ТЕХНОЛОГІЯ БУДІВЕЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

 

  Главная       Учебники - Право Украины     

 поиск по сайту           правообладателям

 

 

 

 

 

 

 



 

 

 

ТЕХНОЛОГІЯ БУДІВЕЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

 

 

 

 

Для студентів напряму 0921 "Будівництво"

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

 

Навчально-методичний комплекс "Технологія будівельного виробництва" містить робочу програму, стисло викладено навчальний матеріал дисципліни, що поділений на змістові модулі і теми, питання та вправи для самоконтролю з кожної теми, методичні рекомендації до розрахунково-графічної роботи, список рекомендованої літератури.

 

Комплекс призначений для самостійного вивчення дисципліни в умовах кредитно-модульної організації навчального процесу студентами вищих навчальних закладів, які навчаються за напрямом 0921 "Будівництво".

 

 

 

 


 

ЗМІСТ

 

 

ПЕРЕДМОВА........................................................................................ ...................4

1. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ " Технологія будівельного виробництва "      5

2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ОСНОВНИХ МОДУЛІВ ТА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 
ДО ЇХ ВИВЧЕННЯ...........................................................................................................11

Модуль 1.

1.1. Загальні відомості з технології будівельного виробництва...................................11

1.2. Основні положення по технології розробки грунту...............................................15

1.3. Розробка грунту механічним способом...................................................................19

1.4. Розробка грунту скреперами.....................................................................................26

1.5. Основні положення по технології процесів влаштування паль.............................32

1.6. Основні положення по технології процесів монолітного бетону та залізобетону.........................................................................................................................................40

1.7. Армування  конструкцій............................................................................................51

1.8. Бетонування  конструкцій.........................................................................................61

Модуль 2.

2.1. Основні положення по технології процесів мурування.........................................74

2.2. Різновиди мурування.................................................................................................82

2.3. Основні положення по технології монтажу будівельних конструкцій................88

2.4. Технологічні властивості монтажних механізмів, області  їх застосування........96

2.5. Технологія процесів улаштування опоряджувальних покриттів.........................103

2.6. Личкування поверхонь.............................................................................................110

2.7. Влаштування покриттів підлог................................................................................116

3. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ..................... 124

4. ПРИКЛАДИ РОЗВ'ЯЗУВАННЯ ЗАДАЧ......................................................... 124

5. ЗАВДАННЯ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИКОНАННЯ РОЗРАХУНКОВО-ГРАФІЧНОЇ
 РОБОТИ ......................................................................................................... 131

6. ВИДИ НАВЧАЛЬНОЇ РОБОТИ ТА ПРИНЦИПИ ЇХ ОЦІНЮВАННЯ............ 134

7. ТИПОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ МОДУЛЬНИХ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ............. 135

8. ПЕРЕЛІК ОСНОВНИХ ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ............................................. 139

9. ТИПОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ 144

10. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ.................. 145

11. ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ........................................................................... 146

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Дисципліна " Технологія будівельного виробництва " містить сукупність знань щодо виконання тих чи інших процесів в будівництві, їх механізації, економічної та практичної доцільності ведення. Ця дисципліна ґрунтується на основі знань будівельних матеріалів, архітектури будівель та споруд, інженерної геодезії і геології та інших.

В навчальних планах підготовки бакалаврів за напрямком „Будівництво” усіх  будівельних спеціальностей значення дисципліни " Технологія будівельного виробництва " є надзвичайно важливим, оскільки жодну будівлю чи споруду не можна запроектувати і побудувати, а збудовану споруду вірно і ефективно експлуатувати та ремонтувати, не знаючи технології виконання робіт. Технологічна підготовка бакалаврів, спеціалістів та магістрів будівельного напряму має органічно поєднувати вивчення загальних теоретичних та практичних основ виконання кожного процесу в будівництві.

Навчально-методичний комплекс з дисципліни " Технології будівельного виробництва " призначений для самостійної роботи студента в умовах дії кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни містить робочу програму, стисло викладений навчальний матеріал дисципліни, поділений на змістові модулі та теми, методичні рекомендації до самостійної роботи; типові завдання для модульних контрольних робіт. Це дає можливість студентам при вивченні курсу дисципліни отримати загальні відомості про конкретні матеріали, також набути навички розв'язання задач з технології. Наведені характерні задачі, пов'язані із визначенням тривалості виконання робіт в будівництві та визначення числа їх виконавців – механізмів та виконавців. До кожного типу задач наведені приклади їх розв'язання.

В комплексі наведені необхідні методичні вказівки до виконання розрахунково-графічної роботи по розробці технологічних карт виконання будівельних робіт.

При складанні інтерактивного комплексу використаний багаторічний досвід проведення навчально-методичної та науково-дослідницької роботи кафедрою технології будівельного виробництва.

Даний комплекс базується на навчально-методичних матеріалах, представлених підручниками, посібниками, конспектами лекцій, методичними вказівками, підготовлених як співробітниками кафедри ТБВ протягом останніх років так і роботах провідних вчених України і близького зарубіжжя.

 

 


 

1. РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

 

Робоча програма розроблена відповідно до "Освітньо-професійної програми" підготовки бакалавра, спеціаліста і магістра напряму "0921" спеціальності 6.092100 „Промислове та цивільне будівництво”„Теплогазопостачання і вентиляція”, „Технологія будівельних конструкцій, виробів і матеріалів”, „Міське будівництво і господарство”, „Автомобільні дороги і аеродроми”, чинної від 2004 р. Робоча програма затверджена на засіданні кафедри ТБВ, протокол № 10 від 21.06.2006 р. та методичною комісією факультету будівництва і архітектури, протокол № 4 від 23.06.2006 р.

 

 

1.1. Опис предмета навчальної дисципліни

„ТЕХНОЛОГІЯ БУДІВЕЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА”

Таблиця 1.1

Курс: підготовка бакалаврів, підвищення кваліфікації, післядипломна освіта

Напрям, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Характеристика навчальної дисципліни

1

2

2

Кількість кредитів, відповідних ЕСТS – 3,0

Напрям 6.092100„Будівництво”

Обов’язкова

Модулів – 2, РГР

Спеціальності:

„Промислове та цивільне будівництво

„Теплогазопостачання і вентиляція

„Технологія будівельних конструкцій, виробів і матеріалів”

„Міське будівництво і господарство”

 „Автомобільні дороги і аеродроми”

Рік підготовки: 2-й, семестр: 4

Змістових модулів – 2

Лекції – 30 год.

Практичні заняття – 24 год

Загальна кількість годин – 108

Самостійна та індивідуальна робота – 54 год.

Тижневих годин:

Аудиторних – 4,

 

Освітньо-кваліфікаційний рівень:

Бакалавр

Вид контролю: екзамен

         

1.2. Мета викладання дисципліни

 

      Метою вивчення навчальної дисципліни є підготовка бакалавра-будівельника, який повинен знати: технології будівельного виробництва, теоретичні основи раціональних методів виконання будівельних процесів, способи і засоби ведення земляних робіт, монтажних, бетонних робіт, кам’яних робіт, оздоблювальних та спеціальних видів робіт з використанням нових сучасних матеріалів і технологій.

 

1.3. Програма навчальної дисципліни

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

 

Тема 1. Загальні відомості з технології будівельного виробництва

     Будівельні процеси, їх зміст та структура, трудові ресурси будівельних процесів. Технічне нормування. Тарифна сітка та тарифні ставки. Карти трудових процесів. Технологічні карти. Види технологічних карт. Будова та структура технологічних карт.

 

Тема 2. Основні положення по технології розробки ґрунту

     Значення та процеси розробки ґрунту в сучасному будівництві. Ґрунти та їх технічні властивості. Підготовчі та допоміжні процеси. Водовідведення. Зниження рівня ґрунтових вод. Тимчасове кріплення стінок виїмок. Штучне закріплення ґрунтів заморожуванням, цементуванням, бітумізацією, хімічним, термічним, електричним та електрохімічним способами.

 

Тема 3. Розробка ґрунту механічним способом

     Загальні поняття про земляні споруди. Розробка ґрунту одноковшовим екскаватором. Визначення розмірів забою. Різновиди проходок. Планування ділянок екскаваторами. „Недобір” ґрунту. Розробка ґрунту екскаваторами безперервної дії.

 

Тема 4. Розробка ґрунту скреперами

     Розробка по схемі „смуга біля смуги” та „через смугу”. Планування ділянок скреперами. Розробка ґрунту бульдозерами. Змінна експлуатаційна продуктивність бульдозера та скрепера. Раціональні схеми роботи машини. Схеми різання ґрунту. Планування ділянок. Розробка ґрунту гідромеханічним методом.

 

Тема 5. Основні положення по технології процесів улаштування паль

    Види паль, призначення та область застосування. Склад палевих робіт, методи занурення паль. Занурення паль в мерзлі ґрунти, ростверкові та без ростверкові підвалини.

 

Тема 6. Основні положення по технології процесів монолітного бетону

та залізобетону

    Бетон та залізобетон в сучасному будівництві. Область ефективного застосування монолітних конструкцій. Склад комплексного процесу. Призначення опалубки, її складові частини. Улаштування опалубки різних типів.

 

Тема 7. Армування  конструкцій

    Зміст та структура технологічного процесу. Види арматури. Класи арматури. Армування не напнутих конструкцій. Склад процесу. Монтаж арматури, виконання її з’єднання. Напружене армування конструкцій. Методи напинання арматури.

 

 

Тема 8. Бетонування конструкцій

    Організаційні принципи приготування бетонної суміші. Транспортування  бетонної суміші. Склад транспортного процесу. Методи подання бетонної суміші в конструкцію без проміжного та з проміжним розвантаженням. Ущільнення бетонної суміші.

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

 

Тема 9. Основні положення по технології процесів мурування

     Фахові інструменти, застосування. Види кладок. Риштування та підмостки для мурування. Охорона праці на висоті.

 

Тема 10. Різновиди мурування

    Правила розрізу муру. Елементи муру. Методи мурування із каміння різної форми. Системи перев’язки швів і муру: однорядна, трьохрядна, багаторядна. Мурування поперечок. Мурування стін легкої конструкції, армована кладка.

 

Тема 11. Основні положення по технології монтажу будівельних конструкцій

     Монтаж конструкцій в сучасних умовах. Склад процесу монтажу, монтажний цикл. Організаційні схеми монтажу конструкцій: зі складу та транспортних засобів. Методи монтажу.

 

Тема 12. Технологічні властивості монтажних механізмів, області

їх застосування

    Вибір монтажного крану по геометричним та вантажовисотним параметрам. Стропування конструкцій. Вантажозагарбні застосування: типи, призначення, принципи дії. Подавання конструкцій до місця улаштування. Улаштування конструкцій.

 

Тема 13. Технологія процесів улаштування опоряджувальних покриттів

   Заскління отворів та улаштування світлопроникних перегородок. Тинькування поверхонь. Види тиньку. Підготовка поверхонь під тиньк. Тинькування поверхонь звичайними розчинами. Риштовання та підмостки.

 

Тема 14. Личкування поверхонь

    Личкування поверхонь плитами з природних матеріалів. Улаштування підвісних стель. Оздоблення поверхонь рулонними матеріалами.

 

Тема 15. Влаштування покриттів підлоги.

 

    Елементи підлоги, матеріали, що застосовуються. Улаштування різних видів покриттів.

 

 

 

 

 

 

1.4. Структура залікового кредиту

Таблиця 1.2

 

Назви тем змістових модулів

Кількість годин

 

 

 

Денна форма

навчання

 

лекції

практичні

самості-йна робота

разом

 

1

2

3

4

5

Змістовий модуль 1

 

 

Тема 1. Загальні відомості з технології будівельного виробництва

2

12

4

18

 

Тема 2. Основні положення по технології розробки ґрунту

2

2

4

8

 

Тема 3. Розробка ґрунту механічним способом

2

2

2

6

 

Тема 4. Розробка ґрунту скреперами

2

2

2

6

 

Тема 5.  Основні положення по технології процесів улаштування паль

2

-

2

4

 

Тема 6. Основні положення по технології процесів монолітного бетону та залізобетону

2

2

4

8

 

Тема 7. Армування  конструкцій

2

-

4

6

 

Тема 8. Бетонування конструкцій

2

-

4

6

Змістовий модуль 2

 

 

Тема 9. Основні положення по технології процесів мурування

2

2

2

6

 

Тема 10. Різновиди мурування

2

-

2

4

 

Тема 11. Основні положення по технології монтажу будівельних конструкцій

2

2

4

8

 

Тема 12. Технологічні властивості монтажних меха-нізмів, області їх застосування

2

-

4

6

 

Тема 13. Технологія процесів улаштування опоряджувальних покриттів

2

-

6

8

 

Тема 14. Личкування поверхонь

2

-

5

7

 

Тема 15. Влаштування покриттів підлоги.

2

-

5

7

 

Усього годин

30

24

54

108

             

 

 

 

 

1.5. Практичні заняття

Таблиця 1.2

заняття

Тема практичного заняття

Зміст роботи

Кількість годин

1

2

3

4

1

Загальні

відомості з

технології будівельного виробництва

Технічне нормування. Тарифна сітка та тарифні ставки. Карти трудових процесів. Технологічні карти. Види технологічних карт. Будова та структура технологічних карт.

12

2

Основні положення по технології розробки ґрунту

Ґрунти та їх технічні властивості. Підготовчі та допоміжні процеси. Водовідведення. Зниження рівня ґрунтових вод. Тимчасове кріплення стінок виїмок.

2

3

Розробка ґрунту

механічним способом

Визначення розмірів забою. Різновиди проходок. Планування ділянок екскаваторами. „Недобір” ґрунту. Розробка ґрунту екскаваторами безперервної дії.

2

4

Розробка ґрунту

скреперами

 

Планування ділянок скреперами. Розробка ґрунту бульдозерами. Змінна експлуатаційна продуктивність бульдозера та скрепера. Раціональні схеми роботи машини. Схеми різання ґрунту. Планування ділянок.

 

 

2

5

Основні положення по технології процесів монолітного бетону та

залізобетону

Бетон та залізобетон в сучасному будівництві. Область ефективного застосування монолітних конструкцій. Склад комплексного процесу.

2

6

Основні положення по технології процесів

мурування

Фахові інструменти, застосування. Види кладок. Риштування та підмостки для мурування.

2

7

Основні положення по технології монтажу

 будівельних конструкцій

Монтаж конструкцій в сучасних умовах. Склад процесу монтажу, монтажний цикл. Організаційні схеми монтажу конструкцій.

2

Усього годин

24

 

1.6. Самостійна робота

За навчальним планом на самостійну роботу студентів відводиться 54 год. Самостійна робота (СРС) включає такі види робіт:

·        самостійне опрацювання лекційного матеріалу з кожної теми;

·        виконання розрахункової роботи;

·        самостійне опрацювання рекомендованої літератури з навчальної дисципліни;

·        підготовка до написання двох модульних контрольних робіт;

·        підготовка до складання іспитів.

 

 

1.7. Індивідуальне навчально-дослідне завдання

 

Індивідуальне навчально-дослідне завдання передбачене навчальним планом у вигляді РГР по розробці технологічної карти на будівельний процес. На виконання РГР студентам денної форми навчання відводиться 12 годин навчального навантаження, а  студенти заочної форми навчання виконують контрольну роботу „Технологічна карта” на виконання якої відводиться 6 годин навчального навантаження.

РГР та контрольна робота має наступний зміст:

1.Галузь застосування та технологічні вимоги.

2.Організація та технологія будівельного процесу.

3.Техніко-економічні показники.

4.Матеріально-технічні ресурси.

5.Додатки.

Дані для виконання роботи приймаються за шифром залікової книжки студента по методичних вказівках. Робота виконується у вигляді рукописного або друкованого тексту з відповідними рисунками та оформленням на папері формату А4.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ОСНОВНИХ МОДУЛІВ 
ТА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ЇХ ВИВЧЕННЯ

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

 

1.1. Загальні відомості з технології будівельного виробництва

 

Загальні відомості про будівельні процеси.

Будівельними процесами називають виробничі процеси, в яких робітники за допомогою технічних засобів із матеріальних елементів виробляють будівельну продукцію.

Для будівельних процесів характерним є те, що їх виконують здебільшого на відкритому повітрі під впливом різних природнокліматичних явищ, і те, що робоче місце постійно переміщується в просторі як по об'єкту, так і з будови на будову.

За складністю виконання будівельні процеси поділяють на про­сті та складні (комплексні).

Сукупність кількості робочих рухів, які виконують за один ро­бочий прийом, складає робочу операцію — технологічно однорідний і організаційно неподільний елемент будівельного процесу, в ре­зультаті якого одержують первинну будівельну продукцію і який виконується постійним складом робітників зі сталим набором пред­метів та знарядь праці.

Простим робочим процесом називають сукупність технологічно пов'язаних робочих операцій, які виконують одним і тим же скла­дом робітників (наприклад, монтаж колон).

Складним (комплексним) робочим процесом називають сукуп­ність простих процесів, які технологічно й організаційно пов'язані єдиною кінцевою продукцією (наприклад, монтаж збірних кон­струкцій каркаса будинку).

Залежно від ступеня механізації розрізняють такі ро­бочі процеси: автоматизовані, частково автоматизовані, комплексно механізовані, механізовані, частково механізовані та ручні.

За технологічними ознаками будівельні процеси поділяють на заготівельні, транспортні, підготовчі (допоміжні) та монтажно-укладальні.

Заготівельні процеси призначені для забезпечення будівництва напівфабрикатами, деталями та виробами. Ці процеси виконують, як правило, поза будівельним майданчиком на спеціалізованих підприємствах (на заводах товарного бетону та розчину, заводах збірного залізобетону тощо) або на будівельному майданчику (на приоб'єктних вузлах для приготування бетону та розчину, майдан­чиках попереднього збирання монтажних блоків).

Транспортні процеси забезпечують доставляння матеріальних елементів і технічних засобів до місць зведення конструкцій. Для цих процесів використовується транспорт загального призначен­ня та спеціальний технологічний транспорт. Вони поділяються на два види: доставляння матеріалів та виробів на склади будівель­ного майданчика або до монтажного крана; подавання матеріалів до певного робочого місця. Транспортні процеси другого виду зав­жди виконують разом з монтажно-укладальними, вони є складовою частиною технологій зведення будинків.

Підготовчі (допоміжні) процеси виконують перед монтажно-укладальними або одночасно з ними. Вони забезпечують ефективне виконання основних процесів, поліпшення якості продукції або підвищення ступеня безпеки виконання робіт (наприклад, водозни­ження при влаштуванні котлована, роботи, пов'язані з вста­новленням тимчасового риштовання під час монтажу конст­рукцій) .

Монтажно-укладальні процеси здійснюють під час будівницт­ва об'єкта, і основна їхня суть зводиться до переробки, зміни фор­ми або положення предметів праці, в результаті чого з'являється будівельна продукція у вигляді частин будинків і споруд. Як пра­вило, ідентичні монтажно-укладальні процеси мають загальні тех­нологічні особливості, а тому здебільшого не залежать від різно­видів об'єктів будівництва.

Монтажно-укладальні процеси можуть бути безперервні і пере­ривчасті. У безперервних процесах виробничі операції виконують одна за одною без перерв. У переривчастих процесах між окремими робочими операціями можуть бути так звані технологічні паузи, які потрібні, наприклад, для затвердіння бетону, висихання фарби або мокрої штукатурки. Такі паузи ведуть до збільшення терміну будівництва, а тому досить часто в проектні рішення замість моно­літних конструкцій включають збірні, а замість мокрої штукатур­ки — облицювання збірними декоративними листами, плитами.

За значенням у виробництві процеси можуть бути провідними і суміснимиПровідні процеси входять до безперервної технологічної послідовності будівництва об'єкта і визначають тер­мін будівництва. Сумісні процеси виконуються у певний час пара­лельно з провідними процесами. Суміщення процесів при виконан­ні правил техніки безпеки дозволяє зменшити термін будів­ництва.

Для виконання будівельного процесу слід правильно організу­вати робоче місце — простір, де перебувають працюючі (один або ланка) з необхідним оснащенням, знаряддями та предметами пра­ці. Робоче місце повинно бути просторим, зручним і безпечним.

Простір, який виділяється для роботи одного працівника або ланки, називають ділянкою, а для бригади — захваткою. Простір, на якому виконується комплексний процес, називають дільницею.

Сукупність будівельних процесів, в результаті виконання яких з'являється товарна будівельна продукція (у вигляді частин будин­ків або закінчених конструкцій), називають будівельними робота­ми. Окремі види будівельних робіт одержали свою назву залежно від виду матеріалу, які переробляються (земляні, бетонні, кам'яні), інші — відповідно до конструктивних елементів, які є продукцією цих робіт (покрівельні, ізоляційні).

Крім будівельних робіт, під час спорудження об'єктів вико­нують також спеціальні роботи, до яких належать групи виробни­чих процесів, що забезпечують виготовлення систем водопостачан­ня, водовідведення, енергопостачання, монтаж обладнання та ін­ших інженерних і спеціальних систем.

 

 

 

 

 

Трудові ресурси та нормування в будівництві.

    Будівельні робітники. Операції, які входять до складу будь-якого будівельного процесу, розрізняються між собою за складністю, якістю та точністю виконання. Саме виконання їх ви­магає різного рівня знань та вміння. Узгодженість, злагодженість та безперервність дій будівельних робітників під час виконання різних робіт є показником їхньої кваліфікації, ступінь якої визна­чається залежно від знання виконуваної справи, наявності досвіду та вміння відповідно виконувати ту чи іншу робочу операцію.

З метою раціонального використання праці будівельних робіт­ників необхідно, щоб кожен із них виконував лише ті роботи, які властиві його професії (спеціальності) та кваліфікації. Тому під час виконання будь-якого процесу, що складається з кількох різ­нойменних операцій, потрібно мати відповідну кількість виконав­ців, які об'єднуються в ланки від двох до шести чоловік. У буді­вельному виробництві ланкова форма є найбільш прогресивною формою організації праці. Кілька ланок об'єднують в бригади. Залежно від спеціалізації ланок бригади можуть бути спеціалізо­ваними (складатися з ланок однієї спеціальності) та комплексни­ми (складатися з ланок різних спеціальностей).

У будівельному виробництві беруть участь робітники різних фахів. Фах будівельника визначається ва­дом роботи, яку він виконує (наприклад, муляр, покрівельник, опоряджувальник). Спеціальність же визначається більш вузьким по­няттям фаху. Наприклад, покрівельники можуть влаштовувати жерстяні покрівлі або м'які, опоряджувальник може мати, спеці­альності штукатура, маляра, лицювальника, паркетника.

Для виконання будівельних робіт потрібні робітники з різним рівнем підготовки, тобто різної кваліфікації. Кваліфікація визна­чається рівнем професійної майстерності виконання певного виду роботи.

Рівень кваліфікації визначається кваліфікаційними розряда­ми. У будівельному виробництві їх вісім. Чим вищий розряд, тим досконалішою повинна бути праця робітника. Доручати робітнику нижчої кваліфікації виконання роботи, яка має виконуватись ро­бітником більш високої кваліфікації і навпаки, з технологічних та економічних міркувань недоцільно.

Свою професійну майстерність робітники підвищують безпосе­редньо на робочих місцях або в учбових комбінатах. Підвищення розряду відбувається через показ робітником знань та вмінь ква­ліфікаційній комісії, до складу якої входять інженерно-технічні працівники, досвідчені робітники та представники громадських ор­ганізацій. При визначенні розряду члени комісії повинні керува­тись положеннями «Тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій робітників, які займаються будівництвом та ремонтно-бу­дівельними роботами».

Будівельні робітники повинні знати правила техніки безпеки і мати відповідне посвідчення про це.

Продуктивність праці та норми продуктивності. Продуктивність праці — це корисний результат трудових витрат. Ефективність її визначається порівнянням затраченої праці з одержаним резуль­татом.

Підвищення продуктивності праці можливе при максимальному використанні досягнень науки і техніки, механізації-будівельних робіт, використанні наукової організації праці та виробництва. Характерною ознакою підвищення продуктивності праці є те, що при однакових затратах матеріальних ресурсів без збільшення кількості працівників збільшується випуск продукції.

Час, необхідний для виготовлення одиниці високоякісної про­дукції при правильній організації та наявних засобах вироб­ництва, називається нормою часу. У будівельному виробництві норма часу ототожнюється з нормою затрат праці, визначається згідно з відповідним збірником ДБН і вимірюється в людино-го­динах (люд.-год) на одиницю будівельної продукції (вимірник).

Через норми часу можна легко перейти до визначення норм виробітку. Норма виробітки — це кількість будівельної продукції, яку виробляє виконавець (виконавці) за одиницю часу (годину, зміну, день і т. ін.); вимірюється фізичними одиницями виміру будівельної продукції та гривнями.

Норма виробітку обернено пропорційна нормі затрат праці:

                                               Нвир=V/Нч                           (1.1)

де V, — одиниця кількості продукції, яка враховується при визна­ченні норми затрат праці, м3, м2, шт., і т.п.; Нч—норма затрат праці (часу),

люд.-год.

У будівельному виробництві крім зазначених показників ко­ристуються ще й іншими.

Норма машинного часу — це затрати машинного часу на виго­товлення одиниці доброякісної продукції; вимірюється в машино-годинах (маш.-год).

Трудомісткість — це загальні затрати праці робітників на ви­конання будівельного процесу, вимірюється в людино-днях (люд.-дні) або людино-годинах (люд.-год):

QNв Нч,                        (1.2)

де Nв — кількість одиниць (вимірників), яка визначається за формулою:

                                                 Nв =V/В                             (1.3)

де В – це вимірник згідно ДБН, те на що дається норма часу.

Машиномісткість — це загальні затрати машинного часу на ви­конання будівельного процесу; вимірюється в машино-змінах (маш.-зм.).

Форми оплати праці робітників. Форма оплати праці визна­чається співвідношенням між виконаною робітником працею та розміром нарахованої йому за це заробітної плати.

Залежно від того, які показники приймаються за вимірник пра­ці — кількість виготовленої продукції або кількість відпрацьова­ного часу, розрізняють відповідно такі основні форми оплатипраці: як відрядна та погодинна. При розрахунках за відрядною формою розмір заробітку визначається кількістю та якістю виго­товленої продукції, а за погодинною формою розмір заробітку не залежить від кількості виготовленої продукції і визначається тіль­ки кількістю відпрацьованого часу. Перевагу, як прогресивніша, має відрядна форма. У свою чергу, вона поділяється на пряму відрядну, акордну, відрядно-преміальну та урочну форми оплати праці.

Крім прямої заробітної плати, робітники мають змогу поліпшу­вати свій добробут за рахунок різних форм стимулювання. При­буток, який одержує організація, залишається в її розпорядженні і направляється на розвиток самої організації, соціально-культурні заходи та житлове будівництво, матеріальне заохочення робітників.

Нові форми господарювання, однією з яких є госпрозрахунок, підвищують продуктивність праці, сприяють стимуляції та органі­зації її.

Госпрозрахунокце такий метод господарювання, який передбачає економічну та матеріальну зацікавленість і відпові­дальність підприємства за результати своєї діяльності.

Бригадний підряд форма низового внутрішньобудівельного госпрозрахунку, який у свій час відіграв велику роль у розвитку будівельного виробництва. Бригадний підряд діє на основі дотри­мання договірних відношень між бригадою та вищим органом управління. Недоліком цієї форми є розвиток її по вертикалі.

Колективний підряд  форма господарювання, яка випливає з бригадного підряду, але спрямована на вдосконалення виробничих відносин по горизонталі, на перебудову всієї системи внутрішньо-будівельного господарювання.

 

 

1.2. Основні положення по технології розробки грунту

 

Загальні положення.

Земляні роботи — одні з найбільш трудомістких і найтяжчих процесів у будівельному ви­робництві. Обсяги земляних робіт у сучасному будівництві дуже великі і мають тенденцію до зростання. Тому вчені та інженери постійно працюють над удосконаленням технології земляних робіт, підвищенням рівня механізації їх, зменшенням їхньої трудоміст­кості та вартості.

Земляними спорудами називаються виїмки та насипи, які виникають в результаті розробки та переміщення грунту. За­лежно від строку користування вони поділяються на постійні та тимчасові. До постійних земляних споруд належать споруди, призначені для експлуатації протягом тривалого часу (греблі, меліоративні канали, водоймища).

До тимчасових земляних споруд належать ті, які передують на­ступним роботам по зведенню об'єктів, їх використовують тільки під час виконання будівельних робіт, а потім або засипають (про­цес називається зворотною засипкою), або вони залишаються під зведеними конструкціями (наприклад, під підвальними частинами об'єктів). Такими спорудами є котловани, траншеї, канави, шурфи, кавальєри.

Залежно від призначення до земляних споруд ставляться вимо­ги щодо якості та старанності обробки їхніх поверхонь, крутості укосів, ступеня ущільнення грунтів, стійкості до розмивання, фільт­руючої здатності грунтів та інших механічних властивостей.

Класифікація грунтів та їх властивості. Грунтами в буді­вельному виробництві звуться гірські породи, які залягають у верх­ніх шарах земної кори. Грунт — це тіло, яке складається з міне­ральних частинок та органічних домішок, до нього належать рос­линний шар грунту, пісок, супісок, суглинок, глина, гравій, торф.

Залежно від структурних з'єднань частинок грунти поділяються на скельні та нескельніСкельними грунтами вважають такі, в яких окремі частинки зцементовані між собою, внаслідок чого їм вла­стива висока міцність. Нескельними вважають грунти, які склада­ються із зруйнованих гірських порід.

 Залежно від розміру мінеральних частинок та кількості орга­нічних домішок грунти діляться на такі: великоуламкові незцементовані з вмістом понад 50% уламків кристалічних порід роз­міром понад 2мм; зв'язні — глинисті; незв'язні — піщані.

Властивості грунтів впливають на стійкість земляних споруд, трудомісткість та вартість земляних робіт. Головними будівельними властивостями грунтів є: кут природного укосу, щільність, вологість. зчеплення, міцність, розпушуваність.          

Кут природного укосу — це кут, утворений поверхнею насипа­ного грунту і горизонтальною площиною. Цей кут характеризується станом граничної рівноваги. Значення його залежить від кута внут­рішнього тертя, сил зчеплення та тиску верхніх шарів грунту. Прак­тично крутизну укосу земляних споруд визначають відношенням висоти укосу h до його закладання аh/а=1/т, де т —кое­фіцієнт укосу. Крутизна укосів визначається  будівельними  нор­мами (табл.1 Збірника ДБН „Земляні роботи” ).

Щільність грунтів — це маса одиниці об'єму речовини грунту без пор. Щільність впливає на опір грунту копанню та на його несучу здатність.

Вологість  ступінь насичення грунту водою. Виражається від­ношенням маси води в грунті до маси твердих частинок. Так, грун­ти при вологості до 5% вважаються сухими, при вологості 5...30% — вологими, понад 30% — мокрими.

Зчеплення визначається початковим опором зсуву і зале­жить від виду грунту та ступеня його вологості.

Щільність грунтів характеризується їхньою здатністю чинити опір зовнішньому силовому впливу.

Розпушуваність — здатність грунту збільшуватися в об'ємі при розробці, характеризується коефіцієнтами початкового та залиш­кового розпушування. Коефіцієнт початкового розпушування — це відношення об'єму розпушеного грунту до його об'єму в природно­му стані. Коефіцієнт залишкового розпушування — це відношення об'єму розпушеного грунту після його ущільнення до його об'єму в природному стані.

