Главная      Учебники - Литература     Лекции по литературе, сочинения - часть 4

 

Поиск            

 

Театр корифеїв

 

             

Театр корифеїв

на тему:

Корифеї українського театру


Театральне мистецтвов Україні сягало коренями у сиву дав­нину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популя­ризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійно­го змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

XIXстоліття створило всі передумови для виникнення ново­го театру. Реалістична гра російського актора М. Щепкіна та українського — К. Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставити українські драми в сто­лиці Російської імперії Є. Гребінкою та в інших містах Я. Куха­ренком дали неабиякий шанс у майбутньому виникнути такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький.

Царські укази про заборону українського слова і національ­ного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років україн­ське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспіль­но-громадських функцій, сприяли піднесенню національної сві­домості народу.

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "ко­рифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм назива­ли керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивни­цький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови­ту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незва­жаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідо­зрював про головне — про ансамбль".

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сце­нічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забо­роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво­рів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевчен­ка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською ви­ставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внут­рішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кро­пивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали са­мостійне творче життя.

Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час пе­ребування на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подару­вав М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в коза­цькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петер­бурзі український театр сміливо конкурував з імператорським теат­ром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя".

Робота в театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки манд­рували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя.

Проте саме ці колективи з провідними акторами творили сла­ву українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році пи­сав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів україн­ської сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світо­вого мистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповісти учням про кожного з акторів зокрема, щоб у старшокласників склалося конкретне уявлення про цих талановитих людей.

Марко Кропивницький

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня (25 квітня) 1840 року в сім'ї управителя в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько, Лука Іванович, був людиною "мозольного труда", а мати, Капітоліна Іванівна, мала різко протилежні до батькових погляди на життя, через що сім'я розпалася і діти залишилися біля батька, росли у злиднях, часто тікали з дому, коли глава сімейства напивався, і шукали притул­ку в селян. Пізніше М. Кропивницький згадував: "...Я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не спри­яв моєму сирітству".

Систематичної освіти М. Кропивницький не одержав: трохи вчився вдома, трохи з синами князя Кантакузіна, трохи вихову­вався у генерала Бутовського, терплячи усі знущання генераль­ші, а потім у Бобринецькій повітовій школі, де жив у бабусі по матері. Капітоліна Іванівна в Бобринці зустрічалася з сином, вчи­ла його музичної грамоти, співу, залучала до вистав. У 1856 році, закінчивши училище з похвальною грамотою, Марко поїхав у Київ вступати до гімназії, але не склав екзаменів і повернувся до батька.

Робота в Бобринецькому повітовому суді була не до душі, хлопчина здружився із слобідською молоддю, спонукав її до поста­новок водевілів. Вистави відбувалися в клунях, зате при великій кількості глядачів.

Мрія про університет не покидала Марка. Ще раз, у 1862 році, він пробує вступити на юридичний факультет, багато чи­тає, знайомиться зі студентами, бере участь у диспутах, відвідує у Києві театр і пише мелодраму "Микита Старостенко, або Не­зчуєшся, як лихо спобіжить". Надмірне захоплення театром при­зводить до того, що підготовку в університет абітурієнт занедбує,зазнає невдачі на іспитах і знову повертається у Бобринець.

Саме звідси Марко Кропивницький налагоджує зв'язки з акто­рами Соболевими, залучає у свій гурток Івана Тобілевича (майбут­нього Карпенка-Карого), знайомиться із О. Кониським. Гуртківці ставлять комедію "Ревізор" М. Гоголя; драму "Наталка Полтавка" І. Котляревського, п'єсу "Микита Старостенко..." Кропивницького-початківця. Під час одного відлучення "на гастролі", саме під час роботи до ратуші прибув ревізор і недисциплінованого чиновника М. Кропивницького звільнили, хоча через кілька місяців були зму­шені поновити на роботі за вимогою бобринчан.

