. У дітей найбільший інтерес до тих якостей, якими цікавляться батьки. Наприклад:

-підтримання престижу (- А хто ще вкласі одержав п’ятірку?);

-слухняність (- Ти сьогодні був чемний?) тощо.

В самосвідомості молодшого школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не навчальні, а побутові моменти його шкільного життя (- В класі з вікон не дує?; - Що вам давали на сніданок?). Неприпустимим є байдужість до шкільного життя дитини, коли шкільне життя або не обговорюється, або обговорюється формально. Досить байдуже запитання - "Що сьогодні було в школі?" - рано чи пізно приведе до відповідної відповіді: "Нічого особливого".

Цінності дітей і їх батьків співпадають, коли дитина приходить до школи, але до четвертого класу вони розходяться. Крім впливу батьків, приєднується вплив учителя, однокласників, друзів.

Залежність від поглядів батьків чітко проявляється і у рівні домагань та очікувань. При оптимальних відносинах у сім’ї і рівень очікувань щодо дитини високий, а рівень домагань - помірний; гіперопіка веде до пониження рівня очікувань,- гіперконтроль і недостатнє сприйняття ведуть до підвищення обох рівнів, фрустрація потреб дитини формує низький рівень очікувань і високий рівень домагань.

Діти чітко усвідомлюють батьківські впливи і гостро реагують на суперечності між явним вербальним впливом і опосередкованим. Батько може твердити, що він любить дитину, цінує її, а своєю поведінкою демонструвати протилежне. Тут може виникнути подвійний зв’язок, який спричинює виникнення психічних порушень, аж до шизофренічних розладів.

Велику роль у формуванні самооцінки молодшого школяра відіграє установка вчителя. Американський психолог Розенталь і Якобсон провели такий експеримент: на початку навчального року переконали вчителів у тому, що від окремих учнів слід чекати великих успіхів лише наприкінці навчального року. Насправді ж учні вибиралися випадково. Перевірка, проведена після експерименту, виявила, що вказані учні дійсно покращили свої успіхи в навчанні в більшій мірі, ніж інші діти.

Ці покращення пояснюються очікуваннями вчителів, які, самі цього не підозрюючи, реалізували щодо вказаних учнів певні установки, які проявлялися в спілкуванні, в особливому виразі обличчя, манерах, у всьому тому, що могло передати їх позитивні очікування учням.

Отже, якщо у вчителя сформована установка на низькі результати навчання, то мимоволі реалізуючи й та поєднуючи з нетерплячістю у спілкуванні з учнем, учитель сприяє пониженню самооцінки і реальному погіршенню успішності учня. Великий вплив на формування самооцінки має оцінна діяльність вчителя: оцінка в журналі і вербальна оцінка. Самооцінка шкорляра в основному орієнтована на оцінки, що виставляються в журнал. Однак і вербальна оцінка може відігравати домінуючу роль у формуванні самооцінки. Це пов’язано з лабільністю, емоційною забарвленістю, дохідливістю мови вчителя.

Вчителі, що відрізняються високою професійною майстерністю, прагнуть не лише змістовно оцінювати учнів (не просто поставити оцінку, важливо дати відповідні пояснення), не тільки навчити їх єдиним вимогам оцінки, але й донести свої позитивні очікування до кожного учня, створити позитивний емоційний фон при будь-якій, навіть низькій, оцінці. Вони оцінюють лише конкретну роботу дитини, а не її особистість. Не порівнюють дітей між собою, не закликають всіх брати приклад з відмінників, орієнтують учнів на індивідуальні досягнення - щоб завтрашня робота була краща від вчорашньої. Вони не захвалюють хороших учнів, особливо тих, які досягають високих результатів без особливих труднощів, без докладання вольових зусиль. І, навпаки, заохочують найменші позитивні зрушення у навчанні слабенької, але старанної дитини.

Від оцінки вчителя значною мірою залежить самопочуття школяра в класі. В учня з поганою успішністю можуть різко погіршитися стосунки з класом, при чому спостерігатиметься деформація поведінки. Деякі з слабовстигаючих учнів всіма силами тягнуться за іншими дітьми, будь-якою ціною намагаються привернути увагу, але більша частина невстигаючих займає пасивну позицію, відчуваючи самотність. Такі діти стають замкнутими, конфліктними, шукають спілкування поза школою.

Від оцінки вчителя залежить і ставлення товаришів. Однокласники ставляться до учня як до відмінника чи до двійочника. І це не дивно, адже для молодшого школяра навчальна праця - основний вид діяльності, результати якого не є байдужими для учня. Тому, якщо молодший школяр, який погано вчиться в школі і є постійним предметом зауваження вчителя, а вдома постійно вислуховує нарікання і скарги батьків, не реалізує себе в спілкуванні з ровесниками, однокласниками, він виходить за межі школи. Шукає поза школою, у дворі, на вулиці, таку групу людей, в якій навчальна успішність є другорядною.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах.

Розділ 2. Організація практичного дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

2.1 Опис методик дослідження

Мета дослідження – вивчення зв'язку самооцінки і успішності навчання дітей в молодшому шкільному віці.

Гіпотезою дослідження послужило припущення про те, що успішність навчання молодшого школяра визначає особливості і рівень самооцінки.

Експеримент проводився в Загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №20 м. Хмельницького.

Об'єкт дослідження – учні початкової школи з 2 по 4 клас, у віці 8-10 років, всього 33 дитини.

В ході дослідження використовувалися експертна оцінка, мета якої – виявлення успішних і неуспішних дітей; спостереження, мета – виявлення пізнавальної активності в процесі психодіагностичного дослідження; і бесіда, мета – виявлення індивідуального відношення до своїх успіхів і невдач в навчанні, діагностичні методики.

Інформаційна картка

Назва – Методика дослідження самооцінки "Дембо-Рубінштейн"

Автор – модифікація А.М. Прихожан

Призначення методики – Виявлення особливостей і рівня самооцінки, діагностика частних і загальної самооцінки.

Дана методика заснована на безпосередньому оцінюванні школярами ряду особистих якостей, таких як здоров'я, здібності, характер і так далі Обстежуваним пропонується на вертикальних лініях відзначити певними знаками рівень розвитку у них цих якостей (показник самооцінки) і рівень домагань, тобто рівень розвитку цих же якостей, який би задовольняв їх. Кожному випробовуваному пропонується бланк методики, що містить інструкцію і завдання.

Проведення дослідження

Інструкція. "Будь-яка людина оцінює свої здібності, можливості, характер і ін. Рівень розвитку кожної якості, сторони людської особи можна умовно змалювати вертикальною лінією, нижня точка якої символізуватиме найнижчий розвиток, а верхня — найвище. Вам пропонуються сім таких ліній. Вони позначають:

1. здоров'я;

2. розум, здібності;

3. характер;

4. авторитет у однолітків;

5. уміння багато що робити своїми руками, умілі руки;

6. зовнішність;

7. упевненість в собі.

На кожній лінії рисою (-) відзначте, як ви оцінюєте розвиток у себе цієї якості, сторони вашої особи в даний момент часу. Після цього хрестиком (х) відмітьте, при якому рівні розвитку цих якостей, сторін ви були б задоволені собою або відчули гордість за себе".

Випробовуваному видається бланк, на якому змальовано сім ліній, висота кожній — 100 мм, з вказівкою верхньою, нижней крапок і середини шкали. При цьому верхня і нижня крапки наголошуються помітними рисами, середина — ледве помітною крапкою.

Методика може проводитися як фронтально — з цілим класом (або групою), так і індивідуально. При фронтальній роботі необхідно перевірити, як кожен учень заповнив першу шкалу. Треба переконатися, чи правильно застосовуються запропоновані значки, відповісти на питання. Після цього випробовуваний працює самостійно. Час, що відводиться на заповнення шкали разом з читанням інструкції, 10—12 мин.

Обробка проводиться по шести шкалах (перша, тренувальна — "здоров'я" — не враховується). Кожна відповідь виражається в балах. Як вже наголошувалося раніше, довжина кожної шкали 100мм, відповідно до цього відповіді школярів отримують кількісну характеристику (наприклад, 54мм = 54 балам).

1. По кожній з шести шкал визначити:

рівень домагань — відстань в мм від нижньої точки шкали ("0") до знаку "х";

висоту самооцінки — від "о" до знаку "—";

значення розбіжності між рівнем домагань і самооцінкою — відстань від знаку "х" до знаку "-", якщо рівень домагань нижче самооцінки, він виражається негативним числом.

2. Розрахувати середню величину кожного показника рівня домагань і самооцінки по всіх шести шкалах.

Рівень домагань

Норму, реалістичний рівень домагань, характеризує результат від 60 до 89 балів. Оптимальний — порівняно високий рівень — від 75 до 89 балів, підтверджуючий оптимальне уявлення про свої можливості, що є важливим чинником особового розвитку. Результат від 90 до 100 балів зазвичай засвідчує нереалістичне, некритичне відношення дітей до власних можливостей. Результат менше 60 балів свідчить про занижений рівень домагань, він — індикатор несприятливого розвитку особи.

Висота самооцінки

Кількість балів від 45 до 74 ("середня" і "висока" самооцінка) засвідчують реалістичну (адекватну) самооцінку.