Вказані властивості грунтів по-різному впливають на склад­ність розробки їх. Тому в будівельному виробництві застосовують класифікацію грунтів за складністю розробки різними машинами та вручну, яка наведена в ДБН (табл.1 Збірника1 „Земляні роботи”).

При улаштуванні земляних робіт виконують підготовчі, допоміжні та основні роботи.

Підготовчі роботи. Геодезичні роботи—це підготовчі роботи, що виконуються на початку освоєння будівельного майданчика. Вони включають роботи по встановлення і закріплення на місцевості контурів та розмірів майбутніх земляних споруд. Помилки при виконанні цих робіт можуть призвести до неправильного розташування майбут­ніх об'єктів на місцевості, що негативно впливатиме на забудову з архітектурної точки зору.

Повалення ліси та переміщення комунікацій проводять, якщо на відведеному для забудови майданчику ростуть дерева та кущі, проходять якісь підземні комунікації або повітряні електричні лі­нії. До початку земляних робіт потрібно дерева з діаметром стов­бура понад 0,1м зрубати, корчі викорчувати, а тонші дерева та кущі пересадити на нове місце. Існуючі комунікації та повітряні лінії обрізують або переносять за межі будівельного майданчика.

Згідно з основними природоохоронними заходами проводять рекультивацію земель, тобто верхній шар родючого грунту зріза­ють та складають у кавальєри поблизу будівельного майданчика для повторного використання після закінчення будівництва або вивозять в інше місце, де його використовують за призначенням.

До початку виконання земляних робіт на майданчику влашто­вують тимчасові дороги, розміщення та будова яких повинні від­повідати рішенням та вказівкам проекту виконання робіт. Наяв­ність таких доріг дозволяє краще використовувати транспорт, еко­номити пальне, знижувати вартість транспортних робіт.

Побутові приміщення можна встановлювати як для окремих об'єктів, так і для групи об'єктів у вигляді побутових містечок.

Будівельний майданчик у підготовчий період слід обладнати тимчасовим водопостачанням, каналізацією енергетичними та іншими мережами.

Усі підготовчі роботи мають бути виконані відповідно до будгенплану на підготовчий період.

Допоміжні роботи. Видалення води з виїмок. можна виконувати відкритим водовідливом або зниженням рівня ґрунтових вод. Від­критий водовідлив застосовують при незначних коефіцієнтах фільт­рації, він є способом, при якому розробку грунту виконують з не­великим уклоном підошви виїмки в один бік. У найпониженій частині підошви влаштовують приямок. Воду, яка збирається в ньому, відкачують за межі виїмки насосом.

 

Водопониження грунтових вод.

Рис. 2.1.  Зниження  рівня ґрунтових вод:

а — схема відкритого водопониження; б — схема легкої  голкофільтрової установки; 1 — надфільтрова ланка голкофільтра; 2 — фільтрова лан­ка голкофільтра; 3 — з'єднуваль­ний гумовий шланг; 4 — всмоктую­чий колектор; 5 — депресійна крива; 6 — насосний агрегат.

У грунтах з коефіцієнтом фільтрації, більшим за 2м/добу, за­стосовують зниження рівня грунтових вод, яке проводять різними способами, а саме: легкими голкофільтровими установками; водознижувальними свердловинами, обладнаними глибинними насоса­ми; ежекторними голкофільтрами; свердловинами, які скидають воду в нижче розташовані водовбирні шари чи в спеціальні виробки.

Голкофільтрові установки складаються із ряду сталевих труб діаметром 38мм і довжиною до 8,5м, занурених у грунт по пери­метру котловану або вздовж траншеї. Нижній кінець кожної труби має фільтрувальну ланку. На поверхні землі голкофільтри з'єдну­ються з водозбірним колектором, оснащеним насосною установкою (рис. 2.1, б).

За допомогою голкофільтрів, встановлених в один ярус, рівень води можна знизити на глибину 4...5м.

 

Закріплення грунтів.

При виконанні земляних робіт іноді виникає необхідність вла­штування виїмок з вертикальними стінками. Глибина таких виїмок без укріплення стінок регламентується нормами.

При заглибленні стінки виїмок слід тимчасово укріплювати, щоб не допустити їхнього осідання або обвалювання. Тип укріплення визначається проектом виконання робіт залежно від розмірів виїм­ки, властивостей грунту, наявності грунтових вод тощо.

Укріплення стінок котлова­нів класифікують за здатністю роботи їх як несучих конструк­цій.

 Підкісне укріплення (рис.2.2., а ) не має широкого використання внаслідок того, що підкоси заважають виконанню по­дальших робіт. Можливість та доцільність використання тако­го укріплення визначаються умовами виконання робіт.

Анкерне укріплення (рис. 2.2., б ) більш поширене, утримується в проектному положенні за допомогою спеціальних анке­рів, які не заважають перемі­щенням людей та виконанню робіт.

Консольне (шпунтове) укріплення (рис. 2.2., в ) — це шпунтова стінка з металевих або дерев'яних дощок. Цей спосіб укріплення широко застосовують при значному припливі ґрунтових вод.

Укріплення стінок траншей виконують також і за допомогою розпірок (рис. 2.6, г), які сприймають різноманітні горизонтальні навантаження.

Закріплення грунтів застосовують з метою утворення навколо виїмок водонепроникних шарів та підвищення несучої здатності грунтів. Залежно від фізико-механічних властивостей грунтів, їх стану та мети стабілізації застосовують постійні способи закріплення: (силікатизацію, смолизацію, бітумізацію, цементизацію, термічне закріплення) або тимчасові (заморожування).

Постійне закріплення широко застосовують при реконструкції будівель та споруд та реставрації пам'яток архітектури, тимчасову (заморожування), при влаштуванні виїмок у сильно водонасичених грунтах.

При заморожуванні спеціальні пристрої — морозильні колон­ки з сталевих труб — занурюють у грунт навколо майбутньої виїмки. За допомогою насоса в колонках створюють циркуляцію охолоджувальної рідини, яка має температуру мінус 20...45°С. Внаслідок постійного контакту стінок колонок з грунтом навколо виїмки створюється льодова стінка, яка перешкоджає потраплян­ню води у виїмку.

Загалом способи постійного закріплення мають схожу техноло­гію. У грунт забиванням або ж в попередньо пробурені свердлови­ни занурюють інжектори, потім за допомогою різних пристроїв нагнітають залежно від способу закріплення різноманітні розчини. Так, при силікатизації застосовують водні розчини силікату натрію (Nа2SіО3) та хлориду кальцію (СаСІ2), при смолизації— суміші з розведеного розчину карбамідної смоли та розчину соляної кислоти, при бітумізації — гарячі або холодні бітуми та мастики, при цементації — цементні розчини.

 

Рис. 2.2. Кріплення стінок котлованів та траншей:

а — підкісне; б — анкерне; в — консольне; г — розпірне; 1—щити (або дошки); 2—стійки; З — анкери; 4 — розпірка;  5 — підкоси; 6 — упор.

 

Термічне закріплення використовують у лесових грунтах. У заздалегідь пробурені свердловини занурюють спеціальні пальники із жаростійких труб, у яких спалюють газоподібне або рідке па­ливо, що підвищує температуру в свердловині до 1000°С. Після термічної обробки зникають просадочні властивості грунту, а міцність зростає.

 

1.3. Розробка грунту механічним способом.

 

Загальні поняття про розробку грунту  екскаваторами.

У масовому будівництві при влаштуванні виїмок розробку великих об'ємів грунту виконують землерийними машинами — одно - та багатоковшовими екскава­торами.

Одноковшові екскаватори класифікують за такими ознаками: видом робочого оснащення — пряма чи зворотна лопата, драглайн, грейфер; типом ходового оснащення — автомобільні, пневмоколісні, гу­сеничні, крокуючі; системою управління—механічні, гідравлічні, пневматичні, електричні, комбіновані; місткістю ковша—0,15; 0,25; 0,4; 0,5; 0,65; 1; 1,25; 1,6 та 2,5 м3.

 

Рис. 3.1. Спільна робота бульдозера і екскаватора

 

 

За останні роки збільшився випуск екскаваторів з гідравлічним приводом управління, які порівняно з механічними мають підви­щену (на 15...20%) продуктивність праці, простіші в управлінні, ефективніші при розробці щільних та мерзлих грунтів.

Одноковшові екскаватори можуть також оснащуватися змінним робочим оснащення: вантажними гаками, палебійним оснащенням, пристроями для вирівнювання укосів.

Багатоковшові екскаватори поділяються за такими ознаками: характером пересування машини відносно напряму руху її робочого органа - поздовжнього та поперечного копання грунту; залежно від оснащення робочими знаряддями — ланцюгові та роторні.

                        

Розробка грунту  екскаваторами „пряма” та „зворотня” лопата.

Екскаватор з прямою лопатою (рис. 3.2) використовують при розробці грунтів І...VI груп та подрібнених скельних порід вище рівня стоянки екскаватора. Основні технологічні параметри екска­ватора: найменший і найбільший радіуси копання на рівні стоянки R1R2; найбільший радіус копання на найбільшій глибині Rз; дов­жина переміщення а; висота розробки Нрозр.; радіус розвантаження Rрозв. Основні види забоїв — поздовжній, бічний та лобовий (ту­пиковий) .

Оскільки екскаватори з прямою лопатою використовують при розробці грунту переважно із завантаженням його в транспортні засоби, організація розробки бічними забоями дозволяє ефектив­ніше використовувати робочі параметри екскаваторів та підвищу­вати їхній виробіток за рахунок зменшення кута повороту стріли при розвантаженні.

При широких виїмках розробки грунту ведуть кількома про­ходками — поздовжніми забоями. Транспортні засоби при цьо­му переміщуються з боку виробки по напряму пересуван­ня екскаватора, але в зворотному напрямі.

Боковий забій (рис. 3.4., д) використовується при значних розмі­рах котловану (В>3,5R, де Rнайбільший радіус копання). За­стосування бічних проходів дозволяє одночасно з розробкою котловану виконувати роботи по доробленню дна до проектних позна­чок, бетонувати фундаменти на готових ділянках і т. ін., що немож­ливо при розробці грунту лобовими забоями.

Лобовими забоями розробляють піонерні траншеї, перші проходки та вузькі котловани, шири­на яких не перевищує 3,5R. Лобові забої бува­ють вузькими і нормаль­ними. Вузький забій має ширину менше 1,5Rmах, нормальний — (1,5...1,9)Rріз, розширені лобові за­бої—(2,0...2,5) Rmах та (2,5...3,5)Rріз (рис. 3.4., а-г ).

 

Рис. 3.2. Загальний вигляд екскаватора прямою лопата.

 

Рис. 3.3. Екскаватор, оснаще­ний прямою лопатою:

а — загальний вигляд; б — основні технологічні параметри:  а — крок переміщення екскаватора (відстань між двома стоянками); Roрадіус габаритної зони встановлен­ня екскаватора; R1 — найменший радіус копання на рівні стоянки;R2 — найбільший радіус копання на рівні стоянки; Кг — найбільший ра­діус копання; Rрозв — радіус роз­вантаження; Нрозр — висота роз­робки; Нпр - ширина проходжен­ня; Ат — відстань від осі перемі­щення екскаватора до осі дороги; θо — середній кут повороту на розвантаження.

 

Екскаватор із зворот­ної лопатою (рис. 3.5.) використовують при роз­робці траншей та котло­ванів із завантаженням транспортних засобів або ж у відвал. Основні тех­нологічні параметри екс­каватора такі: найменший радіус копання на рівні стоянки R1; найбільший радіус копання на рівні стоянки R2; найбільший радіус копання на заданій глибині Rн, найбільша глибина копання Rmах; радіус розвантаження Rр; висота розвантаження Нр. Розробку грунту виконують торцевими та біч­ними забоями.

  Перевага віддається розробці грунту торцевими забоями, тому що при розробці бічними забоями ширина виїмки завжди менша, ніж при торцевому, і не перевищує одного радіуса копання, при цьому екскаватор розробляє грунт у положенні найменшої стій­кості, що небезпечно.

Екскаватори, оснащені зворотною лопатою, використовують при розробці грунту в тран­шеях, котлованах під окремо розміщені фундаменти та в кот­лованах під різні будівлі. При цьому виїмку грунту ведуть нижче рівня стоянки екскава­тора, який знаходиться на по­верхні землі. Розроблений грунт можна або відсипати у відвал біля виїмки, або завантажува­ти в транспортні засоби (авто­самоскиди). У цьому випадку. автосамоскиди не заїжджають до котловану. а перемішаються на поверхні землі з одного або другого боку екскаватора та­ким чином, щоб радіус поворо­ту ковша екскаватора при його розвантаженні не перевищував 90°.

Розміщення екскаватора над забоєм дозволяє розробля­ти грунт у виїмках з високим рівнем ґрунтових вод без допо­міжних заходів для водопоження.

 

 

 

 

Рис. 3.4. Схеми роботи екскаватора з прямою лопатою забоями:

а-г — лобовими (а — при вузькому забої; б — при забої нормальної ширини; в — при роз­ширеному забої до 2,5R; г—при розширеному забої до 3,5 R); д—боковим; 7—авто­самоскид; 2 — вісь забою; 3 — центр ваги забою; 4 — екскаватор; 5 — вісь переміщення екскаватора; 6 — вісь руху автосамоскида; 7 — місця стоянок екскаватора Rріз — радіус різання; Rmax — максимальний радіус різання; Rст. —радіус різання на рівні стоянки екскаватора.

 

 

Рис. 3.5. Екскаватор із зворотною ло­патою:

а — загальний вигляд; б — основні технологічні параметри: а—крок переміщення екскаватора; Ro — радіус габаритного встановлення екскава­тора; R1 — найменший радіус копання на рівні стоянки; R2 — найбільший радіус копання на рівні стоянки; Rн— радіус копання на заданій глибині; Rmax— найбільша глибина копанні: Zo — відстань від п'яти стріли до осі обертан­ня екскаватора.

 

Розробка грунту  екскаваторами  драглайном, грейфером,   планувальником та багатоковшовими екскаваторами .

Розробку грунту ведуть нижче рівня стоянки драглайна, тобто як і екскаватором із зворотною лопатою. Глибина копання може досягати 20м., а найбільший радіус копання на рівні стоянки — 26м. При розвантаженні грунту в транспортні засоби найефектив­нішими є поперечно-човникова та поздовжньо-човникова схема роз­робки грунту (рис. 3.6.). При обох схемах автосамоскиди заїжджають у виїмку.

Рис. 3.6. Способи розробки забою екскаватором-драглайном:

а — поперечно-човниковий; б — поздовжньо-човниковий: 1 — автосамоскид; 2 — опускання ковша в забій та набирання грунту; З—закінчення набирання грунту та піднімання ковша; 4 — розвантаження ковша.

При поперечно-човниковій схемі грунт поступово розробляють з двох боків від автосамоскида. Розвантажують ківш при перемі­щенні його зліва направо або навпаки. В ту мить, коли ківш опиня­ється над кузовом машини, екскаваторник розвантажує його, не припиняючи руху стріли.

При поздовжньо-човниковій схемі ківш завантажують грунтом перед задньою стінкою кузова, потім піднімають й перемішують у напрямі до автосамоскида. Розвантаження ковша відбувається в ту мить, коли він зависає над кузовом.

Крім того, при зведенні земляних споруд застосовують екскава­тори, оснащені грейферами, планувальними пристроями тощо.

Екскаватори з грейфером використовують при роботі на обме­женій площі (наприклад, при реконструкції будівель та споруд, влаштуванні колодязів, котлованів під опори ліній електропередач, розробці глибоких вузьких траншей, зворотному засипанні грунту (рис. 3.7.).

Рис. 3.7. Схема роботи екскаватора з грейфером:

1 — відвал грунту перед ущільненням; 2 — грунт для зворотного засипання; 3 — вісь руху екскаватора; 4 — ущільнені шари грунту.

 

Рис. 3.8. Схеми роботи екскаватора-планувальника:

а, б — планування укосів виїмок та насипів відповідно з верхньої і нижньої стоянок;

І, IV—положення осі екскаватора, що переміщується в можливому наближенні до укосу; ІІ, ІІІ—те саме, в можливому віддаленні від укосу; 1, 2 — зони планування: b— ширина виїмки по дну.

 

Екскаватор-планувальник, оснащений телескопічним обладнан­ням (рис. 3.8), завдяки якому можливе переміщення робочого органу по прямій, горизонтальних та похилих траєкторіях, може бути використаний на різних роботах: при плануванні укосів та дна котловану, підчищенні недоборів грунту в котлованах і транше­ях, влаштуванні траншей та невеликих котлованів, зворотній за­сипці пазух фундаментів у важкодоступних місцях.

Багатоковшові екскаватори — це машини безперервної дії із ланцюговими та роторними робочими органами (рис. 3.9.). Екска­ватори поперечного копання застосовують при влаштуванні котло­ванів і траншей великого розміру, вирівнюванні укосів та розробці кар'єрів.

 

Рис. 3.9. Багатоковшові екскаватори з робочими органами:

а — ланцюговим; б — роторним; 1 — двигун; 2 — гідроциліндри піднімання робочого органу; З—ковшова рама; 4—ротор; 5—ковші; 6—гусенична ходова частина; 7—стрічковий конвеєр.

 Вони можуть розробляти грунт як нижче, так і вище рівня стоянки. Екскаватори поздовжнього копання використовують при влаштуванні траншей незначних розмірів.

Для поліпшення контролю за якістю розробки грунту на цих екскаваторах встановлюють різні прилади, що дають можливість в автоматичному або напівавтоматичному режимі стежити за гли­биною копання, дотриманням заданого поздовжнього ухилу дна траншеї та напряму.

На планувальних роботах використовують екскаватори, ос­нащені прямою лопатою із місткістю ковша 0,5...1м3.

Екскаватор підбирають залежно від обсягів робіт, характери­стики грунтів та робочих відміток забою. За забій вибирають ро­бочу зону екскаватора, яка включає в себе площадку, де розміщу­ють екскаватор, частину масиву грунту, яку розробляють з однієї стоянки, та площадку, де стоять транспортні засоби при заванта­женні.

Мінімальна висота забою, яка забезпечує наповнення ковша екскаватора грунтом, має бути не меншою трикратної висоти ков­ша, а максимальна — не більшою максимальної висоти копання екскаватором.

При відносно невеликій висоті забою в комплекті з екскаватором доцільно використовувати бульдозер, який підгортає грунт до робочого місця екскаватора (рис. 3.1.).

 

 

 

 

1.4. Розробка грунту скреперами

 

Планувальні роботи.

До початку будівельних робіт вирівнюють поверхню відведеного під будівництво майданчика. Природний ре­льєф поверхні майданчика вирівнюють шляхом зрізу­вання грунту, розташовано­го вище проектних позначок, та переміщення і підсипання його в місця, розташовані нижче про­ектних позначок (рис.4.1.).

При вирівнюванні майданчиків грунт розроблюють бульдозе­рами, скреперами та екскаваторами.

Планувальні роботи із застосуванням бульдозерів викону­ють при переміщенні грунту на відстань не більше як 100м; при відстанях понад 100м використовують скрепери. При застосуванні екскаваторів необхідно, щоб висота забою забезпечувала напов­нення ковша грунтом за одне черпання.

Бульдозер — це землерийно-транспортна машина на базі коліс­ного чи гусеничного трактора, оснащеного спеціальним відвалом. За допомогою відвала бульдозер зрізує стружку грунту й переміщує його до місця відсипання.

Цикл роботи бульдозера складається із трьох основних опера­цій: зрізування та набирання грунту, його транспортування та вкладання. Зрізування й транспортування грунту на відстані до 50 м до­цільно виконувати за човниковою схемою, при якій бульдозер після відсипання повертається в початкове положення заднім ходом. Це дозволяє зекономити час на поворотах. У даному випадку цикл роботи бульдозера визначається:

Tц=tз+tт+tв+tз.х.                  (4.1)

де tзtтtвtз.х.  час, с, відповідно на зрізування грунту, на його транспортування, на відсипання, на зворотний хід.

При переміщенні грунту на відстані 50...100м рекомендується використовувати еліптичну схему розробки, за якою цикл роботи становить:

Tц=tз+tт+tв+tз.х.+2tР.      (4.2)

де tр — час на розворот бульдозера, с.

Для зменшення втрат грунту при його переміщенні застосовують траншейний спосіб виконання робіт (рис.4.1.)Розробку грунту на відстань до 50м доцільно виконувати окремими траншея­ми глибиною 40...50см з гребенями між ними висотою 40...50см, які після розробки основної маси грунту зрізають.

Для розробки та переміщення грунту на відстані до 100м до­цільно використовувати два або три бульдозери, які з однаковою швидкістю на відстані 20-50см один від одного переміщують грунт одним суцільним валом. Завдяки цьому втрати грунту при його переміщенні зменшуються в 2...3 рази.

Скрепер — це високопродуктивна землерийно-транспортна ма­шина, оснащена ковшем з ножем у передній частині.

 

 

Рис. 4.1. Розробка грунту:

а — вирівнювання будівельних майданчиків; б — траншейний спосіб розробки грунту; 1 — природний схил; 2 — проектний уклон; 3 — виїмка грунту; 4 — насип

Зрізаний ножем грунт потрапляє в ківш, після заповнення яко­го скрепер рухається до місця розвантаження.

Порівняно з іншими землерийно - транспортними машинами, скре­пери є більш легкі в управлінні, надійні в роботі. За способами тягового зусилля вони поділяються на причіпні (рис. 4.2.) та самохідні.

При розробці земляних мас використовують як одиночні скре­пери, так і комплексні механізовані бригади. У циклі роботи скре­пера виконують операції: набір грунту, переміщення завантаже­ного скрепера, розвантаження ковша та зворотний шлях порож­нього скрепера.

Практично встановлені такі раціональні схеми руху скреперівеліптична, “вісімка”, спіральна, зигзагоподібна. При вирівнюванні май­данчиків доцільно застосовувати еліптичну схему, «вісімку» та спі­ральну (рис. 4.2.  б, в, г).

Зрізування грунту та заповнення ковша виконують тільки при прямолінійному русі тягача та скрепера. Проте при будь-якій схемі руху потрібно домагатися, щоб ківш заповнювався під час руху скрепера під укіс. Наявність укосів значно підвищує ефективність скреперів за рахунок зменшення опору різанню та зменшення дов­жини шляху завантаження скрепера.

Драглайн — це екскаватор, на подовженій стрілі якого за допомогою металевого троса підвішено ківш. Він призначе­ний для розробки грунту і роз­вантаження його у відвал, на­сип чи на транспорт.

Ущільнюють грунти під фундаменти, основу під підлоги, грунт при зворотному засипанні пазух котлованів і траншей, а також грунти насипних земляних споруд з недостатньою щільністю. При ущільненні грунту відбувається взаємне зміщення твердих частинок та більш рівномірне і повне заповнення ними пор, що сприяє під­вищенню його щільності, міцності та зменшенню фільтраційної здатності.

Ущільнення   виконують механічними способами із ви­користанням різноманітних катків, трамбувальних плит. вібраційних пристроїв, гідро-трамбівок тощо (рис.4.3.). Спосіб ущільнення зале­жить від виду земляної спо­руди та типу грунту, обсягу робіт, заданих термінів та умов виконання робіт. Конт­ролюють ущільнення, визна­чаючи об'ємну масу проб скелета грунту за допо­могою щільномірів та прила­дів, в яких використовують радіоактивні ізотопи.

 

Рис. 4.2. Причіпний скрепер:

а — загальний  вигляд;   б ... г — схеми роботи (б — еліптична; в — “вісімкою”; г — по спіралі; 1—за­вантаження грунту; 2 — розванта­ження.

    

Рис. 4.3. Ущільнення грунту навісною трамбувальною плитою:

1 — екскаватор; 2 — трамбувальна плита; 3 — смуги розпушеного грунту, що ущільнюється; 4 — ущільнена ділянка; 5 — місця стоянок екскаватора.

 

Розробка грунту гідромеханічними способами.

Ці способи за­стосовують при зведенні гідротехнічних споруд, будівництві доріг, при підготовці значних за площею територій під забудову, при розробці виїмок, видобуванні будівельних матеріалів.

Рис. 4.4. Схема розмивання грун­ту гідромоніторами:

а—зустрічним забоєм знизу догори; б — супутнім забоєм зверху вниз; 1 — гідромонітор; 2 — забійна стінка; 3 — канава для відведення пульпи; 4 — бічний укіс

 

Рис. 4.5. Розробка грунту плавучим землеснарядом з розбивкою території на карти намивання:

1 — всмоктувальна труба; 2 — баржа із зем­лесосом; 3—папільонажні палі; 4—плаву­чий пульпопровід; 5 — береговий пульпо­провід; 1 — карта, на якій виконують об­валування; І — карта, на якій ведуть монтаж пульпопроводів; ІІ — карта, яку намивають.

 Гідромеханічні способи мають ряд переваг перед іншими способами. Це значна концентрація виробничих потужностей облад­нання, безперервність технологічного процесу та високий рівень комплексної механізації робіт, низька трудомісткість і т. ін.

Найбільшої ефективності досягають за таких умов: річний об­сяг робіт не повинен перевищувати 100 тис.м3 грунту; при наяв­ності легкорозмивних грунтів; при забезпеченні електроенергією та достатньою кількістю води: відстань транспортування пульпи повинна бути не менше 300м.

Гідромеханічну розробку грунту здійснюють його розмиванням направленим струменем води поза межами водоймища або відкачу­ванням грунту з дна водоймища.

Розробку грунту поза межами водоймища виконують за допомогою гідромоніторів (рис. 4.4).

Гідромонітор являє собою сталевий ствол з насадкою та ко­лінами, які забезпечують обертання ствола у вертикальній та горизонтальній площинах. Воду до гідромонітора подають по тру­бопроводах під тиском від 2,5 до 15 МПа залежно від щільності грунту, що розроблюється.

Залежно від типу грунту його розмивають зустрічними (пере­важно в щільних грунтах) або супутніми (в пухких, незв'язаних грунтах) забоями. При цьому на Ім3 грунту, який розмивають, витрачають З...15 м3 води.

У водоймищах підводне розмивання грунту здійснюють за до­помогою плаваючих землеснарядів (рис. 4.5). Грунт з дна водой­мища всмоктується через трубу землесоса і далі по плавучих та наземних пульпопроводах надходить до місця намивання. Нами­вання територій має свої особливості - всю територію розбивають на карти намивання; кожну карту відокремлюють від іншої валами, які влаштовують за допомогою бульдозерів (висота валів повинна дорівнювати висоті намивання). При правильній організації роботи проводять одночасно не менше ніж на трьох картах: на першій виконують обвалування, на другій—монтаж пульпопроводів; на третій — намивання.

Зведення насипу методом намивання забезпечує значну щіль­ність грунту, що виключає необхідність у додатковому ущільненні його. Враховуючи майбутнє незначне осідання грунту, його нами­вають з невеликим перевищенням проектних позначок (в піщаних грунтах на 0.75 %; в суглинистих на 1.5 %).

 

 

 

Розробка грунту взимку.

При запобіганні промерзанню грунтів найбільш ефективними способами є такі:

1)попередня механічна обробка поверхні грунту перехресним розпушуванням на глибину 60...120см, (при розробці грунту на по­чатку зими, грунт досить переорати плугами на глибину до 35см та заборонувати на глибину 10...15см);

2)утеплюють грунт теплоізоляційними матеріалами (наприклад, торфом, тирсою), якщо це доцільно;

3) розморожуванні грунтів.

При розморожуванні грунтів як теплоносій використовують па­ру, гарячу воду та електричну енергію. Способи розморожування умовно можна поділити на три групи:

поверхневий спосіб, при яко­му розморожування ведуть від поверхні в глибину мерзлої товщі;

глибинний спосіб, при якому гріючи пристрої занурюють нижче гли­бини промерзання, грунт розтає знизу вгору;

змішаний спосіб, при якому розморожування виконується в двох напрямах одночасно — знизу вгору та зверху вниз. Змішаний спосіб застосовують рідко внаслідок високої трудомісткості підготовчих операцій і великих витрат пального, пари та електричної енергії. Його використовують при відсутності механічного обладнання для розпушування грунту, поблизу діючих підземних комунікацій та кабелів, при необхідно­сті розморожувати промерзлу основу під фундаменти, при виконан­ні робіт у стислих умовах.

 

Рис. 4.6. Розробка мерзлого грунту великими блоками:

а — переміщення блоків тракторами; б — видалення блоків із забою будівельним краном; 1 — барова машина; 2—бульдозер; 3—стоянки крану; 4—автосамоскид; 5—фрикційний захват.

Попереднє механічне розпушування застосовують при плануванні будівельних майданчиків, влаштуванні котлованів і траншей. Для цього використовують навісні (статичні) розпушувачі, барові та землерийно-фрезерні машини, а також молоти вільного падіння або молоти направленої дії.

Розробка мерзлого грунти полягає в нарізуванні в мерзлому шарі блоків із наступним видаленням їх з виїмки за допомогою тракторів або кранів (рис. 4.6), які завантажують блоки в транс­портні засоби.

Взимку механічні та інші способи розробки грунту мають певні обмеження, поза якими вони стають уже малоефективними.

Розпушування мерзлих грунтів вибуховим способом дає значний економічний ефект, скорочує витрати праці на підготовку фронту робіт, задовільно подрібнює мерзлий масив. При такому розпушу­ванні застосовують три способи закладення зарядівшпуровийсвердловинний та щілиннийШпуровим способом користуються при глибині промерзання грунту до 1,2м. При цьому заряди розташо­вують рядами в шаховому порядку або по квадратній сітці. Сверд­ловинний спосіб застосовують при глибині промерзання понад 1,8м. Шпуровий спосіб використовують при розробці траншей та котло­ванів. У грунті через 0,9...1,8м нарізають парні щілини завширшки 0,І...0,3м та завглибшки 0,9...0,95 глибини промерзання. В одну з щілин закладають заряд вибухівки, другу залишають порожньою як компенсуючу. Вибухом грунт, що залягає між зарядною та ком­пенсуючою щілинами, подрібнюється.

Вибухові роботи виконують за спеціально розробленими техно­логічними документами.

 

 

 

1.5.  Основні положення по технології процесів влаштування паль

 

Загальні відомості про пальові фундаменти.

Палі — це стержневі конструкції фундаменту, які переда­ють навантаження від споруди на грунт.

Палі виготовляють із дерева, бетону, залізобетону, металу, а також з різноманітних комбінацій цих матеріалів.

За технологією влаштування фундаментів палі розрізняються як виготовлені заздалегідь з подальшим зануренням їх у грунт і палі, які виготовляють на місці експлуатації, а також комбіновані.

Палі, виготовлені заздалегідь. До таких паль відносять палі, виготовлені на заводах, полігонах, у майстернях; їх доставляють потім на будівельний майданчик і тим чи іншим методом занурю­ють у грунт. Серед них розрізняють циліндричні, призматичні, пі­рамідальні, з жорстким потовщенням ствола, з розширенням, що розкривається, гвинтовим розширенням.

Циліндричні палі (рис. 5.1, а) можуть бути виготов­лені із дерева, залізобетону та металу з поперечним перерізом у вигляді круга або кільця. Довжина таких паль 6...16м без стиків, а зі стиками—до 30 і навіть 90м. Діаметр паль може бути від 10...15см до 60см. Якщо діаметр кільцевих паль перевищує 60см, то їх називають оболонками. Палі з кільцевим поперечним пере­різом занурюють у грунт як з відкритим, так і з закритим нижнім кінцем.

