Людина як природне і соціальне явище ТВОРЧА РОБОТА Людина як природне, соціальне і духовне явище Одеса 2010 Зміст Вступ 1. Погляди на визначення сутності людини в історії філософської думки 2. Людина, її біологічні ознаки 3. Діяльність людини, її соціальні, духовні ознаки 4. Визначення людини в сучасній філософії 5. Висновок Список використаної літератури Вступ Актуальність теми дослідження. Людина є найвищий витвір природи, її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково людина вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія завжди розглядала людину як особливий рід сущого, осмислювала проблеми людського існування, намагалася визначити її місце в світі, можливості її діяльності, намагалася збагнути людину в її цілісності. Філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній щось своєрідне, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складним та суперечливим об'єктом вивчення — людину. Зважаючи на багатоаспектність вияву сутності людини, науковці визначають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як істота природна, соціальна, духовна. Тобто людина є невід’ємною частиною природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям і у той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством, як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині. Формування людини відбувалося історично, коли вона із пасивного об'єкта перетворилася на активного суб'єкта суспільних відносин, здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів. Вона є не тільки продукт (результат впливу) певних суспільних відносин, але й становиться творцем самих цих відносин. Сучасна людина продовжує розвиватися, змінюються її матеріальні і духовні потреби, цінності й норми, правила поведінки. Але змінюючись сама, людина змінює і світ навколо себе, і ці зміни іноді носять руйнівний характер. Тому визначення сутності людини, її природи, призначення, її сучасного та майбутнього, дуже гостро стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначають свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності. Розуміння сутності (природи) людини в першу чергу пов'язане: із аналізом характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні; розумінням, що ж вважати в людині суто людським, і чим саме обумовлений особливий, притаманний лише людині спосіб життєдіяльності; визначенням, які характеристики людини зумовлюють її соціальну активність – біологічні чи соціальні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, що найкраще репрезентує людину – її свідомість чи поведінка. Тому на вирішення цих складних і суперечливих питань буде і направлена ця робота. 1. Погляди на визначення сутності людини в історії філософської думки. Визначення людини — її сутність, походження, можливості і перспективи, сенс буття — здавна хвилювали мислителів. Протягом історії філософської думки розвивалися уявлення про людину, її сутність. Мислителі кожної нової епохи давали свої варіанти розуміння людини, досліджували різні нюанси, намагаючись наново осмислити місце людини в цьому світі. Для філософів античності людина - мікрокосм, мала модель живого одухотвореного Космосу. Наприклад, для Платона людина представляє собою з'єднання душі і тіла. При цьому душа належить до світу ідей, до безтілесного і людина виступає носієм духу поза особи, тобто, сутністю людини є тільки душа, а його тіло виступає лише як більш низька і ворожа душі матерія. За Аристотелем ж, душа належить тілу, складаючи з ним єдність, але тіло повинно бути підлеглим душі як більш підвищеній частині. Принципова ж відмінність людини від тварин полягає в тому, що вона за своєю природою - істота політична, тому що природа вселила у всіх людей прагнення до державного спілкуванню, завдяки чому і виникла держава. Визначаючи значення людини в соціально-політичному аспекті, Аристотель віддає пріоритет державі, яка стоїть над індивідом, тому що ціле, на його думку, має стояти попереду індивіда. Якщо узагальнити сказане, то ясно, що для античності в основі розуміння людини лежав принцип космоцентризму, а сутність його в цілому духовна. У середньовіччя образ людини теоцентричен. Людина розглядається як образ і подоба Бога. Вона складається з тіла і душі, яка є подихом самого Бога. Внутрішній світ людини складається з розуму, серця і вільної волі, які у своїх крайніх, протилежних проявах утворюють «тілесну людину» і «духовну людину», що борються між собою. Августин Аврелій, наприклад, вважав основним змістом людського життя - прагнення до щастя, яке він вбачав у пізнанні людиною Бога і в з'ясуванні цілковитої залежності від нього людини. В епоху Нового часу Бог зміщений на периферію людського життя, людина вірить в себе. На місце Бога він ставить «людинобога». Наприклад, Р. Декарт розглядає мислення як єдине достовірне свідчення людського існування - «мислю, отже, існую». Специфіка людини вбачається в розумі, в умінні логічно мислити, пізнати себе і світ. Розум важливіше серця, він панує над пристрастями. Людина - це розумна істота, що складається з душі і тіла, що не мають нічого спільного, тому що тіло простягається, а душа мислить, тобто, по Декарту, людина двоїста. Ясний зміст душі - це свідомість. У Канта питання про те, що таке людина, формулювалося як основне питання філософії. Для нього людина теж двоїста і належить як до світу природи, де панує природна необхідність, так і до світу моральної свободи. Трансцендентальність (це те, що ділить реальність на світ в собі (ноуменальний) і світ для нас (феноменальний) і моральна свобода людини дозволяють йому зробити себе не тільки засобом, а й метою свого власного розвитку, визначаючи