Кількість балів від 75 до 100 і вище свідчить про завищену самооцінку і вказує на певні відхилення у формуванні особи. Завищена самооцінка може підтверджувати особову незрілість, невміння правильно оцінити результати своєї діяльності, порівнювати себе з іншими; така самооцінка може вказувати на істотні спотворення у формуванні особи — "закритості для досвіду", нечутливості до своїх помилок, невдачам, зауваженням і оцінкам тих, що оточують. Кількість балів нижче 45 вказує на занижену самооцінку (недооцінку себе) і свідчить про крайнє неблагополуччя в розвитку особи. Ці учні складають "групу риски", їх, як правило, мало. За низькою самооцінкою можуть ховатися два абсолютно різних психологічних явища: справжня невпевненість в собі і "захисна", коли декларування (самому собі) власного невміння, відсутність здатності і тому подібного дозволяє не докладати жодних зусиль.

У таблиці. дані кількісні характеристики рівня домагань і самооцінки, отримані для учнів 7-10 класів (близько 900 чіл.).

Табл.2.1 Кількісні характеристики рівня домагань і самооцінки учнів 7-10 класів

Інформаційна картка

Назва – Особистий диференціал

Мета - виявлення соціально-психологічних властивостей особи і її самосвідомості, а також для самооцінки і рівня домагань.

Може використовуватися не лише для дослідження самооцінки, але і для оцінки інших людей, і не лише реальних людей, але і можливих, типа "ідеальний вчитель", "кращий друг", "яким би я хотів бути в майбутньому". Може діагностувати ту, що розузгодила між реальними і уявним "Я", характер домагань відносно вчителя і батьків

Методика особового диференціала (ОД) розроблена на базі сучасної украоїнської мови і відображає уявлення, що сформувалися в нашій культурі, про структуру особи. Метою розробки методики було створення компактного і валидного інструменту вивчення певних властивостей особи, її самосвідомості, міжособових стосунків, який міг би бути застосований в клинико-психологической і психодіагностичній роботі, а також в соціально-психологічній практиці.

ОД сформований шляхом репрезентативної вибірки слів сучасної російської мови, що описують риси особи, з подальшим вивченням внутрішньої факторної структури своєрідної "моделі особи", що існує в культурі і розвивається у кожної людини в результаті засвоєння соціального і мовного досвіду.

З тлумачного словника російської мови Ожегова були відібрані 120 слів, що позначають риси особи. З цього вихідного набору відібрані риси, що найбільшою мірою характеризують полюси 3-х класичних чинників семантичного диференціала:

1. Оцінки

2. Сили

3. Активності.

Випадковим чином вихідний набір рис був розбитий на 6 списків по 20 рис. Застосовувалися три паралельні методи класифікації рис усередині кожного з цих списків.

1. Оцінка випробовуваними (за 100-бальною шкалою) вірогідності того, що людина, що володіє властивостями особи А, володіє і властивостями особи С. В результаті усереднювання вірогідності індивідуальних оцінок отримані узагальнені показники уявлень про зв'язаність рис особи, складових так звану имплицитную структуру особи, властиву для всієї вибірки в цілому.

2. Кореляції між самооцінками по рисах особи. Випробовувані заповнювали б бланків самооцінок, кожен з яких був складений з 20 рис особи і вимагав оцінити їх наявність у випробовуваного за 5-бальною шкалою.

3. 120 властивостей особи оцінюються по 3 шкалам (7-бальним), що представляють чинники семантичного диференціала, оцінки усереднювалися.

При вживанні ОД для дослідження самооцінок значення чинника Оцінки (О) результати свідчать про рівень самоповаги. Високі значення цього чинника говорять про те, що випробовуваний приймає себе як особа, схильний усвідомлювати себе як носія позитивних, соціально бажаних характеристик, в певному значенні задоволений собою.

Низькі значення чинника Про вказують на критичне відношення людини до самого собі, його незадоволення власною поведінкою, рівнем досягнень, особливостями особи, на недостатній рівень прийняття самого себе. Особливо низькі значення цього чинника в самооцінках свідчать про можливих невротичних або інших проблемах, пов'язаних з відчуттям малої цінності своєї особи.

При використанні ОД для виміру взаємних оцінок чинник Про інтерпретується як свідоцтво рівня привабливості, симпатії, яким володіє одна людина в сприйнятті іншого. При цьому позитивні (+) значення цього чинника відповідає перевазі, об'єкту, що надається, оцінки, негативні (-), – його відкиданню.

Чинник Сили (С) в самооцінках свідчить про розвиток вольових сторін особи, як вони усвідомлюються самим випробовуваним. Його високі значення говорять про упевненість в собі, незалежності, схильності розраховувати на власні сили у важких ситуаціях. Низькі значення свідчать про недостатній самоконтроль, нездатність триматися прийнятій лінії поведінки, залежності від зовнішніх обставин і оцінок. Особливо низькі оцінки свідчать і вказують на астенизацию і тривожності. У взаємних оцінках чинник (С) виявляє стосунки домінування-підпорядкування, як вони сприймаються суб'єктом оцінки.

Чинник Активності (А) в самооцінках інтерпретується як свідоцтво экстравертированности особі. Позитивні (+) значення вказують на високу активність, товариськість, імпульсивність; негативні (-) – на интровертированность, певну пасивність, спокійні емоційні реакції. У взаємних оцінках відбивається сприйняття людьми особових особливостей один одного.

При інтерпретації даних, отриманих за допомогою ОД, завжди слід пам'ятати про те, що в них відбиваються суб'єктивні, емоційно-смислові уявлення людини про саме собі і інших людях, його стосунки, які можуть лише частково відповідати реальному положенню справ, але часто самі по собі мають первинне значення.

ОД може використовуватися у всіх тих випадках, коли необхідно отримати інформацію про суб'єктивні аспекти стосунків випробовуваного до себе або до інших людей. В цьому відношенні ОД порівнянний з двома категоріями психодіагностичних методів – з особовими опитувальниками і социометрическими шкалами. Від особових опитувальників він відрізняється стислістю і прямотою, спрямованістю на дану самосвідомість. Деякі традиційні, отримувані за допомогою опитувальників характеристики особи, можуть бути отримані і за допомогою ОД. Рівень самоповаги, домінантності - тривожності і екстраверсії - интроверсии є досить важливим показником в таких клінічних завданнях, як діагноста неврозів, пограничних станів, диференціальна діагностика, дослідження динаміки стану в процесі реабілітації, контроль ефективності психотерапії і так далі Стислість методу дозволяє використовувати його не лише самостійно, але і в комплексі з іншими діагностичними процедурами.

У груповій психотерапії ОД може бути використаний для дослідження таких сторін особи і групового процесу в цілому, як підвищення рівня прийняття членами групи один одного, зближення реальних і очікуваних оцінок, зменшення залежності від психотерапевта і так далі

При використанні ОД для дослідження самооцінок значення чинника рцінки (О) результати свідчать про рівень самоповаги. Високі значення цього чинника говорять про те, що випробовуваний приймає себе як особа, схильний усвідомлювати себе як носія позитивних, соціально бажаних характеристик, в певному значенні задоволений собою.

Низькі значення чинника вказують на критичне відношення людини до самого собі, його незадоволення власною поведінкою, рівнем досягнень, особливостями особи, на недостатній рівень прийняття самого себе. Особливо низькі значення цього чинника в самооцінках свідчать про можливих невротичних або інших проблемах, пов'язаних з відчуттям малої цінності своєї особи.

При використанні ОД для виміру взаємних оцінок чинник інтерпретується як свідоцтво рівня привабливості, симпатії, яким володіє одна людина в сприйнятті іншого. При цьому позитивні (+) значення цього чинника відповідає перевазі, об'єкту, що надається, оцінки, негативні (-), – його відкиданню.

Чинник Сили (С) в самооцінках свідчить про розвиток вольових сторін особи, як вони усвідомлюються самим випробовуваним. Його високі значення говорять про упевненість в собі, незалежності, схильності розраховувати на власні сили у важких ситуаціях. Низькі значення свідчать про недостатній самоконтроль, нездатність триматися прийнятій лінії поведінки, залежності від зовнішніх обставин і оцінок. Особливо низькі оцінки свідчать і вказують на астенизацию і тривожності. У взаємних оцінках чинник (С) виявляє стосунки домінування-підпорядкування, як вони сприймаються суб'єктом оцінки.

Чинник Активності (А) в самооцінках інтерпретується як свідоцтво экстравертированности особі. Позитивні (+) значення вказують на високу активність, товариськість, імпульсивність; негативні (-) – на интровертированность, певну пасивність, спокійні емоційні реакції. У взаємних оцінках відбивається сприйняття людьми особових особливостей один одного.

При інтерпретації даних, отриманих за допомогою ОД, завжди слід пам'ятати про те, що в них відбиваються суб'єктивні, емоційно-смислові уявлення людини про саме собі і інших людях, його стосунки, які можуть лише частково відповідати реальному положенню справ, але часто самі по собі мають первинне значення.

ОД може використовуватися у всіх тих випадках, коли необхідно отримати інформацію про суб'єктивні аспекти стосунків випробовуваного до себе або до інших людей. В цьому відношенні ОД порівнянний з двома категоріями психодіагностичних методів – з особовими опитувальниками і социометрическими шкалами. Від особових опитувальників він відрізняється стислістю і прямотою, спрямованістю на дану самосвідомість. Деякі традиційні, отримувані за допомогою опитувальників характеристики особи, можуть бути отримані і за допомогою ОД. Рівень самоповаги, домінантності - тривожності і екстраверсії - интроверсии є досить важливим показником в таких клінічних завданнях, як діагноста неврозів, пограничних станів, диференціальна діагностика, дослідження динаміки стану в процесі реабілітації, контроль ефективності психотерапії і так далі Стислість методу дозволяє використовувати його не лише самостійно, але і в комплексі з іншими діагностичними процедурами.