 

Рис. 5.1. Різновиди паль, виготовлених заздалегідь, і їх перерізи:

а — циліндрична і призматична; б — слабопірамідальна; в — пірамідальна; г — з жорстким потовщенням ствола внизу і вгорі; д — з розширенням ствола, що розкривається; е — з гвинто­вим розширенням; 1-квадрат; 2-трикутник; 3 прямокутник; 4 -кільце; 5-двутавр;6- коло; 7- тавр.

Призматичні палі (рис. 5.1, а) здебільшого виготов­ляють із залізобетону. Слід зазначити, що метал застосовують тільки після економічного обгрунтування або при будівництві тим­часових споруд. Залізобетонні призматичні палі найчастіше бува­ють завдовжки 4...16м без стиків з різними поперечними перері­зами.

Палі з квадратним поперечним перерізом зі стороною 25...40см, як правило, армують чотирма поздовжніми стержнями і попереч­ними охоплюючими хомутами. Внаслідок такого насиченого арму­вання (50...150кг/м3) фундаменти із таких залізобетонних паль менш економічно ефективні, ніж інші типи підвалин. Застосовують та­кож залізобетонні палі, армовані одним стержнем, який поперед­ньо напружують. У них на 1м3 бетону витрачається 5...12кг ме­талу.

Бувають палі пірамідальні: близькі до них за формою (рис. 5.1, в, б). Останні з конусністю 3...8% майже близькі за формою до призматичних, але в хороших грунтах за несучою здат­ністю вони спроможні сприйняти вертикальне навантаження на 40...60% більше, ніж призматичні.

Пірамідальні палі з розмірами основ 80Х80см та 10Х10см і довжиною 2,8...3,2м успішно експлуатують у грунтах з високою щільністю. Найбільший ефект ці палі дають при роботі на гори­зонтальні навантаження, особливо у спорудах, де виникає розпір (наприклад, тришарнірні арки та рами).

Палі з жорстким потовщенням ствола (рис. 5.1, г) використовують як спеціальні. Розширення ствола в ниж­ній частині використовують при вертикальному навантаженні у шаруватих грунтах з дуже слабким поверхневим шаром. Розши­рення ствола у верхній частині збільшує несучу здатність палі на горизонтальні зусилля при міцному і твердому верхньому шарі грунту.

Палі з розширенням ствола, що розкриває­ться (рис. 5.1, д), дають змогу використовувати можливість грунту краще працювати під нижнім кінцем палі, ніж по її бічній поверхні. Такі палі мають різноманітні конструктивні варіанти, але основна суть цих конструкцій зводиться до того, що до нижнього кінця палі на шарнірах прикріплюють 2...4 плити (лопаті) з мета­лу або залізобетону, які формують спеціальний наконечник.

Наконечник розкриває оператор за допомогою спеціальної штан­ги або троса. Розкритий наконечник збільшує площу нижнього торця палі в 2...3 рази, і відповідно підвищується його несуча здат­ність. Якщо застопорити розкритий наконечник, то така паля мо­же успішно працювати на виривання.

Палі з гвинтовим розширенням (рис. 5.1, е) ви­готовляють в основному з металу. В нижньому кінці палі роблять гвинтову спіраль в 1,5...2 оберти із листового металу. Діаметр роз­ширення може досягати 1,2м, а довжина палі— 10м. Для вгвин­чування таких паль виготовляють спеціальні машини і оснащення.

 

 

 Занурення паль.

    Палі, виготовлені заздалегідь заби­вають, вдавлюють у грунт, занурюють за допомогою вібрації або розмиву грунту водою та вгвинчують.

        Для забивання паль застосовують молотимеханічні, пароповітряні, дизельні штангові та трубчасті молоти, гідравлічні.

    Механічний молот — це важкий чавунний виливок, який за до­помогою лебідки підіймається в напрямних стріли копра на по­трібну висоту, а потім, відчепившись від крюка, у вільному падінні б'є по палі.

   Пароповітряні молоти можуть бути одиничної дії, якщо ударна частина молота падає тільки під дією своєї маси, і подвійної, як­що до сили удару падаючої маси додається тиск повітря або пари.

   Дизельні штангові та трубчасті молоти об'єднують переваги пер­ших двох молотів, вони ефективніші від пароповітряних за рахунок автономності.

   Гідравлічний молот це аналог пароповітряного, але енергоно­сієм є робоча рідина, яка працює в замкненій системі. Гідравлічний привід має можливість створювати значний тиск (30...60 МПа). При рівних площах робочих поверхонь поршнів цей молот у порів­нянні з пароповітряним розвиває в 10...100 разів більшу енергію удару по палі. Такі молоти найбільш екологічно чисті.

Вдавлюють палі у тих міс­цях, де недопустимі динамічні навантаження на грунт та на будівлі, які знаходяться поряд. Оскільки цей метод застосову­ють рідко, то машини для цьо­го виготовляють спеціально. Раніше для цього пристосову­вали платформи з навантажен­ням у вигляді штучних ванта­жів або будівельних машин, здебільшого тракторів.

Установка для вдавлюван­ня паль на основі гусеничного крана ДЕК-25 має вакуумний анкер з робочою площею 15м2. Така установка може розвива­ти 100...120т вдавлюючого зу­силля (рис. 5.3).

Для вдавлювання паль ви­користовують спеціальне осна­щення, яке закріплюється на масивних ростверках і за допомогою гідродомкратів вдавлює палі крізь отвори в ростверку.

Палі з малим поперечним перерізом, шпунт або трубчасті палі-оболонки з відкритим нижнім кінцем занурюють за допомогою віб­рації. Цей метод застосовують у водонасичених грунтах. Крім віб­рації, використовують привантаження, тобто спеціально збільшу­ють масу вібратора або ж через поліспастову систему передають на палю частину маси копрової установки.

 

Рис. 5.2. Копри для занурення паль:

а — на базі автомобіля; б — копрове оснащення на екскаваторі; в — мостова палебійна уста­новка; 1—гідроциліндр піднімання стріли; 2 молот; З—стріла; 4 паля; 5 напрямна молота; 6 рухомий міст; 7—рейки.

 

 

У водонасичених грунтах занурення паль відбувається також під впливом вібрації і удару — віброударний метод. Принцип ро­боти вібромолота — це синхронне обертання двох неврівноважених мас (рис. 5.4).

Занурення паль за допомогою підмиву виконують здебільшого в гідротехнічному будівництві. Потужні струмені води із сопел, закріплених на вістрі палі, розмивають грунт, і паля занурюється в грунт під дією своєї маси. Після занурення порожнину навколо палі замивають грунтом або палю трохи добивають.

 

Рис. 5.3. Установка з вакуумним анке­ром для вдавлювання паль:

1 — оголовок і поліспастове обладнання; 2 — копрова стійка; 3—упорна рама; 4—ваку­умний анкер; 5—допоміжна опора; 6—паля.

 

 

 

Рис. 5.4. Принципова схема вібромолота:

1 — ударна частина з електродвигуном; 2 — дебаланси; З — бойок; 4 — пружини; 5 — наковальня; 6 — паля.

 

 

Пальові фундаменти, що виготовляються на будмайданчику.

Ідею виготовлення палі на будівельному майданчику створенням свердловини в грун­ті і заповненням її бетоном запропонував київський інженер Стра­ус у кінці XIX ст. З того часу існує багато різних конструкцій і технологій, які в тій чи іншій мірі розвивають цю ідею.

Найчастіше виготовляють такі палі: буронабивні, пневмотрамбовані, частотрамбовані, буронабивні з поліпшеною основою, бу­ронабивні з розширенням, камуфлетні. В основі технології виготовлення паль лежать способи створення свердлови­ни та укладання бетонної суміші (рис. 5.5).

Свердловини здебільшого бурять шнеко­вим або ковшовим  буром, щелепним грей­фером або ударно-канатним способом, при­чому два останні способи застосовують на­віть при бурінні в тріщинуватій скелі. Для паль застосовують свердловини діаметром 40...120см, глибиною 8...20м і навіть 35...40м.

 

Рис. 5.5. Технологічна схема виготовлення буронабивної палі:

а — буріння свердловини; б — зняття бурового кондуктора; в — встановлення арматурного каркаса; г — встановлення бункера з бетонолитною трубою; д — наповнення бункера бе­тонною сумішшю; е — піднімання бункера з бетонолитною трубою в міру наповнення сверд­ловини бетонною сумішшю; є — бетонування оголовка.

При ударно-канатному бурінні у свердловину опускають у віль­ному падінні з висоти важке долото, яке дробить скелю, а буровий шлам вимивають водою. При такому бурінні застосовують спеці­альні машини.

У грунтах, які погано утримують стінку свердловини (сипких, плинних), застосовують буріння в обсадній металевій трубі, яку під час заповнення свердловини бетонною сумішшю виймають. Та­кож підтримують стінки свердловини більш високим рівнем води у ній, щоб градієнт напору фільтраційних вод був напрямлений від свердловини в грунт. Але найчастіше використовують глиняний розчин густиною 1,15...1,3г/см3, який не дає стінкам свердловини обвалюватись.

Укладають бетонну суміш у сухі свердловини за допомогою бадді з дистанційним розкрит­тям або бетонолитної труби, а останнім часом — труби бетононасосу. Литі бетони можна скидати у свердловину на гли­бину 20м і більше без ризику, що він розшарується. В запов­нені водою свердловини бетон­ну суміш укладають за допомогою бетонолитної труби, яку за­нурюють у бетон на 0,8...1м і виймають із свердловини в мі­ру її заповнення бетоном.

Буронабивні   палі (рис. 5.6, а) виготовляють за найпростішою методикою - про­бурену свердловину заповню­ють бетонною сумішшю. Якщо свердловина суха, то напів­жорстку суміш трамбують.

Пневмотрамбовані палі (рис. 5.6, б) — це ті ж буронабивні палі, виконані в обводнених грунтах, але для ущільнення литого бетону свердловину закривають спеціальною шлю­зовою камерою і стисненим повітрям ущільнюють бетон.

Частотрамбовані палі (рис. 5.6, в) мають найбіль­ший контакт з грунтом за рахунок того, що грунт не вибурюється, а розсувається і ущільнюється металевою трубою діаметром 42см. Під час занурення у грунт нижній кінець труби закривають ча­вунним наконечником, який потім залишають у грунті. Трубу по­ступово наповнюють бетонною сумішшю і одночасно виймають за допомогою пневмомолота подвійної дії. Труба при цьому виконує зворотно-поступальний рух, що зумовлює трамбування бетонної суміші. Такі палі за своїми основними якостями подібні до забив­них.

Буронабивні  палі  з  поліпшеною  основою (рис. 5.6, г) виникли у зв'язку з тим, що досить високий опір грун­ту в нижньому кінцю буронабивних паль використовується не повніс­тю внаслідок розпушування дна свердловини або обсипання грун­ту зі стінок. Особливістю цих паль є те, що дно свердловини перед бетонуванням трамбують або ж у нього забивають кілька малень­ких (20х20см завдовжки 2м) паль зі скошеним вістрям, за рахунок чого вони розходяться в різні боки, створюючи зону ущіль­нення грунту.

 Буронабивна з розширенням ствола (рис. 5.6, д) (в ниж­ній частині або з кількома розширеннями) збільшує їх несучу здат­ність. Розширення свердловини виконують після її виготовлення за допомогою спеціального розширювача, що оберта­ється навколо вертикальної осі. Під розширювачем підвішують баддю для збирання розпушеного грунту.

Камуфлетні палі (рис. 5.6, е) — це буронабивні палі з розширенням ствола, як правило, в нижній частині, яке викону­ється за допомогою вибухових речовин. Грунт на стінах камуфле­ту, а також на деякій глибині значно ущільнюється, що підвищує несучу здатність палі.

Палі у витрамбуваних свердловинах (рис. 5.6, є) влаштовують у сухих макропористих (лесових) грунтах. Спеці­ально виготовлену трамбівку масою 5...10т еліпсоїдної форми по напрямних, а іноді й без них скидають з висоти З...7м в одне і те ж місце. За 20...30хв витрамбовується свердловина діаметром 0,8...1,2м глибиною 3...8м. Іноді у свердловину втрамбовують 1,5...2м3 щебеню. Палі, виконані в таких свердловинах, мають до­сить високу несучу здатність і можуть конкурувати з забивними щодо відносних показників.

Комбіновані палі. До комбінованих належать па­лі, конструкція яких вклю­чає елементи, виготовлені заздалегідь з подальшим за­нуренням їх, і елементи, які виконуються на місці.

Серед них розрізняють: буроопускні, камуфлетні зі збірним стволом і буроін'єкційні.

Залізобетонні елементи буроопускних паль (рис. 5.7, а) готують у за­водських умовах; вони мають вигляд циліндрів діаметром 0,4...0,8м, завдовжки 3...6м. Циліндри опускають краном у пробурені свердловини, діаметр яких на 3...5см більший, ніж діаметр паль. Після встановлення їх на палі монтують потужні вібратори, які працюють в режимі трамбуван­ня.

Буроопускними також називають звичайні призматичні палі, які опускають у пробурені у вічній мерзлоті свердловини, а потім заливають грунто-водяною масою (рис. 5.7, б), яка через деякий час замерзає, чим забезпечує міцний зв'язок палі з грунтом.

 

 

 

 

Рис. 5.6. Різновиди паль, виготовлених на місці:

а — буронабивна; б — пневмотрамбована; в — частотрамбована; г — буронабивна з по­ліпшеною основою; д — буронабивна з роз­ширенням ствола; е — камуфлетна; є—у витрамбуваній свердловині; 1—свердловина; 2 — бетонна суміш; 3—трамбівка; 4 — обсадна труба; 5—шлюзова камера; б—ча­вунний наконечник;  7 — забивні елементи; 8 — розбурене  розширення; 9 — камуфлетлетне розширення; 10— витрамбувана свердловила.

 

 

Рис. 5.7. Комбіновані палі:

а—буроопускні трамбовані; б—буроопуск­ні вморожені; в—камуфлетні; г—буроін'єкційні; 1 — свердловина; 2 — паля; 3 — вібра­тор; 4 — грунтоводна суміш; 5— бетон у ка­муфлеті;   6—буроін'єктор;   7—цементний розчин.

 

Камуфлетні палі (рис. 5.7, в) зі збірним стволом, влаш­товують, як камуфлетні монолітні, але відразу ж після заповнення камуфлету бетонною сумішшю у свердловину вставляють збірну па­лю або стійку, яка створює збірний стовбур палі.

Буроін'єкційні палі (рис. 5.7, г) використовують як спеціальні, найчастіше в умовах реконструкції або ж як ґрунтовий анкер. Бурова штанга - це ін'єктор з багатьма отворами у стволі, через які в навколишній грунт нагнітають цементний розчин. Ін'єк­тор залишається у грунті і служить як арматура палі.

 

1.6.  Основні положення по технології процесів монолітного бетону

та залізобетону

 

Бетон і залізобетон в сучасному будівництві.

Бетон і залізобетон в сучасному будівництві займає ведуче місце.

 Масштабність застосування бетону і залізобетону зумовлена високими фізико-механічними показниками: довговічністю, хорошою опірністю температурним і вологим впливам, можливістю отримання конструкцій порівняно простими технологічними методами, використанням в основному місцевих матеріалів (крім сталі), порівняно невисокою вартістю.

За способом виготовлення бетонні і залізобетонні конструкції розділяють на збірні, монолітні і збірно-монолітних.

Збірні конструкції виготовляють на заводах і полігонах, потім доставляють на об'єкт будівництва і влаштовуються в проектне положення.

Монолітні конструкції виконуються безпосередньо на об'єкті, що будується.

Збірно-монолітні конструкції виконують із збірних елементів заводського виготовлення і монолітної частини, що об'єднує ці елементи в єдине ціле.

Нарівні із збільшенням об'єму застосування збірного бетону і залізобетону зростає також і число конструкцій і споруд, що виконуються із застосуванням монолітних конструкцій. Наприклад, в промисловому і цивільному будівництві застосування монолітного залізобетону ефективне при зведенні масивних підмурівків, підземних частин будівель і споруд, масивних стін, різних просторових конструкцій, стінок і ядер жорсткості, димарів, резервуарів, будівель підвищеної поверховості в сейсмічних районах і багатьох інших конструкцій і інженерних споруд.

І надалі бетон і залізобетон залишаться основними будівельними матеріалами.

Склад і структура комплексного технологічного процесу

Зведення монолітних бетонних і залізобетонних конструкцій вимагає виконання комплексного процесу, що носить узагальнюючу назву «Бетонні і залізобетонні роботи». Даний процес складається з влаштування опалубки, армування конструкцій, бетонування конструкцій, витримування бетону в забетонованих конструкціях, розпалублення, а при необхідності   і обробки поверхонь готових конструкцій. Внаслідок виконання цих операцій з матеріальних елементів (цементу, заповнювачів, води, добавок, арматурної сталі) отримують готовий продукт - залізобетонну конструкцію (споруда).

Технологічний процес по зведенню монолітних бетонних і залізобетонних конструкцій складається із заготівельних і монтажно-збиральних (основних) процесівпов'язаних між собою транспортними операціями.

До складу заготівельних процесів входять операції по виготовленню елементів опалубки, арматури, збиранню арматурно-опалубочних блоків, приготуванню бетонною суміші. Вони виконуються, як правило, в заводських умовах або в спеціалізованих цехах і майстернях.

Основні процеси, які виконують безпосередньо на будівельному майданчику: установка опалубки в проектне положення; монтаж арматурних елементів і арматурно-опалубочних блоків; укладання і ущільнення бетонної суміші; догляд за бетоном в процесі тверднення; натягнення арматури (при бетонуванні монолітних попередньо напружених конструкцій); демонтаж опалубки (після досягнення бетоном необхідної міцності).

Ефективність бетонних і залізобетонних робіт залежить як від технічного рівня кожного окремого процесу, так і від взаємної їх узгодженості і комплексної механізації. Зведення монолітних залізобетонних конструкцій дуже трудомісткий процес. Трудомісткість зведення 1м3 монолітних залізобетонних конструкцій становить 4...8 люд.-год.. При цьому трудомісткість влаштуванняопалубки становить 40...45%, армування конструкцій — 30...35% і бетонування конструкцій — 20...25% загальних трудовитрат.

Зниження трудомісткості зведення конструкцій  найважливіша задача технології монолітного бетону і залізобетону, що вимагає подальшого вдосконалення.

 

Типи опалубок і області їх застосування

Опалубка - це тимчасова допоміжна конструкція, що служить для надання необхідних форми, геометричних розмірів і положення в просторі конструкції, що зводиться (або її частини).       

Опалубка складається зопалубочних щитів (форм), що забезпечують форму, розміри і якість поверхні конструкції; кріпильних пристроїв, що забезпечують проектне положення опалубочнихщитів і риштувань.

У форми, утворені встановленими в проектне положення опалубочних щитів, укладають бетонну суміш, де вона твердіє, перетворюючись в бетон заданої міцності. Після досягнення бетоном необхідної міцності, опалубку видаляють   (розпалублюють).

Опалубка повинна відповідати наступним основним вимогам: вона повинна бути міцною, стійкою, не змінювати форми під впливом навантажень, виникаючих в процесі провадження робіт. Палуба (обшивка) опалубочного щита повинна бути досить щільною, в ній не повинно бути щілин, через які може просочитися цементний розчин. Опалубка повинна володіти оборотністю, тобто можливістю багато разів використовуватися. Чим вище оборотність опалубки, тим нижче її вартість, приведена до одиниці об'єму готової бетонної і залізобетонної конструкції. Конструкція опалубки повинна бути технологічною, тобто легко встановлюватися і розбиратися, не створювати ускладнень при монтажі арматури, а також при укладанні і ущільненні бетонної суміші.

У практиці вітчизняного масового промислового і цивільного будівництва відпрацьовані і успішно застосовуються опалубки різних конструкційз яких найбільш поширені наступнірозбірнопереставна - при зведенні масивів, підмурівків, стін, перегородок, колон, балок, плит покриттів і перекриттів; блокова - при зведенні крупнорозмірних конструкцій і їх фрагментів; об'ємно-переставна (тунельна) — при одночасному зведенні стін і перекриттів житлових і цивільних будівель; ковзаюча - при зведенні вертикальних конструкцій будівель і споруд великої висоти; горизонтально-переставна (катуча) — при зведенні лінійно-протяжних конструкцій; нез′ємна - при зведенні конструкцій без розпалублення, з елементами гідроізоляції, облицювання, утеплення і ін.

Для виготовлення опалубки найчастіше застосовують деревину, фанеру, сталь, а в останні роки  і пластмаси.

Раціональні комбіновані конструкції, в яких несучими і підтримуючими елементами служить метал, а як палуба, дотична з бетоном, пиломатеріали, водостійка фанера, деревно-стружковіплити, пластик. Досить широко в останні роки застосовують повністю металеву опалубку, яка забезпечує отримання рівної гладкої бетонної поверхні і має високу оборотність. Застосовувати її доцільно в тому випадку, якщо її можна використати не менш 50 разів.

Стальну опалубку, а також стальні елементи кріпильних і підтримуючих пристроїв для дерев'яних і комбінованих опалубок виготовляють на заводах металевих конструкцій або в механічних майстерних будівельних організацій.

Дощаті, фанерні, деревно-стружкові опалубочні форми, дерев'яні елементи риштувань і кріплень виготовляють в опалубочних цехах деревообробних комбінатів або в опалубочних майстернях.

Заготовлені централізовано елементи опалубки доставляють на об'єкт, що будується.

 

Конструктивні особливості і методи установки опалубок.

Розбірно-переставна опалубка складається з окремих щитів і підтримуючих частин: ребер, стяжок і т. д. На висоті опалубочні щити підтримують риштування. Технологічний процес влаштування опалубки полягає в наступному: щити опалубки встановлюють вручну або краном і закріпляють в проектному положенніпісля бетонування і досягнення бетоном міцності, що допускає розпалубленняопалубочні і підтримуючі пристрої знімають і переставляють на нову позицію (звідси і назва розбірно-переставна).

Розрізнюють два основних вигляду опалубочних форм розбірно-переставної опалубки: дрібнощитову і крупнощитову.

Дрібнощитову опалубочну форму збирають вручну з малорозмірних щитів масою не більше за 50кг і площею біля 1м2. Конструктивно малорозмірні щити являють собою палубу (з дощок, стального листа або водостійкої фанери) з обрамленням і ребрами жорсткості (рис. 6.1).

Основний елемент крупнощитової опалубочної форми - крупнорозмірна панель суцільна або зібрана з дрібних щитів (рис.6.2). Маса елементів крупнощитової опалубки досягає 500кг. Тому її встановлюють і розбирають за допомогою крана.

У цей час в практиці будівництва в широких масштабах застосовується уніфікована (універсальна) опалубка, що складається з інвентарних щитів різних типорозмірів з інвентарними кріпленнями і підтримуючими пристроями. Габарити основних щитів уніфікованої опалубки кратні, як правило, одному модульному розміру (300мм по ширині і 100мм по висоті)Прикладомтакої опалубки може служити уніфікована стальна опалубка «Моноліт» (рис.6.3), в комплект якої входять основні щити, кутові щити, кріплення, інвентарне пристосування для комплектування щитів в крупнорозмірні панелі, монтажні кутики, несучі ферми, інвентарні клинові затиски, натяжні крюки, пружинний з’єднувач.

 

Рис. 6.1. Дрібнощитові опалубочні щити:

а—дерев'яний  на зшивних планках; б—дерев'яний коробчатого типу; в—стальний з обрамленням з кутиківг—фанерний рамкового типу; I—палуба; 2—зшивні планки; 3—ребра жорсткості; 4—обрамлення; 5—отвори для з'єднання щитів.

 

 

Зниження трудомісткості опалубочних робіт і збільшення їх темпів виконання досягають за рахунок попереднього укрупнювального збирання елементів опалубки у великі опалубочні блоки і блок-форми. Опалубочні блоки і блок-форми - це просторові конструкції, внутрішні поверхні яких відтворюють форму елемента, що бетонується,  зібрані з стальних щитів на роз'ємних або шарнірних кріпленнях. Іноді (наприклад, при бетонуванні великого числа конструкцій одного і того ж типорозміру) елементи блоку з'єднують на зварюванні. Доставлені до місця установки опалубочні блоки і блок-форми можна відразу встановлювати в проектне положення. Монтують і демонтують такі блоки за допомогою крана.

Риштування бувають поверховими і наскрізними. Поверховими називаються риштування, підтримуючі на висоті однотипні конструкції, що повторюються на кожному поверсі (ярусі) будівлі, що зводиться чи споруди. Частіше за все поверхові риштування застосовують при бетонуванні плит перекриттів, балок і прогонів на висоті до 6м.

 

Рис. 6.2. Крупнорозмірний опалубочний щит, зібраний з малорозмірних щитів:

1—палуба; 2—стальний прогон-схватка; 3—ребро; 4—каркас з кутків.

 

Підтримуючі риштування (рис.6.4) складаються з стійок, прогонів , розкосів і лаг, які утворюють жорстку просторову конструкцію, фіксуючу опалубку в проектному положенні.

 

 

Рис. 6.3. Елементи уніфікованої стальної опалубки “Моноліт”.

а—основні щити; б—кутовий щит; в—монтажний кутик; г—несуча ферма; д—кріплення стяжок за допомогою клинового затиску; е—пружинний з’єднувач; 1—отвори для з'єднання щитів; 2—палуба; 3—каркас; 4—отвори для тяжів; 5—верхній пояс ферми; б—стійка ферми; 7—прокладка; 8—нижній пояс ферми; 9—стяжка; 10—корпус затиску; 11—клин.

 

 

 

 

 

Рис. 6.4. Риштування, підтримуючі опалубочні форми на висоті:

а—загальна схема влаштування риштувань; б—схема влаштування риштувань із застосуванням інвентарних стальних стійок і розсувних ригелів; в—інвентарна дерево-металева стійка; г—інвентарна стальна стійка; 9—розсувний ригель; 1, 2, 3 опалубочні форми колон, балок, плит; 4—прогони; 5—опорний брус; б—розкоси; 7—стійки; 8—розкоси; 9—лаги; 10—дерев'яний брус; 11—стальна склянка; 12—  вкладиш; 13—гвинтовий домкрат; 14—внутрішня труба; 15—гайка; 16—зовнішня труба; 17—розсувний ригель; 18—висувна балка; 19—регулювальний гвинт; 20—об'ємна ферма.

 

При влаштуванні опалубки стрічкових фундаментів з інвентарних щитів (рис.6.5) останні з'єднують інвентарними схватками. Поперечний розмір фіксують тимчасовими розпірками на підкосах і торцевими щитами опалубки. Для сприйняття бічного тиску бетонної суміші протилежні панелі з'єднують тяжами, пропущеними через схватки і закріпленими за допомогою клиновихзамків. Встановлюють опалубку в такій послідовності: по обидві сторони підмурівки, через 3...4м встановлюють і вивіряють маякові щити, відстань між якими кратна ширині або довжині щитів. Після закріплення маякових щитів підкосами і тимчасовими розпірками їх з'єднують схватками на клинових затисках і стяжками. Потім до схваток за допомогою натяжних крюків прикріпляютьінші щити.

Дощату опалубку ступінчастих фундаментів стаканного типу збирають з пар щитів: заставних і накривних (рис.6.6). У кожному ярусі заставні щити вставляють між накривними, і отриманим таким чином короб стягують тяжами або скрутками, які сприймають бічний тиск бетонної суміші.

При опалубленні ступінчастих фундаментів блоковою формою збирання її ведеться в наступному порядку: на спланованому грунтовому майданчику збирають нижній короб; на несучі ферми за допомогою натяжних крюків навішують щити; на ребра щитів короба наносять риски, які  вказують положення осей. За допомогою крана короб встановлюють в проектне положення, з'єднують протилежні панелі стяжками і закріпляють їх клиновими затисками. У тому ж порядку збирають, встановлюють короби наступних рівнів і з'єднують нижні пояси ферм нижнього короба між собою струбцинами або хомутами.

 

Рис. 6.5. Опалубка стрічкових фундаментів:

а—дощата на зшивних планках; б— з інвентарних щитів; 1—палуба; 2—розпірка; 3—хомут; 4—зшивна планка; 5—кілок; б—направляюча планка; 7—тяж; 8— інвентарні щити; 9—тимчасова розпірка; 10—підкіс; 11—схватка.

 

Іноді в блокову опалубку (блок-форму) заздалегідь монтують і закріпляють арматурний каркас і потім встановлюють в проектне положення краном. Таку конструкцію, що складається зарматурного каркаса і опалубки, називають арматурно-опалубочним блоком.

Дерев'яну опалубку колон (рис.6.7, а) влаштовують з щитів. Короб охоплюють дерев'яними або металевими хомутами, що скріпляються з допомогою клинів, що сприймають бічний тиск суміші. Короб вставляють в рамку, укріплену на підколоннику або перекритті. У нижній частині одного з щитів є отвір, через який з короба видаляють сміття, перед бетонуванням отвір закривають спеціальним щитком. У верхній частині щитів звичайно є вирізи, обрамовані рейками, для примикання прогонів або балок.

 

 

Рис. 6.6. Опалубка фундаментів під колони:

а—дощата для фундаментів стаканного типу; б—роз'ємна блокова; в—нероз'ємна блок-форма (вигляд збоку н план); 1—заставний щит; 2—закладний щит; 3—опалубка-пустотооутворювач; 4— опорний брус; 5—тяж (скрутка); б—інвентарні щити опалубки; 7—несучі ферми; 8—форма підколонника; 9—монтажні петлі; 10— кронштейни для упора домкратів; 11—форма рівня.

Рис. 6.7. Опалубка колон, ребристих перекриттів, прогонів:

а—дощата опалубка колон; б—те ж, балок і прогонів; в—опалубка балки і плити ребристого перекриття; г—металева опалубка колони і прогонуд—розсувна струбцина для опалубочних щитів; 1—короб колони; 2—хомути; 3—рамка; 4—дверці для чищення; 5—днище короба прогону; б—бічні щити короба прогону; 7—днище короба балки; 8—підкружальна дошка; 9—оголовок стійкі; 10—прижимна дошка; 11—кружала; 12—фризова дошка; 13—бічні щити; 14—щити опалубки плити; 15—струбцина; I6—стійка; 17—гвинтові упори; 18—змінні пересувні кронштейни: 19—балка.

Опалубка балок і прогонів (рис.6.7, б) складається з двох бічних щитів і днища, що вставляється між ними. Бічні щити знизу кріплять прижимними дошками, зверху ж при висоті балок до 45смвони утримуються опалубкою плити або поперечними стяжками. Днище спирається на оголовок стійок або на інші опори. Стійки під балками і прогонами встановлюють звичайно на відстані 1,5…2м одна від одної.

Опалубка плит ребристих перекриттів (рис.6.7, в) складається з опалубочних щитів, що укладаються на кружала, які, в свою чергу, встановлюють на підкружальні дошки. Кружала виконують з дощок (на ребро) або з брусків і закріпляють в проектному положенні фризовою дошкою, що є крайньою дошкою палуби плити.

При установці опалубки ребристого перекриття насамперед укладають і закріпляють кріпильні рамки в основі колони, а потім встановлюють опалубку колон, закріпляючи її тимчасовими підкосами. Заздалегідь заготовлену арматуру опускають в короб зверху і кріплять до нього. Якщо арматура колони в'яжеться або укрупнюється на місці, то один з щитів короба наживляютьмонтажними цвяхами, хомути в цьому випадку надівають на щити після установки арматури. На опалубку колон укладають щити днища прогонівПісля установки бічних щитів опалубки прогонів на них укладають щити днища балок і негайно встановлюють стійки. Стійки розшивають в двох напрямах, а підкоси колон знімають. Потім до бічних щитів опалубки балок прибивають підкружальні дошки і встановлюють кружала, на які укладають щити опалубки плити.