Після смерті батька Кропивницький продав будинок і разом з дружиною —Олександрою Костянтинівною Вукотич — виїхав в Одесу, де відвідував італійську оперу та російський театр. У трупі графів Моркових М. Кропивницький зіграв роль Стецька з драми "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'янєнка. Успіх вирішив подальшу долю дебютанта: в цій трупі він пропрацював цілих три роки. Через деякий час, коли режисер почав орієнту­ватися виключно на розважальні жанри, М. Кропивницький пе­рейшов до Харківського театру. Саме в цьому театрі вперше бу­ло поставлено його п'єсу-дебют, але під новою назвою — "Дай серцю волю, заведе в неволю".

Пізніше драматург написав низку творів, в яких його перо змальовувало світ дедалі вправніше: "Помирились" (1869), "За си­ротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1872), "Невольник" (1872).

Цінуючи Марка Лукича як талановитого актора, його, причо­му з українським репертуаром, запрошують у Москву і Петер­бург. У 1875 році М. Кропивницький одержує запрошення з Га­личини, працює в галицькій трупі не тільки як актор, а й як ре­жисер, ставить театр на реалістичну основу. Коли працівник часопису "Діло" запитав, якою мовою розмовляє сам Кропивни­цький, він чистосердечно відповів: "Мовою Шевченка".

Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Ось чому в 1882 році в Єлисаветграді М. Кропивницький і засновує театральне товариство, куди ввійшли М. Заньковецька, М. Са­довський, М. Старицький. Останній, до речі, став керівником трупи, а М. Кропивницький — провідним режисером, поки тру­па не розпалася на два колективи.

Як актор М. Кропивницький роками працював, відшліфовую­чи до блиску ролі Тараса Бульби, Макогоненка, Потоцького, Шельменка, Хоми Кичатого. Тогочасна преса писала про його гру: "Пан Кропивницький чудово уособлює героя гоголівської повісті Тараса Бульбу. В його виконанні Бульба постає перед очима глядача характерним осколком козацтва тієї грубої і могутньої епохи..."

З театральними трупами М. Кропивницький гастролював по всій Російській імперії, мужньо зносив переслідування влади, злигодні кочового життя, постійні нестатки. Але все це надло­мило здоров'я артиста. М. Кропивницький почав втрачати слух і в 1890 році оселився коло Харкова на хуторі Затишок. Цікаво, що коли через двадцять років (у березні-квітні 1910) М. Кропивницького запросили на гастролі в Одесу й Київ, глядачі пе­реконалися, що своєї майстерності актор не втратив. Одеська преса захоплювалася корифеєм: "Незважаючи на свої 70 років, п.Кропивницький видається зі сцени таким бадьорим, як і дев'ятнадцять років тому. Його гра — та ж сама блискуча гра видатного артиста". В Одесі актор грає центральні ролі у влас­них п'єсах "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук". Як згадував І, Мар'яненко, граючи роль Йосипа Бичка, М. Кропивницький "ніби "влазить у шкуру" цього персонажа, живе його думками, потаємними бажаннями": "Залишившись один, Бичок-Кропивницький міняється, мов хамелеон, показуючи своє хижацьке нутро. У монолозі про підміну листа від Андрія та про жагуче бажання оволодіти Оленою ціною золота Марко Лукич підіймався до трагедійних вершин, наближаючись до бальзаківського Фелікса Гранде або пушкінського Скупого з їх не­самовитою, потворною жадобою до золота".

Сильно подав образ Бичка М. Кропивницький не тільки як актор, а й як драматург, вкладав у його вуста страшні слова, спів­звучні гнилій душі багача: "Та я задавив би себе своїми руками, коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли на них не можна купить увесь світ? Спалить їх тоді, в воду жбурнуть, на вітер пустить!.."

Глядачі викликали на сцену старого М. Кропивницького бурх­ливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення, що більше виступати не може. Погостювавши у сина в Одесі, артист зібрався додому, але не доїхав, помер у поїзді, на станції Підгір­ній 21 квітня 1910 року. Поховали драматурга у Харкові. В "Оде­ському листку" за 1910 рік від 23 квітня було надруковано некро­лог такого змісту: "Актори Імператорського Малого і Художньо­го Московських театрів просять вас висловити вам їхній глибокий сердечний сум з приводу смерті створювача малоросійського теат­ру, великого художника сцени і видатного письменника Марка Лукича Кропивницького".