У груповій психотерапії ОД може бути використаний для дослідження таких сторін особи і групового процесу в цілому, як підвищення рівня прийняття членами групи один одного, зближення реальних і очікуваних оцінок, зменшення залежності від психотерапевта і так далі

У родинній психотерапії може виявитися корисною та можливість зіставлення різних точок зору на членів сім'ї (наприклад, дитяти), між собою, яку представляє ОД, а також можливість диференційованої оцінки емоційної привабливості, статусу домінування-підпорядкування і рівня активності членів сім'ї (наприклад, подружжя). Корисним може виявитися варіювання предметів оцінки (наприклад, "яким має бути батько", "ідеальна дружина", "моя дружина думає, що я...") з подальшим обчисленням відстані між ідеальним і реальним, очікуваним і реальним і так далі ОД може допомогти у визначенні дійсної природи незадоволеності подружніми взаєминами (недостатня емоційна привабливість, уникнення відповідальності і т. д.), з'ясувати роль дитяти в родинному конфлікті.

Інформаційна картка

Назва – Тест Векслера

Автор – Девід Векслер

Призначення методики - оцінка рівня інтелектуального розвитку і визначення структури психічного дефекту у дітей і дорослих. Тест дозволяє отримати уявлення не лише про загальний рівень інтелекту, але і про особливості його структури. Тест Векслера складається з 11 окремих методик-субтестів, розділених на 2 групи, - 6 вербальних і 5 невербальних. Кожен тест включає від 10 до 30 питань, що поступово ускладнюються, і завдань. До вербальних субтестів відносяться завдання, що виявляють загальну обізнаність, загальну тямущість, здібності, знаходження схожості, відтворення цифрових рядів і так далію. До невербальних субтестів відносяться наступні: шифровка, знаходження бракуючих деталей в картині, визначення послідовності картин, складання фігур. Виконання кожного субтесту оцінюють в балах з їх подальшим перекладом в уніфіковані шкальні оцінки, що дозволяють аналізувати розклад. Враховують загальний інтелектуальний коефіцієнт (IQ), співвідношення "вербального і невербального" інтелекту, аналізують виконання кожного завдання.

"Інтелектуальна шкала Векслера для дітей" охоплює віковий діапазон від 5 до 16 років, вперше опублікована в 1949 році;

"Інтелектуальна шкала Векслера для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку" охоплює віковий діапазон від 16 до 64 років, вперше опублікована в 1963 році.

Тест Д. Векслера включає встановлення вербальних та невербальних форм мислення, конструктивний праксис, частково оцінює нейродинаміку – правопівкульні та лівопівкульні функції, мислительні та конструктивні (дієві, моторні) здібності, логічні та математичні здібності, соціальну орієнтацію, об’єм формально набутих знань. Особливістю даного методу є стандартизація всіх видів методик, які входять до нього і дозволяють визначати результати обстеження не тільки в якісному, але і в кількісному вираженні, порівнювати порушення різних функцій в структурі інтелекту.

Таким чином, дослідження особливостей інтелектуального розвитку студентів 1 і частково 2 курсів образотворчого, музичного та педагогічного відділення, ми проводили за допомогою тесту Д.Векслера (Wechsler Intelligence Scale for Children, WISC) за редакцією Ю.З.Гільбуха (1992р.), для вікового діапазону від 5 до 16 років. Методика Векслера побудована за типом тестової батареї, яка складається з окремих субтестів, кожний з яких репрезентує одну відносно однорідну розумову функцію (здібність). Жоден із субтестів не був вигаданий автором, це відомі аналітичні тести. Авторство Векслера полягає в розробці методу їх компонування в одній батареї і в новому принципі обчислення IQ.

Субтести об’єднані у дві відносно самостійні групи: вербальну і невербальну (наочну). До вербальної зібрані субтести, стимульний матеріал яких складається зі слів або цифр. До вербальних належать "Загальна обізнаність", "Загальне розуміння", "Арифметичний", "Встановлення подібностей", "Повторення цифр", "Словниковий".

До невербальної входять субтести, в яких обстежуваному необхідно оперувати малюнками, орнаментами, картинками тощо; будь-які слова в стимульному матеріалі цих субтестів не використовуються. До невербальних належать субтести "Докладання деталей", "Встановлення послідовності картинок", "Складання орнаментів з кубиків Косса", Складання фігур із розрізаних деталей, Кодування, Лабіринти.

Таким чином, налічується 12 субтестів. Однак, з метою економії часу, а також керуючись рекомендаціями автора методики, нами було використано 10 субтестів: 5 вербальних і 5 невербальних. Бланки і ключі до тестів подані в Додатку А.

2.2 Результати дослідження

Перед початком дослідження ми за допомогою експертної оцінки (опиту у класного керівника) розділили дітей на успішних і неуспішних в учбовій діяльності. Далі оглянули результати рівня самооцінки в даних груп дітей.

1. Візьмемо для порівняння середні показники діагностичного дослідження самооцінки молодших школярів за допомогою методики Дембо - Рубінштейн. Середні показники самооцінки розумових здібностей у успішних дітей 61,2; в неуспішних 61,7 відмітимо, що це на 0,5 вище у неуспішних дітей. Дані показники практично не відрізняються один від одного. Але якщо ми поглянемо середні показники самооцінки авторитету у однолітків, то у успішних дітей – 60,2, а в неуспішних – 44,6. В цьому випадку самооцінка авторитету у однолітків у успішних дітей виявилася помітно вище (на 15,6). Звернемося до результатів по приватних самооцінках упевненості в собі і зовнішності. Якщо поглянемо таблицю, то відмітимо, що в обох випадках самооцінка у успішних дітей вища, ніж в неуспішних на 10,6 – 12,4 балів. Візьмемо для порівняння самооцінку умілості рук, то відмітимо, що в даному випадку самооцінка вище у неуспішних дітей, чим в успішних на 1,3 балу.Середня (загальна) самооцінка виявилася на 7,2 балу вище у успішних дітей. Отже, якщо узяти приватні самооцінки, наприклад, самооцінку розумових здібностей або умілості рук, характеру, то вони приблизно однакові (різниця 0,5 – 1,3). Але якщо поглянути на самооцінку авторитету, то ми бачимо, що є різниця в самооцінці між добре і неуспішними дітьми (на 15,6).

Табл.2.2 Результаті діагностичного досліджння самооцінки молодши школярів за допомогою методики Дембо – Рубінштейн. Успішні діти

Табл. 2.3

Неуспішні діти

Табл.2.4. Особливості самооцінки школярів (методика Дембо – Рубінштейн)

Табл.2.5. Рівень самооцінки школярів (методика Дембо – Рубінштейн)

Рис.2.1. Рівень самооцінки учнів

Найнижчий середній бал у успішних дітей по діагностиці самооцінки – самооцінка характеру (57,4), найвищий – самооцінка упевненості в собі (64,4). Ймовірно, що дані діти уверенни в собі, в своїх здібностях, можливостях, але характер при цьому оцінюють низько.

Порівняємо показники самооцінки у неуспішних дітей: найнижчий бал – самооцінка авторитету, найвищий – самооцінка умілості рук. Ймовірно, що ці діти не мають авторитету серед однолітків, та зате володіють високим рівнем умілістю рук.

Порівнянний Х-середнє по сигмі (стандартне відхилення) у успішних дітей. За всіма показниками вийшло, що сигма на багато менше Х-среднего. Це говорить про змішаний характер групової і індивідуальної тенденції

Порівнянний Х середнє по сигмі у неуспішних дітей. Також за всіма показниками сигма менше Х середнього. Самий найменший відрив отримали такі показники: самооцінка авторитету і самооцінка упевненості. Це знову ж таки говорить про змішаний характер групової і індивідуальної тенденції.

2. На даному етапі ми вивчили особові властивості, що впливають на самооцінку по методиці "Особовий диференціал" (показник оцінки, показник сили, показник активності).

Порівнянний Х-середнє у успішних дітей з нормою. Показник оцінки в нормі – 1,5; у нас вийшло по Х-середньому = 1,03. Це вказує на критичне відношення людини до себе, незадоволення своєю поведінкою, особливостей особи. Показник сили в нормі – 1,09; вийшло Х-середнє = 0,46. Це свідчить про низький самоконтроль, тривожність і стомлюваність. Це говорить Показник активності в нормі – 0,63; отримали Х-середнє = 0,44. Певна пасивність, емоційна врівноваженість. Бачимо, що за всіма показниками отримані результати нижчі за норму.

Порівнянний Х-середнє у неуспішних дітей з нормою. Показник оцінки в нормі – 1,5; у нас вийшло по Х-середньому = 1,01. Так само як і у успішних дітей вказує на критичне відношення до самого собі.

Результати діагностичного досліджння соціально-психологічних властивостей молодших школярів за допомогою методики "Особовий диференціал"

Табл.2.7 Успішні діти

Табл.2.8 Неуспішні діти

Результати діагностичного дослідження соціально-психологічних властивостей молодших школярів за допомогою методики "Особовий диференціал"

Табл. 2.9

Рис.2.2. Показники оцінки, сили і активності дітей

Показник сили в нормі – 1,09; вийшло Х-середнє = 0,09. Це дуже низький результат, він свідчить і вказує на остенизацию і тривожності.

Показник активності в нормі – 0,63; отримали Х-середнє = 0,78. Вказує на товариськість, міжособову активність, імпульсивність. Бачимо, що показники оцінки і сили нижчі за норму, але якщо поглянемо на показник активності – вище.