Опалубку стін збирають з комплекту дощатих або стальних щитів , стяжних болтів і розчалокСпочатку встановлюють щити опалубки з одного боку стіни. Змонтувавши арматуру, встановлюють опалубку з іншого боку стіни і скріпляють стяжними болтами. Стіни товщиною більше за 250мм опалублюють на висоту до 6мЯкщо товщина стіни менше, щити другої сторониопалубки встановлюють поярусно на висоту не більше за 1,5м.

Об'ємно-переставна (тунельна) опалубка складається з просторових металевих П- подібних секцій, з яких збирається опалубочний блок на ширину будівлі. Бічні панелі служать внутрішньою опалубкою монолітних стін, а верхня   палубою перекриття. Повністю зібрану опалубку встановлюють в проектне положення за допомогою крана. Після того як бетон набрав розпалубочну міцність, опалубку демонтують, не розбираючи її на складові елементи. Для витягання опалубки із забетонованої секції елементи верхньої панелі опускають за допомогою домкратів, а бічні панелі відгинають від стін. Потім опалубку на катках висувають по інвентарних шляхах, укладених по перекриттю, на сусідню позицію або на спеціальні підмости. Останні влаштовують з подовжньої сторони будівлі, звідки знову закріплену секцію переставляють краном на нову позицію.

Існує багато конструкцій об'ємно-переставної опалубки (П- подібна, Г- подібна) з різними системами складання.

Ковзаюча опалубка на відміну від інших видів опалубок при переміщенні по висоті не відділяється від конструкції, що бетонується,  а ковзає по її поверхні, пересуваючись в процесі бетонування за допомогою підіймальних пристроїв. Основні елементи опалубки (рис.6.8 a, б)  щити, домкратний рами, робоча підлога, підмости, домкрати і домкратний стержні.

Опалубочні щити, що звичайно мають висоту 1,1..1,2м, охоплюють споруду, що бетонується по зовнішньому і внутрішньому контурах. Для зменшення сил тертя при підйомі опалубки щитам додають конусність в межах 1/500...1/200 висоти щита (поширюючи донизу). Таким чином, відстань в світлу між щитами вгорі на 10...12мм менша, ніж внизуКонусність зменшує небезпеку зривів і задирів бетону при підйомі опалубки.

Для підйому ковзаючої опалубки застосовують гідравлічні і електромеханічні домкрати. Найбільш широко застосовуються гідравлічні домкрати. Основні вузли гідравлічного домкрата (рис.6.8, в) - циліндр із затискним пристосуванням і поршень з штоком. Для запобігання зчепленню домкратний стержня з бетоном до основи домкрата приєднують спеціальну захисну трубку, що обіймаєдомкратний стержень і пропускається між щитами опалубки. При бетонуванні трубка утворить в бетоні канал, в якому вільно (без зчеплення) розміщується домкратний стержень. По закінченні бетонування домкратний стержень може бути витягнутий з бетону. Швидкість бетонування в ковзаючій опалубці 3м3/добу,  а трудомісткість укладання 1м3 бетонної суміші складає 0,9...1 люд-дн.

 

 

Рис. 6.8. Ковзаюча опалубка:

а—ковзаюча опалубка (розріз); б—ковзаюча опалубка при бетонуванні круглих і прямокутних споруд (план); в—гідравлічний домкрат; 1—стіна, що бетонується;  2—опалубочний щит; 3—зовнішні підмости; 4—обгороджування; 5—домкрат-підйомник; 6—домкратний рама; 7—внутрішні підмости; 8—захисна трубка; 9—домкратний стержень; 10—отвір для тимчасових вертикальних комунікацій; 11—верхній затискний пристрій; 12—пружина; I3—порожнистий шток; 14—поршень; 15—циліндр; 6—поворотна пружина; 17—нижній затискний пристрій.

 

Горизонтально переміщувана (катуча) опалубка (рис.6.9) призначена для безперервного поярусного бетонування бетонних і залізобетонних стін постійного і змінного перерізу товщиною 12...60см. і висотою до 6м. Щити опалубки висотою 1,2…1,5м і довжиною 6...8м закріплені на стійках рами.

Рис. 6.9. Горизонтально переміщувана (катуча) опалубка для бетонування стін:

1—вібратор; 2—повзуни; 3—фіксатор переміщення; 4—щити; 5—балка рами; 6—огорожі; 7—підмости; 8—бункер бетонної суміші; 9—сходи; 10—балка; 11—стійка рами; 12—привід горизонтального переміщення; 13—возик.

 

Стійки встановлені на возиках, оснащених катками. Вертикальне переміщення щитів здійснюється з допомогою електричної лебідки по вертикальних стійках рами на повзунах. Щити закріпляють на стійках по висоті фіксаторами. Швидкість горизонтального пересування опалубки при  бетонуванні 6...8м/год.

 

 

Рис. 6.10. Нез′ємна опалубка із залізобетонних і армоцементних плит:

азагальний вигляд масиву з опалубкою-облицюванням; бзалізобетонна плита плоска; в—те ж, ребриста; г—плоска армоцементна плита; дармопакет; 1—плита; 2— бетон масиву; 3— армокаркас; 4анкерующа петля; 5—шороховата поверхня; 6—отвори;  7—ребро плити;  8—ткана сітка; 9—зварна сітка; 10—прижимні прутки.

 

Нез′ємна опалубка після бетонування основної конструкції не знімається, а залишається в її тілі і працює разом з нею. У залежності від умов опалубка може бути використана як гідроізоляційнийутеплюючий, декоративний або облицювальний шар конструкції. Нез′ємну опалубку збирають переважно із залізобетонних і армоцементних плит, стальних листів і тканої стальної сітки.

 

1.7.  Армування  конструкцій

 

Види арматури і склад процесу армування конструкцій.

Металургійна промисловість для потреб будівництва виготовляє арматурну сталь, що поділяється на дві основні групи стержневу і дротикову.

Стержневу арматуру виготовляють періодичного профілю, з розташуванням виступів по гвинтовій лінії або ялинкою, і в значно менших масштабах   гладкого профілю. У залежності від механічних властивостей стержневу арматуру ділять на декілька класів. Стержні класу A-І мають гладкий профіль, а класів A-II, A-III, A-IV і A-V  періодичний. Для відмінності стержнів різних класів на зовнішній вигляд А-ІІ- має виступи по трьох гвинтовій лінії з двома подовжніми ребрами, а класів А-ІІІ-і А-ІV - виступи у вигляді «ялинки» (рис. 7.1). Кінці стержнів сталі класу A-IV забарвлюють червоної, а A-V - зеленою фарбою.

Дротяну арматуру промисловість постачає двох класів (рис. 7.1,г): B-I (холоднотягнута низьковуглецева — для арматури, що не напружується ) і B-II (високоміцна вуглецева  - для арматури, що напружується ). Високоміцний дріт виготовляють гладкого і періодичного профілів; при позначенні класі дроту періодичного профілю до індексу «В» (волочена) додають «р» (рифлена): Вр-П(рис. 7.1, г).

Будівельники отримують стержневу арматурну сталь діаметром 6мм і більш в прутках довжиною 6...12м і на особливе замовлення   довжиною до 24м; стержневу діаметром до 10мм і дротянусталь в бухтах; уніфіковані плоскі сітки в пакетах і рулонах, цілим рулоном.

У сучасному будівництві конструкції, що попередньо не напружуються, армують укрупненими монтажними елементами у вигляді зварних сіток, плоских і просторових каркасів з виготовленням їх поза будівництвом і подальшим монтажем краном (рис. 7.2).

Плоскі каркаси складаються з двох, трьох, чотирьох більш поздовжніх стержнів, сполучених поперечними, похилими або безперервними стержнями. Плоскі каркаси застосовують головним чином для армування балок, прогонівригелів і інших лінійних конструкцій.

Просторові каркаси несучих арматурних елементів виготовляють з жорстких прокатних профілів із з'єднанням їх на зварюванні арматурними стержнями.

Арматурні вироби виготовляють різних конфігурацій в залежності від напряму сил, що сприймаються і характеру її роботи в конструкції (робоча, розподільна, монтажна, хомути).

 

Рис. 7.1. Види арматурної сталі і напівфабрикатів:

а—стержнева сталь періодичного профілю класу A-II; б—те ж, класів A-III і A-IV; в—дріт класів B-I і B-II; г— арматурні сітки.

 

 

 

Рис. 7.2. Види арматурних виробів:

а-сітка плоска; б, в-плоскі каркаси; г—просторовий каркас, д—каркас таврового перетину; е—каркас, двотаврового перетину; ж—гнутий каркас; з—циліндричний каркас; и—каркас в'язаний з відігненими стержнями; 1–кінцеві крюки; 2–нижні робочі стержні; 3—робочі стержні з відгинами; 4—хомути.

 

Армування залізобетонних конструкцій, що попередньо не напружуються складається ззаготівлі (як правило, централізованої) арматурних елементів; транспортування арматури на об'єкт будівництва, сортування її і складуванняукрупнювального збирання на приоб’єкній площадці арматурних елементів і підготовки арматури, що монтується окремими стержнями; установки(монтажу) арматурних блоків, просторових каркасів, сіток і стержнів; з'єднання монтажних одиниць в єдину армоконструкцію і установки її в проектне положення.

 

 Виготовлення арматури, що попередньо не напружується.

Процес виготовлення арматури, що попередньо не напружується складається з окремих   технологічних операцій , число, комбінація і послідовність виконання яких залежать від виглядуарматурної сталі, що обробляється,  типу продукції, що виготовляється і рівня механізації заводів і майстерень.

Арматурну сталь, що поступає в бухтах або прутках, переробляють за допомогою різного обладнання і різними методами.

Механічна обробка сталі складається у виправленнічищенні, різанні необхідної довжини і гнутті (при необхідності) стержнів.

Виправленнячищення і різання арматурної сталіщо поступає в бухтах, проводять на автоматичних правильно-відрізних станках, що виробляють всі операції: розмотування бухти, чищеннявиправлення і різання стали на стержні певної довжини (рис. 7.3, а). У станках арматурну сталь пропускають через барабан, що має декілька ексцентрично укріплених плашок. Приобертанні барабана легка арматура, яку тягнуть ролики, проходячи між плашками, згинається в різних напрямах, очищається і випрямляється. Мірні прутки ріжуться роликами, що спрацьовують в момент упора в електровимикач.

Виправлення арматурної сталі, що поступає в пруткахпроводять звичайно вручну на спеціальних правильних плитах (рис. 7.3, б), а при діаметрі більше за 24мм — на механічних станках для гнуття арматури. Стержні арматури чистять ручними стальними щітками або на спеціальному станку з механічною електрощіткою. Для різання пруткової арматурної сталі застосовують механічні станки, робочою частиною яких є два ножі гильотинного типу.

При централізованому виробництві арматури основним методом з'єднання стержнів при виготовленні сіток і каркасів є контактна електрозваркастикова і крапкова (рис. 7.4).

Контактне стикове зварювання застосовують для з'єднання стержнів між собою, коли потрібне збільшення їх довжини, а також для зрощення обрізків сталі. При цьому методі торці стержнів, затиснуті в струмопровідникових колодязях, одночасно з включенням струму приводяться в стик. У результаті торці розігріваються до пластичного стану і потім зазнають стиснення і осідання.

Контактне крапкове зварюваннязастосовують для з'єднання пересічних стержнів в сітках і каркасах. Струм пропускають через вузол, що зварюється,  затиснутий між двома контактами зварювальної машини. У місці контакту метал розплавляється, включається механізм стиснення, яким стискають стержні до отримання заданого осідання.

 

Рис. 7. 3. Механічна обробка арматурної сталі:

а—виправленнячищення і різання арматурне сталі, що поступає в бухтах; б—пристосування для виправлення арматури вручну; в - гнуття арматуру на механізованому станкуг—те ж, на ручному станку; 1—бухта арматурної сталі; 2—правильний барабан з плашками; 3—тягнучі ролики; 4—ріжучі ролики; 5—приймальний лоток; 6—упор з електровимикачем; 7—наполегливий палець; 8—робочий диск; 9—арматура, що згинається;  10—центральний ролик; 11—гибочний ролик; 12важіль.

 

 

Рис. 7.4. Схеми контактної зварки арматури:

астикова; б—крапкова; 1—стержні, що зварюються; 2нерухома струмовідвідна колодка; 3місце зварювання; 4—рухома струмовідвідна колодка; 5—трансформатор; 6—електродотримач з вбудованим електродом; 7—хобот .

Дугове зварюванням - стержні з'єднують внахлест при діаметрі стержнів 8...40мм, з накладками 8...80ммЗварювання виконують за допомогою трансформаторів змінного струму або агрегатів постійного струму.

Основні переваги дугового шовного зварювання — простота і універсальність; недоліки -  трудомісткість і велика витрата металу на нахлест і накладки.

Дугове ванне зварювання - застосовують для з'єднання стержнів діаметром від 20мм і більш. Воно характеризується нескладність процесу при одночасному зменшенні трудомісткості робіт, а також витрати електродів і електроенергії в 2...2.5 разу в порівнянні із контактним.

Суть ванного способу зварювання полягає в наступному: кінці підлягаючих зварюванню стержнів укладають із зазором між торцями на стальну підкладку або форму і за допомогою одиночного електрода або гребінки електродів запалюють дугу між торцями стержнів, що зварюються.  Внаслідок виникнення вольтової дуги метал розплавляється, утворюється рідка ванна. Після утворення ванни розплавленого металу в неї опускають електроди і струм продовжує йти, розплавляючи електроди вже без утворення дуги. Істотна особливість ванного зварювання (рис. 7.5)  те, що кромки або торці стержнів, що зварюються розплавлюючись не під дією дуги, а теплом рідкого металу у ванні.

Рис. 7.5. Схеми ванної сварки:

а—багатоелектродне зварювання горизонтальних стержнів на суцільній підкладці; б—одноелектродне зварювання стержнів на роз'ємній формі; в—стикування стержнів за допомогою ванного шовногозварювання; 1,4—стержні, що зварюються; 2—гребінки електродів; 3—підкладка; 5—одиночний електрод; 6—роз'ємна форма; 7—стальна накладка, 8- фланцеві шви.

Рис. 7.6. Схема електрошлакового зварювання

а—зварювання горизонтальних стержнів пластинчатим електродом; б—зварювання вертикальних стержнів одиночним електродом і установка роз'ємної форми; в—схема шлангового напівавтомата;1 - стержні, що зварюються;  2—електрод; 3— флюсоутримуюча коробка; 4—флюс; 5—нероз'ємна форма; 6- роз'ємна форма; 7—струбцина з болтом; в—знімний бункер для флюсу; 9—держатель; 10—пускова кнопка; 11—подаючий механізм; 12— касета; 13—шафа управління.

Електрошлакове—зварювання являє собою поліпшене ванне зварювання під флюсом. У плавильний простір між стержнями, що зварюються і формою засипають флюс і потім, вводячи в нього пластинчатий електрод з сталі марки (рис. 7.6, а) або гребінку електродів з голого зварювального дроту, запалюють вольтову дугу. Після утворення шлакової ванни дуга гасне, продовжується пропущення струму через розплавлений шлак флюсу. Тепло, що виділяється при цьому сприяє подальшому розплавленню осідання металу, а також флюсу. Весь процес відбувається без утворення відкритої вольтової дуги. Електрошлакового зварюванням з'єднують арматуру з стержнів діаметром 20...80мм. Цей спосіб найбільш ефективний з всіх інших способівзварювання стиків арматури плавленням.

Останнім часом стали застосовувати високоефективне напівавтоматичне електрошлакове зварювання з механізованою безперервною подачею електродного дроту. Для зварюваннявикористовують голий електродний дріт діаметром 2...2,5мм або порошкову проволокуПорошковий дріт являє собою трубку, згорнену з стальної маловуглецевої стрічки і заповнену порошкоподібним осердям спеціально підібраного по складу флюсу.

Монтаж арматури, що попередньо не напружується. При монтажі арматури, як правило, використовують механізми і пристосування, що застосовуються для інших видів робіт (опалубочних, бетонних і ін.) і передбачені проектом виконання робіт. Ручне укладання допускається тільки при масі арматурних елементів не більше за 20кг.

Практикою вироблений ряд прийомів, що полегшують монтаж арматури. Так, каркаси колон встановлюють в проектне положення при одній або двох відкритих сторонах опалубки для зручності вивіряння їх положення і з'єднання з випусками арматури підмурівка. У багатоповерхових спорудах готові каркаси опускають в короби колон зверху, з палуби міжповерховогоперекриття, а стояки з'єднують з випусками арматуру підмурівка через нижній бічний отвір в опалубці колон. Прямі стіни, стіни круглих резервуарів, похилі стіни бункерів і підпірних стін армують готовими сітками. Іноді для цих цілей в'яжуть штучну арматуру по опалубці, встановленій з одного боку і

З'єднують арматурні елементи в єдину армоконструкцію за допомогою зварюваннянахлесткою або в'язкої.

При з'єднанні зварюванням застосовують електрошлакове або ванне зварювання в мідних або стальних формах, значно рідше - дугове зварювання внахлест або з накладками.

Рис. 7.7. З'єднання зварних сіток нахлесткой:

а— з стержнів гладкого профілю; б—періодичного профілю; в—в неробочому напрямі з перепускомг в неробочому напрямі з додатковою сіткою; d1—діаметр робочих стержнів; d2діаметр розподільних стержнів; d3—діаметр розподільних стержнів додаткової сітки.

 

З'єднання в'язкою застосовують, якщо неможливо виконати зварюванняПоздовжні стержні зрощують внахлестку з перев'язкою стику в трьох місцях (по середині і по кінцях) стальнимдротом (рис. 7.8). При стикуванні стержнів гладкого профілю в розтягнутій зоні вони повинні мати крюки. Стержні з сталі періодичного профілю крюків не мають.

 

 

Рис. 7.8. З'єднання арматурних стержнів в'язкою:

а—з'єднання поздовжніх стержнів гладкого профілю; б—те ж, періодичного профілю; в—три прийоми з'єднання поперечних стержнів; dдіаметр стержня.

 

 

 

 

Рис. 7.9. Способи забезпечення захисного шару:

ав балках і ребрах плит при допомозі упоров; б—в балках за допомогою поздовжених стержнів; в—бетонною підкладкою з дротяною скруткоюгбетонною пробкою з пружинною скобою; дпружним пластмасовим фіксатороме—металевими штампованими підставками.

 

При монтажі арматури елементи і стержні необхідно встановлювати в проектне положення, а також забезпечувати захисний шар бетону заданої товщини, т. е. відстань між зовнішніми поверхнями арматури і бетону. Правильно влаштований захисний шар надійно оберігає арматуру від впливу зовнішньої середи. Для цього в конструкціях арматурних елементів передбачають спеціальні упори або поздовжені поперечні стержні, бетонні, пластмасові і металевих фіксаторів (рис. 7.9).

Захисний шар в плитах і стінках товщиною до 10см повинен бути не менше за 10мм; в плитах і стінках більше за 10см   не менше за 15мм; в балках і колонах при діаметрі поздовжньоїарматури 20...32мм —не менше за 25мм і при більшому діаметрі — не менше за 30мм.

 

Напружене армування конструкцій.

Попереднє напруження арматури при зведенні будівель і споруд в монолітному виконанні застосовують для великопролітних ферм, балок, плит перекриттів, контурних елементів оболонок і ін.

Попереднє напруження в конструкціях створюється по методу натягування арматури на затверділий бетон з поздовжнім її розташуваннямПри бетонуванні конструкцій, що попередньо напружуються в них залишають канали. По набуванні бетоном заданої міцності в канали влаштовують арматурні елементи і проводять їх натягування з передачею зусиль на конструкцію, що напружується.  Арматурні елементи, що напружуються застосовують у вигляді окремих стержнів, пасм, канатів і дротяних пучків.

Роботи з поздовжньою арматурою, що напружується включають: 1)заготівлю арматурних елементів, що напружуються і утворення каналів для них; 2)установку арматурних елементів, що напружуються з анкерними пристроями; 3)напруження арматури з подальшим замонолічуванням закритих каналів або бетонуванням відкритих каналів.

Рис. 7.10. Поздовжні арматурні елементи, що напружуються:

а—стержневий елемент; б—стержневий анкер; в—канат 7 і 19-дротиків; г—канат двох - і трьохпрядевий (пасмо з 7 дротів); д—канат двохпряд’євий (пасмо з 19 проволок); е—гільзовий анкер; ж—гільзостержневий анкер; 1—стержнева арматура; 2—коротиш з різьбленням на кінці; 9—плита; 4—гайка; 5—хвостовик; 6—пучковая арматура; 7—гільза.

Для стержневої арматури використовують гарячекатану сталь періодичного профілю діаметром 6...8 і 10...40мм класів A-IV, А-Шв, Ат-IV, Ат-V, і високоміцний дріт B-II і Bр-П.

Дротяні пучки виготовляють з високоміцного дроту. Дріт розташовують із заповненням всього перетину або по колу. У першому випадку пучок обладнують гільзовим анкером, а у другому гільзо-стержневим.

Готові елементи прядевою і канатної арматури намотують на контейнери барабанного типу, а анкери мастять солідолом і обмотують мішковиною.

Канали для арматурних елементів, що напружуються утворять таким чином. У підготовлену до бетонування конструкцію встановлюють каналоутворювачі, діаметр яких на 10...15 мм більше діаметра стержня або арматурних пучків. Для цього застосовують стальні труби, стержні, гумові рукава з дротяним осердям і ін. Оскільки каналоутворювачі витягують через 2...3год після того, як конструкція забетонована, то їх, за винятком рукавів, щоб уникнути зчеплення з бетоном через кожні 15...20хв провертають навколо осі.

Потім виконують натягування арматури гідравлічними домкратами одиночної дії (рис. 7.11, а).

 

Рис. 7.11. Попереднє напруження конструкцій:

а—схема гідравлічного домкрата одиночної дії; б—насосна станція; 1—циліндр; 2поршень; 3—шток; 4—захват; 5—упори домкрата; 6стійка з кронштейном; 7— ручна лебідка; 8—маслобак; 9пульт управління; 10—електродвигун; 11— масляна помпа; 12—манометр.

 

Для приводу гідродомкратів застосовують пересувні масляні насосні станції, змонтовані на возику зі стрілою для підвішування домкратів (рис. 7.11, б).

Спочатку арматуру натягують із зусиллям, що не перевищуючим 0,1 необхідного зусилля натягування пучка (стержня). При цьому арматурні стержні випрямляються і щільно прилягають до стінок каналу. Опорні прокладки також щільно прилягають до поверхонь конструкції, що напружується.  Зусилля, рівне 0,1 розрахункового, приймають за нуль відліку при подальшому контролі натягнення по тиску в системі і деформаціям.

Відразу після натягнення арматура приступає до заключної операції -  замонолічування каналів. Для цього застосовують розчин марки не нижче за 300 на цементі марок 400...500 і чистий пісок. Нагнітають розчин розчинопомпою або пневмонагнітачем з одного боку каналуЗамонолічування ведуть безперервно з початковим тиском 0,1МПа і подальшим підвищенням до 0,4МПа. Припиняють нагнітання, коли розчин почне витікати з іншого боку каналу.

Останнім часом застосовують спосібпри якому влаштовувати канали не треба. Арматурні канати або стержні перед укладанням покривають антикорозійним складом, а потім фторопластом (тефлоном), що має майже нульовий коефіцієнт тертя. При натягненні канат відносно легко ковзає в тілі бетону.

 

 

1.8.  Бетонування  конструкцій

 

Укладання і ущільнення бетонної суміші.

Улаштування робочих швів.

Перед бетонуванням конструкцій виконують комплекс операцій по підготовці опалубки, арматури, поверхонь раніше укладеного бетону і основи.   

Укладання і ущільнення бетонної суміші повинні бути здійснені такими способами, щоб були забезпечені проектні фізико-механічні показники і однорідність бетону, належне його зчеплення з арматурою і закладними деталями. Цього досягають шляхом дотримання певної послідовності при укладанні бетонної суміші і відповідного ущільнення.

Бетонну суміш, що укладається в монолітні конструкції, ущільняють вібруванням (віброущільненням), штикуванням і трамбуванням.

Віброущільненняметод, заснований на використанні деяких властивостей бетонної суміші. Вібрування зменшує силу зчеплення між зернами бетонної суміші. При цьому бетонна суміш втрачає структурну міцність, набуває властивостей в'язкої важкої рідини і добре заповнює форму. Процес розрідження   зворотній - по закінченні вібрування міцність структури бетонної суміші відновлюється.

Віброущільнення застосовують для ущільнення сумішей з осіданням конуса 0...10см.

 

Рис.8.1. Типи вібраторів та схеми передачі коливань до бетонної суміші:

а—внутрішня вібробулава: б—внутрішній з гнучким валом; в—поверхнево - майданчиковийг—поверхневий (віброрейка); д—зовнішній; 1—корпус; 2—штанга; 3—електродвигун; 4—шланг з гнучким валом; 5—майданчик; 6—металевий брус; 7—опалубка.

 

Рис. 8.2. Інструмент для ущільнення бетонної суміші:

а—шуровка; б—ручна трамбівка; в—пневмотрамбівка; 1—ручка; 2—стержень;   3—лопатка; 4—трамбуюча плита; 5—шар бетону, що ущільняється.

 

 

Рис. 8.3. Способи укладання бетонної суміші:

а—пошаровий; б—ступінчастий;  1—укладений шар бетону; 2—шар бетону, що укладається.

Бетонну суміш вібрують за допомогою внутрішніх (глибинних), поверхневих і зовнішніх вібраторів (рис.8.1.). Робоча частина внутрішніх вібраторів, що занурюється в бетонну суміш, передає їй коливання через корпус. Поверхневі вібратори,  передають їй коливання через робочий майданчик. Зовнішні вібратори, що укріпляються на опалубці за допомогою лещат або іншого захватногопристрою, передають бетонній суміші коливання через опалубку.

Штикування ведуть вручну з допомогою шуровок (рис.8.2.,а). Через трудомісткість і низьку продуктивність метод застосовують у виняткових випадках  при бетонуванні тонкостінних і густоарованих конструкцій, а також при використанні литих сумішей,  щоб уникнути їх розшарування при вібруванні.

Трамбування ведуть ручними і пневматичними трамбівками (рис.8.2., б, в) при укладанні дуже жорстких бетонних сумішей в малоармовані конструкції, а також в тих випадках, коли застосовувати вібратори неможливо через негативний вплив вібрації на розташоване поблизу обладнання.

Бетонну суміш укладають горизонтальними шарами і, як правило, по площі всієї конструкції, що бетонується (рис.8.3., а). При багатошаровому укладанні для забезпечення монолітності бетону по всій товщині конструкції необхідно укладати свіжу суміш на ущільнений шар до того, як почнеться процес тужавлення. Товщину шару h, яка задовольняє даній умові, визначають по формулі h=Qt/F,

Отримана розрахунком товщина шарів бетонної суміші повинна відповідати (але не перевищувати) встановленим нормами межам: при внутрішньому вібруванні -  довжині робочої частинивібратора; при поверхневому вібруванні неармованих і армованих одиночною арматурою конструкцій — 250мм; в конструкціях з подвійною арматурою —120ммЯкщо розміри конструкції не дозволяють додержати дану умову, то застосовують ступінчастий спосіб укладання бетонної суміші (рис.8.3., 6), при якому значно скорочується площа, що одночасно бетонується.  Для зручності ведення робіт довжина «рівня» повинна бути не менше за 3м.

По мірі укладання кожного шару бетонної суміші вібратор переставляють з однієї позиції на іншу. Відстань між позиціями внутрішніх вібраторів не повинне перевищувати полуторного радіуса їх дії. Радіус дії залежить від рухливості бетону і типу вібраторів: для вібробулав він складає 45...50см, для вібраторів з гнучким валом — 25...50см, для зовнішніх вібраторів (в глибину) —25см.

Для забезпечення монолітності бетонувати конструкцію бажано безперервно. Але це можливо лише при незначних об'ємах робіт і в порівняно простих конструкціях. У всіх інших випадках перерви в бетонуванні неминучі. При необхідності перерв в бетонуванні конструкцій вдаються до так званих робочих швів.

Робочим швом називають площину стику між затверділим і новим (свіжевкладеним) бетоном, утворену через перерву в бетонуванні. Робочий шов утвориться в тому випадку, коли подальшішари бетонної суміші укладають на повністю затверділі попередні шари.

Робочі шви —  ослаблене місце; тому вони повинні влаштовуватися в перерізах, де стики старого і нового бетону не можуть негативно впливати на міцність конструкції. У колонах робочі шви допускаються на рівні верху підмурівкау низу прогонів, балок або підкранових консолей, у низу капітелей колон безбалочних перекриттів; в рамних конструкціях у верху кута між стійками і ригелями рам . У балках робочі шви допускаються в межах середньої частини прольоту.

Для надійного зчеплення бетону в робочому шві, поверхню раніше укладеного бетону ретельно обробляють: кромку бетону, що схопився очищають від цементної плівки і оголяють крупнийзаповнювач; продувають стислим повітрям і промивають струменем води, протираючи дротяними щітками. Особливо ретельно обробляють поверхню бетону навколо випусків арматури.

 

Бетонування конструкцій різних типів.

Технологічні прийоми бетонування призначають в залежності від типів конструкцій і вимог до них, складу бетонної суміші, що застосовується,  конструктивних особливостей опалубки, способів подачі суміші до місць укладання. З урахуванням даних чинників розроблені ефективні методи бетонування.

Фундаменти в залежності від об'ємуглибини закладення, висоти і інших особливостей бетонують по наступних технологічних схемах: з розвантаженням суміші з транспортного приладу безпосередньо в опалубку або з пересувного моста або естакади, з допомогою віброжолобів, бетоноукладачів, бетононасосів, баддями за допомогою кранів.

 

 

 

 

Рис. 8.4. Бетонування ступінчастих фундаментів з крановою подачею суміші з бадді:

а—висотою до 3м; б,в—висотою більше за 3м; 1—поворотний цебер; 2—робочий настил; 3—опалубка фундаменту; 4—внутрішній вібратор; 5—опалубка ступеня; 6—ланковий хобот; 7—приймальна воронка.

 

 

Рис. 8.5. Бетонування підготовок і підлог:

а—розбиття на карти-смуги; б—схема бетонування; 1—карта-смуга; 2—поперечна дошка; 3—направляюча дошка “маяк”; 4—кілочки; 5—віброрейка; 6—самоскид (бетоновоз).

 

Великі малоармування або неармовані масиви бетонують шарами 1...2мУщільняють суміш в них масивними пакетними вібраторами, що переставляються за допомогою кранів.

З метою зниження витрати цементу в бетон малоармованих фундаментів укладають окремі камені розміром більше за 150мм (так званий “ізюм”). Для цього відбирають міцні камені з шороховатими гранями, які перед укладанням промивають струменем води. Відстань між окремими каменями слід приймати не менше за 20см, вони не повинні торкатися арматури і опалубок. Суміш ущільняють внутрішніми ручними вібраторами.