його специфіку як людину. Ці ідеї Канта сприяли створенню образу цілісної людини або людини, як суб'єкта духовної діяльності, що створює не тільки себе, а й світ своєї культури. В концепціях Гегеля, Фіхте, Фейєрбаха, раннього Маркса приділяється увага діяльності людини. Для Гегеля діяльність - це, перш за все, чиста діяльність мислення, духовна діяльність людини, то для Фейєрбаха, молодого Маркса - це предметна трудова діяльність і детермінація (виникнення якісної своєрідності між частинами зародка на ранніх стадіях його розвитку) властивостей особистості суспільством. Людина активно пристосовує природу до своїх потреб, переробляє її, створює «другу олюднену природу» - світ культури, тобто проявляє себе як розумний і вільний, бо творить «за мірками будь-якого виду, в тому числі і за законами краси». При цьому, за Марксом, людина проявляє себе не тільки істота трудова, а й соціальна, що знаходяться в постійній взаємодії з іншими людьми, що будує з ними певні стосунки, тому сутністю людини, для нього, є «сукупність всіх суспільних відносин», а не біологічних рис. У ХIХ столітті європейське мислення повертається убік індивідуальної та історичної конкретизації людського існування. Так, філософія життя (Ніцше, Дільтей) бачить специфіку людини у феномені життя, де життя - це світ в аспекті його даності пізнає суб'єкт. При цьому феномен життя або сильно зближується з органічним, біологічним, або тлумачиться в культурно-історичному сенсі. У філософії життя акцент робиться на ірраціональних, внемислених здібностях людини, таких як почуття (Гаман, Якобі), воля (Шопенгауер), інтуїція, на глибинному джерелі людської поведінки - несвідомому (Фрейд і фрейдизм). Більш повний розвиток ці поняття одержують у філософії екзистенціалізму (філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.). У екзистенціалізмі відкидаються принципи об'єктивного ідеалізму, матеріалізму, сцієнтизму (тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам.) і пріоритет віддається почуттям, процесу відчування, переживання, що лежить в основі всього існування. З точки зору екзистенціалізму, об'єктивний світ - це, насамперед людська реальність і про світ поза людиною нічого сказати не можна. У той же час людина не може бути зведена до якої-небудь «сутності» - біологічної, соціальної, духовної, психічної і т.д. Особистість, як неповторне духовне самовизначення протиставляється індивідууму, як частини природного і соціального цілого. Важливе місце людині відводиться в філософії М.О. Бердяєва. Головний сенс і ціль життя людини Бердяєв бачить у творчості, що з одного боку, уподібнює його Богові як творця. З іншого боку, творчість, за Бердяєвим, - це засіб здобуття соціальної свободи особистості в світі відчуження. Російські філософи - «космісти» важливу увагу в своїх дослідженнях приділяли змісту життя людини, долі майбутнього людства. Серед них Н.Ф. Федоров, К.Е. Ціолковський, В.І. Вернадський, О.Л. Чижевський. Розуміючи життя людини як частину єдиного космічного процесу, вони вважали, що вона своєю поведінкою, моральними установками визначає не тільки свій шлях, а й цілого космічного життя. Тобто, згідно з їхніми уявленнями, людина відповідальна не тільки перед собою, але і перед тим майбутнім, яке вона теж будує. Зроблений короткий історико-філософський екскурс свідчить, що з кожним етапом розвитку філософського вчення уявлення про людину змінюється і поступово ускладнюється. Незважаючи на певні досягнення в галузі вивчення людини, накопичений рівень знань, на жаль, доводиться визнати, що питання виникнення, людини, її сутті, природи все ще залишаються таємницями, як і раніше є актуальними. 2. Людина, її біологічні ознаки Людина як частина природи, біологічний суб’єкт є результатом еволюції життя на Землі Виникнення людини склалося природним шляхом, і її появі передував дуже тривалий шлях біологічної еволюції, в процесі якої, діяли закономірності природного добору. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Подібність, схожість людини і тварини визначається, складом речовини, будовою та поведінкою організму. Але людина – вища сходинка розвитку живої природи на нашій планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує загальні, притаманні всім людям якості й особливості. Людина як біологічний вид має: – характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці тощо); – високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; – свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи. Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та на численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість, тощо). Вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність оволодіти мовою, мисленням, забезпечують її здібності до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та здатність стати особистістю. Біологічно обумовлені також і ряд параметрів людського життя, наприклад вікові етапи життя (дитинство, зрілий вік, старість) та його тривалість. Кожна людина унікальна, неповторна, і її унікальність зумовлена біологічно, бо неповторною і унікальною є в кожної людини комбінація генів, яка несе інформацію, щодо ознак властивих лише даній людині. Безперечно, людина як біологічний вид належить до природного світу і біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіку людського існування не можливо пояснити дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс. Тому визначення природи, сутності людини неможливо здійснити тільки за допомогою нескінченного перерахунку її біологічних властивостей і якостей. Прояв, розвиток або, навпаки, гальмування певних природжених особливостей людини (нервово-психічних реакцій, темпераменту, деяких обдарувань, музичних, математичних) залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Але і ставши істотою соціальною, людина не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які не були б соціальні умови, вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Дійсно необхідно визнавати наявність, значення і відносну самостійність біологічної природи людини, бо вона має величезне значення в його соціальному житті, але все ж таки треба визнати те, що на завершальній стадії формування людини, як «особливої» вирішальне значення мають вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада людей на первісний родовий колектив. 