Порівнянний Х-середнє по сигмі у успішних дітей. візьмемо для порівняння чинник оцінки, вийшло, що сигма менше середнього показника – це говорить про тенденцію, що змішала; показник сили: сигма більше на 0,04 середнього показника – спостерігається групова тенденція; показник активності: сигма більше на 0,01 – це говорить про групову тенденцію.

Порівнянний Х-середнє по сигмі у неуспішних дітей, візьмемо для порівняння чинник оцінки, вийшло, що сигма більше середнього показника – це говорить про групову тенденцію; показник сили: сигма більше середнього показника – спостерігається групова тенденція; показник активності: сигма рівна Х-середньому – це говорить про індивідуальну тенденцію.

3. При порівнянні експертної оцінки (яку дали вчителі) і результатими отриманими за допомогою методики Векслера (субтест №1 "Обізнаність"). У нас вийшло, що в першій групі дітей (добре успішні) по тесту Векслера і в експертній оцінці немає різниці. З 15 дітей в 14 – норма, в 1 – вище за норму. Порівняємо результати у неуспішних дітей, за експертною оцінкою 15 таких дітей, по тесту Векслера інтелект нижче за норму у 6 дітей, в останніх в нормі. Таким чином, рівень інтелекту "норма" не впливає на успішність навчання. Такі діти є в групі як добре успішні, так і погано успішні в учбовій діяльності. А такі показники, як "вище за норму" і "нижче за норму" впливають на рівень успішності.

Порівнянний Х-середнє з сигмою, у нас вийшло, що сигма в обох групах дітей нижча за середні показники, це говорить про змішану тенденцію.

Аналіз результатів індивідуального дослідження груп ризику

Ваня К. має по тесту Векслера високий рівень (погано успішне дитя), самооцінка упевненості в собі – середній рівень, останні показники – низький рівень (критичність до себе, своїм можливостям)

Даша З. має по тесту Векслера - високий ровень, але відноситися до неуспішних дітей за експертною оцінкою, загальна самооцінка – 1 рівень, але показник оцінки 3 рівень. Це свідчить про можливих невротичних або інших проблемах, пов'язаних з відчуттями малої цінності своєї особи (по соціометрії 2 рівень). Звернемося до результатів по спостереженню.

Результати виміру інтелектуальних здібностей молодших школярів за допомогою субтесту №1 (обізнаність) Векслера

Табл.2.9 Успішні діти

Табл.2.1.0 Неуспішні діти

Рис.2.3. Рівень інтелекту

Діма І. на уроці не працює, видно, що матеріал знає, але руку не піднімає. Буває, що завдання виконує з першого разу, а буває і перепитує. На урок ніколи не приносить додаткову літературу (інформацію), а інколи і заданий матеріал не приносить. Ініціативу не проявляє.

На зміні Діма любить над ким-небудь пожартувати, образити. Отримуючи здачу – плаче.

Бачимо, що просліджується низька самооцінка, товариськість (не завжди), імпульсивність. Даний учень з середнім рівнем інтелекту, може вчитися краще і відноситися до успішних дітей.

Результати діагност підтверджуються спостереженням і бесідою.

Даша З. на уроці тягнеться відповідати, піднімає руку, завдання виконує з цікавістю, захоплено, необхідні додаткові завдання. На урок приносить додаткову інформацію, просить доповідь до наступного уроку.

Показує додаткову інформацію, розповідає про події, про які прочитала удома, розглядає книги.

Результати діагностики підтверджуються спостереженням і бесідою.

Узагальнені результати діагностики рівня самооцінки і успішності навчання дітей подані в Додатку Б.

Проаналізувавши результати по діагностичних методиках, дані яких представлені вище, можна зробити наступні висновки. Отримані результати суперечать описуваним в літературі закономірностям. По наших результатах успішність навчання не впливає на самооцінку молодшого школяра, і означає гіпотеза підтвердилася частково. Самооцінка неуспішних і успішних в учбовій діяльності дітей не відрізняється, тобто, немає значимих відмінностей в рівні самооцінки цих дітей.

2.3 Корекційна програма розвитку (формування) самооцінки учнів

Для здійснення корекції розвитку (формування) самооцінки учнів ми пропонуємо ряд занять описаних далі.

Заняття № 1. "Знайомство"

Мета: Встановлення контакту з учасниками. Створення довірчої атмосфери. Досягнення взаєморозуміння в цілях роботи програми

Заняття № 2. "Гра "пустеля"

Мета: Об'єднання колективу за допомогою гри "Пустеля".

Заняття № 3. "Самооцінка"

Мета: Усвідомлення можливості формування адекватної самооцінки.

Заняття № 4. "Казка"

Мета: Можливість отреагирования значимих емоцій і виявлення внутрішніх конфліктів і скрути.

Заняття № 5. "Проблемна ситуація"

Мета: Тренування навиків оцінки проблемної ситуації

Заняття № 6. "Це Я"

Мета: Виразити себе за допомогою малювання свого автопортрета і розповіді про себе.

Заняття № 7. "Спасибі моєму тілу"

Мета: Можливість підсилити позитивне відношення до свого тіла, укріплюючи тим самим фундамент самооцінки підлітка.

Заняття № 8. "Я люблю"

Мета: Тренування навиків виражати свої відчуття і висловлювати таким, що оточує свою точку зору.

Заняття № 9. "Моє майбутнє"

Мета: Навики формування активної життєвої позиції.

Заняття № 10. "Завершальне"

Мета: Обговорення результатів спільної роботи, підведення підсумків, підтримка настрою на подальшу самостійну роботу.

Отже, оцінна діяльність вчителя зазвичай здійснюється у формі відміток в журналі і у вербальній формі. Між цими двома формами оцінок є істотна відмінність. Оцінка, яку вчитель ставить в журнал, є офіційним документом. Тому вчитель ставить її на основі спеціальний розроблених критеріїв і вимог суспільства.

Розділ 3. Рекомендації для вчителів та батьків щодо підвищення корекції самооцінки школярів

3.1 Повторне дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

Після проведення корекційної програми ми здійснили повторну діагностику за проведеними методиками. Діагностичного досліджння самооцінки молодших школярів за методикою Дембо – Рубінштейн.

Табл.3.1. Результаті діагностичного досліджння самооцінки молодших школярів за допомогою методики Дембо – Рубінштейн. Успішні діти

Табл. 3.2 Неуспішні діти

Табл.3.3. Особливості самооцінки школярів (методика Дембо – Рубінштейн)

Порівнянний Х-середнє по сигмі (стандартне відхилення) у успішних дітей. За всіма показниками вийшло, що сигма на багато менше Х-середнього. Це говорить про змішаний характер групової і індивідуальної тенденції

Порівнянний Х середнє по сигмі у неуспішних дітей. Також за всіма показниками сигма менше Х середнього. Самий найменший відрив отримали такі показники: самооцінка авторитету і самооцінка упевненості. Це знову ж таки говорить про змішаний характер групової і індивідуальної тенденції.

Табл. 3.4Результати повторного діагностичного досліджння соціально-психологічних властивостей молодших школярів за допомогою методики "Особовий диференціал"

Порівнянний Х-середнє по сигмі у успішних дітей. візьмемо для порівняння чинник оцінки, вийшло, що сигма менше середнього показника – це говорить про тенденцію, що змішала; показник сили: сигма більше на 0,04 середнього показника – спостерігається групова тенденція; показник активності: сигма більше на 0,01 – це говорить про групову тенденцію.

Порівнянний Х-середнє по сигмі у неуспішних дітей, візьмемо для порівняння чинник оцінки, вийшло, що сигма більше середнього показника – це говорить про групову тенденцію; показник сили: сигма більше середнього показника – спостерігається групова тенденція; показник активності: сигма рівна Х-середньому – це говорить про індивідуальну тенденцію.

При порівнянні експертної оцінки (яку дали вчителі) і результатими отриманими за допомогою методики Векслера (субтест №1 "Обізнаність"). У нас вийшло, що в першій групі дітей (добре успішні) по тесту Векслера і в експертній оцінці немає різниці. З 15 дітей в 14 – норма, в 1 – вище за норму. Порівняємо результати у неуспішних дітей, за експертною оцінкою 15 таких дітей, по тесту Векслера інтелект нижче за норму у 6 дітей, в останніх в нормі. Таким чином, рівень інтелекту "норма" не впливає на успішність навчання. Такі діти є в групі як добре успішні, так і погано успішні в учбовій діяльності. А такі показники, як "вище за норму" і "нижче за норму" впливають на рівень успішності.

Порівнянний Х-середнє з сигмою, у нас вийшло, що сигма в обох групах дітей нижча за середні показники, це говорить про змішану тенденцію.

Результати діагностики підтверджуються спостереженням і бесідою.

Даша З. на уроці тягнеться відповідати, піднімає руку, завдання виконує з цікавістю, захоплено, необхідні додаткові завдання. На урок приносить додаткову інформацію, просить доповідь до наступного уроку.

Показує додаткову інформацію, розповідає про події, про які прочитала удома, розглядає книги.

Результати діагностики підтверджуються спостереженням і бесідою.

Узагальнені результати діагностики рівня самооцінки і успішності навчання дітей подані в Додатку Б.

Проаналізувавши результати по діагностичних методиках, дані яких представлені вище, можна зробити наступні висновки. Отримані результати суперечать описуваним в літературі закономірностям. По наших результатах успішність навчання не впливає на самооцінку молодшого школяра, і означає гіпотеза підтвердилася частково. Самооцінка неуспішних і успішних в учбовій діяльності дітей не відрізняється, тобто, немає значимих відмінностей в рівні самооцінки цих дітей.