Підготовки і підлоги. Для влаштування бетонних підготовок під підлоги застосовують бетонну суміш з осіданням конуса 0...2см. Площа, на якій передбачено влаштовувати підготовку, розбивають на карти   смуги шириною 3...4м, встановлюючи по їх краях маякові дошки, Смуги-карти бетонують через одну (рис. 8.5., а). Проміжні смуги бетонують після затвердіння бетону в суміжних смугах. Перед бетонуванням проміжних смуг знімають маякові дошки, по цих гранях утворяться робочі шви. Бетонну суміш розвантажують на місці бетонування безпосередньо завтобетоновозу, грубо розрівнюють лопатами, а потім з допомогою віброрейки ущільняють (рис.8.3., б). При цьому віброрейку на одній позиції тримають доти,  поки вона не опуститься обома кінцями на маякові дошки,

Через 30...40хв після загладження поверхня бетону обробляють металевим полутером до оголення зерен гравію (щебеню). Така обробка дозволяє отримати якісні бетонні підлоги, що володіють підвищеними показниками до стиранності і міцності. Для того щоб додати бетонній підлозі підвищену щільність і хороші гігієнічні якості, її поверхню залізнять. При цьому в поверхню свіжевкладеного вологого бетону ретельно втирають сухий цемент до появи матового блиску. Цю операцію виконують з допомогою стальних полутерів, кельм або затирочних машин.

Стіни і перегородки. Для стін товщиною більше за 0,5м, і при слабому армуванні застосовують бетонну суміш з осіданням конуса 4...6см . При висоті стін до 3м бетонну суміш розвантажують безпосередньо в опалубку, а більше за 3м  подають через воронки по ланковим хоботам. Бетонують стіни горизонтальними шарами товщиною 0,35...0,4м (рис. 8.6., а).

У тонкі і густоармовані стіни (перегородки) укладають бетонну суміш з осіданням конуса 6...10см i при їх товщині до 0,15м бетонування ведуть ярусами висотою до 1,5м. Опалубку таких стін зводять з однієї сторони на всю висоту, а з іншого боку тільки до на висоту ярусу. Арматуру встановлюють на всю висоту. Бетонну суміш подають і ущільняють вібратором.

 

 

Рис. 8.6. Бетонування стін:

апошарове бетонування; б—бетонування високих і густоармованних стін з нарощуванням опалубки; в—теж, через кишені; 1—опалубка; 2—ланковий хобот; 3—арматура; 4—кишеня.

 

Колони висотою до 5м зі сторонами перерізу до 0,8м і якщо не мають хомутів, що перехрещуються бетонують відразу на всю висоту. Бетонну суміш обережно завантажують зверху і ущільняють внутрішніми вібраторами (рис. 8.7., а). Якщо колони понад 5м, суміш для бетонування подають через воронки або хоботи (рис. 8.7.,6). Високі та густоармовані колони з хомутами, що перехрещуються бетонують ярусами до 2м з завантаженням бетонної суміші через вікна в опалубці або спеціальні кишені (рис. 8.7., в).

Балки і плити, монолітно пов'язані з колонами і стінами, бетонують через 1...2год після укладання бетону у вертикальні конструкції в зв'язку з необхідністю первинного осідання укладеної в них бетонної суміші. Балки (прогони) і плити ребристих перекриттів бетонують, як правило, одночасно. Балки висотою більше за 80 см дозволяється бетонувати незалежно від бетонування плити з укладанням останнього шару на 3...5см нижче за рівень низу плити. Бетонну суміш укладають шарами 30...40см з ущільненням внутрішніми вібраторами.

 

Рис.8.7. Бетонування колон:

а—бетонування колон висотою до 5м; б—теж, висотою більше за 5м; в—теж з густою арматурою балок; 1—опалубка; 2—арматура; 3—вірьовка; 4—вібробулава; 5—ланковий хобот; 6—карман; 7—вібратор з гнучким валом; 8—арматура балки; 9—зовнішній вібратор.

 

 

Рис.8.8. Бетонування арок і склепінь:

а—бетонування малопрольотних арок; б—теж, великопрольотних; в—теж крутих склепінь; 1—баддя; 2—опалубка внутрішня; 3—дільниці бетонування; 4—розділові смуги; 5—зовнішня опалубка; 5—направляючий щит; 6- послідовність бетонування дільниць.

 

Арки і склепіння прольотом менше за 20м бетонують одночасно з двох сторін   від п'ят до замка (рис. 8.8., а), а прольотом більше за 20м —окремими дільницями, симетрично розташованими відносно середини. Між дільницями залишають розділові смуги шириною 0,8...1,2м. На кожній дільниці суміш укладають безперервно. Першими бетонують дільниці, прилеглі до опор. Потім щоб уникаючи витріщання опалубки у вершині арки (склепіння) бетонують замкову дільницюПісля цього укладають бетонну суміш в рядові дільниці рівномірно з двох сторін конструкції (рис. 8.8., б). Розділові смуги бетонують через 6...8діб після усадки бетону основних дільниць. Для смуг застосовують жорстку бетонну суміш   з осіданням конуса 1...3см.

На крутих дільницях арок або склепінь для запобігання сповзанню бетонної суміші при вібруванні бетонування ведуть в двошаровій опалубці, зовнішні щити якої нарощують в процесі бетонування (рис. 8.8., в).

Бетонування конструкцій в ковзаючій опалубці починають, заповнюючи форму бетонною сумішшю на висоту 60...70см двома шарами після 3-3,5год проводять відрив ковзаючих форм і подальший підйом їх за допомогою домкратів. У процесі безперервного підйому форм бетонну суміш укладають в форму шарами по 25...30см. До укладання наступного по висоті шару приступають тільки після закінчення укладання попереднього по всьому периметру опалубки. Бетонну суміш ущільняють вібратором з гнучким валом або вручну шуровками. Перерви прибетонуванні не повинні перевищувати Згод.

 

Спеціальні методи бетонування. Догляд за бетоном.

До широко спеціалізованих методів бетонування, що застосовуються в будівництві відносять вакуумування бетону, торкретування і підводне бетонування, кожний з яких має свої технологічні особливості. Вакуумування бетону. Для процесів гідратації цементу необхідна води , що складає не більше 20% його маси. Інша ж кількість води замішування служить для придання певних технологічних властивостей бетонної суміші, головним чином рухливості. У процесі тверднення ця частина води, випаровуючись, залишає після себе пори в бетоні, понижувальні його щільність, непроникність, опір стираності. З метою усунення цього в умовах будівельного майданчика застосовують спеціальний метод впливу на бетонну суміш в процесі укладання  -  вакуумуваннябетону, що полягає в механічному видаленніпри допомозі розрідженого повітря частини води і повітря з свіжевкладеної бетонної суміші. У результаті підвищується кінцева міцність бетону на 20...25% і зменшується пластична усадка.

Для проведення вакуумування між опалубкою і бетоном влаштовують тонку повітряну порожнину, в якій за допомоги вакуум-насоса створюють розріджений простір -  вакуум. Порожнину створюють двома шарами металевої тканої і плетеної сіток, що прикріпляються на внутрішній поверхні опалубки (рис. 8.8.,а). Щоб уникнути виносу з бетонної суміші цементних часток всю поверхню сітки, зверху до бетону, покривають фільтруючою тканиною. Видалені з бетонної суміші вода і повітря поступають через отвір в центрі вакуумємкості в кран, далі в гнучкий всмоктуючий рукав, сполучений з колектором, потім у водозбірники.

Тривалість вакуумування бетону залежить від складу, щільності і рухливість бетонної суміші, товщини вакуумованої конструкції. Наприклад, для бетону класу  В15 з рухливістю 4...6см прирозрідженні 70кПа і температурі суміші 20°С тривалість вакуумування шарів товщиною 10, 20 і 30см відповідно складе - 10, 25 і 55хв.

 

Рис.8.9. Схеми вакуумування бетону:

а—принципова схема вакуум-установки; б—схема вакуумування плити: в—схема вакуумування стіни; 1—вакуум-насос; 2—стаціонарний водозбірник; 3—переносний водозбірник; 4—гнучкий всмоктуючий рукав; 5—колектор; 6— триходовий кран; 7—вакуумщит; 8—вакуумємкість; 9—фільтрувальна тканина; 10—ткана сітка; 11— плетена сітка; 12—вакуум-опалубка.

Торкретування бетону. Торкретування полягає в нанесенні набризгом під тиском стислого повітря на поверхню конструкція або опалубки одного або декількох шарів цементно-піщаного розчину (торкрету) або бетонної суміші (набризг-бетону). Торкретування проводять по неармованої або армованої поверхні.

 У склад торкрету входять цемент і пісок (або гравій граничної крупності до 8мм); в склад набризг-бетону крім цементу і піску входить великий заповнювач розміром не більше за 25мм. Розчини або бетонні суміші для торкретування готують на портландцементах марки не нижче за 400, а також на безусадочному цементі, що розширяється.

Торкрет наносять цементом-гарматою, а набризг-бетон- бетоншприцмашиною.

Принцип роботи установок: завантажена в цемент-гармату (бетоншприцмашину) суха суміш цементу і заповнювачів під тиском стислого повітря 0,1...0,35МПа поступає до сопла, змішується з водою, утворюючи розчинну (бетонну) суміш, і з великою швидкістю (до 80м/с) вилітає з сопла назовні. Частки розчину (бетонної суміші), вилітаючи з сопла, ударяються об поверхню конструкції і, затримуючись на ній, утворять щільний шар торкрету або набризг-бетону.

При нанесенні декількох шарів наступний шар наносять з інтервалом, що визначається з умови, щоб під дією струменя свіжої суміші не руйнувався попередній шар. Максимально допустиму перерву визначають з умов втоплення свіжого шару в попередній і хорошого зчеплення між ними - 1...2 год.

 

Рис.8.10. Схема установки для торкретування.

1—цемент-гармата; 2—пневматичний  шланг;  3—повітреочищувач; 4—повітряний компресор; 5—водяний бачок;  6—водяний шланг; 7—шланг для матеріалів; 8—сопло.

Торкретуванням виправляють дефекти бетонування і  ремонтують корозуючі поверхні залізобетонних споруд, створюють зовнішній водонепроникний шар.

Підводне бетонування. Підводним бетонуванням називають укладання бетонної суміші під водою без провадження водовідних робіт. Для успішного підводного бетонування необхідно запобігати вільному падінню бетонної суміші через шар води і оберігати свіжевкладений бетон від розмиваючої дії води.

Основні методи підводного бетонування — метод труби, що вертикально переміщається і метод висхідного розчинуПри веденні робіт даними методами бетонну суміш або розчин укладають в простір, огороджене шпунтовими рядами, або в спеціально виготовлену і встановлену опалубку, що має форму просторового блоку.

Метод труби, що вертикально переміщається застосовують при глибинах до 50м і при необхідності високої міцності і монолітності підводної споруди.

Для провадження робіт над спорудою, що бетонується на палях влаштовують робочий майданчик. На майданчику встановлюють траверсу, до якої підвішують  трубу діаметром не менше за 200мм із завантажувальною воронкою, зібрану із ланок довжиною до 1м з водонепроникними легко роз’ємними з'єднаннями (рис.8.11., а).

На початку бетонування трубу опускають до дна з мінімальним зазором, що допускає вільний вихід суміші. У порожнину труби вводять пакет з мішковини, а через завантажувальну воронку подають бетонну суміш, під важелем, яким витісняє з труди воду. Бетонування без підйому труби продовжують доти,  поки бетонна суміш, заповнивши весь простір блоку, що бетонується. Потім, не припиняючи подачі бетонної суміші, трубу підіймають з таким розрахунком, щоб нижній її кінець постійно розташовувався не менш ніж на 0,8м нижче за поверхню бетону. По закінченні підйому труби на висоту ланки бетонування припиняють.

Після досягнення бетоном міцності 2...2.5МПа верхній слабий шар бетону, що безперервно стикався з водою під час робітвидаляють.

Метод висхідного розчину  буває безнапірним і напірним. При безнапірному методі в центрі блоку, що бетонується встановлюють шахту з гратчастими стінками (рис.8.11.,6), в яку опускають на всю глибину стальну трубку діаметром 90...100мм, зібрану із ланок довжиною до 1м водонепроникними легко роз’ємними з'єднаннями. У заопалублений простір відсипають кам'яний набризок (крупністью 150...400мм - для бутобетонного бетонування і 40...150мм - для бетонного. Залиття кам'яного набризку при бутобетонному бетонуванні проводять цементно-пісчаним  розчином (1:1 1:2), а при бетонному — цементним тістом. Цементний розчин і цементне тісто, що подається в шахту через трубу, повинні вільно розтікатися і обволакути заповнювач. Тому для приготування розчину застосовують дрібні піски. По мірі підвищення рівня розчину, що укладається труби підіймають, демонтуючи їх верхню ланки.

 

Рис.8.11. Схеми підводного бетонування:

а—методом труби, що вертикально переміщається;  б—методом висхідного розчину; 1—стальна труба;  2—завантажувальна воронка; 3—лебідка; 4—слабий шар бетону; 5—шахта;  6—рівень розчину, що укладається .

Рівень розчину доводять на 10...20см вище проектної позначки. Коли міцність бетонування досягне 2...2,5МПа, надлишок розчину видаляють.

У процесі витримування здійснюють догляд за бетоном з обов'язковим контролем його якості.

Догляд за бетоном, здійснюваний в початковий період його тверднення, повинен забезпечити: підтримку температурно-вологісного режиму, необхідного для наростання міцності бетону; запобігання значним температурно-усадочних деформаціям і утворення тріщин; запобігання бетону від ударів, струсів, інших впливів, які  погіршать якість бетону в конструкції.

Свіжевкладений бетон підтримують у вологому стані шляхом періодичного поливання. Влітку його оберігають від сонячних променів, а взимку від морозу  захисними покриттями. У літній період бетон на звичайних портландцементах поливають протягом 7діб, на глиноземистих - 3доби,  на шлакопортландцементних і інших малоактивних цементах - не менше за 14діб. Притемпературі повітря вище за 15°С протягом 3діб поливання проводять вдень через кожні 3год і 1 раз вночі, а в подальші дні не рідше 3 разів в добу.

Бетонування в зимових умовах.

Поняття «зимові умови» в технології монолітного бетону і залізобетону дещо відрізняється від загальноприйнятого   календарного. Зимові умови починаються, коли середньодобова температура зовнішнього повітря знижується до +5°С, а на протязі доби падає нижче за 0 °С.

При приготуванні в зимових умови температуру бетонної суміші підвищують до 35...40°С шляхом підігрівання заповнювачів і води. Заповнювачі підігрівають до 60°С паровими шафамиубарабанах, що обертаються, в установках з продуванням димових газів через шар заповнювача, гарячою водою. Воду підігрівають в бойлерах або водогрівальних казанах до 90°С. Підігрівати цемент забороняється.

При приготуванні підігрітої бетонної суміші застосовують інший порядок завантаження складових в бетонозмішувач. У літніх умовах в барабан змішувача, заздалегідь заповненого водою, завантажують одночасно всі сухі компоненти.   Зимою ж, щоб уникнути «заварювання» цементу в барабан змішувача спочатку заливають воду і завантажують великий заповнювач, а післядекількох обертів барабана   пісок і цемент. Загальну тривалість перемішування в зимових умовах збільшують в 1,2...1,5 разу. Бетонну суміш транспортують в закритій, утепленої і тарі (цебрах, кузовах автомашин). Автомашини мають подвійне днище, в порожнину якого поступають відпрацьовані гази мотора, що запобігає тепловитрати. Бетонну суміш потрібно транспортувати від місця приготування до місця укладання по можливості швидше і без перевантажень.

Опалубку і арматуру до бетонування очищають від снігу і льоду, арматуру діаметром більше за 25мм, а також арматуру з жорстких прокатних профілів і великі металеві заставні деталі притемпературі нижче за 10°С заздалегідь відігрівають до додатньої температури.

Будівельне виробництво має в своєму розпорядженні великий арсенал ефективних і економічних методів витримування бетону в зимових умовах, що дозволяють забезпечити високу якість конструкцій. Ці методи можна поділити на три групи: 1)метод, заснований на використанні початкового теплозбереження, внесеного в бетонну суміш при її приготуванні або перед укладанням в конструкцію, і тепловиділення цементу, так званий метод «термоса»; 2) методи, засновані на штучному прогріванні бетону, укладеного в конструкцію, електропрогрів, індукційний, інфрачервоний і контактний нагрів, паро - і повітрепрогрів; 3)методи, що передбачає використовують спеціальні противоморозних хімічних добавок.

Метод термоса полягає в тому, що бетонну суміш, що має додатню температуру (15...30°С) укладають у утеплену опалубку. Внаслідок цього бетон конструкції набирає задану міцність зарахунок початкового теплоутримування і екзотермічного тепловиділення цементу за час охолодження до 0°С.

При застосуванні методу «термоса» неможливе активно регулювати процес охолодження  конструкції. Тому розрахунком потрібно визначати тривалість цього охолодження і суворо дотримувати передбачені розрахунком умови.

Метод «термоса» (в практиці будівництва його називають «звичайним» або «класичним») застосовують при бетонуванні масивних конструкцій.

«Гарячий термос». Цей спосіб полягає в короткочасному розігріванні бетонної суміші до температури 60...80°С, ущільненні її в гарячому стані і витримуванні з додатковим обігрівом. У умовах будівельного майданчика бетонну суміш розігрівають, як правило, електричним струмом. Для цього порцію бетонної суміші за допомогою електродів включають в електричний ланцюг змінного струму.

Метод штучного прогрівання полягає в підвищенні температури укладеного бетону до максимально допустимої і підтримці її протягом часу, за який бетон набирає задану міцність.

Електропрогрів бетону. При електропрогріванні (електродному прогріванні)   використовується тепло, що виділяється в укладеному бетоні при пропуску через нього електричного струму.

Для підведення електричної енергії до бетону використовують різні електроди: пластинчаті, смугові, стержневі і струнні.

До конструкцій електродів і схем їх розміщення пред'являють наступні основні вимоги: потужність, що виділяється в бетоні при електропрогріванніповинна відповідати потужності, необхідній по тепловому розрахунку, електричні а, отже, і температурні поля повинні бути по можливості рівномірними, електроди потрібно розташовувати по можливості в конструкції, для забезпечення мінімальної витрати металу; установку електродів і приєднання до них проводів провести до початку бетонування (при використанні зовнішніх електродів). Цим вимогам більш усього задовольняють пластинчаті електроди.

Для контактного нагріву бетону переважно застосовують так звані гріючи (термоактивні) опалубки.

Гріюча опалубка має палубу з металевого листа або водостійкої фанери, з тильної сторони якої розташований елемент, що нагрівається гріючим кабелем, сітчастим нагрівником, трубчастими електронагрівачами (тенами) і ін. З тильної сторони гріюча опалубка теплоізольована. Гріюча опалубка працює від електричного струму напругою 40...127 і 220В, орієнтовна витрата електроенергії на 1м3 бетони, що прогріваються 100...160кВт-год.

Бетони з противоморозними добавками. Метод заснований на властивості бетону, розчиненого водними розчинами деяких хімічних речовин - тверднути при від’ємних температурах. Завдяки цим хімічним речовинам вода при від’ємній температурі знаходиться в рідкій фазі і здатна взаємодіяти з цементом. Вододіючі такими властивостями хімічні речовини називаютьпротивоморозними добавками.

Як основні противоморозні добавки застосовують солі соляної кислоти хлорид кальцію СаСl2 і хлориди натрію NaCI, карбонат калію (поташ) К2СО3 і нітрит натрію.

Противоморозні добавки по-різному впливають на властивості бетонної суміші і бетону. Наприклад, CaCl2 в бетоні швидко зв'язується, в зв'язку з чим бетонна суміш швидко густіє, концентрація CaCl2 в рідкій фазі знижується, що може привести до замерзання бетону.

Тому звичайно застосовують двокомпонентну добавку, що складається з CaCl2 і NaCI. Сумарна кількість двокомпонентної добавкою не повинна перевищувати 7,5% маси цементу, що забезпечує тверднення бетону при температурі до —15°С.

Бетони з противоморозними добавками не можна застосовувати у всіх випадках. Так, бетони з добавками хлористих солей можна застосовувати в неармованих конструкціях і в конструкціях, армованих конструктивною арматурою. Не можна застосовувати бетони з противоморозними добавками в конструкціях, схильних до динамічних навантажень; в заздалегідь напружених конструкціях; в частинах конструкцій, розташованих в зоні змінного рівня води; в залізобетонних конструкціях, що знаходяться ближче ніж в 100м від джерел струму високого напруженняпризведенні монолітних і вентиляційних димарів і ін.

Бетони з противоморозними добавками укладають і ущільняють так само, як і звичайні бетони.

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

 

2.1. Основні положення по технології процесів мурування

 

Різновиди кам'яних кладок. Правила розрізки кам'яної кладки.

Кам'яні роботи — це склад­ний будівельний процес, у якому провідною є кладка з природних чи штучних каменів несучих і огороджуючих конструкцій громад­ських та промислових будівель і деяких інженерних споруд. Кладку виконують на будівельному розчині вручну і за допомогою монтажних кранів (кладка з великих блоків) з дотриманням відповід­них правил розрізування.

Різновиди каменів, що використовуються у будівництві, визна­чають вид кладки та області її застосування.

Цегляну кладку із звичайної глиняної чи силікатної цегли за­стосовують при зведенні стін, простінків, стовпів, перемичок, арок, перегородок; з вогнетривку цеглу застосовують для конструкцій, що працюють в умовах високих температур (промислові печі, ди­марі).

Дрібноблочна кладка виконується із штучного і природного ка­меню правильної форми (керамічних, бетонних і шлакобетонних, гіпсових, силікатних і каменів із вапняків, черепашнику і туфів), маса яких (до 16кг) дозволяє укладати їх вручну при зведенні стін, простінків, стовпів і перегородок.

Тесова кладка це кладка із природних каменів, яким надана правильна форма, призначена для зведення і облицювання мону­ментальних будівель та інженерних споруд.

Бутобетону кладку каменю і бетону застосовують при зведенні фундаментів і стін підвалів і, залежно від грунтових умов, у розпір із стінками траншей або опалубки.

Великоблочну кладку виконують з блоків, виготовлених із бе­тону, керамзито- і шлакобетону, цегли і керамічних каменів або з природного каменю (вапняків, туфів та ін.), як із офактуреною, так і з неофактуреною лицьовою поверхнею. При зведенні фунда­ментів і стін будівель блоки встановлюють стріловими кранами.

Кладку виконують тільки горизонтальними рядами (рис. 9.1., а). Камені, що вкладені довгим боком — ложком — вздовж стіни, ство­рюють ложковий ряд. коротким боком — тичком — поперечний рядвідносно до фасаду будівлі — зовнішню і внутрішню верству. Заповнення між верстами зветься забудкою. Нижня грянь каменю, що передає зусилля, і верхня, що їх сприймає, називають­ся постелями: зазор між каменями, який заповнюють розчином, на­зивається швом.

Шви бувають горизонтальними і вертикальними. Форма шва залежить від подальшого опоряджування поверхні кам'яних кон­струкцій. Під штукатурку та облицювання кладку ведуть з не заповненням шва (глибина пустого шва 10...15мм). При цьому досягають най­кращого зчеплення опоряджувального покриття з кладкою. Якщо кладку ведуть під розшивання з наданням швам відповідної форми (випуклої, увігнутої, прямокутної чи трикутної), то зазор між ка­менями цілком заповнюють розчином (рис. 9.1., б).

Правила розрізки кам'яної кладки. Несуча здатність кам’яних конструкцій залежить від міцності каменів та розчину і забезпечується монолітністю кладки. При цьому жоден із каменів, укладений на будівельному розчині у конструкцію, не повинен змі­щуватись під дією навантажень. Монолітність кладки забезпечу­ється дотриманням відповідних правил розрізки, а саме: пев­ним розміщенням рядів кладки, розподілом їх на окремі камені та розміщенням вертикальних швів у суміжних рядах.

Перше правило розрізування вимагає, щоб постелі каменів, що укладені (в ряди і версти, забутку), були перпендикулярні до сил, що діють на них, або сприймали зусилля, спрямовані під таким ку­том, який запобігав би зсуву каменів. Такий кут з урахуванням двократного запасу міцності не повинен перевищувати 15...17° (рис. 9.1., в).

Згідно з другим правилом розрізування кожний ряд кладки по­діляється на окремі камені системою вертикальних площин, одні з яких перпендикулярні верстовим рядам кладки, а другі — їм паралельні (рис. 9.1., г). Невиконання цього правила  може призвести до розклинення рядів або  сколювання частин  каменів (рис. 9.1., г).

Третє правило розрізування передбачає перев'язку вертикаль­них швів, що виключає накладання у суміжних рядах кладки по­перечних і поздовжніх швів (рис. 9.1., є). Порушення цього пра­вила призводить до розрізання масиву кладки на окремі стовпчики, не здатні до самостійної роботи (рис. 9.1., е).

 

 

Рис. 9.1. Елементи кладки і особливості її розрізки:

а — елементи кам'яної кладки; б — розшиті шви; в — дія на кладку похилої сили; г— правильне розташування площин розрізування; д —неправильне розташування; е—клад­ка без перев'язування швів; є—кладка з перев'язуванням швів; 1—тичок; 2—ложок; З — постіль; 4—горизонтальний шов; 5, 6—вертикальні поздовжній і поперечний шви; 7, 9, 10—зовнішня і внутрішня ложкові і тичкові верстви; 8—забутка; 11...І3—розшиті шви (неповний, увігнутий, випуклий).

 

Розчини, інструменти і пристрої для кам'яної кладки.

Розчини для кам'яної кладки. Кам'яну кладку ведуть на буді­вельному розчині, яким вирівнюють постелі каменів і заповнюють вертикальні шви, чим зв'язують окремі камені між собою.

За видом в'яжучого розчини бувають простими (цементні, вапняні, гіпсові) і складними, або змішаними (цементно-вапняні, цементно-глиняні).

На цементних розчинах зводять підземні і наземні конструкції (ті, що несуть великі навантаження, а саме: стіни, простінки, стов­пи, армовану кладку), а також конструктивні елементи, що пра­цюють у насичених водою грунтах.

Вапняні розчини застосовують при кладці конструкцій, які пра­цюють в сухих умовах з незначними навантаженнями.

Цементно-вапняні і цементно-глиняні розчини використовують при кладці конструкцій, що працюють у сухих і вологих умовах.

За видом заповнювача (кварцовий, шлаковий чи пемзовий пі­сок) розрізняють важкі (холодні) розчини, густина яких стано­вить 1500кг/м3, і легкі (теплі), густина яких значно менша.

Марка-розчину визначається границею міцності на стискання кубика з ребром довжиною 70,7мм на 28-й день твердіння. За нормальних умов застосовують розчини марок М4, М10, М25, М50, М75, М100, М150, М200; взимку розчини повинні мати марки трохи більші — від М10 до МЗ00.

Розчини повинні бути рухливими і водоутримуючими. Рухли­вість розчину залежить від водов'яжучого відношення і ви­значається величиною занурення в нього стандартного конуса. Для бутової кладки застосовують розчини з рухливістю 4...6см, для кладки з цегли, бетонних, силікатних і природних каменів правиль­ної форми—9...13 см. У районах з жарким і сухим кліматом рух­ливість розчину для цегляної кладки 12...14см.

Для збільшення рухливості розчину і водоутримуючої здатності дорого складу вводять пластифікуючи домішки (глину, вап­но, милонафт, сульфітно-спиртову барду (ССБ) та ін.).

Розчини готують механізованим способом у розчинозмішувачах примусової дії.

Інструменти і пристрої для кам'яної кладки. У процес кладки входить цілий ряд виробничих і контрольно-вимірювальних опера­цій, виконуваних за допомогою відповідних інструментів і при­строїв.

При виконанні виробничих операцій користуються таки­ми інструментами: ківш - перемішує розчин у ящику і подає його на стіну; комбінованою кельмою розрівнюють розчин (підго­товка постелі) з одночасним заповненням вертикальних швів, під­різують розчин і сколюють цеглу; молотом роз­колюють і занурюють камені у бетонну суміш при бутовій і бутобетонній кладках; молотком-кірочкою обрубують і стесують цеглу і керамічні камені; розшивками надають швам, заповненим розчи­ном, відповідної форми.

Під час контрольно-вимірювальних операцій використовують такі інструменти і пристрої: рулетку і стальний метр — при розмітці прорізів примикань і перехресть стін та інших вимірювальних операціях; шнур-причалок—для фіксації горизонтальності і прямолінійно­сті верхніх граней і товщини верстових рядів; шнур-причалок за­кріплюють до порядовок або причальних скоб і натягують (порядовки — це металеві кути або дерев'яні рейки довжиною 1,8...2м, на гранях яких через 77мм — товщина цегли 65мм, плюс товщина горизонтального шва 12мм — зроблені пропили; причаль­ні скоби застосовують при кладці внутрішньої версти); гнучкий водяний рівень — заповнену водою гумову трубку зав­довжки 4...5м зі скляними трубками на кінцях, яку застосовують при перенесенні вертикальних відміток; будівельний рівень завдовжки 500 чи 700мм, яким контролю­ють горизонтальність і вертикальність площин кладки; правило— дерев'яну рейку в перерізі 30´80мм, завдовжки 1,5...2м або дю­ралюмінієву завдовжки 1,2м, якими контролюють лицьову площи­ну кладки; висок, яким контролюють вертикальність кутів і площин конст­рукцій (при масі 200...400г висок застосовують для кладки в межах ярусу, поверху, а при масі 600...1000г—для зовнішніх кутів, про­стінків і пілястрів у межах кількох поверхів).

Підмості і риштування Для зміни рівня робочого місця мулярів застосовують спеціальні інвентарні підмості та риштовання (рис. 9.2.).

З робочого настилу риштовання ведуть кладку стін одноповер­хових промислових і сільськогосподарських будівель висотою до 6м. Риштування встановлюють зовні будівлі на підкладки з дощок, які кладуть на сплановану поверхню землі або підвішують до верхніх підтримуючих конструкцій (консольних балок, ферм, кронштейнів), що закріплені до каркаса будівлі.

Трубчасті безболтові риштовання — це просторова конструкція заввишки до 40м, яка складається з таких елементів: із двох рядів стійок, встановлених у башмаки і нарощених трубами-секціями завдовжки 2 чи 4м, діаметром 60мм і ригелів завдовжки 2м того ж діаметра, дерев'яного щитового настилу завтовшки 50мм; секцій огородження і легких металевих драбин, гаків і анкерів для закріп­лення стояків до стіни будівлі.

При зведенні цегляних стін і перегородок багатоповерхових бу­дівель широко застосовують блокові і шарнірно-панельні помости з відкидними опорами, що дозволя­ють змінювати їхню висоту від 1 до 2м, а також переносні площадки для кладки зовнішніх стін сходово-ліфтової клітки.

Для забезпечення контролю якості поверхні кладки між стіною і робочим настилом риштовань або помостів повинна бути щілина завширшки 50мм.

Транспортування матеріалів, виробів, заготовок і напівфабри­катів. Для виконання кам'яних робіт при зведенні несучих і огороджуючих конструкцій цивільних і промислових будівель використовується зовнішній і внутрішній транспорт на будівни­цтві.

За допомогою першого доставляють матеріали, вироби і комп­лектуючі деталі на будівельний майданчик у зону роботи монтаж­ного крана; другий використовують для розвантаження їх та скла­дання в зоні роботи монтажного крана, подавання на робоче місце стінових матеріалів, столярних виробів, санітарних - і електротехніч­них заготовок, підняття, встановлення і опускання підмостей, спуску піддонів і роботи на приоб'єктному складі. Усі підйомно-транспорт­ні процеси виконують за допомогою монтажних кранів.