Спадщина корифея велика: він написав понад 40 драматич­них творів, більшість з яких комедійного змісту. Головним дже­релом його натхнення була дійсність, життя народу. Марко Лукич мав хист композитора. Він автор пісень "За сонцем хмаронь­ка пливе", "Соловейко", "Ревуть-стогнуть гори-хвилі", "Де ти бро­диш, моя доле". Для дітей М. Кропивницький написав п'єси "Івасик-Телесик" та "По щучому велінню". Корифей українського театру був також відомий як чудовий перекладач комедії "Реві­зор" М. Гоголя.

І. Франко цінував у М. Кропивницькому його талант оповіда­ча, прекрасну мову творів: "Такої чистої, блискучої всіма блиска­ми поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати..."

Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860 року.

Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пі­сень їй переспівала і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаю­чи, що в майбутньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і заспіває не одну в ди­тинстві почуту народну пісню.

Освіту Марія одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти вступу до театральної школи.

Першу свою роль — роль Наталки Полтавки — Марія зіграла після закінчення пансіонату в ніжинському аматорському гуртку.

Як дружина обиеженого артилерійського офіцера Хлисто­ва, майбутня артистка змушена була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем (на сце­ні Миколою Садовським), відчула непереможний потяг до мис­тецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все життя присвя­тила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька роз­кривала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю. В. Васи­лько писав: "Я не пригадую бездумних образів у Заньковецької. Думка завжди була властива їм. Яка саме думка —висока чи низька — це інша справа..."

М. Заньковецька блискуче зіграла центральні ролі в "Назарі Стодолі" Т. Шевченка, в "Безталанній", "Не судилось", "Лимерівні", однак найбільше любила образ Олени з драми М. Кропивни­цького "Глитай, або ж Павук" і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: "Терпне тіло і стискає дихання, коли Олена Заньковецька, мов несамовита, вбігає на сцену. Очі її повні жаху. З невимовним одчаєм, якимсь зойком, і вириваються у неї слова: "Мамо, мамо, рятуйте!... зрадив, зрадив, милий!.."

Чудово входила вона й в образ Наталі з "Лимерівни" Панаса Мирного: "Вираз почуття у Заньковецької був настільки яскра­вий, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й партнерів. Згадується четверта дія п'єси "Лимерівна". Наталя співає пісню "Ой пила, пила та Лимериха на меду та пропила свою дочку мо­лоду". Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещено­го: "А батенько хрещений до-по-ма-гав..." при цих словах Наталя Заньковецька дивилась на нього з таким полум'ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі..."

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К.Станіславський і дав її грі найвищу оцінку: "Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би —істинно народний".

Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарува­ти хустку з плечей. Свій подарунок він вручив із написом: "Без­смертній — від смертного".

У комедійних ролях М. Заньковецька підкорювала зал гу­мором, жвавістю. М. Рильський, який бачив її на сцені на схи­лі літ акторки, дивувався з її запальності: "Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овія­ний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніколи цього не забуде".

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театральних діячів. До останніх днів велика українська ар­тистка піклувалася про талановиту молодь, її вважали своєю по­радницею і наставницею В. Василько, Г. Юра, Н. Ужвій.

Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіона­ту Осовської, вчилася й у консерваторії в Гельсінкі), надзвичай­на працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити по­над ЗО неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстерно зіграти. Акторка мала гарний голос — драматичне со­прано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще при житті М. Заньковецьку порівнювали з акторками, яких знав світ, іта­лійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар.

Не покидала сцени М. Заньковецька і в радянські часи, хоча знала, що слідкують за кожним кроком і що й вона під недрем­ним наглядом чекістів. Працювала тоді вона в Державному На­родному Театрі в Києві разом з П. Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М. Заньковецької.

Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі "Ос­тап Бандура" в 1923 році. Померла М. Заньковецька в Ніжині у 1934 році. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Микола Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже бли­зько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хоро­шого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрів­них труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.