Отже, самооцінка учнів в після проведення корекційної роботи підвищишлась, хоча і незначним чином. Тому, для підвищення самооцінки учнів необхідна більш докладна та довготривала корекційна програма. Проте, будь-яка корекція не зможе гарантувати стовідсотковий результат.

3.2 Порівняльний аналіз результатів дослідження

Самооцінка двох груп дітей (успішних і неуспішних), після проведення роботи по підвищенню самооцінки.

Табл.3.5

Так само можна говорити і про успішність. У успішних дітей успішність виросла по відношенню з початком коректувальної роботи. Дані приведені в таблиці № 6.

Якщо порівнювати результати в неуспішних дітей до початку коректувальної роботи і після, то можна відзначити, що успішність покращала лише небагато, на відміну від експериментальної. Порівняльні результати експериментальної групи, після проведення роботи по підвищенню самооцінки.

Порівнюючи результати експериментальної і контрольної груп, ми бачимо, що, працюючи над підвищенням самооцінки що вчаться, ми змогли добитися поліпшення їх успішності. Частина що вчаться з групи "В" перейшли в групу "А", що склало 18%, а спочатку було 0%, число учнів групи "D" зменшилося на 17,5%, в той час, як до контрольної групи змінилася лише кількість учнів в групах "С" і "D": збільшилося число учнів в групі "С" і зменшилося в групі "D" - 35,5% і 23,5% відповідно.

Як ми бачимо, з вищевикладеного матеріалу, після проведення коректувальної роботи над підвищенням самооцінки що вчаться змінилися первинні дані по самооцінці і відповідно успішності.

Отже, вплив успішності молодших школярів на їх самооцінку існує поза сумнівом. Діти, які випробовують значну скруту в засвоєнні програмного матеріалу, отримують найчастіше негативні оцінки. Школяр зупиняється на якомусь етапі навчання, коли виявляється певна розбіжність тим часом, що ось його вимагають, і тим, що геть в змозі виконати. На початковому етапі відставання розбіжність недостатньо усвідомлюється, а головне, не приймається молодшим школярем: більшість неуспішних дітей 1 і 2 класів переоцінюють результати своєї учбової діяльності. До 4 класу вже выявляється значний контингент відстаючих дітей з заниженою самооцінкою. Той, який часто терпить невдачу, чекає і в подальшому невдачу, і навпаки, успіх в попередній учбовій діяльності привертає до чекання успіху надалі. Переважання в учбовій діяльності у відстаючих дітей неуспіху над успіхом, постійно підкріплюване низькими оцінками їх роботи вчителем, веде до наростання у них невпевненості у себе і відчуття неповноцінності.

Організовуючи учбово-виховну роботу вчитель повинен свідомо і цілеспрямовано формувати самооцінку молодших школярів.

Оцінка повинна служити головною метою – стимулювати і направляти учбово-пізнавальну діяльність школяра. Вчитель повинен давати змістовну оцінку роботі учня. Досконалим процес учбово-пізнавальної діяльності буде лише тоді, коли оцінка не завершує його, а супроводжує на всіх рівнях. У учбовій діяльності необхідно порівнювати дітей, які володіють приблизно однаковими здібностями, але досягають в учбовій діяльності різних результатів через різне відношення до навчання. Необхідно використовувати взаємне рецензування, при цьому відзначати достоїнства і недоліки, висловлюючи думки про оцінку. Після рецензування робота повертається авторові і учні самостійно аналізують свою роботу. Необхідно включати ситуації, що актуалізують самооцінку дитяти, ставлять перед ним завдання усвідомлення особливості своєї роботи, її сильних і слабких сторін і сприяючих обращенности дитяти на власні способи дії.

Необхідно вводити зошити "Моє навчання", в яких учні за спеціальною схемою роблять записи, аналізуючи і оцінюючи свою роботу на уроці, визначаючи міру засвоєння матеріалу, міру його складності, виділяючи найбільш важкі моменти роботи. Необхідно пропонувати дітям самостійно оцінювати класні і домашні завдання до того як віддати на перевірку вчителеві, після того, як роботи перевірив і оцінив вчитель, необхідно обговорювати випадки неспівпадання оцінок. З'ясувати підстави на яких будують самооцінку діти і показники по яких оцінює вчитель.

Порівнюючи результати успішних і неуспішних груп дітей, ми бачимо, що, працюючи над підвищенням самооцінки учнів, ми змогли добитися поліпшення їх успішності.

За результатами даної роботи можна зробити наступні виводи:

1. Висунута в роботі гіпотеза про існування взаємозв'язку між самооцінкою і рівнем успішності підлітків підтвердилася.

2. Успішність учнів в школі залежить від їх самооцінки.

3.3 Рекомендації щодо формування самооцінки учнів для вчителів та батьків

Оцінка своїх можливостей і перспектив спочатку складається на основі оцінок і ставлення батьків. Надалі дитина, сама того не усвідомлюючи. діє відповідно до батьківських прогнозів. Наприклад, твердження батька: "З тебе нічого путнього не вийде!" може запрограмувати дитину на поразку в житті. Висока самооцінка сприяє особисгісному зростанню, самоствердженню дитини. Занижена або завищена заважає розкриттю індивідуальності, сприяє формуванню комплексів (неповноцінності, переваги).

У сім'ях, в яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою конкретні завдання і виконувати їх.

Дитина із заниженою самооцінкою зростає в сім'ї, де байдужі до неї, втручаються в її життя тоді, коли виникають проблеми, зокрема з успішністю, а зазвичай мало цікавляться заняттями і переживанями своєї дитини. Негативно відгукуючись про дитину, акцентуючи увагу на її помилках і поразках, порівнюючи з іншими, успішними дітьми, батьки формують негативне самоспринятя. Дитина з низькою самооцінкою не претендує на багато що в житті – ні в теперішніму часі, ні в майбутньому, не ставить перед собою внсокої мети, оскільки не впевнена, що зможе її досягнути, постійно сумнівається у своїх можливостях, які в реальності вищі ніж вона передбачає. Вірджинія Сатир, відомий сімейний психолог; стверджувала, що всі болі людини, її проблеми і навіть злочини - все це результат низької самооцінки, яку люди не змогли ні усвідомити, ні змінити.

Завищена самооцінка формується тоді, коли дитину виховують за принципом кумира сім’ї, постійно похвалюють її, вважають винятковою,чекають від неї високих результатів, орієнтують на першість в усьому. Виростаючи, така дитина багато чекає від життя: популярності, матеріального достатку. Однак не вміє співвідносити свої можливості з вимогами ситуацій. Розраховано тільки ва успіх, вона переживає невдчі як життєву трагедію.

Вплив батьків на становленя особистості дитини відбувається не тільки прямим, а й опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (оточення) зі значущшими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, а хлопчики – з татом. Наслідком ідентифікації є інтроекція, тобто "вбирання" в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, чи, навпаки – агресивною, злою. Ставлення батьків до сусідів, друзів, до роботи, грошей фіксується в сфері психіки дитини, чого вона не усвідомлює, але поступово це стає її ставленням. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження й моделювання поведінки батьків. Однак не треба вважати, що дитина – це "чиста дошка", на якій під впливом соціуму "пишуться " характеристики особистості.

Дитина народжується з генетично заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.

Подібно до дерева, особистість дитини залежить від середовища свого зростання. Звичайно, діти можуть "рости" і в несприятливих умовах, бо сила життя нездоланна, але при цьому є ймовірність, що зростання їх піде "не в тому напрямі" і особистість буде дисгармонійною.

Життя доводить, що людина ніколи не можете бути краще за свою думку про себе — тобто самооцінки, заснованої на відчутті згоди з собою. Вона має в основному неусвідомлений характер і була запрограмована у вашій підсвідомості з раннього дитинства.

Позитивна самооцінка — це не лише інтелектуальне прийняття своїх талантів або досягнень. Це особиста згода з собою. Розвиток позитивної самооцінки — не егоїзм. Ви просто розумієте, що є істинно унікальною і гідною особою, людиною, якій не потрібно приголомшувати інших своїми досягненнями або добробутом. По суті, людина, що постійно хвалиться, проявляє один з класичних симптомів негативної самооцінки.

З першого погляду багатьом людям начебто властива позитивна самооцінка. Але це не завжди так. Одна з трагедій нашого часу полягає в тому, що багато лідерів, вчителі, винахідники, художники — люди, що внесли величезний вклад до розвитку людства, — страждають від низької самооцінки. Деякі з найбільш шанованих історичних осіб ставали наркоманами, алкоголіками або навіть здійснювали самогубство лише для того, щоб позбавитися від свого я", з яким вони не погоджувалися і яке частенько ненавиділи.

Розвиток позитивної самооцінки — не просто спосіб зробитися щасливою людиною. Це фундамент, на якому повинне будуватися все життя. Якщо ви сподіваєтеся знайти свободу, то повинні серйозно підійти до цього завдання, інакше слід чекати, що низька самооцінка з роками ще погіршає, і ви поповните те трагічно велике число людей, які зараз сидять удома і жаліють себе. Аби співвіднести засвоєне з схемою своєї поведінки, поважно знати, як низька самооцінка розвивається і як виявляється в інших.