Цеглу і дрібні камені, викладені на дерев'яних піддонах паке­тами з перехресним перев'язуванням або в ялинку, а також великі цегляні блоки перевозять бортовими автомобілями. Пакети з перехресним перев'язуванням та великі блоки прикріп­люють у кузові автомобілями за допомогою спеціальних пристосу­вань.

Піддони зі стіновими матеріалами, великі блоки, елементи схо­дових кліток та плити міжповерхових перекриттів і покриття роз­вантажують на приоб'єктному складі, який знаходиться у зоні дії монтажного крана, і складають у штабелі (в один чи два яруси) на підкладки.

Розчини доставляють на об’єкти із заводів або централізованих розчинних вузлів автосамоскидами. На об'єкті у зоні дії монтаж­ного крана розчин вивантажують в інвентарні ящики місткістю 0,15...0.25м3 що встановлені на перевантажувальному майданчику, які потім поштучно або у вигляді гірлянди з 3 або 4 ящиків за допомогою спеціального стропа подають на робоче місце муляра.

 

 

Способи влаштування цегли.

Способи влаштування цегли вибирають залежно від фор­ми швів і положення цегли у ряду, а саме впритисквприсик з під­різкою розчину, вприсик і впівприсик.

Способом впритиск (рис.9.3., д) з повним заповненням верти­кальних і горизонтальних швів кладуть верстові ряди цільних, як правило, під значні навантаження і полегшених конструкцій. Му­ляр кельмою підбирає з постелі частину розчину і одночасно при­тискує її до чергової цеглину, що укладена раніше, і в ту саму мить рухом угору витягує кельму зі створеного вертикального по­перечного шва. Горизонтальний шов ущільнюється при підведенні цеглини натиском руки під шнур-причалок і легким постукуван­ням по ній ручкою кельми. Розчин, що виступив на поверхню клад­ки, підбирається, потім шов при необхідності розшивається.

Кладку з заповненими зовнішніми швами під розшивку здійсню­ють способом вприсик з підрізкою розчину (рис. 9.3., г). Муляру відповідною гранню чергової цеглини, яку тримає під нахилом до постелі, згрібає з неї (відстань для тичкового ряду—10см, для ложкового — 5...6 см) частину розчину, достатню для створен­ня вертикального шва, і притискує її до цеглини, що укладена ра­ніше, і одночасно присаджує її піл шнур-причалок. Розчин, що витис­кується на чільну поверхню стіни, підрізається кельмою.

Спосіб вприсик, що застосовується при кладці з пустотами від­різняється від кладки вприсик з підрізкою розчину тільки тим, що постіль під верстові ряди роблять трохи вужчою, а цеглу кладуть без допомоги кельми (рис. 9.3., е).

Цеглу в забутку кладуть способом у півприсик (рис. 9.3., є). При цьому муляр укладає на розчин одночасно по дві цеглини і майже швидко загрібає з відстані 6...8см від цегли, що укладена раніше, незначну кількість розчину, достатню для створення неповного вертикального шва. Потім всаджує укладені цеглини, стежачи за тим, щоб їхні поверхні були на одному рівні з верстовими ряда­ми. Частково незаповнені вертикальні шви заповнюються при роз­стиланні розчину під черговий ряд кладки.

Для перев'язки швів використовують неповномірну цеглу—­четвертинки, половинки, тричетвертинки, які готують під час роботи.

Розшивка швів, обумовлена в проекті, виконується  через кожні 3...4 ряди кладки до зчеплення розчину. Починають її з вертикальних швів після протирання поверхні ганчіркою або щіткою від набризків розчину.

Під час зведення конструкцій для оперативної ліквідації браку або відхилень від прийнятої технології чи проекту бригадир і лан­ковий систематично контролюють прямолінійність і вертикальність поверхонь, кутів кладки, горизонтальність рядів, правильність пе­рев'язки і товщину швів, якість армування.

Вертикальність поверхонь кутів, дверних і віконних прорізів контролюють виском не рідше двох разів на кожний метр висоти кладки. Відхилення від вертикальності поверхонь і кутів не повин­но перевищувати 10мм на один поверх і 30мм на всю будівлю. Відхилення рядів кладки від горизонталі допускається не більше 20мм на 10м довжини стіни. Горизонтальність рядів кладки і від­повідність їх відміток проектним контролюють нівеліром кілька разів по ходу кладки стін кожного поверху. Крім того, не рідше двох разів на 1м висоти положення рядів кладки перевіряють рівнем чи правилом. Товщину швів контролюють періодично, вимірюючи ви­соту 5...6 рядів кладки і підраховуючи середнє її значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Різновиди мурування

 

Кладка з бутового каменя.

Для бутової кладки застосовують камені неправильної форми масою не більше за 30кгрваний камінь, в тому числі постелисті з двома приблизно паралельними гранями, і бруковийщо має округлу форму.

Кладку ведуть горизонтальними рядами по можливості однакової товщини з перев'язкою швів, чергуючи в кожному ряду тичкові і ложкові камені. Кути примикання і перетину, а також верстові ряди викладають з більш великих постелистих каменів. Перед укладанням камені очищають, а в суху, жарку і вітрову погоду ще і змочують водою.

Для бутової кладки використовують ті ж інструменти і пристосування, що і для цегельноїКрім того, необхідні кувалди (прямокутна - для розбиття каменів і гостроноса - для сколки кутів) і трамбівки для осаджування каменів і щебеню.

При зведенні фундаментів перший ряд з великих постелистих каменів викладають насухо, ретельно заповнюють пустоти щебенем, трамбують і поливають рідким розчином. Кладку наступних рядів фундаментів виконують двома способами  під залив або під лопатку.

Кладка під залив. Кожний ряд каменю висотою 0,15...0,2м кладуть насухо в розпір зі стінками траншей (в щільних грунтах) або в опалубці (рис. 10.1., а). При цьому способі версти не викладають. Пустоти заповнюють щебенем і заливають цементним розчином рухливістю 13...15см. Оскільки розчин не завжди попадає в місця, де камені торкаються один з одним, і розподіляється не по всій поверхні, то така кладка має меншу міцність. Тому під залив дозволяють кладку фундаментів тільки для будинків висотою не більш двох поверхів.

Кладка під лопатку починають з викладанням верстових рядів. Кладку виконують рядами товщиною 0,3м на розчині з рухливістю 4...6см. Заважаючі  виступи каменів сколюють. Кожний камінь укладають на розчин і садять ударами кувалди. У проміжки між верстовими рядами вкладають розчин і на нього вкладають камені забутки. Простори між каменями розшивають (рис. 10.1., е).

Кладку під лопатку застосовують і при кладці стін, простінків і стовпів, підбираючи камені однієї висоти по шаблону.

Бутові стіни облицьовують цеглою одночасно з кладкою, зв’язують кожний четвертий, шостий тичковий ряд лицьового шару з бутовою кладкою.

Для створення декоративної поверхні стіни з бутового каменя, наприклад підпірної, застосовують циклопічну кладку. Кладка виконують під лопатку з таким розташуванням (підбором) каменейзовнішньої версти, щоб забезпечити перев'язку із зовнішньої сторони i створити малюнок з швів між каменями. Кладку виконують під розшивкудотримуючи ширину швів (2...4см) і придаючи ним відповідної форми.


 

Рис.10.1. Зведення конструкцій підземної частини будівель з бутового каменя і великих бетонних блоків:

а, б— кладка стрічкових фундаментів з бутового каменя під залив; в, г—те ж, з бутобетонуде— те ж, під лопатку, відповідно при глибині траншей до 1,25м і більше за 1,25 мж—  те ж, стін з одночасним облицюванням цеглою; зі—   кладка стін з бутового каменя під скобу, відповідно фасад і план будівлі; к, м —  те ж, циклопічна; н, о— зведення фундаментів і стін підвалу з великих бетонних блоків 1,9 -   траншеї з вертикальними і похилими стінками; 2   щебінь; 3   бут; 4- цементний розчин; 5-опалубка; 6-робочий настил; 7- упор; 8-підкладка; 10-  бутобетон11-   ящик для розчину; 12- дерев'яний щит для прийому бутовогокаменя; 13-жолоб для подачі бута14, 15-  лоток для подачі розчину; 16-гідроізоляція17-кладка з лицьової цегли; 18-бетонна підготовка; 19-фундаментний блок; 20-причалка з дроту; 21-постіль з розчину; 22-бетон в примиканні; 23-армований пояс; 24- стінові блоки.

 

Стіни і стовпи з бутового каменя товщиною 0,6...0,7м кладуть поярусно (висота ярусу 1...1,2м). Для більш товстих стін висоту ярусу зменшують. Між суміжними захватками допускається різниця у висоті кладки не більше за 1,2мПри необхідності в перериванні процесу кладки стіни висотою до 4м його потрібно закінчувати уступами, довжина яких повинна перевищувати їх висоту не менш ніж в 2 рази.

Організаційні перерви при бутової кладці фундаментів і стін допускаються тільки після заповнення розчином просторів (швів) між каменями верхнього ряду. У суху, жарку і вітрову погоду кладки захищають від висихання, вкриваючи її брезентом, рулонними покрівельними матеріалами або матами. Після перерви в роботі поверхню кладки очищають від сміття і при необхідності зволожують, а потім продовжують кладку прийнятим способом.

 

 Бутобетонна  та інші види кладок.

Бутобетонну кладку з буту і бетону ведуть врозпір зі стінками траншей (в щільних грунтах) або з боковими щитами опалубки (рис. 10.1., в, г). Бетонну суміш подають до місця укладання по лотку, встановленому під кутом 60° до горизонту, і укладають горизонтальними шарами висотою не більше за 0,3м. Найбільший поперечний розмір каменів, втоплених в бетон, не повиненперевищувати товщини конструктивного елемента, що зводиться. Камені втоплюють на половину їх висоти, залишаючи між ними, стінками траншей і щитами опалубки зазори по 4...6см, і післяукладання шару бетонної суміші вібрують майданчиковим вібратором (рухливість суміші 5...7см) або ущільняють трамбуванням (рухливість суміші 8...12см).

Розпалублення можна проводити на другий-третій день після укладання бутобетону. Кладка з буту і бетону міцніша і менш трудомістка, ніж бутова, але вимагає більшої витрати цементу і пиломатеріалів для влаштування опалубки.

Організація робочого місця муляра. При кладці бутових фундаментів організація робочого місця залежить від глибини траншеї. При глибині до 1,25м ящики для розчину і камінь розташовують на брівці траншеї (рис. 10.1., д)муляр-підсобник, знаходячись на ній, подає камені і розчин ковшом-лопатою в траншею.

Камінь і щебінь при кладці на глибині більше за 1,25м повинні знаходитися також поза траншеєю; їх подають до місця роботи муляра в металевих ящиках за допомогою монтажного крана або вручну по жолобу на дерев'яний щит, укладений на кладці. Безпосередньо на кладці встановлюють краном  ящики з розчином або заповнюють їх по лотку вручну (рис. 10.1., е).

Стрічкові фундаменти і стіни з бутового каменя товщиною більше за 0,8м кладуть під лопатку ланками «трійка», кладку більш тонких стін і стовпів -  «двійка». У першому випадку муляр IV розряду встановлює порядовки, натягує причалку, викладає верстові ряди і перевіряє кладки, а муляри III і II розрядів накидають і розрівнюють розчин, подають камінь, кладуть забутку і розшивають кладку. При роботі ланкою «двійка» забутку кладуть обидва муляри.

При бутобетонній кладці камені укладають штабелями вздовж фронту робіт, враховуючи при цьому, що кількість каменів не повинна перевищувати половини об'єму масиву. Для приймання бетонної суміші і подачі її в підмурівок між штабелями каменів необхідно залишити відповідні проміжки.

Бутобетонну кладку ведуть ланкою «двійка». Муляр працює в опалубці, а підручний робітник   на брівці траншеї або на настилі естакади.

Особливості кладки із вогнетривкої цегли. Кам'яні конструкції, що експлуатуються в умовах високих температур, наприклад про­мислові печі, димарі, зводять із вогнетривкої цегли (шамотної, магнезитової) на вогнетривкому розчині.

Вогнетривку кладку ведуть на піщано-глинистих розчинах або без розчину. Вогнетривкі розчини повинні бути близькими за хі­мічним складом, вогнетривкістю, шлако- і газостійкістю до цегли, яку застосовують.

Товщина швів вогнетривкої кладки залежить від температурно­го режиму: чим вища температура, тим тоншим має бути шов.

Кладка із дрібноштучних каменів. Розміри і маса (6...25кг) природних і штучних каменів правильної форми для дрібноблокової кладки повинні допускати їхню вкладання вручну. Середня тов­щина швів має бути такою ж, як і при цегляній кладці. При кладці стін із дрібних блоків спочатку викладають зовнішню версту, по­тім — забутку і тільки після цього — внутрішню  версту.

Кладку з керамічних каменів (250Х120Х138мм) виконують з перев'язуванням поперечних вертикальних швів тичковими рядами, які вкладають не рідше ніж через три лож­кових ряди за висотою стіни.

Кладку з керамічних каменів можна вести з одночасним обли­цюванням чільною цеглою.

Кладку з бетонних, шлакобетонних і вапняних каменів (черепашники, туфи, доломіти), суцільних і пус­тотілих каменів застосовують для зведення стін завтовшки 90, 190, 240, 290, 390мм і більше з перев'язуванням поперечних вертикаль­них швів (на 1/4 або 1/2) не рідше ніж у кожному 3-му ряду, а при кладці з пиляних вапняків-черепашників і туфів — не рідше ніж у кожному другому.

Тесову кладку ведуть вручну або за допомогою кранів. Камінь спочатку наверстують насухо на клинах, потім знімають його, розкладають розчин і укладають камінь на підготовлене міс­це. Після вивірки каменя шви  конопатять і залива­ють цементним розчином, тобто заливають розчин у вертикальній поперечний шви таким чином, щоб він заповнив і горизонтальний шов. Для більшої зв'язки між окремими каменями закладають металеві закріпки у вигляді скоб і планок. Металеві закріпки заливають жорстким цементним розчином.

 

Організація робочого місця і праці мулярів.

 

Робоче місце муляра є частиною загального фронту робіт  ланки в межах якого розташовані елементи конструкцій, що зводяться, матеріали, інструмент і пристрої, і переміщуються робітники. Робоче місце склада­ється із трьох зон - робочоїрозміщення матеріалів і транспортної (допоміжної) (рис. 10.2., а). Робоча зона - смуга шириною 0,6...0,7м між кладкою і матеріалами - 0,9м.

Організація праці бригади мулярів полягає у визначенні рівня спеціалізації окремих ланок, їх кваліфікаційного і чисельного скла­ду. Робочі операції, що становлять процес кам’яної кладки неоднакові за складністю. Викладати маяки, кріпити порядовки, встановлювати шнур-причалок, класти верстові ряди облицьовувати стіни і контролювати їхню якість повинен муляр високої кваліфікації, а подавати розчин, камені і класти забутку можуть менш кваліфіковані муляри (підсобники).

Процес кам'яної кладки можна організувати потоково-роздільним або потоково-конвейєрним (кільцевим) методом.

 Зона, у якій розміщені матеріали (пакети цегли і дрібних блоків, ящики з розчином і т. ін.), займає смугу шириною 1,3...1.5м, а транспортна зона— допоміж­на — 0.5...0,6м. Загальна ширина робочого місця муляра 2,4...2,8м.

Матеріали слід розміщувати таким чином, щоб сприяти ефективному виконанню операцій. При зведенні глухих стін розчин і стінові матеріали розкладають уздовж фронту робіт почергово. Якщо сті­на з прорізами, цеглу і дрібні блоки розміщують проти простінків, а розчин— проти прорізів. Стінова матеріали необхідно подавати на робоче місце заздалегідь (за 2...4год роботи), а розчин - перед початком кладки.

Продуктивність праці муляра значною мірою залежить від висоти рівня кладки Муляри досягають найвищої продуктивності при кладці каменів на висоті 0,5..0,6м від рівня робочого місця (рис. 10.2., б). На початку кладки та зі зростанням її висоти про­дуктивність праці знижується. Враховуючи це, приймають, що ви­сота ярусу кладки при товщині стіни до 2 цеглин дорівнює 1.2м, а при товщині 3 цеглини-1,0м.

 

При потоково-роздільному  методі бригада мулярів займає частину поверху будівлі - захватку, яку розбива­ють на ділянки за кількістю ланок і закріплюють за кожною з них. Залежно від товщини стіни і складу ланки, довжина ділянки може становити 13-40м.

При цьому методі роботи ведуть ланками «двійка», «трійка», «четвірка» і «п'ятірка». При кладці стін з великим числом прорізів або архітектурних деталей, стовпів і стін завтовшки 1 і 11/2цеглини, а також перегородок в 1/2 цеглини роботи виконує ланка «двійка» (рис. 10.2., в). Кладку суцільних стін завтовшки в 2 цеглини при однорядному перев'язуванні та завтовшки 11/2 цеглини при багаторядному перев'язуванні доцільно роботи проводити ланкою «трійка» (рис. 10.2., г).

 

Виконання кам’яних робіт у зимових умовах.

Згідно з будіве­льними нормами, зимовими умо­вами при зведенні кам'яних кон­струкцій вважають такі, при яких середньодобова і максимальна добова температура зовнішнього повітря нижча відповідно від 5°С - 0°С.

Кладка способом заморожування — це найбільш поширений і економічний спосіб зведення кам'яних конструкцій у зимових умо­вах. Він може застосовуватися для конструкцій із каменів прави­льної форми, великих блоків, а також постелистого буту.

Для кладки способом заморожування використовують пластич­ні легкоукладні цементні і складні розчини, які готують на підігрі­тих воді і заповнювачах. Цеглу і камені слід ретельно очищати від снігу і намерзлого льоду. Температура розчину під час укладання залежить від температури повітря і швидкості вітру; вона повинна бути достатньою, щоб за тривалістю охолодження (15...20хв) за­безпечити певний вологообмін між розчином і кладкою та обтиснення шва до замерзання розчину. Оскільки при замерзанні на початковій стадії кінцева міцність розчину знижується, його марку, у порівнянні з літньою, необхідно збільшувати.

Кладка, що відтає, потребує ретельного наглядні та необхід­ність вжиття заходів, що забезпечать стійкість зведених конструк­цій, а саме затінення стін рулонними матеріалами для запобігання однобічному їх прогріванню сонцем, тимчасове закріплення висячих стін і т. ін. Відтавання розчину знижує монолітність кладки. Під час відлиги слід гранично обмежити навантаження на перекриття від матеріалів, інвентаря, зменшити передавання на кладку гори­зонтальних зусиль від елементів даху.

При надмірних навантаженнях на свіжу кладку під балки, про­гони і перемички встановлюють тимчасові розвантажувальні підпорки (стойки). Під них укладають клини для регулювання їхньої висоти відповідно до осідання кладки.

Недооцінка явищ, що відбуваються в кладці в процесі відтаюван­ня, може призвести не тільки до псування конструкцій, а і до ава­рій. Отже, у технологічних картах на проведення кам'яних робіт повинні бути спеціальні вказівки, що враховують зимові умови (гра­ничні висоти стін і стовпів, засоби тимчасового закріплення стін, простінків, стовпів, балконів, карнизів), а також заходи для підви­щення міцності кладки (сітчасте армування, застосування розчину підвищених марок). Без цих вказівок виконувати кам'яну кладку способом заморожування не дозволяється.

Для забезпечення стійкості кам'яних конструкцій, зведених способом заморожування виконують ряд конструктивних, організаційних і технологічних заходів. Так, у кутах примиканнях і перехрестях стін встановлюють стальні в’язі; в отворах між вікон­ними і дверними блоками залишають зазори на осідання при цегля­ній кладці не менше 5мм, при кладці із штучних і природних ка­менів правильної форми — 3мм; після закінчення кладки стін і стовпів кожного поверху укладають плити перекриттів і анкерують їх до стін не рідше як через 2-3 м; крокви даху роблять безрозпір­ними; різниця за висотою у рівнях кладки суміжних ділянок стін (якщо немає деформаційного шва) не повинна перевищувати 4м.

Для зниження температури замерзання розчину і забезпечення його стиснення та часткового тверднення при мінусових темпера­турах у розчин вводять хімічні домішки - хлориди кальцію і натрію, нітрат натрію і поташ. Однак хлориди кальцію і натрію підвищу­ють гігроскопічність кладки і можуть призвести до появи висолів, тому їх застосовують тільки у розчинах для кладки підземних кон­структивних елементів.

Розчини з хімічними домішками, застосовують відповідно до вказівок спеціальних інструкцій. якщо гідратація і кристалізація цементних в'яжучих відбуваються при мінусових температурах, внаслідок чого стадія охолодження подовжується, розчин встигає добре ущільнитись і набрати деяку міцність до заморожуван­ня. При відтаюванні розчину навесні осідання кладки не збільшу­ється.

Узимку сильно напружені конструктивні елементи (стовпи, про­стінки і т. ін.) кладуть на швидкотвердіючих розчинах, які готують на суміші в'яжучих 75% портландцементу і 25% глиноземистого цементу з домішкою хлориду натрію (5% від маси води). Такі розчи­ни укладають не пізніше ніж через 10...15хв після приготування.

Кладку фундаментів виконують також у тепляках. При цьому температура повітря, яку створюють за допомогою повітряних калориферів, не повинна бути меншою +5°С, доки розчин не набере проектної міцності, необхідної на початок замерзання. Після цього тепляк розбирають і переносять на нове місце. Пазухи траншей засипають талим грунтом.

Прогрівання, (обігрівання) з використанням електроенергії за­стосовують для забезпечення проектної міцності окремих конструкцій (ділянок фундаментів, нижніх частин стін, кутів, стовпів та ін­ших конструктивних елементів), якщо перераховані вище способи не створюють необхідних умов тверднення. При цьому розчин у швах повинен бути незамерзлим, без хімічних. Прогрівають кладку одиночними чи груповими електродами (окремі стержні або сітки з арматурної сталі діаметром 4...6мм), укладеними в горизонтальні шви кладки, із каменів пра­вильної форми, або обігрівають електродами, які закріплені до опалубки бутобетонної кладки, підключеними до різних фаз змінного струму напругою 220В. Конструкції прогрівають (обігрівають) при температурі 30...35°С до набирання розчином 20 %-ї про­ектної міцності.

Узимку при виконанні кам'яних робіт обов'язково ведуть журнал, у якому не менше трьох разів на добу відмічають температуру зовнішнього повітря і розчину в момент його укладання, температу­ру кладки (її заміряють у швах кладки із штучним прогріванням), фіксують можливі зміни у конструкціях кладки (тріщини, нерівно­мірне осідання і т. ін.).

 

2.3. Основні положення по технології монтажу будівельних конструкцій

 

Монтаж будівельних конструкцій: склад і структура процесу монтажу.

В індустріальному будівництві монтаж будівельних конструкцій ведучий технологічний процес. Цьому сприяє розвинена промисловість по виробництву конструкцій і деталей для збірного будівництва, можливість здійснювати монтаж потоковими методами, включаючи суміщене ведення будівельних процесів, конвеєризацію і ін.

Монтаж будівельних конструкцій — частина будівельно-монтажного конвеєра, що складається з баз будівельної індустрії і складальних будівельно-монтажних майданчиків. Ці дві ланки будівельно-монтажного конвеєра пов'язані операціями по транспортуванню збірних конструкцій і елементів.

У наш час монтаж будівельних конструкції здійснюється при зведенні не тільки повнозбірних, але і не повнозбірних будівель. Наприклад, при будівництві будівлі з цегельними стінами монтують фундаментні блоки, елементи каркаса, плити перекриттів і покриття, сходові марші і інші конструкції.

Питома вага монтажних робіт в будівництві збільшується з кожним роком. Поряд зі зниженням маси окремих конструкцій вони укрупнюються і доводяться до максимальної заводської готовності. Прогрес монтажу базується також на подальшому зростанні рівня комплексної механізації, розвитку автоматизації застосуванні прогресивних технологій і організаційних  форм виконання процесу.

Під комплексним технологічним процесом монтажу будівельних конструкцій розуміють сукупність всіх процесів і операцій, в результаті виконання яких отримують каркас, частину будівлі або споруди або самі будівлі і спорудиПроцеси і операції, що дозволяють отримати готову продукцію, поділяються на транспортні операції, підготовчі і власне монтажні процеси.

До транспортних операцій відносять доставку, розвантаження, складування і приймання конструкцій. У процесі складування конструкцій перевіряють їх якість, розміри, маркування і комплектність.

Мета підготовчих процесів  -  підготувати будівельні конструкції до монтажу. У загальному випадку ці процеси включаютьукрупнене збирання, тимчасове (монтажне) посилення конструкцій, облаштування і подачу конструкцій у вигляді монтажної одиниці на монтаж.

Власне монтажні процеси включаютьстроповку (захоплення), підйом (переміщення), орієнтування і установку з тимчасовим кріпленням, розстроповку, вивірку, остаточне закріплення конструкцій в проектному положенні і зняття тимчасових кріплень.

Організаційно монтаж будівельних конструкцій може бути здійснений по двох схемах: монтаж «зі складу» і монтаж «з транспортних засобів». При організації монтажу «зі складу» всі вказані технологічні процеси і операції виконують безпосередньо на будівельному майданчику. При організації монтажу «з транспортних засобів» на будівельному майданчику виконують тільки власне-монтажні процеси. Повністю підготовлені до монтажу конструкції доставляють на складальний майданчик із заводів-виробників в точно призначений час і безпосередньо з транспорту подаються до місця установки в проектне положенняПри цьому повинна бути додержана комплектна і ритмічна доставка конструкцій, намічених до монтажу в даний день, годину, хвилину. Метод прогресивний, оскільки відпадає необхідність в приоб’єктних складах; виключається проміжне перевантаження збірних елементів; створюються сприятливі умови для провадження робітна обмежених територіях; організація праці наближається до заводської технології складального процесу, що забезпечує стійкість потоку в будівництві.

 

Класифікація методів монтажу будівельних конструкцій.

Технологія будівельного виробництва володіє великим арсеналом методів монтажу будівельних конструкцій різних будівель і споруд, кожний з яких має свої особливості і ефективну область застосування.

Широко в будівництві застосовуються в практикові методи монтажу будівельних конструкцій, які класифікуються в залежності відміри укрупнення монтажних одиниць перед установкою; послідовності установки конструкцій в проектне положення; послідовності установки окремих монтажних елементів; конструктивних особливостей будівель, споруд і роботи конструкцій в процесі монтажу; способу наведення конструкції на опори.

У залежності від міри укрупнення розрізнюють поелементний монтаж, монтаж блоками і монтаж споруд цілком.

Поелементний монтаж — найбільш поширений для масових конструкцій будівель (колон, балок, ферм, стінових панелей і блоків, плит перекриттів і покриттів). При монтажі конструктивними елементами або вузлами подають і встановлюють в проектне положення окремі готові конструкції або їх великі частини. Такий метод вимагає мінімальних витрат на підготовчі роботи і найбільш зручний для монтажу «з транспортних засобів». Але число підйомів (число монтажних елементів) при цьому виявляється максимальним.

Монтаж блокамищо складаються з декількох елементів, полягає в їх укрупнювальному збиранні до установки в проектне положення. Такі блоки можуть бути плоскими або просторовими (об'ємними). Масу блоків доводять до максимально можливої вантажопідйомності монтажних механізмів. Конструкції, зібрані в просторові блоки, володіють монтажною стійкістю. При цьому істотно знижується необхідне число монтажних підйомів, виключається виконання на висоті більшості монтажних операцій, застосування підмостів, тимчасового розкріплення, а при наявності кранів великої вантажопідйомності з'являється можливість підвищити використання їх вантажопідйомності.

Останнім часом монтаж конструкцій покриттів одноповерхових промислових будівель просторовими блоками набуває все більш широкого поширення. На ряді заводів автомобільної, металургійної і інших галузей промисловості освоєний монтаж просторових покриттів цілком на кожний проліт будівлі, що укрупнюються на конвеєрі, що є одним з ефективних методів монтажу покриттів будівель, який помітно знижує трудомісткість монтажних робіт.

Монтаж споруд цілком, полягає в збиранні всієї споруди в нижньому положенні, одночасному його підйомі і установці в проектне положення. Цей метод застосовують в основному приустановці опор ліній електропередач, щогл різного призначення, труб, етажерок і ін.

У залежності від послідовності установки конструкцій в проектне положення розрізнюють методи монтажу нарощуваннямпідрощуванням, поворотом навколо опори, насування.

Метод нарощування полягає в тому, що окремі поверхи будівель або яруси споруд зводять послідовно знизу вгору, а при будівництві багатоповерхових будівель вище розташовані конструкції послідовно встановлюють на раніше змонтовані і закріплені нижче конструкції. Цей метод найбільш масовий, застосовується при зведенні багатоповерхових будівель, багатоярусних промислових споруд і ін.

Метод підрощування полягає в тому, що зведення будівлі або споруди починають з монтажу верхнього ярусу, який збирають на землі і підіймають в проектне або проміжне положення. Потім підіймають другий від верху ярус, третій і т.д. Таким чином на землі практично збирають всі яруси для зведення будівлі (споруди) на повну висоту. Однак для підйому зібраних ярусів потрібне могутнє і часто унікальне обладнання, а для забезпечення стійкості в період підйому необхідне спеціальне пристосування. Метод застосовують при зведенні висотних споруд і багатоповерхових будівель.

Метод поворотуСпоруду, що зводиться або конструкцію збирають в горизонтальному положенні. Нижній елемент споруди з'єднують з фундаментом за допомогою поворотного шарніра. Повертають конструкцію краном або за допомогою спеціального монтажного оснащення так, щоб після виведення споруди або конструкції у вертикальне положення нижній елемент став на фундамент в проектне положення і міг бути відразу закріплений постійним з'єднанням. Метод застосовують в основному для висотних споруд.

Метод насуванняЗбирання конструкції до монтажного елемента виготовляють в стороні від своїх постійних опор. У проектне положення зібраний елемент (блок) насувають по спеціальних накаточним шляхах. По накаточних шляхах блок ковзає (спосіб ковзання) або котиться на роликах (спосіб кочення). Метод широко застосовується при монтажі конструкцій промислових будівель, а також при необхідності виконання робіт в короткі термінисуміщаючи підготовку до насування з іншими роботами.

У залежності від послідовності установки окремих монтажних елементів розрізнюють: роздільний, комплексний і комбінований методи монтажу.

Роздільний (диференційований) монтаж. Встановлюють, вивіряють і остаточно закріпляють послідовно однойменні конструктивні елементи. Наприкладпри монтажі конструкцій одноповерхової промислової будівлі спочатку встановлюють колони, потім підкранові балки, балки або ферми покриттів і т.д.

Комплексний (зосереджений) монтаж. Встановлюють, вивіряють і закріпляють всі конструкції одного прольоту будівлі.

Комбінований (змішаний монтаж) — це поєднання роздільного і комплексного методів. Наприклад, при монтажі конструкцій одноповерхової промислової будівлі спочатку встановлюють колони ( як при роздільному методі), а потім всі інші конструкції по осередках (як при комплексному методі). Метод ефективний при наявності на монтажному майданчику декількох типів механізмів і застосовується з метою поліпшення їх використання.

У залежності від конструктивних особливостей будівель і споруд і умов роботи їх в процесі монтажу розрізнюють методи монтажу: на підмостях; з використанням тимчасових опор; напівнавісне збирання і навісне збирання.

На суцільних підмостях, підтримуючих конструкцію в процесі монтажу монтують деякі оболонки, склепіння, арки і ін. На монтажі великопрольотних покриттів для зручності збирання застосовує пересувні підмості, що пересуваються по підкрановим конструкціях, або транспортні портали, що пересуваються по землі і що забезпечують безпечну і продуктивну роботу.