Не закінчивши Єлисаветградського реального училища, в 1877 році Микола пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, був хоробрим воїном і в боях за Шипку одержав георгіївський хрест. Після війни перебував на військовій службі в Бендерах, де й зустрівся із М. Заньковецькою. Влітку 1888 року вони заснува­ли трупу, яка плідно гастролювала десять років, влившись трохи пізніше в "Товариство російсько-малоросійських артистів під ору­дою Панаса Саксаганського", в яке на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність Миколи Садовського та Марії Заньковецької роз­почалася в липні 1900 року в Полтаві виставою "Глитай, або ж Павук". Через півроку ними ж була поставлена високо актуальна у той час комедія Івана Карпенка-Карого "Хазяїн".

У 1906 році Марія Заньковецька та Микола Садовський орга­нізували в Києві перший стаціонарний український професій­ний театр, якому аж через рік уряд віддав Троїцький народний дім як приміщення для праці.

Трупа Садовського ставила українські, російські та зарубіж­ні п'єси, а сам керівник був неперевершеним майстром трагіч­них ролей.

У п'єсі М. Старицького "Богдан Хмельницький" Микола Са­довський грав роль гетьмана. І. Мар'яненко згадував його ви­ступ: "У сценах прийомів і боїв — булава, якою Микола Карпович володів досконало. Поводився він у козацькому вбранні зовсім вільно, невимушено, немов то був його звичайний повсякденний одяг".

Найулюбленішою роллю Миколи Садовського була роль Сави Чалого в однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого. Супе­речливий образ освіченого козака, спочатку ватажка повстансь­ких мас, а потім ревного служителя польської шляхти, вдавався М. Садовському особливо. Ось як виглядала остання частина твору у виконанні корифея: "Похиливши голову, Чалий запитував: "Що ж брати мої хотять?" Йому відповідали, що настав час розплати­тися за всі кривди, які він вчинив народу. Тоді Сава-Садовський, пробуючи зіграти на козацькій честі, просив дати йому можли­вість вмерти у чесному поєдинку. Йому відмовляли в праві на поєдинок. "За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, — виголошу­вав вирок Гнат Голий, — за те, що ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву ти спалив, тебе громада наша смерті присудила".

Першу фразу Сава-Садовський слухав з гордо піднятою го­ловою, навіть з усмішкою, на другій — схиляв голову, а коли чув про церкву, закривав лице руками і повертався спиною до месників, які вбивали його. Технічно це робилося так: шабля Медведя, що стояв праворуч, проходила поза спиною і виходи­ла ліворуч між пахвою і рукою Сави. Кравчина робив той же рух зліва направо, а Гнат всаджував шаблю прямо у спину Ча­лого. Було враження, що дійсно Садовського-Саву прокололи шаблями..."

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний гос­подар" Лесі Українки), воєводи ("Мазепа" Ю. Словацького), Пу­зиря ("Хазяїн" Івана Карпенка-Карого), городничого ("Ревізор" М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садов­ський був напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.

Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих — біль і жаль, і ностальгія.

Не завжди об'єктивним був М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру "Березіль", але ці думки зале­жали від того, що надто різними були течії цих творчих театраль­них угруповань.

Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радян­ському театрі запанував дух колективізму настільки, що режи­сер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садов­ський сприймав боляче, весь час буркотів про "молоде вино", яке не варто наливати у "старі міхи".

Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійс­нила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.

Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський нава­жився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Біль­ше вони не зустрічалися.

У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Са­довський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. По­хований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку — кохану, подругу в житті і на сцені.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 ро­ку і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлоп­цям доводилося потай пробиратися на гальорку: "Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів". Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.

Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: "Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант". В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для гля­дачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі "По ревізії" був зіграний Герасим, про яко­го В. Чаговець писав: "Скуйовджена голова, яка ніби щойно ви­лізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тіль­ки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок — усе наповнене пара­ми горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, улам­ки якихось думок".

Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у воде­вілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Со­фія Тобілевич згадувала: "У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті".

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Су­єті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зо­крема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".