Сильним чинником, що визначає виникнення відчуття провини в дитинстві, є низька самооцінка у наших батьків. Це справедливо особливо по відношенню до матері — людини, з якою ми зазвичай проводимо роки, що найбільш запам'ятовуються. Оскільки більшість дорослих діють, керуючись помилковими принципами, цінностями і переконаннями, все це передається дітям, немов заразлива хвороба, через поведінку і реакції. Якщо батьки вважають себе в якому б то не було сенсі неповноцінним і підпорядкованим іншим, то діти відчувають себе негідними верб результаті виявляються нездібними впоратися з простими проблемами будинку або в школі. По суті, помилкові думки батьків стають "фактами" досвіду дітей. Нижчеописане допоможе вам зрозуміти, як це відбувається.

Коли людина народжується народжується, розмір мозку не перевищує однієї восьмої мозку дорослої людини. До вісімнадцяти місяців ця різниця скорочується до однієї другої, а в п'ятирічному віці розмір мозку дитяти складає п'ять шостих мозку дорослої людини. Це найбільш швидко зростаючий орган. Протягом періоду швидкого зростання, відомого як "період накопичення", ваш мозок отримує основні враження, які допомагають сформувати схему вашої поведінки. Неважко зрозуміти, що якщо в цей час один з батьків або обоє страждають від низької самооцінки, вона з легкістю засвоюється вразливою свідомістю дитяти.

Все починається з того, коли ви здійснюєте свою першу помилку і вас називають "поганою дівчинкою" або "поганим хлопчиком". Ви мінливо тлумачите ці слова і вважаєте "поганими" себе, тоді як насправді "поганими" були лише ваші вчинки. Вважаючи себе "поганою дівчинкою" або "поганим хлопчиком", ви ототожнювали себе зі своїми вчинками і не розуміли того, що вони всього лише вибрані вами засоби задоволення першочергових потреб і в деяких випадках ваш вибір помилковий і неприйнятний. Якщо дитя не навчиться цього розуміти, він рахуватиме себе непоправно поганим і в нім розвинеться відчуття власної негідності і другосортності, яке буде запрограмовано в його підсвідомості. Це відчуття послідовно виявлятиметься в соромі, презирстві до себе, розкаяннях совісті і, що найгірше, у відчутті своєї провини.

Низька або негативна самооцінка розвивається і надалі при принизливому порівнянні дитяти з іншими. Коли батьки зіставляють дитяти з братом, сестрою і особливо з ким-небудь поза сім'єю, його зачаткове відчуття власної неповноцінності зростає і міцніє. Він порівнює себе з дітьми такого ж віку, якими всі захоплюються, і страждає від своїх уявних вад. Дитя вірить, що інші наділені більшою силою і упевненістю в собі і користуються більшою популярністю, в результаті його наповнює руйнівне відчуття неповноцінності. Якщо би родители пом'якшували свою критику заохочуючими фразами на зразок "цього не повинно було статися з таким славним хлопчиком, як ти" те такій реакції у багатьох випадках можна було б запобігти.

Інша помилка батьків — відсутність розуміння або визнання неповторності свого дитяти. Більшість батьків приділяють мало уваги відчуттям, бажанням і думкам своїх дітей, закидаючи їх такими репліками, як "дитяти повинно бути видно, але не чутно" або "отец/мать краще знає, що робити!" Вони сприймають незгоду або як особиста образа, або як відкрита неповага до себе. Подібна поведінка обумовлена низькою самооцінкою і виявляється в потребі завжди бути правим. Такі батьки вважають що проблеми існують лише у їх дітей, тоді як насправді вони є і у них, і в їх чад.

Ось один тривожний факт: багато батьків живуть опосередковано через своїх дітей. Вирішивши, що їх дитя повинне мати все, до чого таємно прагнули самі і чого так і не змогли досягти, вони безжалісно штовхають його до мети, не зважаючи на межі можливостей. Вони хочуть, аби їх власні нереалізовані мрії про успіх втілилися в дійсність. Зрозуміло, це робиться за рахунок дитяти. Такі батьки не розуміють, що дитя не може відповідати їх безрозсудно високим стандартам просто тому, що він не розвинув — а може бути, навіть не має — емоційних, розумових або фізичних здібностей, необхідних для цього.

Зовнішність стає однією з причин низької самооцінки набагато частіше, ніж прийнято думати. Велике число дітей стикаються з фізичними, інтелектуальними і емоційними труднощами із-за своєї незвичайної або ненормальної зовнішності. Постійно сосредотачивая на цьому увага і переконуючи себе в тому, що вони "дуже товсті", "дуже високі", "дуже повільні" і так далі, діти розвивають в собі глибоке відчуття неповноцінності, яке згодом буває важко здолати.

Деякі батьки високо цінують гроші і матеріальний стан. Дитя ототожнює себе з цими цінностями і потрапляє в окови накопительского стилю життя, що вимагає від нього постійної боротьби і інтриг. Він часто одружується ради грошей і платить дуже дорого за те, що отримує. В результаті, як в приказці, "витрачає гроші, яких у нього немає, на речі, яких не потребує, аби справити враження на людей, яких не знає". У міру того як матеріалізм руйнує в дитяті сприйняття власної гідності, він втягується в гонитву за багатством, компенсуючи відчуття неповноцінності.

Надмірно владні, дбайливі або потураючі, вони перетворюють свого дитяти на емоційного каліку. Позбавлений спонуки зустрічати життєві ситуації з упевненістю і гідністю, він зволікає і вибирає дорогу найменшого опору. Відсутність упевненості в своїх силах народжує відчуття неповноцінності, а воно у свою чергу формує основу для низької самооцінки.

Всупереч розхожому переконанню система виховання, заснована на винагороді і покаранні, є гарантією низької самооцінки. Дитяті потрібно дозволити проявляти ініціативу і здійснювати стільки помилок, скільки необхідно для засвоєння уроку, не караючи за них. Навчившись на своїх помилках, дитя швидше за все ніколи їх не повторить. Він зрозуміє: що ні зроби, або заслужиш на винагороду, або зіткнешся з наслідками своїх помилок. І чим раніше, тим краще.

Найбільш згубним у взаємозалежності є те, що наша низька самооцінка переходить від одного покоління до іншого. Дослідження показали, що трагічна схильність ксамоубийствам успадковується. Неважко зрозуміти, що якщо низька самооцінка передається від батьків до дитяти, то в деяких випадках її прояви можуть доходити до крайнощів.

Заражаючи дітей своїм відчуттям неповноцінності, ми прагнемо заразити і всіх інших, з ким входимо в контакт. Якщо наше положення дозволяє нам впливати на інших (візьмемо, наприклад, вчителя або проповідника), ми поширюємо хворобу на тих, хто дивиться на нас як на лідерів або як на джерело натхнення. Люди інтуїтивно відчувають недолік відчуття власної гідності і неминуче починають переймати частину тих якостей, які вони з нами пов'язують. Я давав поради сотням людей, що страждали відсутністю упевненості в собі і, як наслідок, нездібним успішно орієнтуватися в життєвих ситуаціях. Кожен з них був результатом наявності низької самооцінки, що розвинулася удома, в школі і під впливом негативного релігійного виховання.

Низька самооцінка має багато форм і проявів. Вони можуть бути описані як засоби і звички, які ми виробляємо для того, щоб вислизнути від вимог повсякденного життя. Це алібі, що дозволяє нам тимчасово уникнути зустрічі з реальністю. Згубна сила наших пристрастей прямо пов'язана з відчуттям неповноцінності і страхом перед самим собою. Ми прикриваємося своїм алібі, маскуючи низьку самооцінку, яку не хочемо показувати таким, що оточує.

Основні схильності людини, що володіє низькою самооцінкою

Скарги і звинувачення. Ми звинувачуємо інших і скаржимося на них, оскільки відмовляємося прийняти той факт, що ми самі відповідальні за все, що з нами відбувається. Набагато легко перекласти провину на когось іншого, чим сказати "це моя проблема" або "це я повинен змінитися". Людина, в якої увійшло до звички скаржитися і винити інших в своїх невдачах, відчуває себе неповноцінним і намагається укріпити своє положення, принижуючи інших.

Пошуки винного. Ми вважаємо інших людей винними в тому, що вони не приймають нашу систему цінностей або не погоджуються з нею. Ми компенсуємо своє відчуття неповноцінності, намагаючись представити себе правими, а їх — неправими. Відмітьте, як часто ми звинувачуємо людей за те, що нам не подобається в нас самих. Засуджуючи їх вчинки, ми, по суті, говоримо: "Я не подобаюся собі, коли таке роблю, тому не можу допустити, аби подібна поведінка зійшла з рук тобі". Ми прагнемо засуджувати в тих, що оточують саме ті слабкості і помилки, в яких найбільш повинні самі, — це психологічна істина.

Потреба в увазі і схваленні. Багато людей випробовують пристрасну потребу в увазі і схваленні. Вони не здатні зрозуміти і оцінити себе як гідних і повноцінних індивідуумів. Це наводить до постійної необхідності чути, що з ними "все гаразд" і що їх цінують і розуміють.

Відсутність близьких друзів. У людей з низькою самооцінкою, як правило, немає близьких друзів. Пита неприязнь до себе, вони стають або "одинаками", що живуть окремо від останніх, або дотримуються протилежної схеми поведінки истановятся агресивними і напористими, критичними і вимогливими. Ні та, ні інша риса не сприяє дружнім взаєминам.

Агресивна потреба перемагати. Якщо ми одержимі бажанням завжди перемагати або бути правими, то зазвичай страждаємо від відчайдушної потреби доводити це таким, що всім оточує. Ми намагаємося виставити на перший план свої досягнення. Спонука, рушійна нами, — отримати визнання і схвалення інших людей. Мета, таким чином, полягає в тому, аби "бути краще" сусіда.