2. Діяльність людини, її соціальні, духовні ознаки Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Однак у процесі розвитку вона стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Природа і сутність визначається її особливим способом існування в світі, включеністю в два світи: в природний (людина - частина природи, але вже не зовсім природна істота, вона втратила багато своїх природних рис) і в соціальний (людина - частина суспільства, культури, вона усвідомлює своє існування і хоче зрозуміти сенс свого життя). У ході історичного становлення відносна роль соціальних чинників безперервно зростала в міру їх формування в процесі становлення людини, а роль біологічних факторів поступово знижувалася. Соціальне виникає з біологічного, біологічне передує соціальному, створює для нього історичні природні передумови. Соціальне буття не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального змінюється, трансформується на вищий рівень розвитку, завдяки чому і існує взаємозв’язок, взаємообумовленість і єдність біологічного та соціального. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. За будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Праця постає як засіб перетворення людиною природи. Людина впливає на природу та використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Вона має предметний і духовний характер. Її результат - матеріальні предмети і у цих предметах людина втілює своє розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття. Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. Використовуючи знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці людина розриває залежність людських (біологічних) властивостей від наявної ситуації, вона отримує можливість діяти вибірково, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. З часом коло і розмаїття цих предметів дедалі розширюються, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, "надприродний" світ техніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною. Вона може побудувати і житло, і греблю. Людина модулює майбутній результат творення в мозку, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Вона ставить собі цілі, змінює їх згідно зі своїми новими уявленнями, домагається втілення їх у життя. Цілеспрямованість притаманна лише людині. Саме в процесі праці людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. В результаті її трудової діяльності і соціальних форм життя, взаємної підтримки для людини втрачають вирішальне значення процеси й закони природного добору і набувають основного значення соціальні закономірності, розвиток і наступність у сфері матеріальної і духовної культури, тобто того людського світу, який творимо ми самі. Над біологічною спадковістю надбудовується і стає специфічною, визначальною для людини культурна наступність, яка здійснюється через передачу від покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання. Вже з моменту свого народження людина не залишається наодинці із самим собою, у чотирьох стінах свого індивідуального кругозору, вона стає невід’ємною частиною соціального середовища, долучається до всіх звершень минулого і сьогодення, до думок і почуттів всього людства. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, спадкоємно переймаючи в нього історичний досвід. Це свідчить, що соціальність має історичний характер. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Соціалізація є найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Праця i надалі розвиватиме людину, дасть можливість нагромадити знання, сформувати найтонші технології, дозволить оволодіти силами природи, але лише за однієї умови: працю треба спрямувати на саму людину. Але можливості лише праці, самої праці в людинотворчому процесі якісно вичерпались. Праця не можлива в одиночному прояві, і з самого початку виступає як колективна, соціальна. У процесі освоєння природи і соціальної історії з метою організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин у людей виникає потреба у визначенні суспільної свідомості (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), у формуванні духовних потреб людей. Процес духовного виробництва як процес формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта стають основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Духовність і моральність виникли як результат реалізації потреби розвитку людства. Їх значення як норм і критеріїв оцінки та регулятора людей дедалі більше зростали у подальшому розвитку людини. Моральність та духовність не випливають з праці, не є її наслідком. В цьому відношенні ці якості надприродні, бо їх немає ні в якій природній системі. Мораль виникає там, тоді i настільки, де, людство включає механізми самообмеження для регуляції стосунків на новій основі, які потрібні для подальшого розвитку. Перші моральні норми в діяльності кожного окремого індивіда підтримуються зовнішнім соціальним примусом. Але поступово нові норми стосунків стають традицією, стереотипом поведінки. Новосформований стереотип, нова традиція стають законом функціонування, i з власної ініціативи окремий індивід добровільно цей закон не порушить. Моральні заборони стали базою подальшого розвитку духовності людини. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому. У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності не є наявність біологічних ознак і не є можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовність, яка є специфічною ознакою людини і властивою лише людині формою буття. 3. Визначення людини в сучасній філософії За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначенні. Сучасна наука при визначенні природи, сутності людини вимагає виходити з наступних посилок: по-перше, визнати, що стійка природа людини як даність існує, по-друге, вона характеризується як мінливістю, так і сталістю, по-третє, вона проявляє себе через поведінку, дії людини в соціокультурних феноменах, створених людиною, по-четверте, вона виявляється у певних стійких, типових характеристиках, по-п'яте, вона являє собою єдність біологічного і соціального, фізіологічного і духовного. Розвиток зазначених ідей в даний час здійснюється за допомогою подолання двох основних крайнощів у трактуванні сутності людини: перша полягає в тому, що сутність людини бачиться в індивідуальності, неповторності, специфічності кожної конкретної людини, друга - в тому, що людина розуміється або як частина природи, або як частина суспільства, чи як і частина природи, й частина суспільства (у першому випадку сутнісне в людині витягується з внутрішньої її природи, у другому - з зовнішнього, навколишнього її світу). Зараз виникає системна теорія людини, яка синтезує всі переваги попередніх теорій і розвиває їх далі. У ній людина розуміється як складноорганізована істота, в якій є всі провідні якості. Вона вважає, що основними, сутнісними якостями людини є: - природність (вона показує зв'язок людини з навколишнім світом, наявність у нього цілісної системи біологічних якостей, зближують його з будь-яким живою істотою); - соціальність (вона означає зв'язок людини з навколишнім суспільним середовищем, наявність у нього цілісної системи соціальних якостей, що відрізняють його від будь-якого іншого живої істоти), - духовність (вона означає зв'язок людини з духовною культурою суспільства, наявність у нього цілісної системи духовних якостей, що додають йому неповторності, індивідуальність, унікальність). Всі ці якості дозволяють характеризувати людину як істоту: - високорозвинуту (вона є вищою стадією розвитку живих організмів (матерії) на землі); - діяльну (вона здійснює доцільну життєдіяльність по перетворенню навколишнього світу); - громадську (вона формує відносини з іншими людьми, будучи їх продуктом); - свідому (вона володіє мисленням, понятійною промовою, самосвідомістю); - колективну (вона може з'явиться тільки в колективі і реалізує зв'язок через нього); - складноорганізовану (вона є складною самоорганізованою і самоврядною системою різних якостей, здібностей і потреб, обумовлених як природою, так і соціальним середовищем); - духовну (вона має здатність цілеспрямовано усвідомлювати сутність світу, своє місце і роль в цьому світі, здатна до самопізнання і самореалізації). Сьогодні людина розуміється як тотальна цілісність, в якій біологічне і соціальне, тілесне і духовне, типове й неповторне, взаємопов'язані і взаємообумовлені. Висновок У дослідженні ми підійшли до суті людини за трьома різними вимірами: біологічним, соціальним, духовним. Проаналізувавши характер взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні, можна зробити висновок, що людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня, включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів. Вона є поєднанням природного і соціального, спадкового і прижиттєвого придбаного, фізичного і духовного, але і володіє особливою свідомою, активно-діяльною, нормативно-програмованою поведінкою, тобто культурою. Як живий організм вона включена у природний зв'язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, як особистість вона звернена до соціального світу (суспільства) і підпорядковується суспільним закономірностям. Включеність людини в два світи обумовлює формування у нього комплексу як біологічних (природних), так і соціальних (громадських) якостей, потреб і здібностей. У процесі становлення і розвитку людина набула психологічних (характер, темперамент, психічні властивості) і соціально-психологічних (колективізм, індивідуалізм, егоїзм, альтруїзм, конформізм) якостей. Вони забезпечують оптимальність взаємовідносин людини з природою, навколишнім світом, а також з іншими людьми (групами людей). Людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності. Життя людини обумовлюється єдиною системою природних та соціальних умов, де природні фактори становлять природну, необхідну основу його життєдіяльності, а соціальні чинники виступають активною, рушійною силою у розвитку людини. Саме освоєння соціальних, історично сформованих форм діяльності є головною умовою особистісного, індивідуального розвитку людини. Список використаної літератури 1. Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. - 408 с ... 2. Філософія. Підручник / За загальною редакцією Горлача М. І., Кременя В.Г., Рибалка В. К. — Харків: Консум, 2000. — 672 с Причепій Є.М. та інші. Філософія. - К., 2001. 3. Філософія // За ред. Петрушенка В.Л. - К.-Львів.,-2001. 4. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К. Генеза, 1996,-368с. 5. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П. Розумний та ін. За ред. І.Ф. надольного - К.: Вікар. 1997 - 584с.