З використанням тимчасових опор монтують по частинах конструкції (в основному великих прольотів і великої маси), якщо неможливо або недоцільно встановлювати їх цілком.

Напівнавісне збирання — характеризується тим, що в процесі монтажу конструкція утримується тимчасовими розтяжками або встановлюється на проміжні опори. Цим способом монтують куполи, деякі конструкції арок і ін.

Навісне збирання проводиться без додаткових опор. Конструкцію кріплять однією стороною на постійній опорі або до раніше змонтованої частини, утворюючи тимчасову консольну систему. Застосування цього способу можливе тільки в тих випадках, якщо конструктивні особливості споруди забезпечують необхідну в процесі монтажу міцність і стійкість консолей, що збираються,  як правило, великого вильоту.

У залежності від способу наведення конструкції на  опори розрізнюють: вільний, обмежено вільний і примусовий методи монтажу.

Вільний метод. Наведення на опори здійснюють направляючими рухами (маніпуляціями) при вільному переміщенні самої конструкції.

При обмежено вільному методі застосовують монтажне пристосування, що полегшує наведення   орієнтири, упорифіксатори, зв'язки.

Обмежений (примусовий) метод. Елемент, що монтується наводять на опори за допомогою кондукторів, які значно підвищують швидкість наведення і точність монтажу загалом.  Метод прогресивний і широко застосовується в будівництві.

Якщо метод монтажу забезпечує установку конструкції в проектне положення без подальшого вивіряння, монтаж називається безвивірочним.

Методи монтажу — визначальні чинники технології монтажу будівельних конструкцій. Вибору того або іншого методу монтажу будівлі або споруди повинен передувати аналіз з урахуванням всіх обставин на основі техніко-економічного розрахунку. Аналіз повинен базуватися на: індивідуальних особливостях конструктивного рішення даної будівлі (споруди);   розмірів в плані та висоті будівлі; масі монтажних елементів; розрахунковій схемі будівлі (споруди); типу монтажних кріплень; наявності підземного господарства; наявності того або іншого монтажного обладнання; місцевих умовах будівельного майданчика (рельєф місцевості, наявність споруд поруч з наміченими до будівництва будівлями, характеристика під'їзних шляхів, наявність площ для розміщення складів).

Методи монтажу повинні забезпечити незмінність, стійкість і міцність кожної змонтованої частини будівлі або споруди на всіх стадіях монтажу, а також безумовне дотримання правил техніки безпеки.

Технічно можливі методи монтажу будівель і споруд потрібно порівнювати по наступних техніко-економічних показниках: термінам виконання монтажних робітвитратам праці, вартості провадження робіт.

Рейковий транспорт застосовують переважно для доставки металевих конструкцій, оскільки заводи по виготовленню металевих конструкцій часто розташовані на значних відстанях від будівельних майданчиків, переважно в районах металургійних заводів. Застосовують рейковий транспорт і для доставки елементів збірних залізобетонних конструкцій, але обмежено. Це викликане тим, що в нашій країні майже у всіх містах і районах промислового будівництва є заводи залізобетонних конструкцій достатньої продуктивності. При таких умовах найбільш доцільно для доставки елементів збірних залізобетонних конструкцій використати безрейковий автомобільний транспорт.

Безрейковий автомобільний транспорт для доставки на споруди елементів металевих конструкцій застосовують тільки при розташуванні заводів поблизу будівництва, а також принеможливості або недоцільності прокладки під'їзних рейкових шляхів на будівельні майданчики (наприклад, в районах промислового будівництва у великих містах) і майже завжди в міському цивільному будівництві.

Водний транспорт застосовують для доставки металевих, залізобетонних збірних конструкцій в райони, де інші види транспорту не можна використати через відсутність відповідних дорожніх умов.

Повітряний транспорт використовують переважно для доставки металевих конструкцій у важкодоступні райони країни.

Безрейковий тракторний транспорт застосовують для перевезення будь-яких збірних конструкцій на незначні відстані від заводів-виробників або від прирельсових складів до будівельних майданчиків.

Доставлені на будівельний майданчик конструкції при організації монтажу «з транспортних засобів» подають до місць установки, а при організації монтажу «зі складу» — на склад.

На складі з конструкціями виконують наступні операції і процеси: вивантаження, сортування по марках і об'єктах, складування, приймання, виявлення дефектів, облік комплектності, підготовку до монтажу, укрупнене збирання (при необхідності), монтажне посилення (при необхідності), вантаження і перевезення до місць монтажу.

У залежності від об'ємів робіт і їх тривалості організують центральні (базисні) і приоб’єктні склади конструкцій.

 

 

Підготовка елементів конструкцій до монтажу.

Мета підготовки елементів збірних конструкцій до монтажу - виконання на складах або на землі у місць установки конструкцій ряду процесів, які можуть бути здійснені до підйому і установкиелементів в проектне положення і які важко виконати в процесі власне монтажу, здійснюваного переважно на значній висоті.

До таких процесів відносять укрупнювальне збирання конструкцій з окремих частин в цілі елементи і з окремих елементів в укрупнювальні блоки; тимчасове посилення елементів конструкцій для забезпечення їх стійкості в процесі монтажу; облаштування елементів, що підлягають монтажу, підмостями, сходами, огорожами і іншим тимчасовим пристосуванням; закріплення страхових канатів, розчалоквідтяжок, монтажних розпірок і ін.

Укрупнювальне збирання конструкцій застосовують в тих випадках, коли елементи конструкцій через габарит або масу не можна доставляти із заводів-виробників в готовому вигляді. На спорудах частини елементів, відправні марки, перед монтажем укрупнюють до цілого елемента. З збірних залізобетонних конструкцій доводиться проводити укрупнене збирання ферм прольотом 24м і більше і високих колон. З збірних металевих конструкцій також найчастіше укрупнюють ферми прольотом 24м і більше і високі колони. Крім того, доводиться укрупнювати металеві підкранові балки прольотом більше за 13,77м. Укрупнюють і ферми покриттів з фермами світлових і аераційних ліхтарів.

В останні роки почали широко застосовувати укрупнення конструкцій в монтажні і монтажно-технологічні блоки. У цьому випадку збирання ведуть на нижньому рівні будівельного майданчика, тобто в більш сприятливих умовах. Крім того, укрупнення конструкцій в блоки істотно скорочує терміни будівництва, оскільки ведеться паралельно із зведенням будівлі або з випередженням.

Укрупнення в блоки найчастіше здійснюють при монтажі покриттів одноповерхових будівель по металевих фермах і балках. Блоки розміром на крок будівлі укрупнюють з ферм попарно із з'єднанням їх в’язями, прогонами, а в окремих випадках укладають і штамповані металеві настили або плити з легких матеріалів. Відомі приклади укрупнення металевих конструкцій покриттів в блоки, що складаються з двох підкроквяних ферм, трьох кроквяних і ліхтарних ферм, прогонів по фермах і ліхтарях і штампованого металевого настилу.

З/б ферми і колони при великому об'ємі робіт і завезенні їх відправними марками на склад звичайно укрупнюють на складах і звідти подають на монтаж в укрупненому виглядіПри завезенні відправними марками ферм і колон безпосередньо в зону монтажу їх укрупнюють у місці установки.

Залізобетонні ферми укрупнюють у вертикальному положенні з тим, щоб не доводилося переміщувати доставлені у вертикальному положенні половинки ферм в горизонтальне, а потім укрупнені ферми знову переміщувати з горизонтального положення у вертикальне для монтажу. Ферми можуть збиратися в спеціальному пристрої касетах, які встановлюють під двома вузлами кожної напівферми. Під опорними вузлами їх роблять глухими, без пристосування для регулювання, а в прольоті   з регулювальним пристосуванням. Для спирання напівферм в прольоті регулювальним пристосуванням служить балкавстановлена на гвинтах, за допомогою яких вивіряють положення стиків нижнього і верхнього поясів. Положення стику нижнього пояса в плані регулюють за допомогою двох горизонтальних гвинтів, розташованих в рівні цього пояса. Касети встановлюють на

міцну основу.

Укрупнювальне збирання металевих конструкцій виконують переважно на складах і спеціальних майданчиках біля об'єктів, що будуються,  оскільки для такого збирання потрібний пристрійстаціонарних стелажів. При укрупнювальному збиранні у місці монтажу замість стелажів доводиться встановлювати переносні козлики, на яких важко добитися хорошої якості обробки.

Металеві ферми і підкранові балки укрупнюють переважно в горизонтальному положенні, оскільки через велику поперечну гнучкість таких конструкцій при укрупненні їх у вертикальному положенні доводиться застосовувати досить складне пристосування для їх закріплення. У вертикальному положенні іноді укрупнюють ферми прольотом більше за 30м  з ліхтарями, щоб при їх переміщенні не доводилося застосовувати спеціальне пристосування або проводити тимчасове не посилення. Металеві ферми покриттів будівель укрупнюють в блоки розміром на крок будівлі зіскріпленням ферм в'язями і прогонами безпосередньо у місця монтажу в даної частини. Для цього ферми встановлюють вертикально в касети так, щоб опори ферми розташовувалися на деякій відстані збоку від колон.

Відстань між фермами точно фіксують, кріплять до ферм горизонтальні і вертикальні в'язі і прогонипісля чого такий блок може бути піднятий одним краном в проектне положення.

У сучасному будівництві при зведенні значних по розмірах в плані одноповерхових промислових будівель застосовують конвеєрне збирання укрупнених блоків покриттів збоку від будівлі з подальшим переміщенням блоків в піднятому стані на підіймальних підмостях по рейкових шляхах, укладених в прольотах будівлі, або по підкрановим шляхах. Застосовують також збирання в укрупнені блоки конструкцій покриттів промислових будівель на конвеєрах з установкою блоків на місце кранами підвищеної вантажопідйомності.

Облаштування конструкцій, що підлягають монтажу, підмостямилюльками, сходами і іншим тимчасовим пристосуванням проводять з метою забезпечення безпечного робочого місця для роботи монтажників на висоті і підйому їх до робочих місць. При застосуванні навісних підмостів і сходів їх кріплять до елементів, що монтуються на складах або у місць установки.

Ті, що навішуються на конструкції, що монтуються підмості, люльки і сходи є інвентарними, їх виготовляють в заводських умовах переважно з стального прокату, труб, а також з алюмінієвих сплавів.

У якості інвентарних помостів найчастіше застосовують навісні майданчики і люльки, а також люлькисуміщені з сходами. Для підйому робітників на такі підмости на колони навішують сходи.

У місцях примикання до колон підкранових, обв'язувальний, стропильних балок і ферм на колони навішують інвентарні майданчики з огорожами для роботи на них одного або двох монтажників. Майданчики навішують на колони крюками, які заводять в пази опорних деталей (скоб), кронштейнів, приварених до металевих колон або закріплених на залізобетонних колонах. При відсутності опорних деталей на колонах закріпляють опорні хомути, в пази яких заводять майданчики.

Для обробки стиків балочних конструкцій на них навішують підмости, розраховані на роботу одного монтажника. При роботі на балках і фермах великої висоти застосовують люлькусуміщену з сходами. Сходи верхнім кінцем навішують на верхній пояс ферм або балок, а люльку закріпляють на сходах на потрібній висоті.

Для підйому робітників по колонах до навісних майданчиків застосовують підвісні сходи   стальні або з алюмінієвих сплавів. Такі сходи виготовляються окремими ланками довжиною до 4м, їх навішують верхніми крючками на колону або не більш ніж по одній ланці на нижній рівень вище розташованої ланки. Нижні кінці кожної ланки прив'язують дротом до колони. Для навіски ланокна металеві колони до останніх приварюють опорні скоби або кутики, а в залізобетонних колонах при їх виготовленні встановлюють закладні деталі з листової сталі, до яких потім приварюють опорні деталі.

Для безпечного проходу монтажників вздовж горизонтальних елементів конструкцій (поясів кроквяних і підкроквяних ферм і підкранових балок) між опорними частинами на певному рівні натягують страхувальні стальні канати. За ці канати при проході монтажники закріпляють карабіни запобіжних поясів.

Попереднє облаштування конструкцій вимагає значних витрат праці, а зняття навішаних підмостей і сходів   витрат машинного часу кранів. Тому останнім часом все частіше стали застосовувати наземні пересувні і самохідних підмості і приставні сходи.

Рис.11.1. Інвентарні підмості і риштування:

а—драбина-ходулі; б—пересувні підмості; в—автомобільна вежа; г—лавка для сходів; ддвохвисотний столик; есамопід’ємна люлька вантажопідйомністю 250кг; ж—трубчасті риштування; 1—возик; 2—пульт управління; 3—лебідка для підйому секцій; 4—домкрат повороту; 5—середня платформа; 6—верхня платформа: 7—кран-поперечка; 8—телескопічні колони; 9—обгороджування; 10—трубчасті стійки; 11—настил.

 

2.4. Технологічні властивості монтажних механізмів, області  їх застосування

Типи і технологічні можливості монтажних механізмів.

При монтажі будівельних конструкцій застосовують самохідні стрілові, баштові, козлові, спеціальні крани, а також вантажопідйомні механізми   щогли і портали.

Самохідні стрілові крани завдяки своїй мобільності і маневреності широко застосовують на монтажних роботах. Більшість стрілових кранів оснащено обладнанням у вигляді вставок для збільшення довжини стріли, а також гуськами, що дозволяє збільшити виліт крюка при невеликому нахилі стріли. Це додає стріловим кранам універсальності, дозволяє монтувати будівлі різної висоти, підіймати елементи різної ваги і встановлювати їх на різних вильотах крюка. Є крани і з телескопічними стрілами.

Значно розширена область застосування стрілових кранів в зв'язку з оснащенням їх баштово-стріловим обладнанням. Таке обладнання дозволяє застосовувати крани при монтажі конструкцій високих і об'ємних будівель, здійснювати монтаж конструкцій через раніше змонтовані конструкції і вести монтаж, не заходячи в прольоті будівлі, що монтується.  Остання обставина має істотне значення при наявності в прольоті раніше виконаних фундаментів, що монтується під обладнання, тунелів, каналів і інших підземних споруд.

Як стрілових крани при монтажних і навантажно-розвантажувальних роботах застосовують також екскаватори з крановий обладнанням.

Стрілові крани на гусеничному ходу широко застосовують при монтажі конструкцій промислових будівель і споруд. Застосовують їх і при монтажі цивільних будівель (монтаж конструкцій нульового і наземного циклу). Володіючи гусеничним ходом, такі крани чинять малий питомий тиск на грунт (до 0,15МПа), що дозволяє використати їх при переміщенні по спланованому і ущільненому грунту з ухилом до 3° для кранів зі стрілами довжиною до 25м і до 1° для кранів зі стрілами більшої довжини і при баштово-стріловому обладнанні. Крани можна легко перебазувати з об'єкта на об'єкт.

Стрілові крани на пневмоколісному ходу мобільніше гусеничних. Застосовують такі крани в основному при монтажі конструкцій промислових і цивільних будівель, при монтажі фундаментівпід промислові і цивільні будівлі, а також при обслуговуванні складів конструкцій і майданчиків укрупнювального збирання.

Стрілові автомобільні крани характеризуються високою мобільністю при перебазуванні з одного будівельного майданчика на іншу і високою маневреністю на будівельних майданчиках прихороших дорожніх умовах. Недоліком автомобільних кранів є неможливість управляти механізмом підйому і пересування крана з одного робочого місця (з однієї кабіни) і необхідність в більшості випадків вести роботу при постановці крана на виносні опори.

Автомобільні крани застосовують в основному на навантажно-розвантажувальних роботах і на монтажі будівель невеликої висоти і з елементів невеликої маси.

Стрілові залізничні крани застосовують в будівництві в обмеженій кількості, переважно при вантажно-розвантажувальних роботах і при обслуговуванні майданчиків укрупнювальногозбирання на складах, що мають залізничні шляхи. Рідше ці крани застосовують на монтажі конструкцій промислових будинків і споруд, коли в зоні монтажу є залізничні шляхи.

Баштові крани широко застосовують в цивільному багатоповерховому будівництві і промисловому будівництві при зведенні великих інженерних споруд   доменних цехів і інших важких промислових будівель і ТЕЦ, елементи збірних конструкцій яких мають велику масу і монтувати які доводиться на великій висоті. В основному застосовують самохідні баштові крани, що переміщаються по підкрановим шляхах. У особливих умовах застосовують стаціонарні (приставні) баштові крани і самопод’ємні крани баштового типу.

Козлові крани використовують в будівництві на вантажно-розвантажувальних роботах на складах і майданчиках укрупнювального збирання, при зведенні одноповерхових промислових будівель, в прольотах яких влаштовуються великого об'єму фундаменти під обладнання і виконуються інші підземні споруди, а також монтується складне обладнання. У цивільному будівництві такі крани застосовують при монтажі будівель з об'ємних елементів.

Спеціальні крани використовують для монтажу елементів конструкцій деяких споруд. Наприклад, висотні споруди монтують за допомогою переставних кранів. Для монтажу радіощогл і вежзастосовують самопод’ємні (повзучі) крани. Важкі конструкції підіймають в проектне положення стрічковими підйомниками, обладнаними гідравлічними домкратами. У деяких випадках на монтажі будівельних конструкцій використовують спеціальні крани-вертольоти.

Щогли і портали в зв'язку із забезпеченістю сучасного будівництва самохідними і баштовими кранами в цей час застосовують все рідше. Іноді їх застосовують для підйому конструкцій великої маси, що встановлюються в невеликих кількостях, коли економічно недоцільно застосовувати крани великої вантажопідйомності, а також в особливих умовах монтажу, коли крани не можуть бути застосовані.

 

Вибір монтажного механізма.

Монтаж будівельних конструкцій будівель і споруд здійснюють монтажним комплектом, до складу якого входять: ведуча машина (монтажний кран або інші монтажні механізми), допоміжні машини (допоміжні крани, вантажно-розвантажувальні і транспортні машини)  і технологічне обладнання (вантажно захватні пристрої, кондуктори, пристрої для тимчасового закріплення, вивіряння і ін.).

При виборі монтажних комплектів встановлюють технічну можливість використання для конкретного об'єкта як ведучої машини - крана даного типу, так і марки її комплектуючих машин.

Вибір ведучого монтажного крана базується на необхідності відповідності монтажно-конструктивної характеристики об'єкта (конструктивної схеми і розмірів будівлі, маси і розташування елементів на будівлі, рельєфу будівельного майданчика і інших особливостей, що визначає вибір технічних засобів монтажу), що монтується параметрам монтажного крана.

До параметрів монтажних кранів відносятьсявантажопідйомність -  найбільша маса вантажу, яка може бути піднята краном при умові збереження його стійкості і міцності конструкції; швидкість підйому або опускання вантажупересування крана, обертання поворотної платформиПри цьому потрібно враховувати, що для плавної і точної «посадки» збірного елемента швидкість опускання вантажу не повинна перевищувати 5 м/хв, а швидкість обертання крана   1,5м/хв.

Продуктивність — кількість вантажу, переміщуваного за часу, приведена на одиницю. Продуктивність монтажного крана може також вимірюватися числом циклів, що здійснюються за одиницю часу.

 Довжина стріли  - відстань між центром осі п'яти стріли і осі обойми вантажного поліспаста.

 Виліт крюка -  відстань між віссю обертання поворотної платформи крана і вертикальною віссю, що проходить через центр обойми вантажного крюкаПри визначенні корисного вильоту крюка відстань відраховують від найбільш виступаючої частини крана.

 Висота підйому крюка - відстань від рівня стоянки крана до центра вантажного крюка в його верхньому положенні.

 Колія  - відстань  між  центрами  передніх і задніх коліс пневмоколісних кранів, ширина гусеничного ходу або відстань між осями головок рейок.

 База  - відстань між осями передніх і задніх коліс пневмоколісних або рейкових кранів.

Для технічної характеристики гусеничних кранів вказують довжину гусеничного ходу; радіус повороту хвостової частини поворотної платформи   відстань між віссю обертання крана і найбільш видаленою від неї точкою платформи або противаги.

Вибiр монтажних кранів (стрілових) здiйснюється за такими монтажними      характеристиками:

- необхідна вантажопiд'ємність Qм, яка визначається за формулою:

                       Qм = Qк + Qпр + Qоб,            [12.1.],

де Qм  - вантажепiд'ємнiсть крана, т; Qк  - маса конструкцiї, т; Qпр - маса монтажних пристроїв, т.; Qоб - маса елементiв оббудови, т.

висота  пiдйому гака Нм  :

                                                    Нм = Но + Нел + Нз + Нпр,   [12.2.],

де Нм - вiдстань вiд рiвня стоянки крана до низу крюка, при максимально зтягнутому полiспастi, м; Но - перевищення опори елемента, який монтується над рiвнем монтажного крана, м; Нел - висота елемента в монтажному положеннi, м; Нз - запас по висотi за умовами монтажу для заведення конструкцiї до мiсця монтажу  або перенесення через ранiше змонтованi конструкцiї (0.5-0.8 м); Нпр - висота монтажних пристроїв в робочому положеннi вiд верху елемента, який монтується до крюка, м.

- монтажний виліт гака крана Lг .

Рис.12.1. Схема для визначення параметрів стрілового крана (без гуська).

Виліт стріли  визначається аналітичним i графічним методами. Найбiльш поширеним є графiчний метод.  Аналітичний базується на розгляді подібності трикутників.

Графiчне визначення довжини стріли крана (без гуська), (рис. 12.1.)

При графiчному методi визначення вильоту гака необхiдно в масштабi накреслити контур споруди, що монтується, вiсь розміщення  елементiв, що монтуються i вiсь стрiли крана, що проходить через двi точки: А - яка знаходиться на вiдстанi 1.5 м. вiд крайньої точки конструкцiї, що монтується i В -  яка знаходиться на висотi Нм + 1.5 м., де  1.5 м. -  висота вiд гака крана до осi оголовка стрiли.

 

Рис.12.2.Схема для визначення параметрів стрілового крана (з гуськом).

 

Вище рiвня розташування крана на висотi h проводять лiнiю N - N, яка проходить через шарнiр стрiли (пяту стрiли).

     Вiсь стрiли доводять до цiєї лiнiї i вправо вiд точки їх перетину вiдкладають вiдстань l,5 м, яка вiдповiдає осi повороту крана (дивись технiчну характеристику крана)

     Графiчне визначення довжини стрiли крана (з гуськом), (рис. 12.2.).

     Визначається за такою послiдовнiстю: вiд точки В вiдкладають розмiр гуська i вiсь стрiли проводять вiд кiнця гуська через точку А. Далi побудова за аналогiєю визначення довжини стрiли крана без гуська (рис.12.1.).

     На основi одержаних характеристик Qм, Hм, Lг, Lс необхiдно виконати      пiдбiр монтажних кранiв.

     Визначення кількості кранів. Кількість кранів визначається за формулою:

N = Тфз ,                        [12.3.]

де Тф - фактична тривалiсть перебування крана на об'єктi визначається, як сума машинозмiн на виконання робiт, в яких бере участь кран; Тз - заданий термiн перебування крана на об'єктi, приймається для промислових будiвель у межах 25-30%, для крупнопанельних будинків - у межах 70-80% вiд загального термiну будiвництва по БНіП 1.04.03-85* (з врахуванням 2-х змiнної роботи крана на добу в маш-зм).

 

 

Основні положення з технології монтажного цикла .

Монтажним циклом - називають комплекс взаємопов'язаних операцій по установці елемента, що монтується в проектне положення. У його склад входятьстроповка елемента, підйом і подача до місця установкиустановка в проектне положення, тимчасове закріплення, вивірку, розстроповка і повернення вантажного крюка в початкове положення.

Строповкою називають операцію по кріпленню конструкцій до крюка крана для підйому. Розстропуванням -  операцію по звільненню конструкцій від крюка крана після їх установки і тимчасового закріплення.

Строповку здійснюють за допомогою строповочних пристроїв, які забезпечують надійне і ефективне з'єднання конструкції, що монтується з робочим органом монтажної машини. Основними різновидами строповочних пристроїв є гнучкі стропи і траверси, захвати.

Гнучкі стропиНа монтажі будівельних конструкцій застосовують стандартні гнучкі стропи з стальних канатів наступних видів: універсальні, полегшені, двохвіткові і четирьохвіткові.      

Універсальний строп (рис. 12.3.)  являє собою замкнене кільце, в якому кінці стального каната сполучені петлею. Строп натягується масою елемента, чим і забезпечується його закріплення. Щоб виключити перенапруження і перетирання стального стропа, на гострі кути конструкцій встановлюють підкладки (рис. 12.3., в).

Полегшений (одновітковийстроп являє собою відрізок каната, кінці якого забезпечені кушами (рис. 12.3.). До кушів кріплять крюки або карабіни (рис. 12.3.), забезпечені запірнимипристроями.

Двох і чотирьохвіткові стропи являють собою поєднання одновікових стропів,  одягнутих на підвіски (рис. 12.3.). Підвіски виконують у вигляді роз'ємних і глухих скоб. Кінці роз'ємних скоб з'єднують планкою, що закріпляється гайками. В двохвіткових стропах застосовують одну підвіску, а в чотирьохвіткових- три. Це необхідне для забезпечення натягу всіх чотирьох гілок стропа.

Траверси. Застосування стропів для підйому довгомірних конструкцій (балок, ферм, рам, плит покриттів довжиною 12м і більш) приводить до втрати корисної висоти підйому крюка крана, а також викликає (через малі нахили) значні розтягуючи зусилля в самому стропі. Тому для строповки елементів довжиною 12м і більш застосовують траверси, в яких положення віток близьке до вертикалі.                                     

Траверси являють собою конструкції виготовлені з стальних труб або прокатних профілів переважно у вигляді балок або ферм з підвішеними до них стропамиСтропи підвішують (рис.12.3.),  або перекидають через блоки, укріплені по кінцях траверсних балок. Така система забезпечує рівномірне натягування стропів і рівномірну передачу навантаження на точки захоплення. Стропитраверсів можуть обладнатися різними видами захватних пристроїв, що робить їх універсальними.

При відсутності у елементів монтажних петель застосовують спеціальні захоплення, частіше за все опорні. У цих захопленнях для опирання елементів використовують їх нижню опорну частину, консолі, виступи, отвори і т.д. До опорних захватів відносяться вилочний, у вигляді скоби, кліщовий, фрикційний, рамковий, штирьовийпетлевий захвати.

Підйом і подача конструкцій до місця установки. Підіймати конструкцію рекомендується в тому положенні, в якому вона буде знаходитися в будівлі або споруді, плавно, без ривків, розгойдування і обертання, щоб запобігти виникненню в них небезпечних напружень і забезпечити безпечні умови ведення робіт.

Елементи, що монтуються,  підвішені до крюка крана, під час підйому зазнають різних впливів (тиску вітру, поштовхам), внаслідок яких можуть змінювати своє положення в просторі і розгойдуватися, повертатися навколо вертикальної осі підвісуЯкщо не втримувати елемент від повороту, він може ударитися об стрілу крана або зачепити навколишні предметів. Тому до елементів прив'язують відтяжки з пенькового або тонкого стального каната, за допомогою яких втримують їх в необхідному положенні і при необхідності повертають елемент для обходу перешкод, що зустрічаються.  Кожний горизонтальний елемент повинен мати дві відтяжки, закріплені на його кінцях. При монтажі вертикальних елементів достатня одна відтяжка.

Масивні конструкції підіймають в два прийомиспочатку на 20...30см із затримкою на вису для, додаткової перевірки надійності строповки і правильності положення, потім (при виконанні цих вимог)  остаточно.

Установка конструкцій. Установка операція, що забезпечує проектне положення конструкції, що монтується.  У процесі установки повинен бути досягнутий повний контакт відповідних  поверхонь  конструкцій, що монтуються  з раніше встановленими, а також точність положення по вертикалі. Установку проводять по прийнятих орієнтирах (рискам, штирям, граням, упорам, болтам і ін.) або за допомогою спеціальних фіксуючих або захватних пристроїв.

 

 

2.5. Технологія процесів улаштування опоряджувальних покриттів

Види штукатурки.

Штукатурка (тиньк) — це шар затверділого розчину, нанесений в пластичному стані в один, два або три прийоми на поверхню, що обробляється з ущільненням і ретельним вирівнюванням, затиранням або згладжуванням, а в необхідних випадках і декоративною обробкою.

Шар штукатурки поліпшує тепло - і звукопровідність, а також водопоглинання поверхні, підвищує її стійкість в агресивних середовищах, поліпшує санітарно-гігієнічні і декоративні властивості. Процес штукатурення характеризується   великою   трудомісткістю і тривалістю, пов'язаною з технологічними перервами для тверднення мокрої штукатурки.

Штукатурку класифікують: за призначенням — на звичайну, декоративну і спеціальну (термо-, звуко- і гідроізоляційну, захисну від шкідливих випромінювань, армовану і ін.); по видах в’яжучого — на цементну,  цементно-вапнянувапняну, вапняно-гіпсову, вапняно-глинянупо складності виконання — на просту (для складських і допоміжних приміщень), поліпшену (для житлових приміщень, торгових залів, учбових закладів) і високоякісну (для театрів, адміністративних будівель, а також фасадів).

Робити штукатурний накид звичайними способами відразу на всю товщину не можна, оскільки розчин буде облипати, тому його наносять на поверхню пошарово.

Перший шар — обризг призначений для з'єднання штукатурки з основою шляхом заповнення пустот і тріщин поверхні, що оброблюється. Обризг виконують розчином рідкої консистенції.

Другий шар — грунт, служить для вирівнювання поверхні більш густим розчином і отримання необхідної товщини штукатурки. Грунт можна наносити в декілька шарів товщиною не більше за 7мм кожний.

Останній, верхній шар — накривку наносять рідким розчином на дрібному піску для утворення загладженого і ущільненого обробного шару товщиною біля 2мм (декоративна накривка  5мм).

Середня сумарна товщина всіх шарів простої штукатурки - 12, поліпшеної - 15, високоякісної - 20мм.

При накладенні правила довжиною 2м на поверхні поліпшеної штукатурки допускається не більш двох зазорів в 3мм, а на поверхні високоякісної штукатурки, вирівняної по маяках,  не більш двох нерівностей глибиною або висотою до 2мм.

Процес штукатурення складається з підготовки поверхонь (насічка, оббивка сіткою або дранкоюпровішування, установка маяків); транспортування розчину або його складових до робочих місць; нанесення і розрівняння штукатурного накиду (обризг і грунт); влаштування декоративних обрамлень (карнизів, наличників і ін.); обробки отворів і кутівнанесення і обробки накривки з декоративною обробкою.

 

Структура процесу.

Підготовка конструкцій до штукатурення. Підлягаючі  штукатуренню поверхні спочатку вирівнюють, щоб уникнути зайвої товщини накидуПри відхиленнях від вертикалі або горизонталі понад 40мм і значних нерівностях дефектні місця до штукатурення обтягують металевою сіткою по цвяхах. Поверхні очищають від бруду і жирових плям.

Щоб штукатурний накид добре щеплювався з основою, бетонні поверхні насікають, обробляють піскоструминним апаратом або обтягують металевою сіткою, дерев'яні поверхні оббивають драночними щитами. Місця сполучення дерев'яних конструкцій з кам'яними або бетонними обтягують стрічками з металевої сітки з вічками розміром 10х10мм шириною не менше за 20см.