Надмірне потурання собі. Люди, що випробовують неприязнь до себе, не можуть жити в світі з собою і зазвичай намагаються задовольнити свої потреби, підміняючи орієнтири. Відчуваючи себе обділеними і ображеними, вони прагнуть до духовного і фізичного "опіуму", що притуплює біль. Вони переїдають, вживають наркотики, п'ють або надмірно багато палять, отримуючи тимчасове фізичне задоволення, що притуплює їх емоційні муки і відчайдушну потребу в самоодобрении. Надмірне потурання собі компенсує відчуття самоотрицания. Таке самоотношение тимчасово зволікає зустріч з реальністю і зростаючою потребою в змінах.

Депресія. Ми впадаємо в депресію, коли повністю розчаровуємося в собі і в своїй здатності досягти того, чого хочемо від життя. Ми відчуваємо себе неповноцінними і негідними, не зробивши справ, які повинні були зробити, на власну думку або на думку інших людей. Крах життєвих планів і постійне занепокоєння за виправдання своїх чекань і чекань що оточують наводять нас до украй низького рівня самооцінки.

Розлучення. Багато розлучень є безпосереднім результатом низької самооцінки одного або обох партнерів. Найчастіше розпадаються ті зв'язки, де один партнер випробовує постійну потребу контролювати іншого, домінувати над ним або неподільно їм володіти. Постійні пошуки провини наводять до гіркоти і обурення, що зазвичай накладається на глибокі відчуття неповноцінності, незахищеності і відчайдушну потребу любити і бути коханим.

Пожадливість і егоїзм. Алчниє і егоїстичні люди переживають всепоглинаюче почуття власної неповноцінності. Вони знаходяться у владі своїх потреб і бажань і готові задовольнити їх за будь-яку ціну, аби хоч якось компенсувати відсутність власної гідності. У них рідко знаходиться час або бажання піклуватися про інших, навіть про тих людей, які їх люблять.

Таким чином, низька самооцінка часто супроводиться страхом перед здійсненням помилок. Сумніваючись в можливості виконати те, чого від нього чекають інші, людина зазвичай не робить взагалі нічого або принаймні відкладає дію на тривалий термін. Він відмовляється прийняти рішення, оскільки вважає себе нездібним зробити "правильний" вибір. Інший тип особи з цієї категорії — поборник досконалості. Він близький по характеру вищеописаному типові, але завжди випробовує потребу бути "правим". У основі його поведінки також лежить глибока невпевненість в собі. Він наполягає на тому, що вище за критику, і отже, може рахувати себе "краще" за тих, хто не вписується в його критерії досконалості.

Висновки

Проаналізувавши матеріали дослідження можна зробити наступні висновки:

Тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах. Вченими виділяються три показники, на основі яких можуть бути розглянуті розбіжності у поведінці дітей одного віку й особливості їхньої успішності в навчанні: а) ставлення до навчання; б) організація навчальної роботи; в) засвоєння знань і навичок. Ці показники можуть по-різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, тому що не може бути однозначних зв’язків між рівнем успішності в навчанні й ставленням до навчання.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено чимало. Однак ще виникає багато питань про причини, що викликають труднощі в навчанні. Практикам (педагогам, психологам) слід здійснювати поглиблене вивчення особливостей особистості школяра, аналізувати, які фактори допомагають йому уникати труднощів у навчанні і сприяють успішному оволодінню знаннями.

У практиці шкільного життя вчителеві на кожному кроці доводиться мати справу з негативними емоційними реакціями учнів на оцінки, зауваження, вимоги, труднощі у навчальній роботі. Часто вчитель не розуміє етіології цих реакцій, а вони є показником певного неблагополуччя у вихованні дитини. Ці реакції можуть бути різної глибини, сили й тривалості. Реакції учнів визначаються не тільки об’єктивною справедливістю або несправедливістю дій учителя, а й внутрішніми психічними особливостями учня, пов’язаними з його самооцінкою і ставленням до себе.

Ми робимо висновок, що самооцінка, яка закріпилася і стала рисою характеру, не обмежується рамками однієї будь-якої діяльності, а поширюється й на інші види. Аналіз ряду досліджень дає змогу зазначити, що важливим фактором у формуванні особистості дитини є оцінювання її діяльності дорослими людьми. Емоційне самопочуття дитини залежить від того, які стосунки склалися у нього з оточуючими його людьми. Дуже важливим для дитини є налагодження міжособистісних відносин із вчительем (вчитель і учень є рівноправними суб’єктами). Така взаємодія спонукає до творчості учнів і вчительа, робить навчання цікавим та ефективним. При цьому пізнавальна активність учнів є максимальною, в результаті такої діяльності дитина здатна до самооцінки.

Педагогічна практика показує, що деякі вчителі не завжди усвідомлюють роль своїх оцінних думок у формуванні самооцінки молодших школярів – одного з найважливіших засобів дії на розвиток особи, тому вдосконалення оцінної діяльності вчителя, вивчення її механізмів є одним з резервів підвищення ефективності виховної роботи, підвищення суспільної активності юних громадян.

Оцінна діяльність вчителя зазвичай здійснюється у формі відміток в журналі і у вербальній формі. Між цими двома формами оцінок є істотна відмінність. Оцінка, яку вчитель ставить в журнал, є офіційним документом. Тому вчитель ставить її на основі спеціальний розроблених критеріїв і вимог суспільства. До вербальних же оцінних думок вчителя суспільство пред'являє лише загальні, принципові вимоги, не контрольовані строгими показниками, – вони повинні відповідати гуманістичним тенденціям народної освіти, сприяти розвитку учнів. Тому вербальна оцінка не менш відповідальна для вчителя, чим оцінка в журналі. Вона дозволяє педагогові враховувати ситуацію, що склалася, підкреслювати старанність учнів, яким важко дається навчання, і навпаки, виражати засудження здатних, але ледачих з них.

Як правило, самооцінка молодшим школярем своєї учбової діяльності орієнтована на оцінки, виставлені в журнал, оскільки вони є підставою для соціального контролю і санкцій. Проте вербальна оцінка може грати домінуючу роль у формуванні самооцінки учня, якщо педагог уміє правильно нею користуватися. Це зв'язано і з тим, що вона більш лабильна, емоційно забарвлена, а отже, більш дохідлива до розуму і серця підлітка.

Зі вступом до школи в життя дитяти починається нова смуга; провідною формою його діяльності стає учбова діяльність з її особливим режимом, особливими вимогами до його нервово-психічної організації і особових якостей. Результати цієї діяльності оцінюються особливими балами.

Проаналізувавши результати по діагностичних методиках, дані яких представлені вище, можна зробити наступні висновки. Отримані результати суперечать описуваним в літературі закономірностям. По наших результатах успішність навчання не впливає на самооцінку молодшого школяра, і означає гіпотеза підтвердилася частково. Самооцінка неуспішних і успішних в учбовій діяльності дітей не відрізняється, тобто, немає значимих відмінностей в рівні самооцінки цих дітей.

На першому етапі, ми вивчили рівні самооцінки дітей по методиці Дембо-Рубінштейна. Розумові здібності вище неуспішних дітей. А ось загальна самооцінка – у успішних дітей.

Далі, ми вивчили особові властивості, що впливають на самооцінку, за допомогою методики "особовий диференціал". Бачимо, що показник активності практично не відрізняється в двох груп дітей. Чинник сили вище у успішних дітей, це говорить про упевненість в собі таких дітей.

Потім порівняли успішність дітей за експертною оцінкою (оцінка класного керівника) і показники інтелекту. Результат експертної оцінки підтвердився тестом Векслера "Обізнаність". Неуспішні діти в учбовій діяльності по результатах мають низький рівень інтелекту.

Візьмемо для порівняння показники самооцінки і особових властивостей у дітей з різним рівнем шкільної успішності. Отже, якщо узяти приватні самооцінки, наприклад, самооцінку розумових здібностей або умілості рук, характеру, то вони приблизно однакові (різниця 0,5 – 1,3 балу). Але якщо поглянути на самооцінку авторитету, то бачимо, що є різниця в самооцінці між добре і погано успішними дітьми в учбовій діяльності (різниця в 15,6 балів). За результатами методики "Особовий диференціал" можна зробити наступні виводи. Показник оцінки практично не розрізняється в даних двох груп дітей. Це говорить про високий рівень самоповаги, задоволеності собою, оптимізм і упевненість. Показник сили нижче у погано успішних дітей, схильність таких дітей до тривожності і швидкої стомлюваності. А ось показник активності значно вище неуспішних дітей в учбовій діяльності, такі діти товариські, активні, але в той же час імпульсивні.

Список використаних джерел та літератури

1. Про освіту: Закон України від 23 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 34, ст.451

2. Акудинова Н.Э. Об особенностях оценки и самооценки учащихся 1-4кл. // Вопр.пс.- 1968, №3-5. - с .27

3. Ананьев Б.Г. "Психология педагогической оценки" // Избранние психологические труди. Том 2. М., Просвещение, 1980. - с. 450

4. Ананьев Б.Г. "Развитие детей в процессе начального обучения и воспитания" // Проблеми обучения и воспитания в начальной школе. М., УЧПЕДГИЗ, 1960. – с. 221

5. Бернс Р. "Развитие Я- концепции и воспитания". М., Прогресс, 1986. – с. 227

6. Бернс Р.. Развитие Я - концепции и воспитание. М.: Прогресс, 1986 г., с.422

7. Блонский П.П. "Школьная успеваемость" // Избранние педагогические произведения. АПН РСФСР, 1961. – с.48

8. Божович Л.И. "Личность и ее формирование в детском возрасте". М., Просвещение, 1968. – с. 340

9. Божович Л.И. "О некоторих проблемах и методах изучения личности школьника" // Вопроси психологии личности школьника. М., Просвещение, 1968. – с. 27

10. Бондаренко Л.И. Основние этапи становления самосознания - К., 1979. – с. 327

11. Борисов Ю.А., Кудрявцев И.А.. Смисловая сфера сознания и самосознания успешних и неуспешних менеджеров среднего звена// Психосемантика// Психологический журнал, 2003 г., т.24, №1, с.91-103

12. Боришевський М.И. Психологические особенности самосознания подростка - К.: Вища школа - 1980.- с.168.

13. Бударний А.А. Преодолевать неуспеваемость / А.А. Бударний // Народное образование. – 1963. – № 10.

14. Бударний А.А., Розенталь У.Д. "Об одной из возможностей преодоления второгодничества" - Советская педагогика, 1966, №7.

15. Волокитина М.Н. "Очерки психологии младших школьников". М., АПН РСФСР, 1954. – с. 470

16. Вопроси предупреждения неуспеваемости школьников // Сб. статей под ред. Ю.К. Бабанского, Ростов-на-Дону, 1972., с. 325

17. Виготский Л.С. "Проблеми обучения и умственного развития" // Избранние исследования. М., 1956 г.

18. Гальперин П.Я., Запорожец В.А., Эльконин Д.Б. "Проблеми формирования знаний и умений и новие методи обучения в школе" - Впороси психологии, 1963, №5

19. Гамезо М.В., Неволин И.Г. "Психосоматические аспекти проблеми познавательной деятельности и общения". М., 1983.

20. Гельмонт А.Н. "О причинах неуспеваемости и путях ее преодоления". М., 1954.

21. Голубева А.Н. "Психологические особенности проявления настойчивости у детей дошкольного возраста", М. Просвещение, 1986.

22. Горбачева В.А. "К вопросу формирования оценки и самооценки у детей". АПН РСФСР, 1952, №18

23. Гульянова Н.А.. Освязи самоприятия и осознания Я – образа в ситуации неуспеха // Вестник моск. ун-та //сер.14//психология,2001 г., №3, с.68-75

24. Давидов В.В. Генезис и развитие личности в детском возрасте // Вопр.пс.- 1992, №1-2.

25. Давидов В.В. Учебная деятельность: состояние и проблеми исследования / В.В. Давидов // Вопроси психологии. – 1991. – № 6.

26. Добринин С.Я. "Структура и динамика мотивов деятельности" - Вопроси психологии, 1984, №4.

27. Захарова А.В. "Формирование самооценки в учебной деятельности" // Психологические проблеми в учебной деятельности школьника. М, 1977.

28. Захарова А.В. Исследования самооценки младшего школьника в учебной деятельности / А.В. Захарова, Т.Ю. Андрушенко // Вопроси психологии. – 1980. – № 4.

29. Захарова А.В. Уровень притязания как показатель самооценки / Новие исследования в психологии и возрастной физиологии.- М.: Педагогика, 1989.- с.42-47,137.

30. Захарова А.В., Андрушенко Т.Ю. "Исследования самооценки младшего школьника в учебной деятельности" - Вопроси психологии, 1980, №4.

31. Зеньковский В.В. Психология детства.- Екатеринбург: Деловая книга, 1995.- с.351.

32. Зимбардо Ф.. Формирование самооценки. Самосознание и защитние механизми личности. Самара. Изд. Дом "Бахрах", 2003г.

33. Калмикова З.И. "Проблема индивидуальних различий в обучаемости школьников" - Советская педагогика, 1968, №6.

34. Ковалев А.Г. "Психология личности". М., Просвещение, 1969.

35. Кон И.С. "Откритие Я". М, Политиздат, 1978.

36. Корнеева Л.Н.. Самооценка как механизм саморегуляции профессиональной деятельности // Вестник ЛГУ . 1989 г., Вип . 4, с.91-96

37. Коростилева Л.А.. Самореализация личности в профессиональной сфере: генезис затруднений// Психологические проблеми самореализации личности. Вип. 5 под ред. Г.С. Никифорова, Л.А. Коростилевой. С-пб.: Изд-во Спб. унив-та, 2001 г., с.232

38. Ланда Л.Н. "О формировании мислительной деятельности при решении задач" - Вопроси психологии, 1959, №3.

39. Лейтес Н.С. "Индивидуальние различия в способностях" // Психологическая наука в СССР, том 2, 1960.

40. Лейтес Н.С. "Умственние способности и возраст". М., 1971.

41. Леонтьев А.Н. "Деятельность. Сознание. Личность". М., 1975.

42. Леонтьев А.Н., Лурия А.Р., Смирнов А.А. "О диагностических методах психологического исследования школьников" - Советская педагогика, 1968, №7.

43. Лернер И.Я. "Критерий уровней познавательной самостоятельности учащихся" // Новие исследования в педагогических науках. 1971, №4.

44. Липкина А.И. "К вопросу о методах виявления самооценки как личностного параметра умственной деятельности" // Проблеми диагностики умственного развития учащиХ-ся. М., 1975.

45. Липкина А.И. "Педагогическая оценка и ее влияние на формирование личности неуспевающего школьника" // Психологические проблеми неуспеваемости школьников. М., 1971.

46. Липкина А.И. "Педагогическая оценка и ее влияние на формирование личности неуспевающего школьника" // Психологические проблеми неуспеваемости школьников. М., 1971.

47. Липкина А.И. Самооценка школьника и его память // Вопр.пс.- 1981, №3.

48. Липкина А.И., Рибак Л.А. "Критичность и самооценка в учебной деятельности". М., 1968.

49. Матюхина М.В. "Психология младшего школьника". М., Просвещение, 1970.

50. Менчинская Н.А. "Обучение и умственное развитие" // Обучение и развитие. М, Просвещение, 1966.

51. Менчинская Н.А., Колмикова З.И. "Проблеми преодоления отставания в учении" - Народное образование, 1963, №4.

52. Мурачковский А.И. "Типи неуспевающих школьников" - Советская педагогика, 1965, №7.

53. Неймарк М.С. "Психологический анализ эмоциональних реакций школьников на трудности в работе" // Вопроси психологии личности школьников, М., Просвещение, 1973.

54. Немов Р.С. "Психология", М., Владос, 1998.

55. Обухова Л.Ф. Детская психология: теория, факти, проблеми.- М.: Тривола, 1996.- с.360.

56. Общая психология под ред. А.В. Петровского, М., Просвещение, 1977.

57. Овчинникова Т.Н. Особенности осознания себя детьми 6-летнего возраста // Вопр.пс.- 1981, №3.

58. Особенности психологического развития детей 6-7 летнего возраста / под ред. Д.Б. Эльконина, М., Педагогика, 1988.

59. Педагогика под ред. Б.Г. Баранова, М., Педагогика, 1979.

60. Петров Ю.С. "Исследуя причини второгодничества" - Народное образование, 1968, №8.

61. Петровский А.В. "Развитие личности и проблеми ведущей деятельности" - Вопроси психологии, 1987, №1.

62. Петрунек А.С., Таран Б.Г. "Младший школьник". М., 1981.

63. Практическая психология образования / под ред. И.В. Дуброниной, М., 1997.

64. Психическое развитие младших школьников / под ред. В.В. Давидова, М., 1990,

65. Психологические проблеми неуспеваемости школьников / под ред. Н.А. Мечинской, М., 1971.

66. Психологические проблеми неуспеваемости школьников / под ред. Н.А. Мечинской, М., 1971.

67. Психологическое изучение личности младшего школьника и классного коллетива: Метод. реком. для учителей нач. классов, стажеров и студентов-практикантов / Отв. ред. Ключникова Г.А., Новгородское обл. отд. пед. об-ва РСФСР, 1989.- с.54.

68. Пути преодоления неуспеваемости / сост. С.В. Петреченко, М., 1966.

69. Розенталь У.Д. "Некоторие проблеми повишения успеваемости в условиях всеобщего среднего образования" - Советская педагогика, 1975, №8.

70. Савонько А.П. "Возрастние особенности соотношения ориентации школьников на самооценку и на оценку людьми". Автореф. Канд. Дис. М., 1970.

71. Самохвалова В.И. "Возрастние и индивидуальние различия запоминания разних видов материала" // Возрастние и индивидуальние различия памяти. М., Просвящение, 1997. С. – 41.

72. Сапожникова Л.С. Самооцінка, домагання та діагностика деяких її особливостей / Психологія: науково-методичний збірник.- К.: Освіта, 1993.- с.73-82, 120.

73. Серебрякова Е.Л. "Уверенность в себе и условия ее вормирования". Автореф. Канд. Дис. М., 1955.

74. Славина Л.С. "Индивидуальний подход к неуспевающим и недисциплинированним школьникам". М., 1958.

75. Фридман Л.М., Пушкина Т.А., Каплунович Н.Я. Изучение личности учащегося и ученических коллективов. - М., 1988.

76. Цетлин В.С. "К вопросу об измерении успеваемости школьников" // Педагогика и методика педагогических исследований. М., 1973.

77. Чамата П.Р. Шляхи формування самосвідомості дитини / Питання психології виховання.- К.: Радянська школа, 1960.- с.3-20, 234.