 

Рис.13.1. Провішування поверхонь і механізоване нанесення розчину:

а—провішування стелі водяним рівнем; б—провішування схилом стін; в—способи кріплення маяків; г—форсунка пневматичної дії; д—теж - компресорна; ециклограма механізованого виконання робіт потоково-роздільним методом (в одній секції 9-поверхового будинку); ж—нанесення штукатурних шарів і розрівнювання їх;  і—універсальна затирочна машина; к—затирання машиною; 1—прижимна скоба; 2—правило; 3—сопло; 4—трубопровіддля подачі стислого повітря; 5—теж, розчину; 6—накладний ковпачок; 7—гумова діафрагма; 8—нанесення штукатурних шарів (обризг грунту), розрівняння; 9—нанесення накривочного шару; 10—опорядження стель; 11—   улаштування укосів.

У тих випадках, коли необхідна високоякісна штукатурка, а також при нанесенні розчину механізованим способом влаштовують маяки, що являють собою смуги з розчину шириною 4...5см, що визначають проектне положення поверхні, що обробляється.  Можна застосовувати також інвентарні металеві або дерев'яні маяки, які встановлюють одночасно з провішуванням без попереднього кріплення.

 

Рис.13.2. Схема подачі штукатурного розчину, штукатурні станції і установки:

а—схема розміщення засобів механізації; б—пересувний штукатурний агрегат СО-57; в—пересувна станція прийому і подачі розчину С-660; г—пересувна штукатурна станція ПШС-2М; д—те ж, штукатурна станція «Салют»; 1—пересувна штукатурна станція; 2—поверхова розчинопомпа; 3—електромолоток; 4—форсунка; 5—затирочна машина; 6—авторозчинопомпа; 7—установка для подачі гіпсу; 8—шланги для подачі гіпсу; 9—бункер; 10—розчинопомпа; 11— розчинозмішувач; 12—вібросито; 13—компресор; 14—приймальна і подаюча станція; 15—трубопровід; 16—естакада.

 

Нанесення штукатурного розчину. Кам'яні і бетонні поверхні в приміщеннях оштукатурюють складними або вапняними розчинами, а дерев'яні і гіпсові   вапняно-гіпсовими розчинами. Для приміщень з підвищеною вогістю (більше за 60%) застосовують розчини з добавками  на пуцоланових цементах. Перед штукатуренням поверхні зволожують за допомогою фарбопульту для запобігання сповзанню шару обризгу, який не розрівнюють, щоб він добре щеплювався з шаром грунту, що накладається на нього. Всі шари грунту, що наносяться ущільняють і розрівнюють. При товщині накривочного шару більше за 5мм поверхня грунту нарізують хвилеподібними борознами. Кожний подальший шар штукатурки (грунту і накривкинаносять тільки по закінчень схоплювання розчину, а на вапняковому в’яжучому після початку посвітління попереднього шару. Для механізованого приготування і нанесення розчину застосовують штукатурні станції і установки, які мають розчинозмішувач.

Розчинозмішувачі служать для приготування або додаткового перемішування розчину. Об'єм готового замісу в змішувальних машинах від 30 до 1200л.

Розчинопомпи (СО-48, СО-49, СО-50) бувають протиточні і прямоточніПрямоточні бездіафрагмові і гвинтові розчинопомпи з подачею 1,5... 2,5м3/год можуть перекачувати густі розчини. Розчинопомпи з подачею 3...6м3/год перекачують розчин по горизонталі на відстань до 200м і по висоті до 40м.

При штукатуренні багатоповерхових будівель встановлюють поверхові розчинопомпи. Для нанесення розчину застосовують пневматичні і безкомпресорні форсунки.

У якості розчинопроводів використовують гумові шланги або стальні труби з внутрішнім діаметром 25, 38 і 75ммСтальні труби, зокрема, застосовують при будівництві багатоповерхових будинків для вертикальних стояків, які влаштовують по тупиковій або кільцевій схемах.

Товарний розчин, доставлений в розчинопомпах, вивантажують через сито в приймальний бункер станції прийому і подачі розчину. У двохшнековому змішувачі станції розчин додатково перемішується (з доданням для пластифікації вапнякового молока) і подається в розчинопомпу, що подає його по сталевоному розчиноводу на поверхи до штукатурних агрегатів.

На механізованому нанесенні штукатурного намету зайнята ланка з двох чоловік   оператора і його помічника.

Вручну розчин наносять тільки в невеликих приміщеннях (санвузлах і ін.), накидаючи його кельмою з сокола або ковшом.

Для згладжування накиду застосовують полутерки довжиною до 1200мм (при обробці великих поверхонь) і довжиною 800 і 350мм (для малих поверхонь).

Улаштування карнизів і обробка поверхонь. Карнизи, пояски обробляють шаблонами по направляючих рейках. Рейки кріплять інвентарними кріпленнями або гіпсовим розчином. Використовують шаблони прямі або кутові, розташовані під кутом 45° до стіни. Для тяги карнизів застосовують вапняно-гіпсовий розчин, причому в накривку не вводять піску.

Обробка карнизів складається з таких операцій: накидання накиду, обробка карниза начорно, зрізаною кромкою шаблона, обробки карниза повторним протягуванням шаблона тупою кромкою і оброблення кутів. Обробка   оштукатурених поверхонь полягає в затирці або загладженні накривочного шару.

Для механізованої затирки застосовують пневматичні або електричні затирочні машини, забезпечені лопостями або двома однорідними дисками (дерев'яними, пінопластовими), наприклад СО-54 або С-86 і СО-112. Накривочний розчин подають насосом СО-38 (1м3/год).

 

Декоративна штукатурка. Особливості виконання штукатурних робіт в зимових умовах.

Декоративною штукатуркою обробляють внутрішні поверхні приміщень громадських будівель і фасадів. Ця штукатурка не вимагає періодичного забарвлення і служить довгі роки без ремонту.

Внутрішні поверхні приміщень обробляють кольоровою вапняно-піщаною штукатуркою, штучним гіпсовим і вапняним мармуром.

Перед влаштуванням декоративного шару на бетонні і цегляні поверхні наносять звичайні цементно-вапняні розчини - обризг і грунт, а на дерев'яні   вапняно-гіпсові.

Вапняно-піщані розчини включають пігмент і заповнювачі у вигляді добавок, що утворюють фактуру природного каменя або нових матеріалів.

Обробку поверхні починають через 1,5...2год. Не зовсім затверділу поверхню гіпсового мармуру простругують електрорубанкомПісля затвердіння маси (через 3...5 днів) поверхнюп'ятикратно проклеюють, шпателюють і шліфують електрошліфувальними машинами.

Для захисту від впливу вологи полірований мармур покривають мастикою складу 1: 3 (скипидар : віск), втираючи її   колами шліфувальної машини.

Штучний вапняковий мармур виконують по підготовленому звичайним способом шару штукатурки. Розчин декоративного шару складається з вапна, мармурового піску, мармурової пудри, лужно - і кольоровостійких пігментів. По мильно-вапняковій емульсії, нанесеній на поверхню, що обробляється,  тонким пензликом малюють прожилки мармуру і потім обробляють її нагрітими до 180°С важкими сталевими електричними праскамипісля чого полірують воскоскипидарною мастикою.

Фасади обробляють кольоровою вапняно-піщаною, теразитовою і камневидною штукатуркою. Декоративний шар обробляють в пластичному, напівпластичному або твердому стані. Кольорова вапняно-піщана штукатурка дешева і довговічна.

Останнім часом застосовують декоративну тонкошарову штукатурку на основі колоїдного цементного клею і синтетичну штукатурку, яка містить суспензію пігменту і заповнювача з пластифікованої полівінілацетатної дисперсії. Заповнювачем є пісок. Склад наноситься пістолетом-фарборозпилювачем шаром в -2 мм.

Особливості виконання штукатурних робіт в зимових умовах. Штукатурення зовнішніх поверхонь при температурі повітря від +5°С до 15°С допускається тільки із застосуванням розчинів, що містять хімічні добавки (хлорид кальцію, хлорид натрію, поташ, хлорне вапно). Температура розчину під час нанесення повинна бути не нижчою за +5°С. Зразковий склад розчину - цемент: вапнякове тісто:  пісок (1:1:6) і хлорна вода, що являє собою розчин 12кг хлорного вапна в 100л підігрітої до 35°С води.

Стіни, зведені способом заморожування, штукатуряться тільки після відтавання кладки на половину товщини стіни.

Штукатурні роботи всередині приміщень завжди бажано проводити при працюючому опаленні, забезпечуючи не менш ніж трикратний обмін повітря протягом години. Вогкість цеглянихконструкцій не повинна перевищувати 8%. Штукатурити віконні підкоси, кути, ніші і інші швидко охолоджуємі місця слідує із застосуванням місцевого обігріву, використовуючи інфрачервоні випромінювачі, електропрогрів і т.д.

 

Обробка поверхонь малярними складами.

У залежності від якості матеріалів, що застосовуються і складності технології розрізнюють просту обробку, що застосовується для підсобних, другорядних приміщень, тимчасових будівель; поліпшену — для житлових і громадських будівель і високоякісну — для  театрів, клубів, вокзалів і ін.

Малярні склади поділяються на фарби, емалі і лаки, що служать для остаточної обробки поверхонь, і допоміжні склади і матеріали для обробки і підготовки поверхонь під забарвлення або лакування.

Фарби і емалі наносять тонким шаром (50...500мкм). Після висихання вони утворять непрозору покривну плівку, яка міцно пов'язується з підготовленою поверхнею.

Допоміжними    складами є грунтовки, підмазки і шпаклівки.

Грунтовку наносять в рідкому стані тонким шаром для придання однорідної пористості поверхні, що обробляється, а також для посилення зчеплення подальших малярних шарів з основою і для попереднього забарвлення (огрунтовки) металевих поверхонь, столярних виробів і т.д.

Водні малярні склади мають невеликий термін придатності  від 2 до 36год. Їх виготовляють на центральних фарбозаготівельних підприємствах і у вигляді напівфабрикатів (концентратів, паст, брикетів, а також сухих сумішей) доставляють в тарі до об'єкта. На місці робіт їх розбавляють до потрібної в'язкості (від 15 до 50с по віскозиметру ВЗ-4) або змішують суху суміш із в'яжучим, перетворюючи в малярний склад, що негайно застосовується.

Олійні фарби і склади виготовляють на лакофарбових заводах і постачають будівельним організаціям густо замішеними (пігменти, замішані на оліфі) або готовими до вживання (в заводській упаковці).

Сучасні лакофарбувальні матеріали на основі перхлорвінілових, кремнійорганічнихорганосилікатних, ізопріновихакрилових і інших синтетичних плівкоутворюючих речовин, чистих або з наповнювачами, знижують внутрішні напруження в обробному покритті.

Ті, що поступають із заводів і фарбозаготівельних цехів малярні напівпродукти переробляють в готові для застосування склади на малярних станціях або в майстернях.

Пересувна   малярна   станція розміщується у втепленому фургоні на двовісних причепах і обладнана для приготування водно-клейових і масляних складів.

Найважливішими властивостями  готового до використання малярного складу є в'язкість (або робоча малярна консистенція), термін придатності, міра корелюючого впливу (бетонні, залізобетонні, гіпсобетонні і інші збірні конструкції повинні мати поверхню, що не вимагає шпаклювання перед забарвленням), а також токсичність і вогненебезпечність.

В'язкість складу визначають технічним віскозиметром ВЗ-4. Показник в'язкості — час в секундах, протягом якого склад повністю витікає через отвори віскозиметраТермін придатності деяких малярних складів дуже обмежений (від 3хв до 2год). Склади, що містять мідний купорос, роз'їдають метал апаратів, тому такі склади звичайно наносять вручну.

Вручну малярну обробку виконують при невеликому об'ємі робіт, а також якщо операції ще не механізовані.

Для шпаклівки поверхонь застосовують дерев'яні, металеві або гумові шпателі.

 

Рис.13.3. Інструменти і апарати для ведення малярних робіт:

а—ручні інструменти; б—фарбувальний валик; в—віскозиметр ВЗ-4; г—пристосування для шліфування; д—агрегат СО-21А для нанесення шпаклівкие—агрегат АНШ-1-4 для нанесення різних видів шпаклівок; ж—електрична шліфувальна машина; і—те ж, пневматична; к—накатний пристрій з набором валиків: 1— скребки; 2—держак; 3—щітка; 4—кісточка; 5—флейц; 6—кісточка для забарвлення радіаторів; 7—шпателі; 8—компресор; 9—пневмонагнітальний апарат; 10—форсунка для нанесення шпаклівки; 11—бункер для шпаклівки; 12—форсунка; 13—шланги для подачі шпаклівки; 14—те ж, повітря.

 

Рис.13.4.  Схеми механізованого забарвлення водними і водно-клейовими складами (ліва сторона малюнка); масляними, емалевими і синтетичними фарбами (права сторона):

а—робота універсальною вудкою; б—подача складу до вудки електрофарбопультом; в—те ж, від фарбонагнітального бачкаг—те ж, з використанням балона зі стислим повітрям; д—агрегат високого тискуероботапістолетом-фарборозпилювачем; ж—подача складу до пістолета і валика від фарбонагнітального бачка; і—робота пневматичним валиком; к—агрегат для масляного забарвлення; 1— універсальна вудка з форсункою; 2—кришка форсунки розпилювача; 3—корпус розпилювач; 4—фарбонагнітальні баки з малярними складами; 5—шланги для подачі водно-клейових малярних складів; 6—електрофарбопульт; 7,8—шланги для подачі стислого повітря; 9—пістолет-фарборозпилювач; 10—шланги для подачі масляних складів; 11—поролоновий валик; 12—повітрезбірник; 13—компресор; 14—масловодоочищувач; 15—шланг для подачі фарбувальних складів.

Комплектом машин і механізмів малярну обробку виконують в масовому будівництві. Шпаклівку наносять агрегатом, працюючим від пересувного компресора. Для обробки шпаклівкизастосовують затирочно-шліфувальні машини (ІЕ-6201А,  ІЕ-2201 і ін.). Шліфування проводиться на дільницях площею 1...1.2м2 плавними рухами з легким натискомМалярний склад під тискомподається до форсунки, де внаслідок обертального руху рідина переходить в каплеподібний стан і, проходячи через вузьку щілину, у вигляді факелу викидається на поверхню, що забарвлюється.

Стелі забарвлюють за допомогою агрегату, обладнаного   розчинопомпою.

Олійні, емалеві, синтетичні і в'язкі водно-клейові фарби, а також грунтовочні склади наносять методом пневматичного розпилення за допомогою пістолетів-фарборозпилювачів. Фарба або рідкий грунтовочний склад під тиском 0,3...0,5МПа подається по гумовому шлангу до сопла пістолета; по іншому шлангу до сопла поступає стисле повітря, яке захоплює і попутно розпилює малярний склад, перетворюючи його в факел, що вилітає з великою швидкістю.

Широко застосовують для забарвлення валики з хутряним, поролоновим покривом і пневмовалики, до яких фарба подається під тиском від фарбонагнтального бачка.

Бетонні поверхні перед фарбуванням очищають від пилу, бруду і патьоків розчину і перетирають цементним розчином місця, де є вади. Відремонтовані поверхні шліфують, потім грунтують і забарвлюють.

Стальні покриття фарбують пістолетами-фарборозпилювачами або маховими кистями вздовж гребенів за два рази фарбами на залізному сурику.    Для забарвлення сходових поручнів і балконних огорож рекомендується застосовувати спарений валик. Після набору фарби валики роз’єднують спеціальним ключем і вводять між елементами огородження, рухаючи валик вгору-внизабо по горизонталі.

Радіатори зручно фарбувати фігурними кісточками, які дозволяють покривати фарбою зовнішню і пристінну поверхні радіатора, або пістолетом-фарборозпилювачем.

Для забарвлення труб малого діаметра застосовують пристосування, внутрішня зігнена поверхня якого покрита цигейкою або поролоном.

 

 

 

2.6. Личкування поверхонь

 

Різновидності облицювання. Структура процесу.

Облицюванням називають шар обробки з плиток, плит, листів, панелей, щитів і профільних деталей, що прикріплюється до поверхні, що обробляється на розчині, клеї або насухо різними кріпильними елементами.

У інженерних спорудах і в громадських будівлях облицювання природним каменем підвищує опір зовнішніх поверхонь механічним і атмосферним впливам. Багатоповерхові   будівлі   облицьовують зовні панелями, обробленими керамікою, склом, алюмінієм, неіржавіючою сталлю і іншими матеріалами. Облицювання внутрішніх поверхонь панелями, листами, щитами і плиткою один з найбільш індустріальних видів обробки, який додає покращений вигляд, поліпшуючий санітарно-гігієнічні умови експлуатації, зручний для ремонту і заміни.

Технологічний процес облицювання складається з сортування і підготовки облицювальних виробів; приготування розчинів, клеючих складів або кріплень; підготовки і розмітки поверхонь, що підлягають облицюванню; установки маякових рядів; пробивки (висвердлювання) отворів для анкерів або інших кріпильних деталей, а також для пропуску проводів, установки розеток і  провадження власне облицювальних робіт з остаточною обробкою поверхні. Облицювальні роботи виконують ланка фахівцівмраморникиоблицювальники керамічними плитками, столяри і ін.

Рис.14.1. Облицювання виробами з природного каменя:

а,б,в,гспособи кріплення кам'яних плит кріпленнями і анкерами; д—ковзаюче кріплення облицювання опорним стержнем; е—кріплення плит клинами; ж— кріплення мармурових плит гіпсом; і—облицювання колон; к—облицювання цоколя; 1—кріплення; 2—підвіски, закладені в перемичку; 3—пробки; 4—штир; 5—скоба; 6—анкер; 7—стальний стержень; 8—крюки; 9—скоби, що закладаються в стіну; 10—плити; 11—клини; 12—гіпс; 13—розчин; 14—цегляний стовп.

 

 

 Лицювання фасадів будівель і зовнішніх поверхонь інженерних споруд.

Лицювання виробами з природного каменя. Для облицювання фасадів будівель і споруд застосовують облицювальні плити і профільні елементи, що виготовляються з декоративних, міцних, хороших порід каменя, що чинять опір атмосферним впливам: граніту, лабрадоритугаббро і пісковику. Мрамори, перевірені на морозостійкість, йдуть для обробки монументальних споруд. У південних районах країни застосовують щільні пилені вапняки і туфи.

Вироби з каменя отримують розколюванням блоків або їх розпилюванням на плити і заготовки, які потім піддають ударній або абразивній обробці.

Заготовки обкопують по периметру лицьових граней для отримання фактури “скалу” або ж обробляють обтесуванням (тесані фактури). Камені з такими фактурами йдуть для облицювання інженерних споруд, цоколів і цокольних поверхів.

При ударній обробці пилених плит хрестовими тесанками отримують крапкову фактуру, пластинчатими тесанками - борозеннупри обробці фрезою  - рифлену. Обробка пиленої поверхні абразивними інструментами дає шліфовану і лощену фактуру. Лощені плити найбільш придатні для підлог. Дзеркальна (полірована) фактура виходить внаслідок обробки полірувальними порошками і накатки глянцу.

Облицювальні роботи починають, закінчивши кладка стін і обробку фасаду вище за дільницю, відведену для облицювання. У випадку необхідність встановлюються ліси або підмости. Дільниця облицювання оснащується підіймальним пристосуванням або кранами для переміщення важких деталей.

Камені з лощеною і дзеркальною поверхнями доставляються на об'єкт обклеєні будівельним папером в ящиках в необхідному комплекті. Лицьову сторону плит маркують фарбою, вказуючитип і розміри.

Підготовка поверхні під облицювання полягає в очищенні її від бруду, розчищенні швів в цегляній кладки і насічці бетону. Потім розмічають положення облицювання, провішують і встановлюють гіпсові маяки або металеву порядовку.

Установку каменів починають з кутів, отворів і пілястра, після чого по зафіксованих рядах облицьовують стіни. Спочатку камені приміряють по місцю досуху. У стінах (навпроти гнізд в камені) розмічають положення отворів для закріплювачів. Цокольний ряд каменів укладають на розчині. На постіль з розчину  влаштовують під шнур з перевіркою відвісності наступний ряд облицювання і закріпляють його монтажним кріпленням. Важкі плити кріплять постійними зв'язками, які тимчасово затискають дерев'яними клинами, що забиваються в гнізда. Необхідний зазор між стіною забезпечують установкою розпірних клинів.

По закінченні установки ряду каменів і конопатки щілин пазуху між облицюванням і стіною заповнюють розчином, який готують на пуцолановому цементі (марки не нижче М300) з доданнямпластифікаторів. Шви між плитами з каменя роблять не товщі 1,5мм при дзеркальній фактурі, 5мм — при шліфованих і борозних і 10мм — при фактурі з облицюванню пиленими вапняками. Деталі облицювання з полірованою фактурою рекомендується приєднувати насухо на прокладці з  свинцю в горизонтальних швах.

Поверхня облицювання з дзеркальною і фактурою не повинна мати відхилень від вертикалі більше за 1мм на 1м висоти, а шви не повинні відхилятися від горизонталі або вертикалі більш ніж на 5мм на всю довжину ряду.

При облицюванні цегляних і шлакоблочних стін плити до них кріплять металевими анкерами і крюками, які закладають в отвори, висвердлені в стіні. Кріпильні деталі виготовляють знеіржавіючої або оцинкованої сталі: штири і крюки з 10 або 12-міліметрових прутків. Для кріплення деталей з мармуру застосовують також покриті міддю або мідні кріпила.

У процесі облицювання бетонних або залізобетонних поверхонь крюки кріплять до стальних стержнів, прив'язаних до стіни дротом, закладеним в бетон під час бетонування конструкції. Пазухи заливають наглухо або так, щоб забезпечити незалежне осідання облицювання і зберегти декоративні якості мармуру. Фасонні деталі для обрамлення отворів, кріплять підвісними  або  консольними кріпленнями.

Гнізда і пази в деталях облицювання з мармуру і в цегляних стінах пробивають шлямбурами, які оснащені вставками з твердих сплавів типу ВК-6, або свердлять. Пневматичні молотки з буром, в яких пластинки виконані з твердого сплаву, застосовують при роботах по граніту і по бетонних стінах.

Після залиття розчином пазух між стіною і облицюванням клини і конопатку видаляють і приступають до обробки: з поверхні каменя змивають захисний папір; свинцеві прокладки розчиканюють; шви в облицюванні з деталей з полірованою фактурою, встановлених насухо, заповнюють мастикою; розчинні шви розшивають.

Облицювання плитами і профільними деталями з пильних вапняків ведуть одночасно з кладкою стін. Плити кріплять або перев'язують їх з кладками, або металевими скобами, причому установка облицювання випереджає кладки. У проектному положенні плити утримуються тимчасовими кріпленнями. Після установки ряду плит з перевіркою по порядовкам ведуть кладку на висоту плити і закладають кріпильні деталі в тіло стіни.

Облицювання стін керамічними плитками. До облицювання приступають після закінчення кладка цегельних стін. Поверхні стін очищають від бруду і напливів розчину. Плитки сортують по відтінкам кольору і розташовують так, щоб шви співпадали з лініями горизонтальних і вертикальних площин фасаду з рівнем підвіконь, перемичок, поверхових поясків, вертикальних ліній, що обмежують отвори, і т.д.

Встановлюють плитки на цементно-вапняковому розчині марки не нижче за М50. Тильну сторону плиток злегка змочують водою, розчин наносять на плитку, яку потім переводять у вертикальне положення і встановлюють на місце.

 Лицювання внутрішніх приміщень.

Вироби з мармуру поступають звичайно полірованими. У деяких випадках для облицювання пілястра застосовують плити з дрібним вертикальним рифленням. Колони обробляють плитками з фактурою , що влаштовуються на ребро. Деталі з туфу влаштовуються в шліфованій фактурі.

Облицювання кріплять на цементному або гіпсовому розчині. Великі деталі додатково кріплять металевими анкерами.

Розбивочні роботи виконують по підготовленій поверхні стін. Положення граней колон фіксують проволоками, натягнутими у взаємно перпендикулярних напрямах в площинах зовнішнього контуру колон.

Елементи бази колони збирають спочатку досуха на щиті, потім на місці з тимчасовим закріпленням гіпсом. Після вивіряння і установки постійних зв'язків пазухи заливають розчином. Плити облицювання тіла колон з'єднують на кутах, обрізаючи гострі кромки, або в перев’язку. До тіла колони плити підв'язують дротом, прикріпляючи її до стержнів з сталі, прив'язаних до дротяних   випусків   з   колони. Плити, що встановлюються без металевих кріплень, приміряють в робочому положенні, дотримуючись розбивочних ліній, і прикріплюють гіпсом  в кутах, а потім простір між стіною і тильною поверхнею стіни заповнюють розчином.

Облицювання плитками — керамічними, кам'яними, скляними, терацовими з скломраморусклокристаліта виконують на цементно-піщаному розчині складу 1:3 або 1:5 в залежності від марки цементу. Полівінілхлоридний, полістирольні і інші синтетичні плитки (а в деяких випадках також скляні і керамічні) кріплять на мастиках або клеях. Поверхні стін під облицювання на розчині готують так, щоб товщина шару розчину не перевищувала 15ммПри кріпленні на мастиках поверхня штукатурки повинна бути гладкою і рівною.

На комплектуючих базах плитки сортують по розміру і відтінкам кольору. Одночасно заготовляють відрізки плиток для установки в неповних рядах і кутах. Кам'яні плитки ріжуть на станкахкарборундовими дисками, а синтетичні плитки   ножівками. Отвори в плитках свердлять електродрилями.

Невеликі приміщення (санітарно-технічні вузли) облицьовують в перев’язку або шов в шов. Поверхню, що підлягає облицюванню, провішують і розміточною рейкою встановлюють розташування рядів плиток і розміщення маякових плиток-марок.

Облицювання на розчині. Керамічні плитки-маркери встановлюють в кутах і під маякові ряди так, щоб товщина шару розчину була в межах 7...15мм. Потім натягують шнур - причалок, по якому ведуть установку плиток. Відповідно до розміру плиток (150х150 або 150х100ммплощину розбивають на ряди. Перший ряд з рядових або плінтусних плиток встановлюють на поверхню покриття або на дерев'яну рейку висотою, відповідною товщині покриття підлогиякщо його укладають після облицювання. Наступні ряди ставлять під шнур, починаючи кожний ряд з установкикрайніх плиток і фіксуючи товщину швів клинами, прокладками або металевими дужками.

Перед установкою керамічні плитки з тильної сторони зчищають і зволожують, потім на плитку кельмою наносять стільки розчину, щоб забезпечити при посадці плитки заповнення поверхні під нею. Плитку з похилого положення з силою переводять у вертикальне і притискують до стіни. Вертикальність швів і облицювання перевіряють кутиком або рейкою з рівнем.

Обробка облицювальної поверхні полягає в заповненні швів цементним розчином, що наноситься дерев'яною тертушкою, підбитою губчастою гумою. Потім поверхню облицювання покривають шаром крейдяного тіста, яке після повного висихання витирають ганчірками.

Терацові і кам'яні плитки встановлюють в такій же послідовності, але на більш жорстких розчинах.

При установці скляних плиток рекомендується заздалегідь покрити їх тильну сторону шаром розчинного скла і посипати сухим піском, який додає плиткам жорсткість, яка необхідна для кращого зчеплення при наклеюванні.

Облицювання на мастиці. Для кріплення синтетичних плиток застосовують мастики каніфольніполімерцементніперхлорованікумароно-каучукові КН-2,   бітумно-силікатні і інші, що рекомендуються заводами-виробниками плиток. Підготовлену гладку поверхню очищають пилососом і наносять кісточкою або пістолетом-розпилювачем грунт —  шар розрідженої мастики товщиною до 1мм. Перед облицюванням висохлий грунт (наприклад, перхлорвініловий через 3...6год) грунтують повторно. Потім на тильну сторону плитки кісточкою наносять досить в'язку мастику і, починаючи від підлоги, встановлюють по причалці перший ряд, дотримуючи мінімальну товщину швів. Подальші ряди укладають, перевіряючи горизонтальність рядів правилом, а вертикальність швів кутиком. Мастика не повинна виступати з швів і забруднювати облицювання.

Каніфольні і інші в'язкі мастики наносять на стіну шпателем і після легкого просушування поверхні відразу починають укладати плитки. За допомогою шпателя також покривають мастикою всю тильну поверхню плитки і щільно притискують її до стіни.

Облицювання листовими і плитними виробами стін, стель, панелей і перегородок застосовують дуже широко, використовуючи наступні методи: суцільне приклеювання всієї тильної поверхні виробу до площини, що облицьовується; приклеювання  до нанесених на поверхню маякових смуг або марок-ліплення; кріплення до встановленого каркаса шурупами, спеціальними кріпленнями, болтами, цвяхами або за допомогою розкладок. Поверхні, що облицьовуються очищають від бруду і напливів розчину, ретельно вивіряючи маякові стрічки, що встановлюються або каркас.

Гіпсокартонні листи (ГКЛ) на стелях розміщують по довжині перпендикулярно до стіни з вікнами. Якщо довжина листа не дозволяє перекрити приміщення, по всьому контуру стелі влаштовують фриз. Стіни і перегородки розмічають від кутів до отворів. При обробці торгових залів і приміщень громадських будівель плитними виробами або вінілованими панелями враховують розміщення світильників, отворів для вентиляційних решіток від кондиціонерів і обладнання.

Листи переважно наклеюють по контурних маяках, між якими через кожні 40см розміщені марки-ліплення з гіпсу, площа яких повинна становити приблизно 10% площі листа. Для приклеювання листів сухої штукатурки застосовують гіпсопилочніпіногіпсові або гіпсопіщані мастики, які наносять шаром біля 8мм. Потім накладають лист облицювання і притискують   його  правилом.

Для наклейки плит і листів по всій площахкрім перерахованих, застосовують казеіноцементні, гіпсоклеєві мастики, клей КМЦ і ін. Мастикою суцільно намазують поверхню, що оброблюється і тильну сторону листів або плит і після легкого просушування мастики листи накладають на поверхню і закріпляють прижимними пристосуванням.

Найбільш прогресивним є спосіб облицювання, що зводиться до того, що оброблені на заводах плити і панелі кріплять до каркасів. Ретельно розбивають положення деталей каркаса, враховуючи розміри елементів облицювання і отворів, що є в них.  Деталі каркаса кріплять до пробок, що закладаються в отвори, просвердлені в стінах. Каркаси виготовляють з дерева або металу.

Елементи облицювання з полірованими поверхнями, захищеними будівельним папером, і встановлюють на завершальному етапі обробки приміщення. Остаточно елементи закріпляютьболтами або шурупами.

Підвісні стелі влаштовують у вестибюлях і залах громадських будівель а також промислових цехах. Для цього в приміщеннях під час закладення швів між панелями залізобетонних збірних перекриттів встановлюють підвіски з стальних 10 12-міліметрових стержнів. До підвісок на болтах і планках кріплять прогони з кутиків або швелерів, до яких на заданому рівні, дотримуючимайбутній контур стелі, підвішують несучий каркас з стальних або алюмінієвих таврів, кутків або дерев'яних брусків (в залежності від типу облицювання, що прикріплюється).

Для облицювання стель застосовують плитки, плити і панелі, а також алюмінієві перфоровані касети, заповнені звукоізоляцією. Вогне- і біостійкі пористі синтетичні плитки мають на торцевихсторонах прорізи, в яки при установці заводять полиці алюмінієвого тавра (відстань між таврами фіксують спеціальними розпірками).

Древестругальні або деревно-волокнисті плити кріплять до каркаса з дерев'яни